Вона тримала частину іншого світу в руці. Доторкалась кінчиками пальців до заломів крихких пластинок. Піднявши до сонця, роздивлялася як просвічується кожна скам’яніла жилка у цій маленькій мушлі. Навкруги - ні душі. Вітряна погода та далекі крики мартинів не відволікали, а лише додавали повноти пейзажу. Поділ сукні злегка забруднився, хвилі та мокрий пісок додали хаотичності в образ дівчини. Вона крокує, ніщо не відволікає. Піщинки, спеченого під променями піску, просочуються крізь переплети на взутті, волосся починає куйовдитись від вітру. Незнайомка йшла вздовж берегу, не маючи на думці різних переживань. Вона є тут і зараз. Сонце світить тут і зараз. Птахи літають теж зараз. Немає злої руки, яка заборонить їй прожити цей момент. Вона стомилась. «Страждання не є обов’язковим етапом на шляху до щастя або ж і простого існування у цьому світі. Чому лише відчувши повноту болю та розчарування, ми можемо сподіватися на вищу благодать?..»
Шум моря трохи заповнив порожнечу всередині. Позбавив потреби самій собі пояснювати тисячу ситуацій, випадків, наслідки яких уже давно настали. Безтурботність кликала її за собою, але свідомість моментально відкинула це. Тягарем осіли роздуми, які ще хвилину тому таїлись десь під землею. Сонце зайшло за хмари. «Пора додому.»