Порожнеча.
Її ніщо не могло так просто заповнити довгі роки, оскільки він не мав ані дому, ані друзів. Не мав сім’ї.
Усе, що в нього було ‒ це ненажерливий Диявол всередині. Він з’їдав його зсередини, повільно руйнував і зводив із розуму, варто йому було відволіктися й залишитися наодинці зі своїми думками. Саме в такі моменти до нього приходили Кошмари. Краще ніколи не зустрічатися з цими монстрами віч-на-віч, адже вони обов’язково наздоженуть у майбутньому.
Однак він припустився такої помилки, бувши ще зовсім дитиною. Йому було сім, здається, але він точно не був старшим за цей вік. Можливо, шість? Зараз така неточність не грала великої ролі, факт залишався фактом ‒ він був ще зовсім малою дитиною.
Малою дитиною, розум якої зовсім ненадовго взяв Диявол.
Арахабакі був нещадним. Він вбивав швидко й холодно. Він особисто приходив лякати цю дитину в нічних Кошмарах, як йому здавалося. Та насправді це було всього одного разу.
Єдина їхня зустріч, яка понесла за собою море розрухи. Єдина їхня зустріч, яка зламала хлопчика. Єдина зустріч, після якої було страшно показатися на людях.
Він же не став таким самим монстром, чи не так?
Здавалося, що ті дні були не так і давно, проте зараз він уже кілька років працював із цим любителем самогубств, Дазаєм Осаму.
Він уже кілька років не лишався наодинці з тим ненажерою, який колись так любив лякати дитячий розум.
Накахара Чюя більше не був одиноким.
Але це не означало чогось більшого за нову категорію проблем, які не вдалося подолати самому ще на початку.
Він чітко пам’ятав м’якість тканини рукавичок, які йому надала Мафія. Озакі Койо однозначно була чудовою наставницею і точно в той момент казала йому щось вельми важливе, поки вони підходили до дверей у залу для переговорів.
Дазай мав рацію, чому йому взагалі дозволили тут бути?
Звичайно ж Чюя сприймав таку можливість за честь. Але тоді думки були зовсім про інше ‒ про страх, що роздирав його і який знову наздогнав. Адже було дивно, що штиль емоцій тривав кілька тижнів ‒ тепер усе стало на свої місця. У розумі хлопця здійняла буря.
Він захлинався.
Його легені наче розривало зсередини, поки очі безупинно метушилися по приміщенню ‒ велика зала несподівано почала здаватися занадто тісною для нього. Наче все повітря з неї вимило водою. Ні, спочатку тут вигоріло все, що могло, остаточно пошкодивши нещасні легені, які тепер наповнювалися водою.
Тиск був зависоким.
Йому потрібен був хоча б якийсь опір, щоб не сягнути дна так швидко. Саме тому пальці обхопили зап’ястя другої руки, стискаючи якомога сильніше. Ніби це справді могло допомогти йому повернутися до стабільного стану.
Саме так закінчилася перша зустріч для нього, колишнього боса організації, ‒ розфокусованим поглядом і рукавичкою, яка була вся у крові.
Саме так закінчилася перша зустріч для ще зовсім малої дитини, про яку після зустрічі із самим Дияволом попіклувалася лише вона сама.
Приховувати свої найглибші рани було складно. Накахара робив це роками, лише навчаючись контролю цього монстра в його свідомості. Таки вдалося. Але розплата тепер була навіть занадто явною для підлітка.
Роздерте вщент зап’ястя боліло ще кілька тижнів. Але це не мало значення, коли він знову і знову впивався в нього нігтями, варто було опинитися в напруженому становищі в компанії людей. Чюя не міг пояснити, чому він продовжував робити собі боляче кожного разу, коли паніка ставала все більшою. Це далеко був не єдиний спосіб опанувати себе. Точно ні, він же справлявся і зі значно більшими проблемами раніше. Тоді чому?
Чому він просто не міг перестати роздирати власне зап’ястя до крові, коли його навіть не примушували щось казати?
Чому дитина всередині нього досі продовжувала так сильно боятися монстрів у темряві, яких насправді не існувало?
«Огидно», ‒ думав він кожного вечора, обробляючи рани. Вони не були глибокими, швидко загоювалися і, найчастіше, лишали по собі лише червоні плямки-молодики від нігтів.
А згодом від них залишаться лише шрами. Які просто нагадуватимуть про старі часи й будуть нічим більшим за давні спогади. Вони не могли так сильно ранити Накахару. Однозначно ні. І на це були свої причини.
Він не пам’ятав, коли точно це сталося, але на той момент вони з Дазаєм уже були найкращим дуетом вбивць в усій організації. Але вже сварилися, наче діти, хоч раз, та гаразд. Однак, як він пам’ятав, це точно було чергове святкування успішної місії. Усі веселилися, ‒ якщо це можна було назвати веселощами, ‒ розмови були голосними й подекуди навіть виходили за звичні рамки тем для розмов, переходячи на особисте життя співпрацівників. Саме в такі моменти Чюя зникав із натовпу, не бажаючи влізати в такі розмови. Не бажаючи знову піддаватися поганій звичці, щоб вночі вкотре обробляти рани.
Він у черговий раз хотів загубитися на терасі серед вітру, але план було провалено: колеги, які непогано випили, не бажали відпускати Накахару так просто, ‒ занадто часто він тікав від делікатних розмов, тож варто було б надолужити згаяний час. Натиснути на цього імпульсивного хлопчину, який уже у своєму віці не давав фори багатьом з Портової Мафії.
Чюя стискав пальці на зап’ясті все сильніше, ключкуючи між питаннями. Рука починала дрижати, змушуючи незрозумілий напій у келиху тремтіти разом із нею, пускаючи дрібні хвилі кільцями.
Чюя справді не розумів, чому. Але кожного разу, у кожній такій ситуації, він бачив цей Кошмар віч-на-віч. І, скільки б років не минуло від тих часів дитинства, він досі піддавався страху, падаючи так низько.
Це справді було огидно, як на одного з начальників у Портовій Мафії.
Скільки ще він збирався вести переговори у такому стані? Скільки ще він збирався брехати, поки хтось не розкусив би його настільки прості маніпуляції і видав із потрохами? Його точно вбили б. І він був би готовим до цього прямо тоді.
Так іронічно, що почав думати про бажання померти, коли так часто дорікав за це Дазаю.
‒ Ні-ні-ні, любі, ‒ легкий на спомин. Чужий голос зі звичними нотками грайливості почувся навіть занадто близько, як міг підмітити Чюя, ‒ повністю в стилі Дазая.
Одноліток незграбно схопив того за руку, змусивши розімкнути пальці на зап’ясті, яке вже почало кровоточити.
‒ Якщо дозволите, то я вкраду улюбленця цієї публіки.
Осаму не мав пояснювати, навіщо взагалі йому варто було переговорити з Накахарою ‒ вищезгадана публіка втратила свій інтерес моментально. І так само пропала усмішка з губ Дазая, варто було прохолодному вітру вдарити в обличчя.
Це була середина осені.
Чюя намагався удавати, що зап’ястя зовсім не горіло від болю через пошкодження ще відносно свіжих ран, а рукавичка не просочувалася кров’ю, поводячи себе максимально спокійно. Наскільки він узагалі міг, досі чуючи відголос пронизливих криків Кошмарів.
Однак тепер можна було вільно видихнути, не задумуючись про наслідки.
‒ Ти жалюгідний.
Саме це застало Накахару зненацька. Зіниці звузилися, поки він з нерозумінням дивився на напарника.
Він укотре мав рацію, але Чюя не міг визнати цього відкрито. Не перед ним.
‒ Дурнику, шрами ж залишаться назавжди, ‒ уже у звичній манері видав Осаму, зробивши ну дуже сумний вираз обличчя.
Він ухопив хлопця за пошкоджену руку, тримаючи її ближче до ліктя аби не задіти пошкоджені зони.
‒ Якщо тобі настільки некомфортно в компанії, ти у змозі просто послати їх усіх якомога далі від себе.
‒ Це не твоє д-
‒ Заціпся!
Рукавичка опинилася у другій руці Дазая, в якій наступної ж миті з’явився шматочок бинта. «Він носить їх із собою?» ‒ насправді, це хвилювало Чюю найменше, але краще було б відволіктися на таку дурницю.
Груди більше не стискала задуха.
Але й Накахара досі мовчав, спираючись на скляну огорожу.
‒ Не роби собі боляче. Є маса інших способів відвернути увагу.
Голос тепер звучав тихо й холодно. Та хіба такими фразами розкидалися байдужі?
‒ Дуже іронічно чути це від того, хто шукає собі смерті за кожної ліпшої нагоди, ‒ така сама іронічна посмішка з’явилася на обличчі Накахари, який тихо пирснув від своїх же слів. Він і справді був нікчемним.
‒ Я не прагну помирати в муках. А дивитися на тебе ‒ ще той біль. Ти вищий за страх соціуму…
‒ Це звучить дуже образл-
‒ Саме тому ти у змозі подолати його, не роздираючи свою шкіру на шматки.
Ця сторона Осаму лякала ‒ коли його голос ставав безбарвним, яким його звикла чути більшість, а погляд не ніс у собі жодної емоції. Здавалося, ще секунда, і він знову стане таким же божевільним, яким його бачив Накахара на їхній першій місії. Коли над Осаму взяло верх бажання вбивати.
Можливо, Накахара несвідомо боявся, що це знову повториться. Можливо, він боявся цього божевілля, яке мого в одну мить опанувати людський розум і звести все вщент. Але таке було з ним лише раз.
Можливо, Накахара боявся, що Дазай не дозволить йому самому вгамуватися під час чергової місії.
Даремно.
Дазай і справді міг бути ненажерливим. На кілька порядків гіршим за Арахабакі, адже вмів вбивати з повним холодом. Без будь-яких емоцій. Бувши повністю крижаним.
‒ Тож, Чює, ти ж розповіси хоча б мені про свій типаж серед жінок? ‒ знову звична жартівлива манера, поки губи ще більше розтягувалися у глузливій посмішці.
Це була до біса дивна ніч. І Накахара мав віддати належне, ‒ вона вплинула на нього. Можливо, він випив забагато алкоголю для його юного організму, через що той дав такі збої, а можливо він просто вкотре довірився своєму напарнику.
Та зараз це не мало значення, коли шрами від його ран стали майже невидимими для оточення (не те щоб він узагалі знімав рукавички в чиїйсь присутності), адже зараз, обіймаючи посаду одного з керівників у Портовій Мафії, він точно бездоганно міг упоратися з будь-якими зустрічами. Вистояти перед будь-яким тиском у його сторону. Він міг запросто розчавити у відповідь, тільки це вже буде фатальною помилкою для того, хто посмів вважати себе кращим за нього.
Як же далеко він був від цього кілька років тому, і як швидко досяг даного рівня. А все лише завдяки одному копняку від друга.
Накахара і справді давно не бачив ті Кошмари. Монстри більше не являлися в нічних жахіттях, не кричали пронизливо в думках, не намагалися вбити його зсередини. Вони просто зникнули в тій порожнечі, яка стільки років була в самому парубку. Але він мав би помітити раніше, що вона почала щезати ще задовго до тої дивної та відвертої розмови з Дазаєм на терасі.
Адже все почалося ще з їхньої першої зустрічі в Сурібачі.
Ще тодішнє розпалене полум’я між ними продовжувало палати й досі. Тільки тепер початкова ненависть змінилася на дещо цікавіше. Глибше, ніж навіть їхня довіра в дуеті ‒ ні, вона не пропала, досі лишалася незмінною, нехай у ній й не було потреби. Проте тепер тут було присутнє ще дещо.
‒ Чює, ти знову відволікаєшся, ‒ незадоволено бурмоче Дазай. ‒ Знову думки про завдання? Ти підібрав для цього найгірший момент з усіх можливих.
Осаму невдоволено супить брови та трохи вовтузиться в ліжку. Він уважно розглядає чуже обличчя, а потім м’яко всміхається. Пальці повільно сковзають від напруженої шиї по плечах до рук. Й одну з них Осаму притягує до себе, торкаючись губами зап’ястя поверх тканини.
І Накахара знову не може вимовити жодного слова. Залишається лише слідкувати, наскільки спритно чужі пальці стягують рукавичку, а вогкі губи тільки більше притискаються до тьмяних ліній шрамів; як по них проходить язик, повільно й до біса чутливо ‒ навіть забувається, що шрами не мають нервових закінчень. Здається, що Чюя відчуває ці дотики у повній їхній красі, кожною клітиною тіла. І вони таки зіграли свою роль, змусивши рвано видихнути й заплющити очі.
Друга рука досі в рукавиці, саме тому ковзає по чужому тілу значно легше, змушуючи Дазая інколи видавати здавлений сміх від лоскоту. Проте кожного разу він стрімко переростає у млявий стогін, варто Накахарі повести тазом уперед.
Вони знову були близько. Настільки близько, наскільки взагалі дозволяло людське тіло. І розуміли обидва, що цей кордон було й без того перетнуто вже давно, ще на тій вечірці, коли Накахара вперше дозволив комусь торкнутися його зап’ястя.
Коли він уперше за своє життя прийняв чужу допомогу.
Коли він перестав бути одиноким.
Чюя завжди цілував палко. І зараз це не було виключенням. Він повністю забув про контроль ‒ тіло рухалося саме собою, поки розум був зайнятий зовсім іншим ‒ повним спокоєм.
Чюя визнав для себе ще тоді, що саме Осаму ось так, ненавмисне, подарував йому цей спокій.
І тепер, коли Дазай уже й так побачив справжнього уразливого Накахару, він прагнув зробити те саме. А Дазай тільки й радий, аналогічно палко цілуючи у відповідь, притискаючи хлопця сильніше до свого тіла. Прагнучи відчути ще більший спектр, ніж мав змогу отримати до цього.
Створити такий безлад між ними. У них самих. Аби потім вгамувати все ніжними поцілунками зап’ястя, поки Чюя вкотре щось бурмотітиме про те, чи не набридло воно йому. Відповідь була простою і короткою кожного разу ‒ ні.
Адже за цими шрамами стояло дещо більше, ніж простий страх.
За ними ховалася довіра Накахари. І Дазай не мів нехтувати нею, як звик робити це з багатьма іншими речами.
Він не міг нехтувати Чюєю.