Деніел видирається на дах свого будинку, тримаючи недопиту пляшку віскі в одній руці, пустий келих — в іншій, і доволі розпливчасто згадує, як колись давно обіцяв собі більше ніколи не напиватись до зелених чортиків перед очима. І довгі роки опісля суворо й несхибно дотримувався власної обіцянки. Мабуть, саме тому весь цей непотріб, що до сьогодні припадав пилюкою в його міні-барі, відчувається шкірою, язиком, всім тілом, як щось чужорідне.
Незакручена залізна кришечка, притиснута мізинцем до долоні, ріже йому пальця, нерви майже що спалахують, біль пронизує до самого зап’ястка. Краєм свідомості Деніел розуміє, що він може занести інфекцію і що вартувало б вилити трохи алкоголю на поріз — розуміння це теж розпливчасте, як, загалом, і решта його думок. Вони виникають й одразу ж згорають у розбурханому вулкані, що кипить та клекоче йому у грудях.
Не те щоб зараз Деніел був у тому стані, коли можна бодай щось тверезо аналізувати. Насправді, йому все одно. Його зараз усе однаково сильно дратує — і ці дурні клубки пари з рота, і це чисте небо над головою, на котрому майже не видно зірок ну бо це ж Нью-Йорк і через світлову та смогову завіси не видно геть нічого, і те що він не натяг на себе куртку і тепер його пробивають дрижаки, і… Він сам. Він сам себе дратує більше за решту цілого світу.
Він підносить пляшку до склянки, виливає рештки, чекає, як останній пияк, коли стечуть останні краплі. Криво всміхається — занадто багато останнього як на один день.
Ковпачок вислизає з руки першим, слідом за ним летить пляшка. Скло з глухим дзенькотом б’ється до бетонних плит, мирно похитуючись збоку вбік. Деніел з тупою злістю відштовхує її ногою якнайдалі від себе. Далеко докинути не виходить — він похитується, проте якось примудряється встояти на ногах і навіть не пролити ні краплі віскі. Роздратування трохи стихає.
Деніел підносить келих до губ, випиває усе залпом. Смак, загалом, непоганий, фруктово-медовий мабуть, Деніел не надто добре розбирається у випивці. В горлі, щоправда, після нього пече як після пасти з табаско. Проте це навіть близько не так болить, як те, що роздирає його на шмаття — ніби хтось із лезами на кінчиках крил рве його ізсередини, розрізає легені та м’язи, ламає хребет, розкришує ребра, хоче вибратись назовні, знову й знову, і не може. Напевно, у Деніела найміцніші на світі ребра.
— От такий от фокус-покус! — кричить відчайдушно, і звук його голосу вологим тремтінням відноситься вгору.
Напевно, коли б його ребра були кліткою, то в жодного на світі чарівника, з тих, що полюбляють фокуси зі зникненням, не було б ані найменшого шансу звідти вибратись. Власне кажучи, один там якраз застряг.
Нетвердо переступаючи з ноги на ногу, він підходить ближче до краю. Келих йому більше не потрібен, навряд чи він колись іще бодай раз із нього вип’є. Кидає його вниз і дивиться дивиться дивиться, як той падає — спостерігає доти, доки той не стає занадто маленьким і далеким, аби хоч відблиск можна було розгледіти. Звук, з яким той розбивається, тоне у галасі велетенського мегаполіса.
Деніел продовжує стояти. Вітер розтріпує його відросле волосся, шумує у вухах, заповзає за комір сорочки — Деніел вже майже не відчуває холоду. Йому уже майже тепло.
А тоді він раптом вирішує, що коли б він сам стрибнув зі сорокового поверху, то це вирішило б усі його біди. Не було б більше проблем з сім’єю, з боргами, з кредиторами, з фактичною відсутністю власного житла. Перед очима більше ніколи не стояли Ділан з Альмою та весела різнокольорова картинка під назвою «Щасливе подружжя».
Денні сміється, як навіжений, ніби нічого не може з собою вдіяти. Думка про вільне падіння, таке ж, як було у келиха, здається привабливою як ніколи.
Він не роздумує надто довго… Насправді він не роздумує узагалі, ані миті. Просто підсувається до самісінького краю, допоки носи черевиків не виступають над прірвою, трохи розводить руки в сторони, ніби намагається піймати вітер, і каменем валиться вниз.