Прогулянка

– Дідько! – Чюя в розпалі кинув ігровий контролер на землю. 

Як, чорт забирай, Дадзай виграє кожен бісів раз? Це несправедливо. Він напевне махлює, чи щось подібне. Минули роки з того часу, як вони вперше почали грати в цю дурну відеогру. Достатньо давно, що їм доводилось йти в аркаду, перш ніж її видали на дисках. Коли йому вдалося її знайти, він одразу ж придбав її та приніс додому у їхню з Дадзаєм квартиру (відколи Чюя попросив його переїхати до себе), і вони грали в неї годинами.

Парубок з каштановим волоссям, що стирчало з усіх боків, злісно посміхнувся, побачивши реакцію суперника, безсумнівно, придумавши щось жахливе для нього за програш того ідіотського парі.

– Що це за погляд? – запитав Накахара, і його гнів тільки підживлювався дурнуватим виразом обличчя Дадзая. 

– Просто намагаюся вирішити, що зроблю з черговою перемогою! – він прозвучав надто бадьоро, і, на щастя, чи на жаль, у випадку Чюї бадьорість у голосі прозвучала справді щиро. 

– Ну ж бо, скажи це, я просто вже хочу покінчити з усім, – пробурчав розчарований рудий юнак, піднявши контролер і перевіривши його на наявність пошкоджень, й сів на диван.

– Хм, навряд чи маю якісь ідеї зараз. Можливо, придумаю щось пізніше? – розмірковував Дадзай, чим ще більше роздратував Чюю. 

Накахара знав, що його супротивник вже щось спланував, ще коли вони тільки-но уклали парі, хоча не надто хвилювався. Думав, що цього разу йому вдасться виграти. Однак тут же він почав усвідомлювати, яким наївним був.

– Агов, йолопе, я знаю, що ти щось задумав, просто скажи що, – Чуя намагався змусити себе звучати більш втомленим, аніж злим. Не те щоб він сподівався, що Дазай справді відповість - той, рідко це робить. 

– Тепер ти бачиш мене наскрізь? – шатен нахилився і ніжно поцілував нижчого хлопця в лоб. – Я скажу тобі, коли прийде час, гаразд? – його очі грайливо поблискували, що, зрештою, не сподобалося Чюї, проте він все ж поступився. 

– Мені байдуже! Але якщо ми розійдемося через якусь дурницю, я тебе вб’ю! – пообіцяв блакитноокий смертельно-серйозним голосом.

– Добре.

Усмішка, якою Дадзай засліпив Чюю, була очевидним попередженням того, що на нього чекає, але хлопець вирішив її проігнорувати.

Чюя тільки повернувся до їхньої штаб-квартири, коли помітив Дадзая, який вже сидів за столом.

– Що ти тут робиш?

Дадзай нерідко з’являється в офісі без попередження, не зважаючи на те, що не повинен там взагалі бути. 

– Я не можу просто зайти, і сказати тобі «Привіт» після однієї з місій? 

Дадзай вдавав, що ображений, хоча насправді не це мав на увазі.

– Ні-ні, звичайно можеш, – Чюя зупинився, щоб зняти свій плащ й повісити його на один із стільців, – я завжди радий. 

Він обійшов стіл та цнотливо поцілував Дадзая у голову, викликавши в того усмішку. 

– Якою б чудовою не була ця мить, можливо, я зараз все зіпсую, – і посмішка кароокого розширилася, ставши маніакальною.

Чюя почав хвилюватися. Бо, справді, чому б Дадзаю чогось не придумати?

– Прекрасно, що тепер? – пробурмотів рудий.      

– Пам’ятаєш, ми закладалися минулого тижня? 

Ця фраза для Чюї стала передвісником чогось поганого.

– Так, пам’ятаю. І що? – відповів Накахара на «зовсім не підозріле” запитання його хлопця.

– Ти готовий покласти кінець угоді?

Дадзай говорив так, ніби це питання не було риторичним.

Так було заведено: коли вони укладали парі, кожен завжди виконував бажання іншого. Навіть Дадзай у тих рідкісних випадках, коли програвав.

– Добре, так… Звичайно, – Чюя махнув рукою, вже змирившись зі своєю долею. – Що ти придумав?  

Співрозмовник вийняв щось, що, очевидно, приховував для блискучого фіналу. Блакитні очі в мить збільшились. Це… повідок? Що за чорт? Не те, щоб він не зрозумів для чого повідок… Йому просто треба було обміркувати побачене. 

Власник повідка з усіх сил намагався не засміятися через пригнічене обличчя хлопця. 

– Якою людиною я буду, якщо не виведу свою собачку на прогулянку? – у Чуї зблідло лице. А тіло, вочевидь, лише наздоганяло емоції.

– Я… — рудий продовжував витріщатися на повідок. – Я забираю поцілунок назад. І слова, що радий тебе бачити, також. 

Дадзай трохи знітився від слів Накахари, що останній зарахував як перемогу. Звичайно, як тільки вони повернуться додому, парубок на прізвище Осаму неминуче почне скаржитись на те, що Чюя його більше не любить.

– Ти такий злий, – буркнув Дадзай.

– То що я повинен зробити? – неохоче запитав програвший, прагнучи покінчити з цим клятим парі. 

Чим швидше це закінчиться, тим скоріше він зможе викинути з мозку неодмінно травмуючі (не кажучи вже про сором’язливі) спогади.

– Я вже сказав, що збираюся піти з тобою на прогулянку! Не надто далеко, тож це не повинно зайняти багато часу!

Остання частина була очевидною довбаною брехнею. Дадзай точно хотів би, щоб швидко це не закінчилося.

Чюя заплющив очі на декілька секунд, щоб заспокоїти дихання, бо інакше він миттєво відірве цьому бовдуру голову.

– Дадзаю? – запитав Накахара, коли той почав тягнутися до нашийника. – Що з тобою, в біса, не так? Нащо тобі це лайно?

Рука Дадзая зупинилася.

– Пам’ятаєш як ти поставив мені підніжку перед аркадою? – власник рудого волосся замовк. 

Це було напів чесне змагання. Дадзай з’їв лайна, коли впав, і це неприємно. До того ж було надзвичайно смішно за цим спостерігати, і свідків було багато. Інші діти, які регулярно відвідували аркаду, тижнями глузували над ним. Залиште кільком дітям познущатися над генієм-вбивцею. 

– Більше нічого не хочеш придумати? – Накахара змирився. 

Обличчя Осаму засяяло. 

– На сьогодні досить, – загадково відповів парубок, знову хапаючи нашийник. 

Чюя роздратовано відмахнувся рукою.

 – Я не дозволяв тобі начепити це навколо мого горла, у мене немає жодного клятого бажання померти, – пробурмотів рудий.

– Куди ще я міг би його надіти? – невинно запитав Дадзай, не довіряючи своїм очам. 

Голубоокий роздратовано почесав брову. Що він такого зробив у минулому, щоб заслужити цю хрінь?

– Трясця, я не знаю, причепи його на мою портупею.

Осаму легко посміхнувся, помітивши, що співрозмовник почервонів. Чи це був гнів, збентеження чи може їхнє поєднання - він непевен. 

– Я знав, що ця штука повинна мати якесь призначення, – вдячно сказав шатен, протягуючи руку до піджака свого коханця. 

Схвильований Чюя відступив від Дадзая настільки, щоб той не міг до нього торкнутися.

 – Що за чорт?! 

– Що? Я не можу прикріпити його до передньої частини твоєї портупеї! Це не має сенсу, – сперечався той.

– Чому, качка би тебе копнула, ні?

– Ти заплутаєшся. Це буде незручно для тебе.

– Відколи це почало тебе хвилювати? – скептично запитав Чюя.

– Це для безпеки… – наполягав Дадзай, хоча, судячи з недовірливого вигляду блакитноокого, той не погоджувався. – Для того, хто стверджує, що любить собак, ти знаєш занадто мало.

– Всрався та й криво! Щоб ти, падло, дристало та й дристало! Та щоб пуп твій вилисів! Іди до чортової матері, бісова ковінька!

Чюя агресивно закотив очі й нерішуче зняв піджак. Зараз він просто хотів покінчити з усім цим. Як тільки Дадзай Осаму щось замислить, марно намагатися його зупинити. 

Із задоволеною усмішкою “Скумбрія” зачепив повідець за портупею парубка. Дадзай легенько смикнув за повідець, і у низенького хлопця пересохло в горлі. У що, бодай би шляк його трафив, він себе вплутав? Чому, в біса, він узагалі погодився на щось подібне? Накахара міг це скасувати: Дадзай зупиниться, якщо він насправді відмовиться. Але тоді Осаму виграє. Принаймні певною мірою, а це неприйнятно. Неприйнятно, щоб українець програв! 

– Розслабся, на цьому поверсі все одно нікого немає, – наполягав кароокий, і Чюя закотив очі. Очевидно, що для його коханця половина робітників бісової “Чорної Ящірки” були “ніким», оскільки всі вони працювали на поверсі протягом дня.   

– Тепер люди справді не відвідують це місце, відколи мумія-вбивця приходить сюди та блукає весь час.

Чюя роздратовано буркнув.

– Хіба ти не повинен знати, коли тут будуть люди? – люб’язно запитав Дадзай, намагаючись ігнорувати відверто обурливий натяк, що це він відлякав звідси людей. Якщо хтось і був винен, то це був той, у кого є проблеми з пасивною агресією. Хоча, як думав про це високий юнак, він ніколи не бачив когось іншого, на кого Чюя спрямовував весь свій гнів.

– Завали писок! – відповів рудий красень, невпевнено поглядаючи на повідок.

– Вгамуйся, лишень двадцять хвилин. Це не кінець світу, – зневажливо відповів Осаму, ігноруючи вимоги свого партнера. 

– Кажеш, тільки двадцять хвилин? – скептично запитав Накахара.

Дадзай кивнув:

– Ми просто двадцять хвилин погуляємо тут і все. Почнімо зараз. 

Чюя посміхнувся. Просто прогулянка навколо приміщення не повинна бути такою поганою. Це просто його офіс, врешті-решт. Але після гарячої суперечки з шатеном про умови їхнього парі, він був змушений покинути місце роботи.

– Я тебе ненавиджу! – буркнув розлючений хлоп, коли Дадзай ледь не випер його з кабінету. Бодай би скисли ті технічні нюанси! 

Осаму насупився, озирнувшись через плече й побачивши жалюгідного Чюю, який плентався за ним.

– Не звинувачуй мене! Ти сам погодився, щоб я вигуляв тебе.

Накахара засміявся. 

– Так, тому що ти мене обдурив. 

Чесно кажучи, володар блакитних очей не знав чого ще очікувати. Чюя повинен був звикнути до такого після п’яти років стосунків з Дадзаєм.

Але він все одно погодився, тож тепер тут. Декілька хвилин він мовчки тягнувся за Дадзаєм. Після перших трьох випадків, коли хлопцю-мумії доводилось чекати на свого нового цуцика, Осаму розвернувся й обернув повідець навколо руки, дивлячись на Чюю, коли той йшов позаду нього.

– Хіба тобі не слід поводитися краще? – шатен підбурював. Рудий песик боровся з бажанням вирвати з рук Дадзая повідок.

– Де ти, курво, набрався таких клятих ідей? – натомість пробурчав Чюя. 

Винуватець цієї прогулянки знизав плечима, продовжуючи ходити повернутим до нової іграшки.

– Сподіваюся, ти спіткнешся! – категорично заявив парубок, а Дадзай вдав образу. 

– Чює! Як ти можеш говорити щось настільки жорстоке? Я… – він обірвав сам себе, і на його обличчі зникла маска байдужості.

– Ах, Морі, не можу передати словами як мені приємно бачити тебе тут. 

Чюя крутнувся в паніці, напів заплутавшись у повідку. За ними нікого не було.

– У мене в сраці розуму більше, ніж в твоїй голові, вишкребку! – закричав розгніваний хлопець, розвертаючись назад до тимчасового господаря.

Осаму лишень засміявся, перш ніж знову потягнути його за собою. 

Рудий мовчки розлютився, проклинаючи своє нещастя. Йому просто необхідно знайти спосіб виграти наступного разу. Тоді він зможе помститися Дадзаю за все з’їдене лайно.

Накахарі доведеться переглянути кілька своїх старих щоденників, щоб знайти найкращий спосіб помститися. Коли вони почали зустрічатися, він не був таким креативним у своїх задумах. Це якась підла дупа, а не сімейне життя. 

На жаль, дратівливий голос висмикнув Чюю, з солодких роздумів про помсту. 

– О, Акутаґаво! Як добре тебе тут зустріти! – весело привітався Дадзай, продовжуючи тягнути партнера за собою. 

Рудий, подолав інстинктивний спалах страху, який пронизав його груди під час привітання. Дадзай справді думав, що він настільки дурний? Таке враження, ніби Чюя клюне на один і той самий довбаний трюк двічі. 

– Хай тобі грець, Дадзає, ти не такий смішний, як думаєш, – і тоді він почув надто знайомий кашель. Накахара розвернувся, і повідець злегка потягнув його за портупею.

– Дадзає-сан, Чює, – Акутаґава кивнув кожному з них у знак привітання. 

Вираз його обличчя залишався нейтральним, поки брюнет продовжував іти. Чюя намагався ігнорувати збентеження, що горіло на його обличчі, коли Акутаґава повільно зник за поворотом. Це був кринж. Йому нічого не хотілося окрім як прибрати з обличчя Дадзая посмішку, ніби він їсть лайно. Проте його цілком розсудливий характер стримував від цього. Чюя намагався приховати збентеження і продовжити повзти навкарачки. “Якщо про це не думати, то цього і не було”. Правильно? Дідько, Акутаґава певно почне ставити питання через день-два. Якщо вони продовжать гуляти в цьому місці, то це, ймовірно, буде не тільки Рюносуке. Зрештою, там часто ходили люди. Найгіршим було те, що на цьому поверсі працювала Койю. Чюя прискорив темп, цього разу підштовхуючи Дадзая. 

– О, то ти хочеш встати на дві ноги? – самовдоволено запитав Дадзай, змушуючи Чюю пришвидшитися. Він не зміг відповісти на запитання дурної Скумбрії. Вони пройшли трохи більше за половину поверху. Якби вони змогли повернутися до його кабінету, можливо, Дадзай хоч раз змилується над ним. Чюя вибухнув би сміхом, якби Дадзай буквально не тримав його на повідку. Нарешті вони завернули за ріг, у коридор, де й знаходився сам офіс. Накахара полегшено зітхнув. Нарешті все закінчилося. Він встав, обмотав повідець навколо власної руки і потягнув Дадзая до кімнати, перш ніж зачинити двері.

– Прямо зараз? – запитав Чюя, намагаючись відстібнути повідець від своєї портупеї. Осаму легко відстібнув повідець лише для того, щоб заслужити гострий мов кинджал погляд Чюї.

Дадзай на мить замислився і дістав свій телефон, перевіряючи час.

– Я вигулював тебе тільки 13 хвилин, Чібі~

Рука Чюї схопила Дадзая за комір, перш ніж він зрозумів, що відбувається. 

– Я задушу тебе твоїми ж бинтами, якщо твої думки продовжать рухатись у цьому напрямку, – прогарчав Чюя, сердито дивлячись на свого жорстокого коханця.

– Обіцяєш? – запитав Дадзай з надією в очах.

Чюя відпустив комір, не відповівши на запитання. Мовчки повернувся й підняв ручку зі столу, викинувши її у вікно. Скло розлетілося з гучним тріском. Чюя на мить відчув жаль через драматичну демонстрацію, перш ніж підійшов до краю. 

– І до речі, ти за це платиш! – закричав колишній песик, вийшовши зі свого офісу й помчавши повз будівлю.

Він миттєво зник. Дадзай залишився в порожньому приміщенні. У кімнаті панувала тиша, не враховуючи випадкові пориви вітру. Дадзай ледь помітно усміхнувся перед тим, як засунути повідок у кишеню свого плаща. Оплата вікна коштуватиме чималих грошей, але, чорт забирай, це було того варте.