З сухорлявих пальців доволі молодого вченого дбайливі руки служки забрали дорожній плащ. Залишили прибульцю лише сумніви і незрозумілий страх, що розправляв свої дужі крила і силився розірвати грудну клітину.
— Нервуєте?
Цитрін тільки всміхнувся. Натужно. Налякано.
Чого ж ще варто було очікувати від міського суду? Хоч і не вивели його на ешафот у перший ж день затримання, а все ж на смерть відправили. Далеченько їхати довелось: самий краєчок королівства, потім переплисти паромом дужу річку і нарешті…
Опинитись просто в своїй потенційній могилі. Хоча, мерзла земля і крижаний клімат не сприяли похованню. Перспектива задубіти в снігу насмерть Цитріна радувала не більше за тінь, що повільно пливла коридором. Попереду неї ковзало з однієї стіни на іншу полум’я теплого відтінку, певне, свічки.
— Не варто перейматись, — продовжила служка, — Пан Астуріон добра душа. Саме він за вас і заступився.
— То той лист був від нього? — з напругою спитав Цитрін, згадавши великий важкий конверт, від вигляду якого в суддів мало не повипадали очі і щелепи. Зміст, мабуть, їх розчулив. Аж до палкої ненависті, що просочувалася з чорних їхніх сердець крізь стиснуті криві зуби.
— Так. Вітаю у «Гнізді», майстре Цитрінітасе.
Майстер… Майстер?
Це слово обпекло, подібно дзвінкому ляпасу. Яким він був майстром? Цитрін стояв однією ногою в кроці від зашморгу і подумки прощався з тонною конфіскованих записів, які мали от-от спалити на площі перед ним. І все ж обійшлося. Не без допомоги таємничої тіні, що скрадалася коридором з ритмічними кроками, схожими на бій годинника.
— Сподіваюсь, ви дісталися без проблем?
Тінню виявився молодик із гострими вилицями і запалими очима, блідий як свіжа гірська крейда. Довге чорне волосся несло в собі розсип сніжинок, що натрусило віхолою знадвору. Убраний в дорожній плащ, Астуріон (якщо Цитрін не помилився з його іменем, в північан ті були доволі хитрими за звучанням і будовою) справляв враження радше втомленого волоцюги, аніж старшого спадкоємця давнього і багатого роду.
Цитрін квапливо схилився. Його не поспішали закути у кайдани, хоча, це ще було попереду. Не вели до темниці. Складалось враження, ніби Цитрінітас, засуджений на страту алхімік, тут гість, а не бранець.
— Так, дорога була відносно легкою… Для мене честь перебувати тут, пане, — недостатньо відверто, але й не брехливо відповів юнак, випроставшись.
— Радий це чути, — усміхнувся Астуріон самими лише куточками губ, — Ви вже бачили вашу кімнату?
— Так, пані Естер люб’язно показала мені шлях.
— Сніданок, обід та вечеря в нас у фіксовані години, раджу ознайомитись. У бібліотеці заборонений коридор — західний, у будинку — другий поверх, дві східних кімнати. Крім цього, у саду позаду дому живе полярний ведмідь, не турбуйте його зайвий раз.
Цитрін замислено кивнув. Не через те, що зрозумів матеріал. Радше навпаки заплутався.
— Якщо виникнуть питання — пані Естер до ваших послуг, — повів далі Астуріон і зняв з вішака ще один плащ, — Я повернусь до вечері.
— Добре, пане, — служка схилилася, шанобливо трухнувши сріблястим чубчиком, — Пані Ґунгілдра…
— Повернеться пізніше за мене. Почувайтесь як вдома, пане Цитрін.
Той знову кивнув. Його гнітила його ж присутність тут, незрозумілість і непрозорість намірів Астуріона. Обмеження в будинку. Це скидалось на казку про красуню і чудовисько, де волохатий монстр попереджав і наказував не займати магічну квітку. Щоправда, Астуріон геть не скидався на чудовисько. Навіть дрібна щітина і темні кола під очима не додавали потрібного ефекту.
Від думок Цитрінітаса відволікла Естер, що клацнула пальцями подалі від його обличчя. Попри озвучений раніше факт перебування в кімнаті, служка просто не встигла відвести вченого туди. Забагато роботи, певне, лежало на її плечах, оповитих темною хусткою.
— Пішли, покажу, де ваша кімната і видам білизну… Треба б по людськи виспатись хоча б раз у житті, ех.
— Ви не висипаєтесь?
— За законом жанру мушу спитати «звідки», — з хрипким сміхом відповіла Естер, — Дивно чути це питання від вченого, насправді.
— Алхімія в нас не вважається вченням, — скрушно похитав головою Цитрін.
— А судді в нас не вважаються суддями.
Маєток скидався на великий лабіринт і юнакові це не дуже подобалось. Надто багато місць, де можна сховати гіпотетичні тіла…
Йти в ніяковій і цілковитій мовчанці не хотілося. Цитрін не міг звично мугикати улюблених мелодій, а прохолодні монети, що він крутив між пальців, потрібного ефекту не давали. Залишалось тільки знервовано ставити дурні запитання.
— Навіщо я тут? — вирвалось мимоволі у Цитріна, — Чому майстер? Чому пан Астуріон так рветься опікуватись мною?
— Ваша остання робота пов’язана з так званими дітьми темряви, я не помиляюсь? Так от, пан Астуріон і його молодша сестриця, неймовірна жінка, кхм… Так от, вони обидва і є дітьми темряви.
Цитрін майже миттєво пошкодував про те, що спитав. Він не те, щоб боявся: здебільшого діти темряви, себто вампіри, виглядали як і люди. Мали руки, ноги, голову на плечах і неважливо, що в часи «голоду» вона не працювала нормально. Частку з мітів йому вдалося розвіяти, наприклад про непереносимість часнику. Але…
Саме ця робота і стала вироком. Люди ніколи не виявляли бажання жити з кимось, хто відрізняється. Вбачали небезпеку в невідомому і, наче дурні діти, очолені церквою, протистояли спробам розвідати це невідоме. Всім відомо: те ж безсмертя належало тільки Всевишньому. Все, що проти Бога, було і проти церкви, фальшивих і самопроголошених його голосів.
Помітив на обличчі Цитріна страх, Естер незворушно продовжила:
— Астуріон вбачає у вас щось, що допоможе йому зрозуміти та приборкати його ж самого. Скажімо так, він прихильник ваших ідей і досліджень.
— То… Я точно тут не полонений, правда?
— Ні, ви що. Прийшли, до речі.
«Каземат» виявився звичайною просторою спальнею в приємних темних кольорах. У повітрі пахло крижаною прохолодою, що пробивалася крізь фіранки та щільно зачинені вітражі вікон. Величезне ліжко, що вмістило б кількох таких Цитрінів, вже дбайливо несло на собі не тільки свіжу постіль, а й деякі особисті речі вченого.
— Записи? Я думав, їх знищили, — ніяково пробубонів Цитрінітас і підійшов до скрині з відчуженим виглядом. Естер засміялася, — Скільки я буду вам винен?
— Ніскільки. Вважайте це прихильницьким подарунком пана.
«Ким б ти не був — дякую» — подумалось юнакові. Озирнувшись, він важко зітхнув. Вчительку його така ж участь, на жаль, не спіткала.
— Вас залишити? Перевдягнетесь, ознайомитесь і інше таке…
— Так. Дякую, пані…
— Можна просто Естер.
Вона вийшла, залишив по собі тріск полум’я у комині. Цитрін вмостився на ліжку, переглядаючи всі записи.
«Ну що ж… Подивимось».
***
Залишок дня Цитрін провів у кімнаті: розкладав речі і пригадував слова Асторії, своєї вчительки.
«Як знайдеш когось, кому будуть цікаві твої досліди — тримайся за нього. В мене такої людини не було».
Цитрін невесело усміхнувся. Тільки кровопийці-мецената йому для повного щастя і бракувало. Ще й невідомо, що він запросить натомість. Може, ціна виявиться надто непідйомною для алхіміка. Точно вищою за шовкову піжаму та махровий халат, у який закутався змерзлий Цитрінітас.
Ззовні раптом почувся невідомий шурхіт. Ніби хтось у довгому плащі застрибнув на підвіконня і з нього — вниз. Заради власної безпеки Цитрін вирішив не вилазити.
— Естер! — прокотилося могутньою хвилею. Жіночий голос, владний і водночас м’який… Певне, пані Ґунгілдра, сестра Астуріона.
— Так, моя пані.
— Він ще не повернувся?
— Ні. На диво ви перша. А ще…
— Давай пропустимо промови, люба. Я дуже втомилася і голодна.
Для звичайного маєтку це скидалося б на побутову розмову панни та її служниці, проте в Цитріна в душі з’явилось відчуття, ніби він став мимовільним свідком інтимного і не до кінця зрозумілого дійства. Добре, в Естер збереглася крапля свідомості, судячи з наступного:
— За цими дверима врятований вашим братом науковець, давайте не будемо його шокувати.
— Невже? То я можу познайомитись?
— Еге, так! Зачекайте, я зараз…
Цитрін квапливо смикнув двері і, з виглядом наполоханого мишеняти, визирнув.
— Вітаю, пані, е-е-е…
— Ґунгілдра, — відрекомендувалася невисока жінка з почтивим уклоном, — Я трішки не в кондиції, перепрошую за зовнішній…
— Нічого страшного, — змахнув рукою Цитрін, — Всім нам треба місце, де можна бути не в кондиції, хіба ні?
Жінка ствердно кивнула. Зросту в ній було точно не більше від Цитріна, проте за рахунок чорного лискучого обладунку вона здавалася науковцю кремезною. В іншому ж Ґунгілдра уявляла собі точну копію брата починаючи від зібраного в хвіст волосся, закінчуючи пронизливою блакиттю очей.
— Скоро подадуть вечерю, тому рекомендую перебиратись у залу, — скромно проказала вона і показала рукою на двері у іншому кінці коридору, — А пані Естер я поки у вас викраду.
— Просто зараз? — ніяково запитала служниця і щоки її миттю збуряковіли.
— Просто зараз. Чи тобі зараз буде незручно?
— Ні-ні-ні, просто я… Переймаюсь за пана Цитріна, що як ви…
— Я не загублюсь, обіцяю, — твердо промовив Цитрін і розвернувся, — Не буду заважати.
Йому не хотілось знати як відбувається процес харчування у вампірів. В якості контрольного зразку він використовував шмати м’яса з кров’ю. В принципі, не надто відмінна від людини річ. Проте, Цитрін вбачав у цьому процесі щось дивне і дещо схиблене…
— О, вітаю. Вечеря буде за кілька хвилин.
Він і незчувся, як увійшов до зали, де Астуріон з’явився абсолютно магічним і неймовірним чином. Ще й встиг тарілки, прикрашені золотими візерунками, розставити.
— Крім Естер служки є, проте я люблю займатись побутовими речами, — знизав плечима Астуріон у відповідь на німе запитання Цитріна, — Це дає відчуття такої собі наближеності до людей.
— То ви народилися таким, правильно? Перепрошую, якщо мої питання вас ображають…
— Нічого страшного, я вже звик. І так, і ні.
Цитрін багатозначно кивнув. Подібні відповіді, що не містили у собі конкретики, абсолютно не радували юнака. Втім, задовольнитися він повноцінно не встиг: на порозі з’явилися дві розхристані панянки. Естер квапливо прикрила хусткою шию, проте Цитрінітас встиг помітити свіжі сліди укусів і цівки крові.
— Ґунгі, манери, — дещо роздратовано нагадав Астуріон і вмостився на своє місце: величне крісло у другому кінці стола.
— Та годі тобі, буркотуне, — засміялася Ґунгілдра і стерла з губ плями крові, — Краще он, про гостя подбай.
— Він, технічно, не гість, — зауважив молодик, — Але це вже інший момент.
— Хотів би я дізнатись про нього детальніше, — буркнув Цитрін і втупився в тарілку з картоплею.
— Йой, точно! Я ж не повідомив вам вирок!
Астуріон заходився копирсатись у кишенях, аж поки не знайшов маленький сувій. Цитрін навіть не збагнув, як саме йому вдалося сховати такого штибу предмет. Втім, якщо нещодавно вішали кількох відьом…
В наступну мить він схопив себе на думці, що дивиться, як Астуріон неквапливо вдягає окуляри з позолоченими дужками. Холодний блиск блакиті очей за скельцями справляв неабияке враження. Подібно до професора схоластики, він спохмурив брови і почав читати документ:
— Рішенням суду вас, Двейне «Цитрінітас» Рітоніріусе, проголосили вигнанцем. У разі появи в містах чи на околицях вас стратять.
Звук власного імені зараз здавався неабияк чужим. Ніби з іншого світу, де Цитрін в житті не проводив дослідів і не цікавився створенням філософського каменя, не намагався опанувати алхімію…
— Отаке-е-е-еє… — прошепотів він і ледь не з’їхав під стіл.
Все стало на свої місця. Йому тепер просто не було куди податись.