Яскравий спалах світла. Гуркіт прокотився по приміщенню. Тяжкі краплі почали стукотіти в вікно. Монотонна природна соната ласкаво муркотіла на вухо молодої дівчини, що своєю пестила локони волосся. Ніжно рожеві, трохи сухі на дотик. Сповнене свіжістю повітря наче палало поряд з чужим неймовірно гарячим тілом. Пухнастий хвіст пробіг від лопаток до плечей.
В кімнаті темно, не палає жодна свіча чи лампа. Світло з вікна падає лише на ліжко та частину підлоги, освітлюючи обличчя двох. Небо начебто реве та кричить, стогне тугою за кимось, чи можливо чимось. Їй це знайомо.
Це звичайний літній день, один з сотень подібних. Вона знову лежить на самому краєчку власного ліжка, поки непрохані, хоча завжди очікувані, гості зайняли весь простір. Дівчина відчуває, лише пара міліметрів і вона опиниться на холодній підлозі, точно знає – цього не уникнути. Її погляд, спокійний та одночасно втомлений, спрямований на темне небо. Хмари, майже чорні, важкі й неймовірно густі, застрелили все небо. Лише час від часу блискавка розривала їх сіткою світла, але лише на мить..
Тудум-тудум
Грудну клітину наче розриває від ритму серця. Воно б’ється, виривається на волю так, наче його заперли в клітку.
Наче.
Чому наче.
Верхня шухляда письмового столу зберігала усі потаємні секрети золотоволосої. Роман, щоденник, серце. Її маленьке кришталеве серденько, все вкрите тріщинками та шрамами, заліплене пластирами. Вона оберігала його як тільки могла, кожного разу збирала по крихтах до купи, виливаючи тони клею зверху. Комусь щастило більше, комусь менше, але чомусь завжди саме їй найменше. Вона програвала, залишалася сама, вислуховувала всі «компліменти» від сильніших чарівників, від нього.
Тудум-тудум
Від згадки про нього серце почало битися швидше, наче скажений дикий звір, що опинився в пастці неволі. Він реве, стогне, проклинає тих, хто це з ним зробив. Перед очима, як на зло, стає світло блискавки, по вухах б’є новий розкот грому.
– Люсі. – голос хриплий від сну, бентежний та обережний, – ми домовлялися, ніякого Дреяра навіть в думках. – хлопець обережно торкається руки дівчини, стискає долоню і прибирає від своєї голови. – Твоє серце може не витримати.
– Нацу.. – серце глохне. Незвично чути такого Драґніла, ніколи не було такого, щоб він настільки тяжким голосом звертався до когось. Він турбується і боїться, не приховує, знає, що їй це треба.
– Я розумію, так треба. Ти сама це знаєш, він небезпечний для тебе. – незвично хмурий вбивця драконів посунувся трохи далі від дівчини, але все ще міцно тримав її за руку.
В кімнаті знову засіла тиша, яку порушувала тільки мелодія неба. Очі в очі, в обох були свої думки, але мали вони спільний напрямок.
***
Гільдія як завжди сповнена шуму, крику та галасу. Бійки, гульня, веселі крики. Атмосфера тут ніколи не змінюється без вагомих причин, а такі знайти ну дуже важко. Кожен чарівник, що належав до Хвоста Феї, з дня у день займався своїми справами наче запрограмований. Міра натирає черговий предмет зі столового набору, чоловіки купою валяються всі в центрі залу, в синцях та інших ранах, Громовержці зверхньо стежать за цим дійством, поки Хартфілія сидить біля барної стійки. Її погляд наче прибитий до другого поверху, до золотого волосся, розкішної шуби, всього, що вона тільки могла побачити з такої відстані. Іноді їй щастило отримати у відповідь сповнений хтивості погляд, з ледве помітними нотками інтересу та огиди. Молодший Дреяр ніколи не зраджує своїм принципам, а колишня Сердоболія знає, що ввечері вона знову буде збирати, наче конструктор, свій секрет.
Ні для кого не таємниця – Дреяр своє серце втратив давно. Йому немає що втратити, тому він бере від життя свій максимум. Лише безнадійно хворі, на голову, дозволяють собі відчувати щось позитивне до нього, щось дійсно особливе.
Дискомфорт від пильного погляду двох аквамаринових безодень вона мліла. Серцевий танець в складеному ритмі, воно б’є груди, виривається через горло, падає в п’яти. Дівчина розуміє чому отримує таку увагу, такий погляд, знає, що він хоче, але ні за що не дасть йому цього.
Кришталь знову дає нову тріщину.
Дівчина кидає останній погляд на другий поверх, усміхається подрузі та виходить з будівлі. Відкриті ділянки тіла обгортає прохолодний вітер, пахне дощем, свіжістю, з дерев досі крапає вода після зливи. Вона робить крок. Перший, другий, третій. Йде і не дивиться куди ступає, калюжі бризкають в усі сторони. Це не байдужість, неуважність чи ще щось, що думали про неї звичайні перехожі.
Вона просто боїться?
Боїться себе, своїх думок, своїх бажань, боїться не втриматися під його поглядом.
Якщо так подумати, то дощ переслідував її завжди. Всі яскраві спогади залишалися прибитими важкими краплями до землі. Був сильний дощ коли померла мама. Коли вона тікала з батьківського дому була злива. Перше завдання було в супроводі легкого дощику. Розбита й переможена вона лежала під дощем після Великих Магічних Ігор. І вона чітко пам’ятає глузливий погляд блискавичного чарівника. Тоді здається він все ж підійшов до неї, щось казав про слабкість і нікчемність, а далі вона пам’ятає лише темряву та тепло.
***
– Мамо, мамо, дивися, воно світиться! – маленька дівчинка тримає в долонях крихітний шматок кришталю, він дійсно світить, ледве помітно, мляво. – Можна я використаю його як нічник?
– Люсі, матуся тобі вже казала, що не можна гратися з цим, ти пам’ятаєш ? – у відповідь на ласкавий голос жінки дитя сумно схилило голову в німій згоді. – Ось так, ми повернемо його на поличку, воно буде тобі світити вночі, але не чіпай його, люба.
Обличчя дівчинка засвітилося від радості й вона одразу побігла до кімнати, щоб зробити все, як попросила мама.
***
На дворі вже темно, за вікном повна тиша яку порушують лише цвіркуни та шелест листя. Місячне світло пробивається через вікно до просторої кімнати. Біля ліжка стоїть лампа, яку жінка так і не ввімкнула. Дочка тримає її за руку і щось вже помітно втомлено розповідає.
– Матусю, розкажи мені знову про серце. – великі карі очі зазирають прямо в душу, вони сповнені мольби та дитячої пристрасті.
– Я розкажу, і тоді ти вже будеш спати, домовилися? – відповіддю стає зовсім тихе «угу» і жінка з легкою усмішкою починає свою розповідь. – Серце - це найважливіше, що має людина. Завдяки йому ми живемо, завдяки йому ми кохаємо. Скільки себе пам’ятають люди, воно завжди у них було, ось тут, – жінка торкається грудей, а дівчина тихо сміється – а також тут, – долонею елегантно вказує на поличку. – саме воно спрощувало комусь життя, комусь навпаки ускладнювало. Воно дуже крихке, якщо тебе сильно образять, воно почне ламатися. З’являться тріщини, маленькі шматочки будуть відпадати від нього, але таке може статися тільки якщо твоя кохана людина буде тебе сильно ображати. Твоє серденько - найважливіший скарб, бережи його. Якщо ти його втратиш, можеш більше ніколи не покохати, і залишишся сама.
– Матуся, а де твоє серце? – зовсім сонним голосом питає маленька Люсі. – я його ніколи не бачила, ти його розбила?
– Ні, люба, матусине серце надійно сховане, щоб йому нічого не загрожувало, – бреше, її серце давно перетворилося в кришталевий пісок. – його захищає наш татусь, він дуже любить маму, і не дозволить, щоб з ним щось сталося.
Маленька дівчинка усміхається, але вже не може стримувати бажання заснути, шоколадні очі заплющуються і вона вже бачить перший сон. Лейла посміхнувшись цілує доньку в лоба, ще пару хвилин сидить поряд і лише потім йде.
Вона чудово розуміє, що мама вже не має серця. Татусь не вміє захищати когось, окрім своїх володінь та скарбів. Це сумно, але вона знає, що ніколи не вчинить як матуся, не дасть себе образити. Її принц буде захищати і її, і її серденько, а всі сварки вони будуть припиняти та одразу миритися. Адже так?
***
Прогулянка по калюжах не дала ніякого позитивного результату. Люсі захворіла, звичайна простуда, але вона вже тиждень лежить з високою температурою і ледве знаходить сили встати з ліжка. Вона тільки й робить, що спить, Діва годує її й допомагає приймати душ, а любий Плю намагається її веселити. Ніхто з друзів не заходив, тільки Леві зайшла один раз, щоб розказати які ліки краще приймати. Дівчина зовсім не здивована, що ніхто не захотів підхопити заразу, а від того також не образилася. Дивує тільки одне.
Кошик з ліками та улюбленими ванільними тістечками, що сьогодні з’явився на тумбі біля ліжка. Вона впевнена, що ніхто не приходив, а її духи не могли зробити цього непомітно. Люсьєна завжди хотіла шанувальників, але таке її абсолютно точно налякало.
Хто б це не був, але вона дуже вдячна, ще через тиждень вона вже була здорова, а тістечка за цей час з’являлися ще двічі. Хвилинне вагання через чергову дієту, і тістечка все ж опиняються в руках чарівниці, вона не може встояти перед ароматом ванілі та полуниці.
***
Люсі не приховує, вона дійсно сподівається, що це був він. Ні на кого з її друзів це не схоже, а будь-хто інший це не міг бути. Її надія розбилася в прах, коли вона дізналася, що весь цей час Лаксас був на засіданні зі своєю командою і їх не буде ще пів року. Це не він, вона мала здогадатися.
***
Листя шумно шелестить від крапель дощу. Грім, блискавка, небо розірвало білою сіткою з потоків енергії. Поки що сухо, густа крона вишні не дає волозі впасти на розгарячіле тіло Люсьєн. Вона сидить на колінах перед купкою бруду, щось сховане назавжди. Вона посміхається, знову гроза супроводжує її в значущу мить. Долоні горять, руки в пластирах, рухати пальцями досі неймовірно боляче і важко, різкий біль пробиває до кісток.
Як би не було дивно, але розбитий кришталь пропускав через свої тріщини розряди струму. Зібрати його було важко, але ще важко було закопувати своє серце з думками, що вона все ж повторює долю матері.