Розділ 4 - Рожеві троянди

 

Згорблений чоловік сидів на табуретці, упираючись ліктями в гострі коліна. Повіки опущені, губи стиснуті в німому вдосі. Він думав, розмірковував. На його горбі стояло кам’яне місто. Порожні будинки, де не горить жодне вікно, мертві вулиці та дерева із металевого дроту. Бездушність огортала навіки заснуле місто і його чорноту, тільки шкіра старця блищала бронзою під крихітною лампочкою, що звисала зі стелі. Лампочка злегка погойдувалася і тремтіла чи то від протягу, чи то від стрімкого потоку думок у голові задумливої людини. Він не рухався, бо не міг, навіть якби захотів, а точніше міг захотіти. Тіло не піддавалося контролю зсередини. Він був прикутий до табурету навіки. Так склалося, що його доля – бути на обкладинках путівників та позувати під нестерпне клацання телефонних камер.

Однак чоловік у картатій сорочці не був ані приїжджим, ані туристом, тому бронзова статуя зовсім його не цікавила. Він бачив її незліченну кількість разів і перестав звертати увагу на старого, який став для нього чимось на зразок рибок в акваріумі, які були там так довго, що з домашніх улюбленців перетворилися на звичайну деталь інтер’єру, яку вже ніхто не помічає.

На стіні за згорбленою людиною висіла картина: тонкі хвилясті лінії рожевого і білого кольору кружляли, танцювали та спліталися у вузлики на чорному тлі полотна.

– Мені дуже шкода, але вона вже куплена, – сказав низенький дідусь у сірому костюмі.

– І я навіть знаю, ким.

Чоловік усміхнувся, його обличчя прикрасили дві ямочки.

– Це треба ж таке, вічно він мене обганяє.

– Пам’ятаю той день, коли Ви вперше привели його до нас. Зовсім дитиною був. Розглядав усе з таким захопленням, засипав мене питаннями, – дідусь хрипко засміявся, – ми тоді й уявити не могли, що цей хлопчик у червоній курточці за кілька років стане справжньою зіркою, мільйонером.

– Але залишиться таким же неслухняним. 

– Ха-ха, що, правда?

– Тоді не міг з ним впоратися, а зараз тим паче. Ніколи не послухає, завжди все робить по-своєму, – чоловік похитав головою, не прибираючи м’яку посмішку з круглого обличчя, – страшенно впертий хлопець.

– І ви таким були.

– Прошу, не нагадуйте! – він ніяково засміявся. – Навіть думати про це не хочу. Як згадаю, одразу перед очима той дурний ірокез.

– Чого Ви так, це був чудовий образ.

– Я вважав себе крутим.

– Усім нам іноді потрібна крапелька підліткового бунту, щоб досягти успіху.

– І не кажіть. Але я радий, що це залишилося в минулому.

Хвилину вони стояли мовчки. 

– Зможете приділити нам трохи часу?

– Щось важливе?

– Так, і нам вкрай потрібна Ваша допомога.

– Коли?

– Хотілося б на цьому тижні.

– Ох, найближчі дні в мене забиті, але обіцяю зазирнути через один понеділок, – він перевірив календар на смартфоні, – це буде вісімнадцяте число.

– Десь о шостій?

– Так, десь о шостій.

Чоловік востаннє поглянув на картину і, вклонившись на прощання, поспішив надвір, де на нього вже чекали в білому «Хюндаї».

Минув тиждень, а зі спальні для гостей ніяк не виходило вивести солодкий запах Чіміна, яким просочилося все: халат, подушки, тюль, і навіть склянка для води. Прибиральниця хитала головою і розводила руками, коли Юнгі вкотре питав, скільки ще триматиметься ця нудота у повітрі. Навіть Холлі за такий нетривалий час запам’ятав, що ранок тепер починається не з прогулянки навколо фонтану та запаху зеленого чаю, а візиту до кімнати для гостей, де знову й знову лунало одне й те саме питання:

– Ну, коли вже?

– Я роблю все, що в моїх силах, але мені в кімнаті вже нічим не тхне, – відповідала жінка, вижимаючи швабру, – напевно, мій ніс постарів. Прошу мене вибачити.

Юнгі багато думав про це. Невже огидні духи Чіміна дратують лише його? Це правда, що він не був шанувальником солодких ароматів, але ніколи раніше Юнгі не зустрічав такого ріжучого ніздрі смороду. Голова кружляла, нудота пробиралася до горла, і це щоразу, коли він переступав поріг тепер уже, мабуть, проклятої кімнати для гостей. І прокляв її ніхто інший, як чортів диявол Пак Чімін.

Дякую, що не пофарбував стіни у рожевий. Тоді будинок довелося б спалити.

 

«Черговий запис у щоденнику, як я втомився це робити. Чорт, який там сьогодні день? Відпочивати корисно, але погано для пам’яті, я миттєво починаю плутатися в днях. Так, сьогодні неділя.

Неділя, 17 червня

Якщо сьогодні неділя, то це означає, що завтра вранці я нарешті повернуся до роботи. Сокджин наполіг на тому, що, після всього, що сталося, мені варто тиждень відпочити. Що ж, відпочити мені справді вдалося. Не зважаючи на запах, я жодного разу за цей час не бачив Чіміна. Ось він – справжній відпочинок. Сподіваюся, за ці дні він намагався виконувати свою роботу якісно. До виходу альбому залишилося менше двох тижнів, і я не впевнений, чи вистачить цього часу, щоб розібратися з ідіотською статтею. Чорт, і кому тільки Сокджин довіряє мою кар’єру?»

 

Рівно о сьомій ранку у двір заїхав чорний «Мустанг» і зупинився біля фонтану. Чітко за розкладом, так було завжди. Навіть того дня, коли за кермом опинився Чімін, але, на радість Юнгі, цього разу на місці водія сидів кумедно регочущий Чон Хосок. Він незграбно витирав сльози, що виступили від сміху, хустинкою для окулярів, яку йому люб’язно простягнув чоловік з заднього сидіння.

Це була велика, статна людина з широкими плечима і міцним тілом, відданим фізичним навантаженням. Його гострі драконові очі, сповнені глибоких знань, проникали в душу, розбирала її на шматочки і витягали всі секрети. Від цього погляду було неможливо сховатися чи втекти: варто з ним зустрітися, і більше ніколи не зможеш урятуватися від полону темного бурштину. У присутності чоловіка весь простір навколо нього освітлювався харизмою, невидимою аурою величі та сили.

Не дивно, що люди бачили в ньому лідера, опору, людину глобальних змін. Вони надихалися їм та його вчинками, у яких відбивалися рішучість і відданість справедливості. Однак за суворим, твердим образом титана-генія, ховалася добра і м’яка людина, чийсь надійний товариш, вірний друг і коханий партнер.

Чоловік сміявся разом із Хосоком, його кругле обличчя прикрашали дві ямочки на щоках. Він сидів, широко розставивши ноги в коричневих штанах, і обома руками дбайливо, немов немовля, тримав букет рожевих троянд, що лежав зверху на сорочці в клітинку, незграбно скручену на кшталт рулону.

– Такий суворий всезнайка, але жартувати не розучився! Ха-ха, ой, матінко, смішно як, ха-ха!

– І нащо ти так його розсмішив, тепер же всю дорогу гигикати буде, – перш ніж пристебнутися, Юнгі розвернувся і потиснув руку чоловікові на задньому сидінні, – радий тебе бачити, Намджуне.

Той заплющив очі, розпливаючись у широкій усмішці.

– Не можу в це повірити. Стільки разів доводилося скасовувати та переносити. Я вже думав, що не побачуся з тобою до релізу.

– Ти в курсі всього?

 – Аякже. Щодня отримую звіт від Джина.

– Мабуть, тільки про це й говорите? – Хосок нарешті приборкав свій регіт, і почав виїжджати з двору. – З Чіміном тебе познайомив?

– Особисто не представляв, але про нього теж знаю.

– А день так добре починався, – Юнгі зітхнув, – знову Чімін, без Чіміна нікуди, в кожній розмові має бути Чімін, наче весь світ навколо нього крутиться.

Велика долоня Намджуна лягла на його плече і рази з два поплескала.

– Потім обов’язково про це поговоримо.

– Я не…

– Відмова не приймається.

– У Сокджина навчився?

– Навпаки.

 

Коли Юнгі відчиняв двері своєї студії, його зустрічав запах свіжих мандаринів, які разом із пляшкою дорогого алкоголю завжди з’являлися до його приходу. І щоразу він заплющував очі, робив глибокий вдих, вбираючи глибше в ніздрі улюблений аромат, і дозволяв собі подумати про те, що життя прекрасне хоча б доти, доки у світі існують мандарини. Потім він за звичкою спотикався через дроти, але ніколи не падав, підходив до столу і вмикав комп’ютер, насолоджуючись виглядом великих білих літер на чорному екрані робочого столу, що складалися у «SUGA». Помилувавшись ними кілька секунд, він залазив у крісло з ногами і деякий час сидів у тиші, пропускаючи в душу атмосферу найзатишнішого місця в цьому нескінченно галасливому місті. Тут він творив, тут народжувалася його музика і саме тут мешкало його справжнє «Я».

Усім, крім Сокджина, заборонялося вриватися в сакральне місце без запрошення, і ніхто не наважувався порушити це правило.

Поки не з’явився він.

– Якого біса?!

Чімін смикнувся від крику, спробував підскочити з місця, але заплутався ногами в проводах під столом і, побачивши все життя перед очима, перекинувся разом із кріслом. На щастя, його красиве обличчя зустрів м’який килим, інакше він цілком імовірно розбив би губу або зламав ніс. А може і те, і інше.

– Як ти сюди потрапив?!

Холодні руки схопили Чіміна за чорну сорочку і одним ривком спробували його підняти, але ноги хлопця все ще були заплутані в кабелях, які у свою чергу заплуталися в колесиках крісла і прив’язали це крісло до ніжки прибитого до підлоги столу. Хлопець знову повалився на килим, а Юнгі – слідом за ним.

– Ого, оце шоу. А я ж казав, що одного дня це неподобство під столом спробує тебе вбити.

Йому довелося багато бачити в цьому житті, але безпорадно борсаючийся в дротах Юнгі, який лається як останній пияка, та ще й обійнявшись з рожевоволосим створінням, яке, судячи з очей-монеток, не на жарт злякалося за своє життя, було абсолютно новим та неповторним видовищем.

– Чорт із тобою, Намджуне! Я хоч би не така свиня, як… трясця! – у спробах виплутатися репер стукнувся своєю головою об системний блок, – я хоча б не така свиня, якою був ти!

– Був, але виправився.

Намджун стояв у дверях і неквапливо попивав свою каву.

– Допомогти не збираєшся?

– Ні.

Задоволена, дратівливо нахабна посмішка змінилася на розкритий від подиву і болю рот, як тільки в потилицю Намджуна прилетіла біла папка з документами.

– Ти чого це тут влаштував мені, га?!

– Боже, Джине, це було до біса страшно. І дуже боляче.

Варто було Юнгі завмерти всього на кілька секунд, відволікаючись на Сокджина, що з’явився з нізвідки, як його товариш по нещастю спритно випірнув з кабельного моря, відповз трохи вбік, присів, звільнив ноги від проводів і після цього взявся звільняти репера. Пак швидко і вміло, безперечно маючи чималий досвід, розплутав вузли з кабелів і допоміг Юнгі підвестися. Той, не подарувавши Чіміну і крихітного «дякую», взявся роздивлятися безлад, що вони разом влаштували прямо перед столом. Чорні змії-кабелі хаотичними клубками розповзлися по всьому килиму, десь там серед них сховалося колесо, що відлетіло від крісла, а саме крісло безпорадно лежало на своїй спинці.

– Не вперше ноги зв’язали?

– Я навчений вибиратися з пасток, цукрику, – Чімін усміхнувся, ховаючи руки за спиною і роблячи невеликий уклін, – звертайтеся, якщо знадобиться допомога.

– Але ж ти так безглуздо сам загнав себе у пастку.

– Я вибрався б відразу, якби ти не впав зверху.

– Ага, звичайно. Тепер скажи мені, а як ти взагалі сюди зайшов, га?

– Сокджин дав мені код.

Юнгі похитав головою на видиху і звернувся до менеджера:

– Ти серйозно це зробив?

– Юнгі, ти знаєш, що він тут, щоб нам допомогти. Я сказав йому код ще в перший день.

– Гаразд, як скажеш.

– Що ж, якщо все в порядку, то не заважатиму вам, – менеджер Кім зібрався йти, але наостанок пригрозив Намджуну тією самою папкою з документами: – Тільки посмій щось тут зламати… Удачі з піснею, Юнгі!

Бліда, розписана венами рука залізла в кишеню спортивних штанів і дістала телефон із побитим екраном. Юнгі вп’явся поглядом у мобільний на кілька секунд, потім однією рукою підняв крісло і плавно у нього приземлився. Знайшовши в нотатках необхідне, він посміхнувся куточками губ, задоволено кивнув і поклав телефон на стіл поруч із порожньою чаркою.

– Що ж, час працювати, Реп Монстер.

– Я ж просив…

– Реп Монстер? – Чімін опинився поряд з Намджуном і втупився в нього повними захоплення очима. – Той самий?

– Так, той самий.

На щоках Намджуна виступили ямочки. Хлопець перед ним був гарний, витончений, зі сміливим кольором волосся як для людини його професії, а тому створював враження скоріше стиліста чи візажиста, може фотографа чи художника. Тобто особистості яскравої, творчої та люблячої свободу самовираження. Не зануду, готового цілими днями колупатися в папірцях, збирати відомості, по сто разів перевіряти один і той же рядок, і оберігати знаменитість нарівні з охоронцями. Класичні штани, чорна сорочка та туфлі його образ суворішим не робили. Він все одно виглядав так, ніби зараз вийде на подіум і з витонченістю кішки постукає по ньому підборами.

– Чімін, правильно? Нарешті познайомилися.

Вони потиснули руки.

– Я так давно нічого про Вас не чув. Більше не пишите?

 – Пишу, але лише для своїх.

– Не повернетеся на сцену?

– Я зрозумів, що це не для мене, – Намджун сховав руки в кишені і кивнув у бік мікрофона, – я і музика нероздільні, але сенс свого життя я знайшов в іншій…

– Пак Чімін, ти в нього ще довго братимеш інтерв’ю? Мені з ним працювати треба, не заважай. Видалися звідси, будь ласка.

Юнгі показав на двері, але Чімін не зрушив з місця.

– Мені повторити? Чімін, забирайся з моєї студії.

Намджун зробив крок уперед, трохи загороджуючи Пака своїм широкоплечим тілом.

– Навіщо ти так? Він анітрохи не буде нам заважати.

– Ні, нехай іде.

– Юнгі…

Студію огорнула тиша. Навіть кондиціонер, здавалося, різко затих від переляку. Чому тут дивуватися, строгий тон Намджуна діяв і на неживі предмети, які, до речі, нерідко ламалися в руках Кіма ні то від міцної хватки, ні від простої людської незграбності, яка притаманна навіть геніям.

Намджун був всього на рік молодший за Сокджина, але, якщо той більше був схожий на матір, то Намджун, безсумнівно, на батька. Обидва зіграли роль свого роду заміни батьків для Юнгі, який, після втечі з дому та переїзду у Шилбург, потребував підтримки та опіки людей старшого віку. У той час як Сокджин малював йому імідж, будував репутацію, оберігав його від злих, заздрісних та небезпечних особистостей у просоченому брудом світі шоу-бізнесу, Намджун допомагав відточувати навички та вдосконалювати майстерність. Він тягав вічно втомленого хлопця музеями та виставками, знайомив з корисними людьми, був найкращим критиком і, що найголовніше, завжди надихав йти далі. Для нього SUGA був квіткою, яку Сокджин посадив, а він – навчив цвісти.

– Гаразд, так і бути, нехай посидить на дивані, – Юнгі підвівся з крісла і впритул підійшов до Чіміна, – але тільки з однією умовою: доведи, що ти не ведеш запис.

– Що?

– Запис. Аудіозапис. Покажи всі свої кишені та телефон.

– Ти колись довіришся мені?

– Поки що ти не зробив нічого, що могло б змусити мене довіряти тобі, Пак Чіміне.

Кишень на одязі було не так багато і всі вони виявилися порожніми. Потім у руках Юнгі опинився телефон. Тільки зараз, побачивши його так близько, репер зміг розглянути роздовбаний екран та затерті кнопки збоку. Це був старенький андроїд, випущений років шість, а то й сім тому. Такий раритет був Чіміну не під стать. У його витончених руках краще виглядав би айфон або дорога модель самсунга, бажано золотого, а може і рожевого кольору, обов’язково новий. Стоп, чому це взагалі турбує Юнгі?

– Так тормозить…

– Не позбавляюся речей, якщо вони ще здатні виконувати свої функції.

– За це поважаю, але як ти на ньому працюєш?

Коротка пауза.

– Не поспішаючи.

Намджун прикрив рота рукою, але смішок все одно вирвався назовні.

– Яка краса. Одразу видно, що Сокджин вибирав.

– Сокджин, Хосок, Чімін. Тепер у мене аж три клоуни, зібрав навколо повноцінний цирк.

Чімін був у захваті, Юнгі це помітив. Хоча, напевно, помітив і Намджун, і будь-хто, хто подивився б зараз у вічі Пака, зміг би це помітити. Діти, коли їм роблять сюрприз у вигляді цуценя або показують неймовірно крутого динозавра, і то не блищать своїм поглядом на всю кімнату так яскраво, як це Чімін, який всього кілька годин поспостерігав за старанними потугами двох музикантів народити хоча б третину майбутнього шедевра. Так, шедевра, це слово неодноразово вискакувало з вуст Чіміна, якого, як виявилося, нескладно вразити. Усього кілька рядків, які ніяк не складалися разом – ось, що його очі (точніше, вуха) охрестили шедевром. І чув він ті самі рядки рівно сто тридцять шість разів. Так, Чімін рахував, Юнгі це помітив.

– Він такий милий, так тішився. Слухай, може, Джин вирішив пожартувати і найняв когось із фан-бази? Чімін такий фанбой, я не можу.

– Не смішно, Намджуне.

– Гаразд, дурість сказав, – вони зупинилися біля арки, яка вела в кафетерій, – але зараз я скажу ще одну.

Юнгі зітхнув. На нього чекала непроста розмова.

– Довірся Чіміну.

Він знову зітхнув, на цей раз важко.

– Ні, я веду не до того, про що ти подумав. Ти можеш просто вдати, що довірився, перестати бути таким буркуном, хоча, знаючи тебе, тут місія нездійсненна, але… послухай, цей хлопець точно не спеціаліст. Принаймні у цій справі. Якби він ним був, я б точно його знав чи трохи чув про нього. І тим паче я б запам’ятав його зовнішність, навіть якби лише одного разу побачив його на фото.

– Стривай, то навіщо мені в такому разі йому довіряти?

– Зрозуміти, що відбувається, хто він насправді такий і що тут забув.

– З усієї поваги, Намджуне, це ризиковано. Я теж уже не один день розмірковую про це все, але підпускати такого підозрілого чувака близько до себе…

– Тоді довірся Джину. Я не розумію, як і чому він вибрав саме його, я пропонував зовсім інших людей, перевірених, надійних, а він зупинився на ньому. Деколи хід думок Джина не зрозумілий нікому, але його інтуїція ще нікого не підводила.

– Моя кар’єра і, можливо, життя тепер повністю залежать від інтуїції Сокджина. Що ж, якщо подумати, то так було з самого початку.

Намджун посміхнувся.

– Якщо все, що я сказав, не виявилося дурістю, то зараз я одну все ж скажу, – хитра усмішка, – не палися так, коли дивишся на зад Чіміна.

– Е?!

– Ти так смішно зависаєш, коли він проносить його повз.

– Я не помічав такого?

– Звичайно, ти ж нічого, крім його дупи в той момент не помічав.

– Ох, може, таке й було. Мабуть. Не буду сперечатися.

Неприємна вібрація у правій кишені сповістила про те, що Хосок вже чекає внизу.

– Що ж, мені час іти. Дякую тобі за сьогодні, – вони потиснули руки, – тепер знаю, що треба допрацювати. До речі, тебе підвезти чи…

– Я сьогодні поїду з Джином.

– Тоді до зустрічі. Сподіваюся, не через півроку.

– Я атеїст, але хай бог нам помагає. До зустрічі, Юнгі.

 

Якщо запитати у жителів Шилбурга, що найдавніше в столиці, одні назвуть Центральну Арку, яка вже століття з два, а то й три перестала бути головним в’їздом до міста, інші – старий дуб у парку біля резиденції президента, а корінні шилбургці, які знають історію, – бібліотеку сім’ї Уолкерів, яка згадувалась ще в легендах про першого короля. Але всі вони помилялися. Першою тут з’явилася Діса.

Річка вигодувала це чортове місто, дала йому життя і підтримувала його, поки те багато років мучило, вбивало і перетворювало свою матір на брудне зелене болото. Але після кожної смерті вона знову і знову воскресала, ненадовго очищаючи свої глибокі холодні води. Вдень вона грала з променями сонця, вночі була дзеркалом для зірок. Діса бачила війни і бачила перемоги, оплакувала смерті та раділа новим життям. До неї часто зверталися у розпачі, до неї приходили самотні й розбиті, а вона завжди була готова вислухати та заспокоїти тихим шепотом течії.

Юнгі любив набережну і не стільки гуляти нею, скільки спостерігати з мосту. По-перше, тут було набагато менше людей, а, відповідно, менше шансів бути спійманим фанатами чи папараці. По-друге, звідси відкривався захоплюючий вигляд. Складно сказати, як часто дорогою додому Юнгі просив Хосока хоча б на десять хвилин з’їздити на міст, вийти з машини і постояти біля краю, насолоджуючись зоряним небом і прохолодним, трохи сирим запахом нічної річки.

Пам’ять телефону часто забивалася через одні лише відео та фото Діси, але це не зупинило репера і цього разу дістати мобільний з кишені та ввімкнути камеру. У кадр одразу ж вліз Хосок, кумедно позуючи і всіляко заважаючи зробити бажаний знімок. Довелося змиритися з грайливим настроєм друга і фотографувати зовсім не те, що хотілося б. Над Дісою дрімав повний місяць, і, як тільки Чон вгамував внутрішню фотомодель, Юнгі нарешті підійшов до краю моста, навів камеру телефону на об’єкт і…

 Клац!

Але дивитися на отриманий знімок Юнгі не став. Його відволікли.

Знову цей чортів рожевий.

Юнгі міг присягнутися, що бачив, як унизу по набережній у бік мосту пробіг Чімін і зник у тунелі.

– Хосок…

– А?

– Куди веде дорога з набережної?