Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Рутина: На перший погляд, типовий день у компанії JYP Entertainment: всі заклопотані своїми обов’язками. Дехто готується до камбеку чи дебюту, а дехто, наприклад, такі як Хан Джисон, втратив усілякі надії на те, щоб відлиняти від роботи. Все б було в порядку, якби то був звичайний робочий день, а не його вихідний і, ба більше, якби ж для чогось суттєвого. Але не так то було, він тут через Мінхо, який ніби навмисно бажає вивести з рівноваги того, хто й так на межі.
А все можна почати з того, що з самісінького ранку день для Джисона не передбачував нічого хорошого. Перелік позитивного, що трапилося в цей день, можна завершити на тому, що він прокинувся, та й то у холодному поту через те, що Чанбін взяв його «на слабо глянути найсташніший фільм жахів на одинці». Менший розумів, що ідея була не з найкращих, але думка того, що замість самовдоволеної усмішки на обличчі Хьона, він буде спостерігати, як той пригощає його смачною вечерею, здавалася кращою. Однак насолода буде вечором, а проблема постала зранку, адже замість того, щоб насолодитися сном, Бан Чан подзвонив йому та попросив прийти в компанію, як тільки зможе, і зайти до нього. Ця новина не обрадувала хлопця, адже це означало, що йому докидають додаткової роботи, не говорячи про те, що у його вихідний особистим планам, як і смачній вечері, настав кінець. Однак неприємності на цьому не закінчувалися. Щоб підбадьоритися, Хан збирався худко придбати свою улюблену каву та поспішити у студію. Проте, простояв у черзі через проблемну клієнтку, що влаштувала драму з нічого. Зрештою, Джи вдалося роздобути каву, хоча й затримувався. Однак, не встиг він насолодитися цим напоєм, як незграбний стажер підбив його, і вся кава рухнула на землю, а частина пролилася йому на взуття. Однак, замість вибачення, Джи спостерігав лише на віддаляючу спину винуватця. Видихнувши та заспокоївшись, Хан прибрав і направився до Чана. Зайшовши до студії, Джи помітив ще одну постать поряд з Бан Чаном. Це був Мінхо, що сидів на кріслі з випростаними ногами, а погляд був спрямований на годинник. Помітивши Хана, він розплився в усмішці і, замість вітання, протягнув:
«11:43. Ще б 17 хвилин, і я б пішов на твої пошуки».
«Тобі також доброго ранку. Чане, чому ти кликав? Якщо я не помиляюсь, у мене вихідний».
«Так…, але Мінхо наполіг на тому, щоб ти прийшов, адже маю пропозицію для вас обох».
Хлопчина кинув гнівний погляд на Лі та поспіхом поцікавився: «Чи можу я відмовитись?»
«Ти б тут не був, якби можна було», — з іронією промовив Лі, нерозриваючи погляду з меншим.
«Ем…, — Чан злегка прокашлявся, привертаючи увагу цих двох, — Гаразд, я розпочну, зважаючи на те, що Stay чекають на ваш колаб, хочу запропонувати вам написати спільну пісню».
Мінхо, не чекаючи, доки старший договорить, продовжив замість нього. Упустивши всі ввічливі переконання, які нещодавно вислуховував сам, він сказав: «І як ти розумієш, ми не можемо відмовитись, принаймні не спробувавши. А ще Чан вже підготував нам деякі варіанти, які можна розглянути, — Мінхо піднявся з крісла й направився до меншого, — тому розвертайся і худко-худко йдемо до праці», — обвивши Ханові плечі рукою, Хо потягнув його за собою до іншої студії.
Поки Хан обробляв дану інформацію у себе в голові, вони вже дійшли до потрібної кімнати. Закривши за собою двері, Джи трохи розлючено скинув руку Хьона з плеч і направився до столу, де вже були підготовлені ноутбук з музичною доріжкою, а поряд лежали якісь нотатки. Перегортаючи сторінки, він швидко проходився очима, незамислюючись, тоді раптово припинив та обернувся.
«Це твої нотатки?», — запитав він.
«Так», — відповів Мінхо.
«Який сьогодні день?»
Дане питання трохи здивувало старшого, але він відповів: «Якщо не помиляюсь, вівторок.»
«Трохи помиляєшся. Сьогодні день, коли я маю відпочити. Ми що, не могли завтра обговорити це?»
Старший трохи пихкнув від сміху та, слідом за цим, промовив: «Я не хочу свій вихідний марнувати тут», — та розплився усмішкою, наче як у Чеширського кота.
Хан лише фиркнув та відвернувся.
«Ти хіба не радий провести цей день зі своїм улюбленим старшим?»
«Будь певен, це не те, чим я хотів зайнятись сьогодні.»
Хан ще трохи побурчав, але все ж таки сів за стіл та зайнявся вмиканням уривків мелодії, які підготував Чан, щоб згодом їх обіграти на свій лад. Мінхо підсунув крісло та сів поряд.
«Ти такий тихий, невже образився на це?»
Хан проігнорував його та продовжував переключати мелодії, а ті, що сподобалися, прослуховував двічі.
«Серйозно… хах~» — Лі трохи відкинувся на спинку крісла та почав занотовувати, який ритм сподобався особисто йому, та накидав вже деякі ключові слова, що можуть бути у їх пісні, — »ось», — подаючи Джи блокнот, — »хоч прокоментуй те, що стосується роботи.» — Підсовуючи нотатки ближче, Хан вздригнувся та здивовано поглянув на Мінхо.
«Га? Вибач, я замислився і не слухав, що ти кажеш.»
Мінхо глянув трохи прискіпливо, а потім знову ця нахабна посмішка з’явилася на його обличчі: «Так, наша білка не може виконувати дві дії одночасно?»
«Хаххх~— важко видихнув Хан— точно, я й забув, що ти сьогодні дієш мені на нерви.»
«Ти дійсно образився…», — ніби констатуючи факт промовив Лі.
«А ну дійсно, це ж не тобі перекреслювати свої плани і гаяти свій вихідний щоб йти на роботу, бо іншому так вигідно.»
Обидва переглянулись і продовжили займатись тим, що й робили до цього. Однак, Хан все ж взяв нотатки, але нічого не прокоментував, лише зробив деякі примітки на полях та написав зверху над рядками свої пропозиції щодо тексту, а потім повернув їх. Через хвилину Лі знову підсунув блокнот, на що Хан здивувався, проте замість виправленого тексту було лише: «Милий, добре постарайся♥!!!» Хану така дитяча поведінка видалася кумедною, але він не хотів показувати радість на своєму обличчі, тому вдав, що не помітив.
Минуло кілька годин плідної праці, годинникові стрілки перетнули дванадцяту годину ночі, а бажання все закінчити і піти додому наростало щохвилини. Лі ще годину тому завершив свою частину і трохи куняв на кріслі, коли Хан закінчував дописувати лірику. Після завершення Хан швидко підскочив і почав збирати свої речі. Мінхо вздрогнув і подивився на Хана здивовано.
«Вже йдемо?», — запитав Мінхо, протираючи сонні очі.
«А хіба я тобі потрібен, щоб дійти до гуртожитку?», — з театральним виразом на обличчі поцікавився Джисон.
«Боюсь моя білочка піде в блуд.»
Джисон не звернув на це уваги і швидко склав усі матеріали в одну папку. Згодом пробурмотів: «Потрібно це занести Чану, нехай перегляне.»
Вони разом направилися до іншої студії. Незважаючи на те, що там горіло світло, у кімнаті не було нікого. Однак речі Чана лежали на місці, що свідчило про його присутність. Тому вони вирішили зачекати на нього. Хан приліг на диван і збирався насолодитися трохи відпочинком, але раптово відчув гаряче тіло, яке приземлилося поряд з ним, а рука важко обхопила його талію та притягнула до Лі. Хану не сподобалося, як вони лежали, і ця незвична близкість почала дратувати його. Хан легко витягнувся з обіймів Лі і повернувся до нього обличчям. Перетнувшись поглядами, Хан трохи збентежився, адже вони доволі тісно лежали один біля одного, дистанція, яка їх розділяла, дорівнювала кільком сантиметрам. Проте він був надто стомлений, щоб вмовляти Лі піти та лягти деінде. Він знову прикрив очі, намагаючись заснути, але цьому не судилося статися. Лі простягнув руку та доторкнувся до його вуст. Він ніжно провів по них пальцем та промовив: «Ти обвітрив губи, якщо їх не зволожити, підуть болючі тріщини».
Хан підібрав губи та м’яко зволожив їх. Лі не зводив погляду від блискучих та притягуючих губ, а за тим ніжно охопив руку Хана і завів її йому за голову, підминаючи крихітне тіло під себе, нависаючи:
«Я допоможу тобі…».
В ту ж мить Лі нахилився ближче до нього так, що Ханові вуста почало обдувати тепле повітря, а до паху ніжно притулилося коліно, що не стрімко покачувалося - то вгору, то вниз. Нахилившись ближче до Ханового вушка, він прошепотів тихим і впевненим голосом:
«Дозволь мені це зробити».
Джи поклав руку на груди Лі та в’яло відштовхнув його: «Ліноу-хьон, твоя нога…».
Раптом почулися кроки та скрип відчинених дверей.
«Хлопці, ви ще тут?», — голос Чана роздався в кімнаті, і зніяковілий Хан скинув Лі з себе.
«Ай!», — вже опинившись на підлозі, сидячи, потираючи потилицю, прогирчав Лі. — «Так, ми принесли тобі матеріали, а ще…», — підіймаючись на ноги та беручи папку, а згодом протягуючи її, — «хочу, щоб ти не засиджувався тут».
Чан усміхнувся, прийнявши папку від Лі: «Дякую, Ліноу. Я радий, що ви принесли матеріали. А щодо засиджування тут, я виправлюсь, обіцяю».
Він зробив крок до Лі і поклав матеріали на стіл. Лі підійшов до Чана, спостерігаючи, як він розкладав матеріали на столі.
«Ми написали частину лірики та практикували її, ти можеш послухати частину демо-версії».
Чан поглянув на Лі з вдячністю і підняв брову, та заговорив так, щоб почув лише Мінхо.
«То… те, що я бачив щойно, також, було частиною практики?»
Лі саркастично посміхнувся і похлопав Чана по плечах: «Ми вже підемо, а ти не забувай, що пообіцяв не затримуватися».
Забравши свої речі, вони обоє направилися по своїх домівках. Хан хоч при початку й відчував себе трохи зніяковіло, однак ця витівка та миле ставлення зараз навпаки підняли настрій меншому. Адже, якщо не брати до уваги дивне потирання до його паху, виправдовуючи тим, що це жарт, то Мінхо завжди намагався підбадьорити меншого, і в цьому нічого дивного немає. Тому, обміркувавши це, він вирішив незважати на вранішнє роздратування і вечірню дивну близькість, продовживши йти разом зі старшим, не кваплячись, розглядаючи вечірні вулички та балакаючи про дрібниці.
Настав черговий день, однак, на відміну від вчорашнього сумбурного ранку, цей був прекрасним: ніякого тривожного стану, коли прокинувся, смачна улюблена кава, яку ніхто не розлив, немає нікого, хто б міг надокучити. Така сприятлива атмосфера надихала, тому Джисон чим пошвидше приступив до виконання своїх справ, а їх у нього було достатньо. Крім своїх повсякденних обов’язків, йому потрібно ще писати спільну пісню з Мінхо без Мінхо. І це його дратувало, тому що навіть попри те, що Джи обожнює музику, він вважає несправедливим писати спільну пісню одному, зважаючи ще й на те, що Хан допоміг Лі у свій вихідний, а старший ні. Проте, він розумів, що якщо ще витрачатиме час на скиглення та думки про те, як це не справедливо, то він тут до наступного дня просидить. Тому, змирившись із долею, він заходився дописувати чергову музичну стрічку. Джисон просидів приблизно півтори години, а його голова думала лише про те, який все-таки зараза цей Лі Мінхо. Тільки що Хан вирішив дописати лірику, як цей негідник Лі надіслав йому фото-знущання смачної м’ясної нарізки у їхньому улюбленому ресторанчику, підписавши, наче глузуючи: «Чому ти не біля мене?», ніби він не знає, що у меншого сьогодні робочий день. Втративши все натхнення, Хан був уже приступив до виконання інших завдань, однак зненацька відчинилися двері і зайшов винуватець його зіпсованого настрою. Джи перелякано поглянув, та нервово засміявся, а згодом запитав:
«Що ти тут робиш? Ти ж ніби не хотів марнувати свій вихідний?»
Мінхо сів на своє вчорашнє місце і потягнувся: «Я був неподалік, знаючи, що ти тут закортіло зайти, та й нудно було самому. Ось хоч трохи зі своїм меншим посиджу».
Хан трішки відсунувся від стола та невдоволено простогнав: «Ти серйозно…? Якби знав, що вчорашня ідея була твоєю і ти б всеодно був у компанії цього дня, нізащо б не прийшов».
«Ах, ти ж досі ще сердишся, а я, можливо, (звичайно) просто хотів побути з тобою».
«Якщо це так, то можна було це зробити будь-коли».
«Будь-коли? Тоді, як на рахунок сьогодні після роботи?»
Хан трохи здивувався та пропустив нервовий сміх: «Тобі вчорашнього часу не вистачило?»
Лі дістав телефон; обпершись на лікті, він почав щось шукати в ньому: «Як вважаєш?»
На деякий час в кімнаті настало незручне мовчання, яке Хану здалося нестерпним: «Якщо ти вже тут, то, принаймні, допоможи мені».
Проте Хо незворушно продовжував так сидіти, відповівши: «Якщо я не помиляюсь, бажання допомогти та нудьга – це різні речі. А, крім того, це не моя робота. Не бачу сенсу витрачати свій вихідний час на це», перекривлюючи недавні слова меншого.
«Та й немає потреби, я сам впораюся. Ти можеш йти», — пробурмотів у невдоволені Хан.
Трохи ще щось пошукавши в телефоні, Лі, напротивагу своїм словам, покинув телефон та спрямував свій погляд у записи Джи, роблячи доречні зауваження, висловлюючи своє бачення та вносячи поправки. Пізніше Хо підсів ближче до Хана та зайнявся редагуванням мелодії. З його допомогою вони вправилися до вісімнадцятої години. Через значну допомогу Ханові стало не зручно, адже розумів, що якби був сам, то б просидів тут до глибокої ночі. Але зізнаватися Мінхо не хотів, та й вважав, що все справедливо, зважаючи на те, що вчора він допомагав Лі.
Хо ще працював над звуковою доріжкою, тому Хан хотів скористатися цим моментом та швидше піти додому, щоб не перетинатися зі старшим. Але, коли він заходився збирати речі, то відчув на талії міцну хватку теплих рук, а у самісіньке вухо шепотів ніжний голос:
«Ти вже йдеш? Не хочеш висловити „подяку“?»
На мить Ханові здалося, що Мінхо леститься та заграє до нього, адже останнє слово було вимовлено, ніби з натяком на щось інше. Через що по шкірі пробігли мурашки, а в животі заграли метелики. Прикривши очі, він ліниво вимовив:
«Хіба я мушу бути вдячним за твої егоїстичні бажання?»
«Тоді, якщо я вже такий егоїст, то ти підеш повечеряти зі мною, — констатуючи факт, промовив Лі зачіплюючи губами вухо Джи. Відпускаючи меншого з своїх обіймів, продовжив, — тим паче я вже замовив столик у ресторані неподалік».
Хан обурливо обернувся до Лі та був готовий висловити своє невдоволення, але завмер коли замість очікуваної відстані їх розділяло кілька сантиметрів. На обличчі у Хана так, як і в меншого, читалося здивування, збентеженість та ніяковість. Проте Лі не відходив, а навпаки ще більше наблизився. Реагуючи на це, Хан однією рукою обперся на стіл, а другу просунув між ними і не дозволив Лі скоротити відстань, водночас поглянувши холодним поглядом й суворим голосом спитав:
«Що з тобою?…»
Проігнорувавши запитання, Хо поклав одну руку на талію Джи, притискаючи його до себе, а другою заходився поправляти волосся Хана, частину заправляючи за вухо.
Відсмикуючись від доторків, Джи продовжив: «Хьон, вже другий день ти намагаєшся дістати мене, а ще ці дивні доторки та слова. Скажи, тобі нудно і ти так забавляєшся? Чи ти робиш це із цікавості, щоб дошкулити?»
Рука Лі здригнулась, а потім він злегка погладив меншого по голові та відступив від нього, усміхнувшись. Проте ця усмішка була фальшива. Поглянувши в очі Хана та в ту ж мить відвернув погляд, блукаючи очима по кімнаті.
»Надокучити? Хах~, не знав, що ти так відреагуєш на вечерю зі мною», — промовив він з певним сарказмом та пихою.
«Що за дідько, Хьон? Не прикидайся, що не розумієш. Нас зараз не оточують камери чи фанати-шиппери. Нам не потрібно бути так близько, щоб ніжно шепотіти щось на вухо чи притискатися один до одного, чи щоб наші вуста розділяли, клятих, п’ять сантиметрів!, — Хан зробив крок до Лі, прикусивши нижню губу, і спрямував свій погляд на його губи, ніжно прошепотівши. — Ти й справді домагався до мене через нудьгу та цікавість? Чи тобі вже недостатньо руки і ти хочеш чогось іншого?»
Через почуте Мінхо звів брови, і його голос набув певної агресії: «Якби мною керували ці емоції, то ти б ще вчора в екстазі прогинався і скиглив під мною». — Простоявши мить, Мінхо, зрештою, підійшов ближче до Джи, посадивши його на стіл. Він поклав руку за спину Хана, нахилившись, скорочуючи відстань між ними. — «Але можливо ти правий, саме це я відчуваю».
Неочікувавши, що старший розгнівається, у відповідь Хан зазирнув у протилежні очі та неухильно продовжував сидіти, чекаючи наступних дій старшого. У кімнаті посіла суцільна тиша, вони не відводили погляду один від одного. Лі вільною рукою підняв підборіддя меншого, а сам прилинув до його шиї, перш обдуваючи її гарячим повітрям. Згодом він ніжно прикусив та обсмоктав місце на тонкій шкірі. Залишивши маленьку червону цяточку, він відчув, як по руці, яка грубо тримала підборіддя меншого, покотилася краплинка вологи. Відсахнувшись, Лі з хвилюванням поглянув на Джи, відчуваючи провину. Хо повільно відступив від Джисона, відпускаючи його підборіддя. Він ніколи не хотів кривдити свого меншого, а зараз він плаче через нього, через огидні доторки, які не приємні Хану. Заляканий погляд Джи і його плач збільшили внутрішній конфлікт Лі.
«Хані, вибач мене», — прошепотів Лі з тремтячим голосом та взяв його руку, намагаючись заспокоїти. — «Мені не потрібно було торкатись тебе».
«Якби ж це було через дії, а не слова!», — Джи виглядав збентеженим і схвильованим, він стиснув руку Хьона сильніше, не відпускаючи його. Серце меншого билося швидко, розум був заповнений змішаними почуттями, а розпалені емоції брали своє.
Мінхо провів вільною рукою по щоках Джи, підбираючи доріжки сліз, і тихим хриплим голосом заговорив: «Якщо ти на рахунок того, що я хочу тебе, то це правда, але в мене не ті причини».
Вислухавши, Хан рукою та ногами охопив старшого, підсуваючись, обіймаючи та шукаючи затишку. Вони були так близько, що відчували один одного всім тілом. Трохи вгамувавши себе, він шепотом промовив: «Ліноу-хьон, навіть, якщо ти не відчуваєш ці емоції, прошу, поцілуй мене так, якби ти поцілував кохану людину».
Мінхо лагідними доторками провів смугу з стегон до його талії, а за тим легенько притулив губи до Ханової шиї, де красувалася мітка старшого, підіймаючись ніжними цілунками до щоки. Лі відсторонився та поглянув у вічі меншого та був приголомшений, адже таким він бачить його вперше: очі переповнені очікуванням і пристрастю, рухи тіла, які прагнули близькості з тим, хто стоїть перед ним, та губи, що немов як магнітом притягують. Хо ще мить розглядав меншого, а за тим потягнувся до обпалюючих вуст за декілька сантиметрів шепочачи: «Кохаю тебе…».