Я ще тоді малий був. Ми із батьками жили у будинку біля засніженого лісу, недалеко від маленького містечка Снік. Ми жили так далеко не тому, що нам було так зручно, а скоріше навпаки. До міста доводилося ходити пішки через засніжені гори. Також були проблеми з комунікацією, харчуванням та опаленням. Але по-іншому ми не могли, поскільки на таких, як ми, там полювали. Моя матір мала третє око та ріг, батько - 6 рук. Вони були не такі, як інші ті, що жили у місті чи селах. Вони відрізнялися саме тому, їх і ненавиділи. Вони є Торси, єдина правильна раса у цьому світі. Вони ненавидять тих, хто відрізняється від інших. Вони вважають, що такі, як мої батьки, повинні бути з самого низу, під їхніми ногами.
Коли я народився, у моїх батьків був явний шок. Вони очікували побачити що завгодно, але не дитину, у якої замість вух - руки. Хоча, не дивлячись на це, вони все одно любили мене.
Ми жили тихим і спокійним життям, не довго.
Коли мені виповнилося 6, у день мого дня народження, до нас прийшли дивні люди. Я досі пам’ятаю їхні обличчя та слова: «За таких рідкісних істот нам дадуть багато бабла», «Поглянь на їхнього малого, вперше таке бачу. Його можна вигідно продати у цирк виродків», «Які ж вони огидні, мене нудить тільки від одного погляду на них».
Ці виродки хотіли схопити нас та продати. Мій батько намагався захистити нас, але помер, а матір важко поранили.
Часу, який вони виграли, вистачило, щоб втекти.
«ТІКАЙ І НЕ СМІЙ ЗУПИНЯТИСЯ! НЕ СМІЙ ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД!», викрикнула моя матір. Серед ночі, босоніж я біг через засніжені гори. Я не пам’ятаю, скільки біг, але я не зупинявся, я продовжував бігти. Мені було дико холодно, а сльози замерзали одразу, витікаючи з очей. Той страх, та ненависть я пам’ятаю досі.
Коли я добіг до міста, я не знав, що робити і до кого звертатися. Мені було страшно довіряти комусь, тому я просто сів біля смітників та, накривши голову якимось мішком, заснув.
Мій сон тривав недовго, я прокинувся від того, що хтось штрикав мене палкою. Я розплющив очі та підняв голову. Через сніг та холод, я не міг розгледіти його обличчя, але ясно було одне - у нього були великі очі.
— Хей, ти живий? — запитав він.
Через холод я не зміг вимовити нічого, окрім «допоможіть». В наступну мить я втратив свідомість. Коли опритомнів, я перебував у якомусь приміщенні, точно не в своєму домі. У другій кімнаті я почув крики. Там стояв великий бородатий чоловік, він кричав на когось.
— Нащо ти притащила того пацана? Мені тебе одну немає, нащо кормити, а тут ти притащила ще якусь дитину?! — закричав чоловік.
— Але він попросив допомоги, і якби ти не хотів, то його не лікував! — показавши йому язик вона відвернулася.
Здавалося, що чоловік ще більше розізлився і вже хотів щось сказати, аж раптом я пчихнув. Вони обидва подивилися на мене, і за секунду галаслива дівчинка вже була біля мене.
— Як ти себе почуваєш? — вона сіла біля мене, її очі дивилися в мої, це було так ніяково, що я навіть почервонів. Її голос здався мені знайомим, це був той самий голос, який я чув біля смітників. Її великі очі дивилися на мене, рожеве довге волосся з білою чуприною і темний відтінок шкіри. Здавалося, вона була трохи старшою за мене. Від неочікуваності та шоку я не зміг нічого відповісти. Раптом підбіг чоловік і вдарив її кулаком по голові.
— Ти що твориш, старий пердун?! — закричала вона.
— Він хворий, дай йому відпочити. Йди краще у зал та допоможи Антоніо! — закричав чоловік. Дівчина розлючено поглянула на нього і вийшла з кімнати. Він розпитував мене про те, як я сюди потрапив, та розповів про те, що я був безтями декілька днів. Я згадав, що мої руки та очі не приховані, і спробував їх сховати, накрившись ковдрою.
— Все гаразд, можеш не хвилюватися через це, тут ти в безпеці — пояснив чоловік, ніжно посміхнувшись.
Мені було важко довіряти після пережитого. Перед моїми очима досі був мертвий батько і поранена матір, а також голоси кривдників. Я хотів повернутися, але розумів, що зараз я лише наражаю себе на небезпеку, і жертва моїх батьків буде марною.
До кімнати повернулася та дівчина. Вона була серйозною та трохи злою, у руках тримала миску з супом.
— Тобі потрібно поїсти, ти давно не їв — сказала вона, сідаючи біля мене та починаючи кормити.
— Я можу це зробити сам! — закричав я, вихопивши миску з її рук і швидко почавши їсти. Вона розсміялась та одарила мене ніжним поглядом, від якого я впав у краску. Коли я опустив погляд, помітив на ній великі перчатки.
— Нащо тобі такі великі перчатки? — запитав я. В ту ж мить вона зняла перчатки.
— Я така ж, як і ти — відповіла вона. Її руки були величезні, а коли вона відхилила чубрину, я побачив третє око — Тому тобі не варто боятися. Цей дідуган — Торс але він добрий. Наш шеф-кухар Антоніо теж такий. Тут ти можеш почувати себе у безпеці. Нащо чоловік лише кивнув. Не знаю чому, але після цього мені стало набагато спокійніше.
— Як тебе звуть? — запитав чоловік. Раптом я усвідомив, що забув своє ім’я. Я не знав, що відповісти.
— Ти не знаєш як тебе звуть? — запитала дівчина — Тоді я буду хавати тебе Гол, від Головорукий. Мене доречі Алкея звуть
— Радий познайомитися — відповів я, пережовуючи їжу.
Як виявилося, це була маленька таверна, яка належала Коулу - здоровенному бородатому чоловіку. Антоніо був двадцятирічним баристою, але, як виявилося, він був перевертнем, а Алкея працювала офіціанткою. Через те, що таверна знаходилася у кінці міста, кількість відвідувачів була невеликою, і на день збиралося ледве 4 осіби.
Минуло 5 місяців. Я повністю одужав та призвичаївся до життя з ними. Допомагав з прибиранням та миттям посуду. Антоніо був мовчазним і ніколи не злився, навіть коли я розбив його улюблену чашку. Але Алкея та Коул постійно були як на ножах. Було таке відчуття, неначе вони зараз перегризуть один одному глотку. Не дивлячись на те, що я жив непогано, відчуття того, що потрібно повернутися до будинку, де я раніше жив, мене не залишало. Якось, у вечері, миючи підлогу в таверні, до мене підійшла Алкея.
— Хей, коротунчику, не проти, якщо я тобі допоможу? — вона дістала ще одну тряпку та швабру. За ці 5 місяців я помітив доволі дратівливу рису. Вона постійно придумувала мені клички: «коротун, малютка, кудрявка, багато ручка, жовтоокий». Хоч це сильно дратувало, але злитися на неї я не міг. Занадто вона була мила. Миючи підлогу, я розповів їй про те, що мене турбує. І як не дивно, вона запропонувала мені сходити туди разом. У моїх очах з’явилися іскри. Можливо, мої батьки живі.
— В понеділок у нас вихідний, тоді і підемо. У мене є деякі збереження, тому сходимо і купимо тобі новий одяг. Віддаси мені гроші з першої зарплати — вона така добра. Я ще трохи та розридався б, але вона назвала мене «баранчиком», тому моє бажання ридати зникло, а у неї полетіла тряпка для миття підлоги.
У суботу ми з самого ранку пішли на базар, вона побризукала мене якоюсь штукою, і коли я поглянув у дзеркало, мої руки на голові та ріг зникли, а очі стали природнього відтінку.
— Неймовірно! — закричав я.
— Цей спрей повністю приховує твою справжню сутність, малютко — пояснила Алкея.
— Я НЕ МАЛЮТКА, ЯК ВИРОСТУ, Я СТАНУ ВИЩИМ І БІЛЬШИМ ЗА ТЕБЕ!!! — закричав я. Алкея засміялася.
Ми пішли на базар, навколо було так багато людей, і вони були такі привітні. Одна бабуся навіть дала нам безкоштовно пару рибин. Всі усміхалися, жартували, торгувалися. Після того дня я уявляв Торсів кровожерними і жорстокими, але навіть серед них були доволі добрі і милі люди.
— Ніколи не оцінюй людину по зовнішності. Вона може виглядати слабкою та милою, але насправді виявиться, що вона жорстока та зла — заговорила Алкея. Я поглянув на неї, їх вираз обличчя став чисто злим чи то байдужим, я не міг зрозуміти. Вона дивилась прямо, не звертаючи уваги на інших, аж раптом вона взяла мене за руку. Від неочікуваності я покраснів.
— Хей, ти чого? — зніяковіло запитав я, але, повернувши голову, я зрозумів, чому вона це зробила. Там стояли клітки, у котрих було безліч незвичних істот. Усі вони були зкованими та худими. Серед них були єдинороги, янголи, творфи, вовкулаки і безліч інших істот. Найбільш визначний був продавець, він бігав біля кліток і кричав: » Тільки сьогодні, тільки у нас діє акція на вовкулаків, кращих робочих, чим вони можуть бути, тільки вилетні. Доречі, у нас є один велетень, хоч ще й дитина, але сильніший ніж 40 людей. А що у нас тут? Все вірно, це русалка. Ви навіть не уявляєте, як тяжко було її впіймати, але воно того варте».
Від його слів у мене з’явився комок в горлі. Я забув, як ковтати, дивлячись на них у клітці, я розумів, що якби моїх батьків тоді спіймали на їх місті, міг бути я та вони. Але найбільше мене здивувала реакція торсів. Нікого не турбувало це, всі навколо були також безтурботні, як і до того. Хтось дивився на це та сміявся, хтось перешіптувався. Раптом я почав чути їх… Тих хто був навколо мене…
— Я чув, що м’ясо русалки щось середнє між птицею та рибою. Якби у мене були гроші, я спробував би.
— Поглянь на те, у нього щупальця замість рук, це так огидно.
— Таким, як вони, не місце серед нас.
Моє серце почало битися сильніше. Від їхніх слів мені стало так боляче і неприємно, неначе хтось почав зжимати моє горло. Раптом Алкея сильно обійняла мене, це вибило мене із трансу.
— Заспокойся, все добре, я поруч, коротуню — відчув, як все повертається в норму. Моє дихання вирівнялось, а серце почало битися як завжди. Її тіло тремтіло. Скоріш за все, у ту мить їй було так само, як і мені.
— Діти з вами все гаразд? — запитав якийсь чоловік. Я хотів щось відповісти, але Алкея це зробила перша.
— Так, мій менший братик раптом впав і почав плакати, тому я обійняла його. Але тепер все гаразд, дякую за турботу — Алкея лагідно усміхнулася, а чоловік пішов далі.
Я вхопив її за руку.
— Алкея, я теж поруч, тому не хвилюйся — сказав я, дивлячись їй в очі. Від її погляду моє серце почало битися швидше.
— Дякую, але спочатку підрости, карапузику — вона вхопила мене за руку, і ми пішли вперед, залишаючи позаду торговця з рабами. Після двох годин повернулися, купивши усе що потрібно. Коул був сердитий, тому що ми запізнилися на цілу годину. Я хотів вибачитися, але Алкея схопила мою руку та показала середній палець. Мені влетіло хоч і вина була її… Але її теж влетіло, тому все добре.
Ось він, настав понеділок, ми з Алкеєю зібралися йти. Коула ми не знайшли, тому сказали Антоніо, який був категорично проти, щоб ми йшли самі, тому він пішов з нами.
У кращому випадку нам потрібно було 4 години на дорогу, а у гіршому — 6. Незважаючи на те, що минуло 5 місяців, у мене все ще була надія, що можливо хтось із батьків вижив.
Дорога була важка, я досі не можу зрозуміти, як пробіг цю відстань. Перейшовши гори, ми опинилися біля лісу, недалеко від якого мав бути наш будинок. Раптом я побачив його, мій дім, і вирвався вперед, сповнений надії, що все буде добре, що та ніч була лише сном. Але, опинившись там, я побачив лише залишки… Залишки мого дому… Там нічого не було, окрім попелу та обгорілого дерева. Сльози налилися в мої очі, і я вже не міг стриматися. Впавши на коліна, розридався.
— Життя доволі дивна річ. Воно завжди забирає хороших людей, залишаючи злих, поскільки вважає, що їм тут ні місця — мовив Антоніо намагаючись мене підбадьорити.
— Ти хочеш сказати, що я злий?
— Ні, ти просто повинен жити, тому що вони віддали своє життя за твоє.
Я ще годину сидів, дивлячись на попіл, і плакав. Поки Антоніо будував саморобний хрест. Раптом з-під завалів будинка виліз величезний вовк. Він був зростом 2 метри, таких вовків я вперше бачив. Батько мені розповідав про них, але я ніколи не думав, що побачу їх в живу. Він почав йти до мене. Ну що ж, ось і настав мій час. І тут з’являється Алкея, їй вистачило одного удару аби повалити вовка на землю.
— Можливо, я і виглядаю як слабке дівчисько, але я добіса сильна — вона стояла зжимаючи руку у кулак.
У ту мить я зрозумів одне, я одружусь на ній.
— Сьогодні у нас на вечерю смажена вовчинятина — зжимаючи глотку вовку, прокоментував Антоніо.
Увечері ми повернулися додому, з величезним вовком за пазухою. Мені вже було не так сумно. Але думка про те, що мене врятувала дівчина, ще довго не давала нормально спати. Як виявилося, великі руки Алкеї були не просто великі, вони були добіса сильними. З її маленьким і тендітним тілом вона могла підняти предмети, які в сотню разів перевищували її вагу. Колись батьки мені розповідали про інші раси, а саме про Торсів і Майкурів котрі проживають на різних материках. Алкея була майкуркою. Попри це, я дізнався про особливості її третього ока.
— За допомогою нього я здатна бачити правду — відповіла Алкея.
— Тобто тобі неможливо збрехати? — запитав я.
— Абсолютно вірно — вона махнула головою
— Хей, Гол, тобі подобається їжа Алкеї? — запитав Коул. Питання підстава, Алкея смачно готую, але не завжди.
— У тебе жахлива їжа, іноді після неї я тиждень не можу вилізти з туалету — відповів Антоніо. Алея уважно поглянула на нього та наблизившись дала щелбан. Антоніо відлетів на декілька метрів, зламавши стіл.
— Тоді я теж на таке здатен? — запитав я, її.
— Не зовсім на таке. У кожного третього ока своя сила. Колись твоя сила відкриється. У мене, наприклад, вона відкрилася в 2 роки — пояснила Алкея.
Я задумався.
— Тобі лише 6, у тебе купа часу — відповів Коул.
Минали дні, тижні, місяці. Таверна стала мені справжнім домом. І ось настав день мого народження. Усі були зайняті власними справами, з самого ранку багато клієнтів. Я не очікував на щось особливе, і не хотів його святкувати, оскільки в цей день загинули мої батьки. Хоча Антоніо був першим, хто мене привітав. А так день проходив як завжди. Увечері я влігся на ліжко і згадав ті часи, коли ми святкували з батьками. У нас завжди був торт і всяка смакота, ми сідали за стіл, батьки дарували подарунки. Це були чудові часи. На мене нахлинув сум, і якби не стук у двері, скоріш за все я б розридався. У кімнату зайшла Алкея, тримаючи щось за спиною.
— З днем народження, Гол — сказала вона, діставши невеликий тортик з-за спини, на якому було 7 свічок і не дуже акуратний надпис «З днем народження».
— Дякую, Алкея — я підбіг та обійняв її. Вона своїми великими руками погладила мене по голові. Наступну частину вечора я ридав у неї на плечі, як скажений. А потім я задував свічки, і ми разом з’їли торт.
Минуло 2 роки, мені вже 8, і моє третє око досі не відкрилося.
— Як думаєш, коли воно відкриється? — запитав я у Алкеї.
— Хто знає. Зазвичай воно відкривається у критичних ситуаціях, коли ти відчуваєш безліч емоцій — відповіла вона.
— А як твоє відкрилося?
— Я з батьком пішла на полювання, він мене випадково загубив, і на мене напав кабан.
— Але твоє око не має сенсу у битвах.
— Мені тоді пощастило і батько був близько. Він і врятував мене. А тепер ходімо в зал — Алкея нанесла спрей мені на вуха та ріг та на свої руки, і ми пішли у зал, де вже були відвідувачі. Останнім часом справи в таверні йшли у верх. Стоячи біля барної стійки, ми помітили красиву брюнетку з великими грудьми.
— Як тобі вона? — запитав Коул.
— Не погана — покраснівше відповів я.
— Не погана, та я її би вдув по повній програмі, — відповів Коул, витираючи слюну.
— Тобі аби лиш сіськи великі мала та жопу. Саме тому ти досі одинокий — огризнулась Алкея — не дивно що тебе кидають декілька разів на місяць.
— Ти просто заздриш, бо у тебе маленькі груди — відповів Коул.
— Мені 12, у мене ще все попереду! У мене груди будуть ще більші, ніж у неї — відповіла Алкея.
— А я кажу, що ні! — відповів Коул.
— Хочеш посперечатися?! — запитала Алкея.
— Гол, перебий нас — наказав Коул.
— Якщо я переможу, ти одягнеш костюм свині і пробіжишся по місту, похрюкуючи й обнюхуючи зад кожної бабці — вона взяла Коула за руку.
— Чокнуте дівчисько, якщо ти програєш, ти робиш те саме — відповів Коул. Я перебив їх руки, і тепер наступні декілька місяців я спостерігав, як об’єм грудей Алкеї не збільшувався.
— Трясця! Чому вони не ростуть?! — запитала Алкея, кидаючи лінійку об стіну. — Мало того, що я можу програти, так ще ніхто не любить жінок з маленькими грудьми… Мені все життя бути самотньою… — понурливо мовила Алкея.
— Не хвилюйся, у тебе є я. Мені твої груди підходять — відповів я, доїдаючи сніданок. Вона лише поглянула на мене з призирством, і від цього погляду мені стало боляче.
Минув рік, мені 9. Цей день став кінцем моєї історії в цій кав’ярні.
Ранок починався чудово, я вклав своє волосся так, неначе я сексапільний хлоп, корчучи гримаси перед дзеркалом. Якби знав, що за цим спостерігає Алкея, я би не подихав більшу частину дня від сорому.
Я сидів поряд з Антоніо і жалівся на свій невдалий ранок.
— Бачу, ти захворів — зауважив Антоніо.
— На що? — утупившись в стіл, запитав я.
— На кохання, дорогий амігос.
— Це настільки помітно?
— Тільки йолоп не зрозуміє.
Раптом до нас підійшов дивний чоловік, скоріш за все, він був аристократом: багате вбрання та аристократична вимова. Він запитав, де Коул. Ми показали йому на кабінет, і він пішов туди. Звідти лунали крики, і єдине, що я зміг розібрати, це «Я заберу те, що належить мені». Наступної миті чоловік вийшов з таверни. Коул більшу частину дня проходив злий, немов він постійно вдаряється мізинцем об табуретку.
— Алкеї, досі немає? - запитав Коул.
— Вона сьогодні допомагає пані Берс з квітами, ти ж знаєш, вона любить квіти — відповів я.
— Коли вона повернеться, скажеш їй, щоб зайшла до мене — сказав Коул, розвинувся і пішов.
Десь о 8 годині повернулася Алкея. Вона сіла біля мене.
— Я так втомилася, зараз ляжу і просплю до ранку — відповіла вона.
— Коул просив, щоб ти зайшла до нього — сказав я.
— Та що цьому бісовому дідуганові потрібно у мій вихідний?! — у її голосі явно відчувалось роздратування і злість.
— Не знаю, але будь обережна. Сьогодні приходив дивний чоловік, він сильно розізлив Коула.
Вона поглянула на мене та промовила «дивний чоловік» та пішла у кабінет Коула.
Через 20 хвилин після, до таверни зайшов той самий чоловік.
Від автора: Це моя перша робота, я знаю що є багато помилок у пунктуації, реченнях, побудові. Але я хочу почути вашу думку щодо цієї роботи, і чи варто продовжувати далі?