***

– А де Назар?

– Та того ж, у Вовчари, – Царко гигикає, – лікується.

В Івана руки в крові. Він втомлено тре ними обличчя, і без того замурзане сажею. «Та нашого кошового кулі не беруть! Він же в нас під захистом», – усе жартують. І дійсно, тут тільки сміятись. Аби лишень не плакати, поки Іван кулю діставав з Назарова плеча. Не вперше, не в останнє. Він уже кожного на січі встиг підлатати. Усе зі сміхом, із жартами, наче граючись. І лишень з Назаром так тяжко. Бо лишень за нього віддасть не лишень життя, але й душу.

– Чого ти? – Назар стирає бруд з Іванова обличчя бережно грубою рукою й усміхається, як те сонце. – До весілля заживе.

– Було вже весілля. – Принаймні те, що вони весіллям могли назвати.

– Ну, до чийогось-то точно загоїться.

Замовкають обидва. Чутно лишень, як плюскає вода, поки Іван змиває з себе кров. 

– Покажи, – Назар нарешті подає голос. Іван сорочку знімає неохоче. Під нею, з-поміж десятка інших, свіжий шрам. Рівно там, де в Назара рана. Той цілує його й голову кладе Іванові на плече.

– Бачиш, вже загоїлось.