Небо над січчю широке й вільне. Дихалось під ним легше, а любилось як дихалось. Може сьогодні останній день під цим небом, останній подих, останній цілунок сухих гарячих губ. А Іван – дзиґа бессарабська – цілує-маже по губах, по щоках, по шиї. І не встигнеш за ним. Не надихаєшся. Назар стискає його щелепу сильною рукою. Слухатись має кошового. Іван смирнішає начебто, а в очах все одно бісики. Назар зітхає – сам же такого полюбив – і до губ припадає мов до джерела.
– Скажи, козаче, – посміхається Іван, – ти в коханні такий же вправний, як у військовій справі?
Назар знітився. Він з Мар’яною не кохався ні разу – все весілля чекав. Не гоже ж. А крім неї, до цього вовкулаки, нікого більш не кохав.
– О-о-о, біда з тобою, Борщику.
Назар би дав йому потиличника за образливе прізвисько, та Іван вже тягне до себе за ремінь.
– Вчить тебе буду.
Пальці плутаються в Іванових кучерях, коли Назар цілує його знову. Він опускає обох їх, щоб у високій траві ніхто не побачив, як чиниться солодкий гріх. А в Івана сорому наче з роду не було. Він з Назара вже знімає сорочку, кусає тіло, як голодний вовк і, мов розпеченим залізом, по кожному шраму проходить язиком. І вже не приховати бажання, що рветься назовні. А Іван і не намагається. Тулиться все, треться.
– Сюди йди, – командує Назар. Він хоче побачити його обличчя, обрамлене кучерями, зазирнути в лисячі очі й відчути губи. За що тільки Бог послав цього чортяку? Іван часу не гає – розстібає ремені й руку між ноги суне.
– То я даремно тоді сміявсь, – гигикає, – добра в тебе шабля. Така шаблюка, що, – він веде вниз, приміряючись, – кожному козаку на заздрість.
Руки в Івана вправні – руки крадія. Ганебно буде кошовому першим здатись.
– Легше, Назаре! – шипить Іван, коли той пхає йому руки в шани. – Все найцінніше відірвеш.
– Побачимо, хто довше протримається.
Іван зводить очі до неба:
– Боже, кого ти мені послав? Ти б і з Мар’яною так змагався б?
– Та ні…
– А я чим гірший? – питається тихо-тихо й усміхається сумно.
Здається, ще вчора Назар згадав би Іванові кожен гріх, та зараз каже тільки:
– Нічим, – і знову тягнеться до губ. А Іван все тулиться ближче. І все якось занадто стає. – Ти наче знов щось поцупити в мене хочеш, – недолуго жартує Назар.
– Звісно хочу. Цноту твою. – Іван хитро мружиться. Від обурення Назар не встигає навіть нічого сказати, як Іван спускається між його ніг. – Щось ти розмовляєш забагато – погано стараюсь.
І слів не залишається зовсім, бо цей балакучий рот вправний не тільки брехати. Кучері, жорсткі як джгути, Бог наче навмисно створив, щоб хапатись за них руками. Назар стискає зуби. Як застогне, Іван довіку глузуватиме. Та себе не втримаєш. Іван спльовує сім’я.