Принцеса слизерину повернулась. Гучна, вередлива, яскрава, після розриву з Драко, вона не пропустила жодної вечірки, що разу не стримуючись, поводячись так, як їй заманеться. Короткий одяг, яскравий макіяж, пасували їй значно більше за ті скромні, сірі лахи, що змушував її носити Мелфой, а її сім’я його у цьому підтримувала. Адже справжня леді, має носити лише гарний та якісний одяг, що підкреслював би її статус та залишав би місце для уяви, а не усе те, що їхня дочка купувала у модних бутиках Парижу.
Пенсі щиро вважала усе це безглуздістю, вони самі вимагають від неї хороших стосунків з дітьми високоповажних сімей. Але як це можливо якщо її змушують тримати з ними усіма дистанцію, як у поведінці, так і в одязі усім своїм виглядом показувати наче вона далека від них, скромна самаритянка. У цьому просто не має сенсу. Бо усі підлітки, що мають хоч якийсь статус, майже кожен день після занять відвідують вечірки для умовної “еліти Гоґвортсу”, куди зрідка за свої заслуги, могли потрапити й прості смертні, а там більшість радісно напивались, знаходили собі партнерів на одну ніч та й просто веселились, паралельно скріплюючи відносини. Бо кожен тут знав та пам’ятав про когось таке, що соромно й говорити.
До того ж вона як жінка та аристократка, могла вибрати одну з небагатьох можливих ролей, тому Пенсі хотіла обрати саме те що їй підходить. Неважливо, що усі навколо будуть вважати її розбещеною та легковажною, адже вона все ще вписуватиметься у рамки суспільства.
Проте, менше з тим. Пенсі все одно доведеться боротися та прикидатися до останнього подиху. Проте поки вона у школі, то має крихту свободи, тому все не так погано.
А останнім часом, дні наче почали розквітати, коли у її життя ввірвався Теодор Нот. Пенсі, ще ніколи не відчувала себе настільки особливою, те як часто він робив їй компліменти та обережно залицявся, змушувало серце тріпотіти від радощів та дуже лестило.
Нещодавно от вони посеред ночі, оминувши Фітлча, місис Норіс та купу галасливих привидів, утекли до однієї, вже давно забутої всіма башти. А забули про неї, бо дістати туди було не так вже й легко, а вийти ще важче, Пенсі з Теодором витратили майже годину, постійно гублячись на сходах, що наче не хотіли їх туди пускати. Але все ж діставшись туди, вони розсілися на начаклованих подушках та тихо заговорили.
— Ти не змерзла? — питає хлопець, мигцем поглянувши на її напівпрозору, мереживну, кофту.
— Ні. Вона зачарована, про всяк випадок. До того ж Теодоре, ми чарівники та можемо зігрітись за допомогою чарів. Чи ти бува, не забув? — весело щебече.
— Так, іноді забуваюсь. Ти жорстока, фіалко моя, — награно сумно тягне парубок. — Ну й ще буває я навідуюсь до маґлів, а у них багато чого зовсім інакше ніж у нас. Думаю, маю бути їм вдячний, адже завдяки ним я бачу та розумію набагато більше.
— Невже? Поводишся наче казковий принц, що тікає з палацу до бідняків, — посміюється над власним жартом.
— Може й так, — ніяково відповідає хлопець, проте не ображається та аби змінити тему випалює перше що спало на думку. — То Мелфой розбив тобі серце?
— Ні, — від цієї короткої відповіді аж холодніше стало.
— Ну, я не… Якщо я щось не те сказав… — намагається виправитись, чомусь поруч з Пенсі, він відчуває себе наче трохи сп’янілим, одночасно приємно та не зручно.
Дівчина важко видихає.
— Ми з Драко давні друзі й от так якось зненацька вирішили почати зустрічатися. Нам здавалось, що так і має бути, але… між нами не було нічого, — вона заривається пальцями у волосся. — Я не була закохана у нього, як і він у мене.
— Тобто… — хлопець намагається стримати дурнувату усмішку. — Але чому тоді навіть не дивитесь одне на одного?
— Це просто якось не так.. якось…
— Ніяково, — завершує замість неї.
— Так, — дівчина знову важко видихає та у середині вибухає суміш почуттів та слів, не виражених та не висловлених. — До того ж ми постійно розходились у вподобаннях та планах, йому подобається гірка кава, мені солодкий лате, мені Франція, йому Італія, мені яскраве, а йому монохром…і так постійно. Ці незрозумілі стосунки нас весь час тільки відштовхували одне від одного, — Пенсі намагається заспокоїтись, все ж Драко їй дороги. — Я сумую за тими часами, коли ми були просто друзями.
Хлопець з розумінням дав їй виговоритись, не перебиваючи та не лізучи з дурними порадами.
— Важко тримати все у собі. Хоче я стану тим, хто буде тебе слухати?
Пенсі не змогла перебороти себе, витримати ту холодну маску зухвалості, що захищала її від усіх, цей Теодор Нот чи то своєю щирістю, чи то блискучою грою, розтопив та зірвав її, а сльози покотились по щоках.
Вони й далі про щось перемовлялись ще більше стишившись. І лише їхні тихі голоси та легке миготіння зірок, відбивалось від стін старої башти, яка вже понад 20 років не приймала гостей.
Майже кожного дня Теодор проводжав її на сніданок та розмовляв з нею, вони домовились, що якщо хтось з них не матиме настрою або бажання, то про це треба сказати, звісно це була ініціатива Пенсі. Було так приємно коли тебе слухають та чують, коли тебе сприймають як людину зі своїми бажаннями, думками вподобаннями. А ще серце гріло тепло, через те що хлопець не наполягав на відповіді.
Тому як і сьогоднішнього ранку вони дозволяли долі самі переплітати їхні душі.
Дівчина ще тільки виходячи зі спальні бачить його, як завжди енергійного та з бісиками в очах.
— О, прекрасна панно, чи дозволите ви мені взяти вас під руку та супроводити сніданку? — запрошує жестом, Пенсі на це залилась дзвінким сміхом, а вся втома наче пташка чкурнула у якомога далі.
— О Мерлін, Теодоре. Ми ж не на офіційній зустрічі, — повільно спускається сходами та не може втримати хихотіння.
— Але все ж, — весело усміхається.
— Так, звісно можна! Бери та веди мене на край світ.
— Ти обережніше зі словами, бо справді поведу.
За цей короткий місяць, Пенсі серйозно задумалась над стосунками з Теодором. Він гарна партія, чистокровний, багатий, ставиться до неї наче до дорогоцінності та і її батьки були б не проти. А взагалі їй здалось, що непогано буде провести життя разом, навіть якщо вона його так і не покохає. Взагалі хіба це кохання таке важливе?
А от в іншої парочки видко важливе, бо знову крику з самого рання, їм все ще не набридло?
— Що Ґрейнджер, знову тут ходиш зі своїми задушливими парфумами, — вона бачить його усмішку, бачить як Драко наче знущаючись фліртує з Ґрейнджер.
— О, то у тхора нарешті прорізався нюх? Нарешті чуєш запахи? — та ж підхоплює запал і нарешті вперше за багато місяців у її очах з’являються вогні життя.
— Та ні, от думаю кого ти спокушати зібралась з таким то ароматом? — як і раніше зухвало насміхається.
— Ну точно не тебе, — чутно на весь коридор, а шепочучи додає. — Бо ти вже мій.
Не набридло.
Пенсі ж не відчуває нічого, як і вчора, і тиждень тому і впродовж усього останнього місяця, хіба що полегшення, не те щоб вона вважала свого друга тягарем, просто Мелфой молодший тяжка людина.
Ох, як вона сумувала за часами коли вони були просто друзями, без оцих от дурнуватих ігор, що розкололи не тільки їхні стосунки, а й гуртожиток на дві сторони.
А Блез останнім часом, якийсь особливо спокійний, на вечірках майже не з’являється, та й коханок та коханців до себе не водить. А ще по вечорах, ретельно підібравши одяг кудись йде, іноді повертається аж під самий ранок, пом’ятий та неймовірно щасливий. Дивовижа, що головний розпусник їхнього курсу вже понад тиждень не вляпувався у жодну непристойну історію.
А ще тільки нещодавно, він хвалився своїми експериментами у ліжку, імен не називав, бо ну то було б дещо негарно, відомо було лише те що це гафелпафці. Ну воно й не дивно, цей гуртожиток славився своєю неупередженістю та відкритістю до насолод, до того ж у них навіть часто проводили лекції про “це”. Хто б міг подумати, що ці святоші найрозпусніші серед усіх.
— Як щодо того, щоб піти до Гоґсміду? — вириває її з бродіння своїми думками, Теодор.
— З радістю приймаю твоє запрошення, — дівчина вже й сама увійшла у смак та почала грати у цю гру.
Ну що вже зробиш, найпевніше до батьків вже долинула новина про розрив з Драко та залицяння від Нота. Нехай вже буде так.
Пенсі не має бажання щось змінювати, чіпляючись за останню соломинку передбачуваної будущини.
Все ж трохи пізніше вони домовились зустрітись вже у кав’ярні мадам Падіфут, проте Пенсі вирішила ще зайти по солодощі.
У медових руцях вона бачить давнього знайомого, а за сумісництвом двоюрідного дядька Драко, Реґулуса Блека, що був на п’ять років старший. Це було доволі дивно, адже він вже не вчився у Гоґвортсі, то що йому тут робити? Вони обмінюються ввічливими привітаннями.
— То ви тут, щоб навідати племінника? — чула, що цікавість згубила кішку, але ж від цього маленького запитання особливо нічого не зміниться.
— Ні, у мене тут інші справи. Це стосується майбутнього роду Блеків, — чоловік ввічливо усміхнувся. — Дозвольте за вас заплатити панно Паркінсон, — запропонував він з ввічливості, споглядаючи на те як загортали покупки дівчини.
— Буду вам дуже вдячна, пане Блек, — ввічлива не значить скромна, подумала про себе Пенсі. — Бажаю вам удачі у вашій справі та вічного процвітання вашому роду, — весело додала дівчина вже виходячи з крамниці.
— Та мені вже поталанило.