Стандартний дзвінок Samsung вже п’ятнадцять хвилин розривав децибелами відділок поліції, та діяв на нерви всім співробітникам, і навіть багатостраждальним акваріумним рибкам у холі.
- Та хто там такий настирливий? - Мінхо намагався якнайшвидше переодягнутися, щоб втекти додому і не чути більше цих пекельних звуків.
- Може, щось трапилося? - Хан чекав старшого і стривожено дивився на шафку Чанбіна, з якої долинала мелодія.
- Та що там може статися? Напевно з іншого телефону дзвонить, щоб свій знайти.
Обидва хлопці смикнулися від несподіванки, коли двері з ноги відчинилися, вдарившись об стіну.
У роздягальню влетів злий Бан Чан, який відразу ж ринув до шафки сержанта Со.
- Я вже пробував, він замкнений. - Перш, ніж Лі встиг домовити, дверцята шафки відчинилися. – Ти знаєш пароль?
- Що там знати? Як і на телефоні «12345». Він же нічого важче не запам’ятає.
Дзвінок обірвався, коли Чан взяв у руки смартфон. На екрані блокування висвічувалося сімнадцять пропущених від сестри.
- Я ж говорив! Щось трапилося!
- Твою ж! Він змінив пін.
– Може день народження спробуємо? - Мінхо набрав потрібну дату, але вона не підійшла. Залишилася одна спроба.
- Треба відвезти телефон. - Бан Чан засунув апарат Мінхо, і пішов до виходу.
- Але капітан…
- Якщо дзвонитиме знову – обов’язково візьми слухавку. Набери мене, раптом справді щось сталося.
Мінхо стомлено плюхнувся на лаву. В його планах не було поїздки до іншого кінця міста.
- Здається, бронь столика можна скасовувати. Я не встигну на той час навіть на таксі. – Він був справді засмучений. Це їхнє перше побачення за цей тиждень через постійні понаднормові.
- Сходимо наступного разу. – Джисон хотів підтримати свого хлопця та підбадьорити його. Він сів до старшого навколішки і ткнувся в шию. – Я можу приготувати вечерю до твого приходу. Поїмо щось смачненьке під серіальчик.
- Приготувати?
– Ну, замовити доставку. - Після пари не дуже вдалих спроб Хана на кухню не пускали.
Мінхо витяг з сумки ключі від квартири і простяг молодшому. Скільки він не намагався натякнути, що час і йому мати свій екземпляр, але Джисон або дійсно не розумів, або провертав свій старий трюк з грою в дурника. Вони зустрічалися вже пів року, але Хан категорично не хотів залишатися у наставника більше, ніж на одну ніч, ніби він перетвориться на гарбуз, якщо не повернеться додому.
Майже годину Лі діставався елітного району, щоб віддати злощасну мобілку. За цей час телефон жодного разу не дзвонив. Він точно вирішив для себе, що змусить Чанбіна відвезти його додому на машині, інакше ризикує не потрапити до себе, тому що його білка завжди спить як убита.
Уточнивши номер квартири у капітана, Мінхо натиснув на дзвінок. За хвилину зателефонував ще раз, поки двері не відчинилися. Чанбін вже напевно відсипався після зміни, його волосся прим’ялося з одного боку, а погляд не міг сфокусуватися на людині перед ним. «Оце рельєф!». Хазяїн квартири вийшов в одних піжамних штанах, демонструючи результати постійних тренувань у залі. Користуючись розгубленістю молодшого, Лі прошмигнув повз нього в середину. Так, офіційно він прийшов щоб віддати телефон, але першорядним для нього було дізнатися, як все ж таки живуть багатії.
- Хьон? Ти чого тут забув?
- Тобі сестра надзвонювала. - Він простяг смартфон власнику, продовжуючи оглядати простір.
Чанбіна як холодною водою облили, сон миттю зник. Він судорожно набрав номер і приклав телефон до вуха. Лі знав, що для хлопця найважливішим у цьому житті була сім’я, а старшу сестру він взагалі обожнював всім серцем, постійно вихваляючись яка вона гарна, розумна, і далі за списком.
- Нуна, що трапилося? - За кілька секунд його плечі розслабилися, і він відійшов до кухні, щоб продовжити розмову.
Мінхо навіть не намагався вслухатися про що йшлося, адже було заняття цікавіше. Мармурові підлоги, дорогі меблі, крута техніка, тільки люстра чого варта. До уваги привернули дрібнички та фотографії, що стояли на полиці над широченою плазмою із домашнім кінотеатром. Ось Чанбін зі своєю сестрою, вона справді симпатична. Тут він у горах. Це випускний в академії. Тут Хьонджин цілує його на причалі. Загальне фото ділянки минулого року. Якийсь песик, що стоїть на задніх лапах.
- Якого…?
Мінхо тільки повернувся поглядом до знімку, що його так вразив, як раптом щось торкнулося його ноги. Рефлекторно, він підстрибнув, зачепивши зубатий шерстяний ком ногою. Той дрібний песик з фотографії гавкав на непроханого гостя, підібгавши вуха і оголивши ікла.
- Бінні, ти знову наступив на Камі?
Сьогоднішній вечір був сповнений сюрпризів, адже зі спальні в одній широченій футболці вийшов Хван, який застиг, побачивши свого колегу. Саме домовивши по телефону, з кухні вийшов Чанбін.
Хоч гостю і були не раді, але все-одно посадили у здоровенне крісло, і вручили маленьку чашечку неймовірно смачної кави. Мінхо спостерігав, як ці два напівфабрикати тушкуються на дивані, не знаючи, як розпочати розмову. Хьонджин віддав футболку Чанбіну, що виявилася одним комплектом зі штанами, а сам сидів в об’ємному пухнастому білому халаті з собакою на колінах, яку заспокійливо погладжував.
- І давно ви…?
- Років зо три?
Відповідь Чанбіна явно не влаштувала молодшого, судячи з того, як він закотив очі.
- Точніше два роки та чотири місяці.
- Я просто додав той час, що довелося за тобою побігати.
Лі не міг повірити почутому? Хван прийшов у їх ділянку три роки тому, і майже весь цей час зустрічався з Чанбіном, поки всі думали, що вони просто друзі та товариші по чарці.
- А Чан? Він знає?
- Здогадався, коли я адресу змінив на таку ж як у Бінні. Весь мозок прокомпостував, але зрештою змирився, коли Бінні сказав, що переведеться в інший відділок.
«Бінні» різало слух, а в голові у старшого поступово складався пазл. Стало зрозуміло, чому Хьонджина так бісів Фелікс, їхні спільні відпустки, перешіптування, гаманець у бардачку і багато інших дрібних деталей.
- Аяяй таке приховувати від товаришів. А ти … - Він вказав на збентеженого «Бінні» - … навіть слів немає! Найкращий друг, називається.
- А сам? Білий та пухнастий? - Хван не збирався пасти задніх і перейшов у наступ. - Білку свою по туалетах клубним пьохати, та в роздягальні лизатися. - Мінхо в мить розгубив весь пафос, на відміну від задоволеного собою молодшого. – А як цей хлопчик-каратист про «Містера Х» почав заливати, то я взагалі прозрів!
- Так от! Один-один! - Чанбін був гордий своєю зазнобою. – Ти знаєш наш секрет, а ми – ваш. Пропоную колективне мовчання заради миру у всьому світі.
Мінхо цілком влаштовував такий розклад. Йому не терпилося скоріше дістатися до дому і розповісти все що сталося Хану в деталях і подробицях. Але той, дізнавшись про все, думав удавитися від сорому. Як тепер дивитися в очі тій парочці, він не знав. Лі довелося постаратися, щоб відвернути його від цих думок.
Домашні побачення почали входити у традицію. Джисон перестав засинати в роздягальні після змін, і відкидався вже у наставника, прокидаючись якраз до вечері, або сніданку. Але потім, все-одно як запрограмований, йшов до себе. Лі заздрив Чанбіну, який зміг умовити Хвана жити разом, а тому послухався його порад, потроху приручаючи білку. Спочатку у того з’явилася своя окрема щітка та улюблений гель для душу. Потім і ціла поличка у ванній кімнаті. Мінхо купив парні капці, кумедну чашку з жолудями, ще одну подушку, щоб не міститися на одній, звільнив місце у шафі.
Найскладніше було з ключами, які Хан наполегливо продовжував повертати, доки терпець старшого не урвався.
– Не треба, вони твої, я зробив дублікат. - Він намагався виглядати максимально невимушено, на відміну від приголомшеного Джисона . - Mi casa es tu casa!
- Я не шарю за японську … це пропозицію з’їхатися?
- Тільки якщо ти готовий. - Молодший не поспішав відповідати, а Лі не хотів упускати таку можливість. - Хані, ти і так практично живеш у мене. Я хочу, щоб ти остаточно переїхав.
– Я з причепом. – На скільки наставник пам’ятав із особистої справи, Хан жив сам, і дітей не мав. Але старший все одно напружився, поки Джисон не продовжив. - У тебе є алергія на котів?
– Що?
- Ти якось сказав, що терпіти не можеш котів. У тебе ж на них немає алергії?
Так вони й почали жити п’ятьох: Мінхо, одна білка і троє вередливих котів.