Федьку й Миколі тут років по 15,маленькі ще ;}
Федір з Миколою вирішили прогулятись вночі.Вони жили в невеликому селі з народження,тому знали все і всіх.
Ось вони вже вийшли на якусь галявину та сіли під деревом.Микола весь час щось казав Достоєвському,той слухав краєм вуха,але весь час дивився на самого Миколу не відриваючи погляду.
На вулиці,до того ж в вночі,було трохи прохолодно,від чого Федір час від часу здригався,Гоголь це звісно помітив тому запитав
— Тобі не холодно? — Микола трохи нахилив голову вбік очікуючи відповіді,але Федір зреагував на питання запізно,Гоголь вже накинув на нього свою сорочку,яка була поверх футболки.
— Та мені не холодно,ти чого?..Сам змерзнеш.
— Не змерзну я,не переживай.Ой,Федіре, дивись,твої очі подібні до ночі!Вони такі самі темні і холодні,але я бачу,що вони сяють малесенькими зорями!
Федір трохи помовчав думаючи,що відповісти на комплімент,та вирішив відповісти тим самим
— Можливо й так,але в твоїх очах можна помітити набагато більше.Наприклад глибокий океан в якому я волів би потонути та полярне сяйво,в якому я мрію забутись.
Микола був трохи здиваний цьому. компілменту.Та що там Микола,навіть сам Федір не до кінця зрозумів,що щойно сказав.
Але Микола не довго думав,він обійняв Федіра і повалив того на землю міцно стискаючи.
Федір обійняв його у відповідь,вони лежали так не дуже довго,адже потрібно було вже й додому повертатись.
Та по дорозі назад вони мовчали.Просто йшли по домівках тримаючись за руки та ніяк не хотіли розлучатись, не зважаючи на те,що завтра вкотре зустрінуться біля того самого дерева.