Він сидів у затінку під деревом і важко дихав. Сонце пробивалося крізь листя і утворювало на землі рухоме мереживо тіней, але він зовсім не звертав уваги на цей образ природи.
Він невідривно дивився на свої тремтячі руки. У лівому кулаці була затиснута чорна палиця, на вершку якої колихалось біле полотно.
Він зробив це.
Він зміг дістати прапора.
Але найважче залишається попереду.
Він поволі підвівся, притискаючи руку до дерева, і прислухався. Кроків поблизу не було. Він сховав прапорця всередину куртки, а потім почав обережно прокрадатися між деревами. Легені вже перестали горіти після довгого бігу, і його подих нарешті стабілізувався. Галуззя і камінці легко скреготіли під його ногами, коли він йшов, хоча цей звук був зведений до мінімуму. Кожне дерево, до якого він торкався, давало йому інформацію про оточення.
«Ще далеко йти, - подумав він, - а чим ближче до цілі, тим більше ворогів. Члени моєї команди вже, напевне, давно вибули зі змагання. І як я тепер буду…»
Раптом він спинився. В його ніздрі вдарив добре знайомий запах, до якого він вже давно звик - запах чужої крові.
«Хтось поруч? Я чую дихання…»
Він притулився до дерева і почав вглядатися в джерело шуму. За деревами нічого не було видно, тому він, проказавши потрібні слова, перемістив свій зір у пташку поблизу. Як тільки він підлетів ближче, то побачив скривавлену дівчину, що лежала на землі. Вона підняла голову, глянула на пташку і сказала:
- Ким би ти не був, та краще підійди сюди, замість того, щоб витрачати свій етер. Як бачиш, рани мої глибокі, і я нічого тобі не зроблю.
Почувши її голос, хлопець роздратувався, бо не хотів, щоб на галас збіглися усі вороги. Він одразу подумав про втечу, але потім замислився. Шансів на перемогу в змаганні у нього було занадто мало, а якщо у пораненої знайшлися б якісь підсилювальні зілля, то ситуація стала б набагато кращою. Тому він, не гаючи часу, підібрався до неї.
Синьоока дівчина з темно-каштановим волоссям, вбрана у блакитно-білий костюм, лежала у невеликій калюжі крові, яка потроху збільшувалася. Її одяг з очевидністю вказував на приналежність до сторони Неба.
- Що ж, мені справді пощастило зустріти когось із Нейтральної сторони, - звернулася вона до хлопця. - Це добре. Мої шанси потроху зростають.
- Ти стікаєш кров’ю, але все ще не натискаєш на кнопку. Чи ти хочеш смерті? - мовив у відповідь хлопець.
- Я не збираюся програвати ось так, - зі стогоном вимовила дівчина. - Це ти той, хто викрав прапор з табору Металу? Я бачила, який гармидер там здійнявся.
- А тобі що до того? Краще про себе подумай.
- Я якраз і думаю, - сказала дівчина.
Простягнувши руку за пазуху і тремтячи від зусиль, вона дістала білого прапора, і, не втримавши руків’я, впустила його на землю.
- Як бачиш, в нас обох є прапори, а отже, в нас немає причин боротися між собою. Ти сам-один, і без допомоги інших ти не зможеш принести прапор до місця призначення. Я пропоную тобі угоду. Якщо ти згоден віддати мені зілля зцілення, то я клянуся захищати тебе, поки змагання не скінчиться.
Голос дівчини поволі слабшав під час розмови, проте вона все ще міцно трималася за свою свідомість.
- Навіщо мені твій захист? - усміхнувся хлопець. - Ти думаєш, що твої сили настільки потужні, щоб боротися з десятком ворогів? Скоро я знайду членів своєї команди, і ми разом…
- Не намагайся мене обманути, - перебила дівчина. - Я бачила, як вони опинилися в полоні сторони Землі і понатискали кнопки. А, і якщо ти сумніваєшся в моїх здібностях, то не раджу цього робити. Я - одна з найсильніших учениць сторони Неба, і ти можеш сам упевнитися в цьому.
- Це ти мені не бреши, - огризнувся хлопець. - Зараз я тебе звільню, а потім ти на мене нападеш. Хіба тобі не хочеться відібрати мого прапора і віддати його іншій школі сторони Неба?
- Дурниці, - відказала дівчина. - Як гадаєш, хто мене поранив? Їм байдуже, з однієї ми сторони, чи ні. Вони самі хочуть виграти, от і все.
Хлопець глянув на дівчину, яка вже почала кашляти кров’ю.
«Її слова мають сенс, - подумав він. - Я сам не впораюсь. Але слід вжити певних заходів безпеки».
- Давай так, - нарешті мовив хлопець. - Я зцілю тебе, але водночас я введу тобі отруту, захист від якої знаю лише я. Якщо ти порушиш обіцянку, то згинеш. А, і не раджу тобі пробувати вивідати в мене ліки, я їх нізащо не видам, навіть під тортурами. Сподіваюсь, ти не забула, що катування заборонене правилами.
- Я згодна. - відрізала дівчина, будучи на межі непритомності.
Хлопець швидко висмикнув зі свого поясу кілька пляшечок і вилив їх на рани дівчині. За хвилину поранення зникли, і дівчина повільно підвелася на ноги, сховавши прапора назад за пазуху.
- Як тебе звати? - спитала вона.
- Зови мене Блиском.
- Якесь ім’я дурнувате, - пирхнула дівчина.
- Сама ти дурнувата. Нормальне воно, - закотив очі Блиск. - А тебе як величати?
- Аланія.
- Ясно. Отже, тепер нам слід якнайменше говорити і тихо йти, аби не привертати увагу. Будемо дотримуватися режиму тиші. І не забувай: кожні тридцять хвилин я мушу зупиняти дію твоєї отрути, інакше ти помреш. Тому не відходь далеко, якщо жити не набридло.
- Добре, - тихо сказала дівчина.
Блиск дістав з-за пояса пожмакану мапу, вкотре оглянув її і поставив назад. Він нахилив голову трохи вбік і кивнув, ніби показуючи дорогу. Дівчина також кивнула у відповідь на його знак. Вони попрямували вперед, але за кілька хвилин їхній спокій знову порушився: прямо в їхній бік полетіла купа гострих білих ножів, вирізаних у формі листків.
Не встиг хлопець і оком змигнути, як дівчина вже стояла перед ним, а рукави її сніжно-блакитної мантії перетворилися на щит.
- Ну привіт, давно не бачилися, - пролунав насмішкуватий голос згори.
На гілках дерев стояли молоді люди в червоно-білих мантіях, схожих на ту, що була в Аланії, але трохи інакших. Вони блискавично та водночас тихо зістрибнули на землю і почали підходити ближче.
- Бачу, вас трохи поменшало, - всміхнулася Аланія, - тепер вас лише п’ятеро. Як добре, що деякі хороші люди змогли очистити це змагання від невеликої кількості погані. Тепер мені треба довершити їхню справу до кінця.
- Авжеж, довершиш ти, - засміявся один з новоприбулих. - Глянь, що в мене є!
Він дістав з кишені маленьку зелену сферу з трикутними шпичаками, які вкривали всю її поверхню.
- Думала, сховаєш її, то я не знайду?
- Вона вас все одно не врятує, в мене є потужніші засоби, - зблідла Аланія, водночас не втрачаючи сили в голосі.
- А давай перевіримо? - вигукнув суперник, і, не чекаючи відповіді, накинувся на Аланію разом зі своїми напарниками.
Вона відступила трохи назад, майже впритул до Блиска, і вихопила з-за пояса два елегантні кинджали, що були надійно приховані під її одягом. Кілька миттєвих помахів руки - і навколо лез зібрався ураганний вітер. Нападники почали кидатись ножами і збирати енергію вогню в своїй зброї, але Аланія, відбиваючись, зреагувала скоріше. Два урагани злетіли з її рук, і, прибравши природню форму, полетіли в бік ворогів, зносячи все на своєму шляху.
Поки Аланія боролась з ворогами, один із нападників висковзнув з поля бою та підібрався ззаду до Блиска. Хлопець, лаючись подумки, наставив навколо себе барикаду з коріння дерев, але вона була швидко зруйнована. Його ворог досить непогано володів технікою небесного розриву, яка нищила навіть хорошу сталь, і був набагато сильнішим за Блиска. Хлопець спробував провалити його під землю, створивши тріщини в ґрунті, проте суперник вирвався і злетів в повітря, атакуючи згори.
Раптом Блиск почув повітряний вибух. Нападник з гуркотом впав на землю, а Блиск відчув, як його вхопили за сорочку і потягли за собою.
- Біжімо, поки вони не очуняли! - пролунав захеканий голос Аланії.
- Е ні, ви нікуди не підете, - прошипів ватажок нападників.
Перед ним стояла зелена їжачиста сфера, яка вже завершила поглинання другого урагану.
- Що ж, гадаю, якщо він вже навчився нею керувати, то в мене не залишається іншого вибору, - прошепотіла Аланія.
Вона блискавично простягнула руку і почала говорити закляття. Сфера засвітилася і почала розширюватися.
- Що ти робиш, божевільна? Це древній артефакт! - вирячився ватажок.
- Натискайте на кнопки! Негайно! - пролунав інший голос. - Воно зараз вибухне!
Громовий звук за секунду рознісся навкруги, вражаючи барабанні перетинки. П’ятеро ворогів щезли без сліду. Мантія Аланії послугувала бар’єром, який захистив її і Блиска від осколків. Переконавшись у своїй безпеці, дівчина згорнула мантію і підійшла до маленької зеленої кульки, що лежала на землі.
- Вона трохи знецінилася, але, сподіваюсь, батько не сваритиме мене, - зітхнула Аланія і взяла в руки напівуцілілу сферу.
- Цікаво, яким чином ти встигла перейти дорогу школі Вогню, - спитав Блиск, ледве переводячи дух.
- Моя команда зуміла видерти прапор з-під носа у цих негідників, і це зачепило їхню гордість.
- І не дивно. Однак, якщо всі суперники такі ж сильні, як і вони, то ми навряд чи дотягнемо до кінця. Чи, може, у тебе ще артефакти знайдуться?
- Не переживай, це вже мої проблеми. Я пообіцяла, і слова дотримаю, - відвернулась Аланія.
- Стій. Дай руку, - раптом мовив Блиск.
- Нащо? - здивувалася Аланія.
- Раз на тридцять хвилин треба зупиняти дію отрути, я ж казав тобі раніше.
Дівчина простягнула долоню. Блиск швидко підібрав її, безгучно промовив кілька незрозумілих слів і капнув двійко крапель з пляшечки на зап’ястя Аланії.
- Що ж, тепер я все бачила, - моторошно зиркнула дівчина, ніби намагаючись налякати Блиска.
- Та невже? - підняв брову хлопець. - А закляття знаєш? Без нього рідина не подіє. Ану повтори.
- Та добре, добре, ходімо вже, я жартую, - вирвалася дівчина і покрокувала вбік.
- Нам не туди, - підхопився Блиск і знову взяв її за руку.
- Пусти, не треба за мене хапатися. Ти іди, а я за тобою попрямую.
- А ти не наїжачуйся, я тобі руку не відгризу. Режим тиші, пам’ятаєш?
- Та знаю я, - прошепотіла Аланія і пішла вслід за Блиском.
А хлопець, хоч і не озвучував думок вголос, але встиг належним чином оцінити силу її вмінь. Вона і справді була однією з наймогутніших учениць, яких йому доводилося зустрічати.