Іван не спішить. Цілує солодко, довго – не кусає, як любить. Пестить тіло, ніби вивчає наново кожен шрам, кожну лінію. Незвично. Смагляве тіло блищить від поту в полум’ї свічок, як Іван рухається поволі. Темні очі не відводить від Назарова лиця. Назар сп’янілий від зілля, і в голові лиш одне: «Не зупиняйся».
Стогін рветься з грудей, і Назар дає собі волю. Не стримувати насолоди – тільки не з Іваном, і той відзивається: «Так!» – і слідом шепіт. Не зрозуміти мови, не розібрати слів.
Іван схиляється ближче. Шкіра до шкіри, наче хоче в Назарі розчинятися. У грудях гаряче. Тіло плавиться, наче метал.
Швидше. Рухи – швидше. Слова – швидше. Іван завмирає, й очі його спалахують вогнем. Мить – курчава голова між Назарових ніг. Іван впивається гірким хмелем. До останньої краплі.
– Івасику…
– Чекай.
І знову – метушлива дзиґа. Хапає зі столу дві чарки. Назар приймає одну без зайвих питань. П’ють до дна.
– Гірко, – кривиться Назар. Іван усміхається.
– Гірко! – Цілує довго, гаряче. У грудях тріпоче, пече – душа рветься. До іншої. Обійми міцні до болю.
– Не відпускай!
– Ніколи!
***
– Цього шраму в тебе не було, – каже Назар похмуро. Блідий, як мертве тіло, стільки крові втратив, а все ж примудряється розгледіти. Згадати.
– Не було, – Іван киває. Можна було б відбрехатись, але Назар помітив уже, певно. Шрам рівно там, де Іван його щойно зашивав.
– То ось, про що твій обряд був.
– Я й сам до кінця не знав. – Іван намагається захиститися, та насправді немає від кого. Назар дивиться стомлено. Занадто слабкий, аби сперечатись, і, може, якби не обряд, Іван побачив би його вже в домовині. Цю страшну думку Іван відганяє якомога далі, і чує тихе:
– Іди до мене.
Хто він такий, щоб відмовити. Лягає поруч, обережно, аби не потривожити рани. Назар бере його за руку, стискає міцно й просить крізь сон:
– Не відпускай.
– Ніколи.