Чорний — довічний його супутник. Дихання його — морозний вітер. І присяга йому на безжиттєвому черепі довічна: порушиш — пітьма пожере не тіло, а душу. І капища для нього обносили всім мертвим, аби тільки око його тішило.
Білий — довічний його супутник. Тепло та світло стали його плащем, що подолом огортав все живе під світлом. І в добродень можна отримати благословення, якщо розпечене залізо не залишить слідів на плоті. Добрий, чуйний, відкритий…
Заздрісний.
Брехливий.
Сірий.
Він знав того, кого помилково величали його братом, як ніхто краще. Можливо тільки Сокіл розумівся на правді, адже він їх і створив. Не могло бути ідеального незаплямованого добра, як і не існувало чистого безгрішного зла. У всьому рівновага, навіть якщо потрібно було носити маски.
Білобог ніколи не був його братом ні по крові, ні по духу. Це смертні люди так надумали, смертні інші чомусь не переконали їх та й самі в це повірили. Не було важливим. Чорнобог був відображенням Білобога й одночасно з тим їхні сутності різнилися, хоча зливалися воєдино кожної миті. Завжди зі супротивом, проте світло любило пітьму, любило те, що можна мати владу, використовувати, отримувати насолоду, а у відповідь не потрібно було платити. А пітьма любила світло, бо в існуванні з’являвся сенс.
Він любив читати давні фоліанти. А Чорнобог був закоханий у довгі тендітні пальці, які пестили старі, як і вони самі, просочені кров’ю, пожовклі сторінки. О-о, він був готовим стиснути їх та в котрий раз зрозуміти, що там від тепла, справжнього тепла, ні краплини. Навіть зараз з якимось солодким тремтінням згадувалося те, як міг з силою перетиснути ті тонкі зап’ястя, аби дурнувата книга випала до ніг, як міг смикнути на себе, щоб Білобог підвівся на ноги та втиснувся у його груди.
Чорнобог полюбляв чорні шкіряні рукавички та дуже рідко залишав «вдома» свою тростину. Бук. Голова орла зі срібла. Чорнобог ненавидів золото, однак розпалявся з такої жовтої тернової корони, перснів й крові, що завжди прикрашали Білобога. О-о, він був готовим вкрити білосніжне тіло укусами, аби тільки побачити, як те рідке золото стікало по оксамитовій шкірі.
Білобог не був святим. Чорнобог не був грішним. Вся суть так званих добра та зла приховувалася в тому, що будь-яка жива істота сама вирішувала, на який шлях ступити. Проте, якщо Чорнобог торкався своєї протилежності, то ніяким чином не змінювався, на відміну від Білобога. Коли той дозволяв темряві відчути його плоть, то судинами поширювалася чорнота. Як і довкола очей все темнішало. І губи. Наче хтось спеціально промальовував йому череп разом з кожною рискою зубів.
Що таке час для вічних істот? Ніщо. Ніяких змін у них не відбувалося, коли увесь світ трансформувався. Хоча це сказано не досить правильно. Якщо Чорнобог змінив зовнішність тим, що вкоротив собі волосся, відпустив бороду та став носити шкірянку, то Білобог так і залишився з довгими білими пасмами й одягом «не за часом».
Чорнобог не полюбляв все дороге. Ні, не так. Він не полюбляв понтуватися. У нього був дім — власний маєток у лісі біля Десни, де навколо не було жодної живої душі на довгі кілометри й де було повно сосен. Запах хвойних завжди заспокоював його. У Чорнобога був байк, проте він досі не розумів, навіщо він тому, хто може переміститися у будь-яку точку на планеті лише захотівши цього. Білобог же розмістив свою сраку у Центральному Печерську, як тільки там почався цей «бум» на все елітне. Білобог же якось «отримав» золоту банківську карту, чи як там її називали люди. Білобог же мав останню модель ґелендеваґена, білий, наче це було аж настільки потрібним в його житті.
Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від минулих: Чорнобог був у себе та займався своїм новим творінням, що повинно було стати вмістилище його сили. Сіре тіло, де пурпур зафарбував лускою руки та зміїний хвіст. З голови росло три дерев’яних роги, які загиналися назад, перепліталися один з одним і своїми кінцями розділялися на декілька гілок з дрібним листям, що охоплювали груди, стискали живіт та лежали на стегнах. Без статі. Без особливих рис. Чорні очі з маленькими цятками білих зіниць, гострі ікла замість зубів, кігті, які були здатними розрізати навіть метал, і тонкий кінчик хвоста, який прикрашало брязкальце. Прекрасне створіння, що суміщало в собі тендітність та смертельну небезпеку. Тільки лишилося іскру життя поселити в порожніх грудях і упевнитися в тому, що ця чергова «модель» зможе…
— Я чую тебе.
Чорнобог забрав руку від створіння та повернув голову вбік, щоб кинути погляд назад. Це була достатньо простора вітальня, в центрі якої стояв один широкий диван, і… все. Більше нічого. Так, був ще камін, в якому дуже давно не горіло полум’я. Так, було й вікно, одне, яке навіть не приносило додаткового освітлення. Але це не те, чим можна перед кимось похизуватися. Яскравість же вітальні дарували невеликі лампочки, що біля стін з білого переходили у синій та червоний.
З темряви, яка царювала за дверима, вийшов Білобог у чорному довгому пальті, яке не було застебнутим, що дозволяло розгледіти такий самий за кольором костюм, та у білому не зав’язаному шарфі, який був розшитий золотими візерунками. Довгі пасма кольору невинного снігу спадали рівним каскадом на спину і Чорнобогу навіть не варто було торкатися їх чи згадувати, які вони на дотик, щоб знати, що вони м’якіші за шовк. Білобог підійшов до нього плавно, неквапливо, обійшов неживу істоту, торкнувшись її плеча долонею, провів по ньому такими тендітними пальцями, наче це був танець. Гарний, чортяка. Він завжди був надто гарним.
— Бавишся, Чорнобоже, — його голос був таким же м’яким, як і гаряча карамель, — і без мене.
Чорнобог побачив, як очі його істоти налилися червоним та набули усвідомлення власного існування. Він смів вливати свою іскру в те, у що не вклав абсолютно нічого. На гілках почало розкручуватися листя та квіти зацвіли невеликими пелюстками. Дрібні. Чорні. Падлюка.
— Забрав назад свою силу, — він гостро глянув на Білобога, на що той закотив очі та забрав руку від істоти, яка знову стала неживою лялькою. — Нащо прийшов?
— Ми так давно не бачилися, — Білобог обійшов істоту та став по праве плече від неї.
— Місяць — для тебе вже багато? — насмішкувато протягнув Чорнобог.
— Ти зрозумів, про що я, — різко промов Білобог та звів брови на переніссі. — Місяць ніякої звістки, ніякого сліду сили. А я приходжу сюди й що бачу? Повністю чисту, новостворену ляльку.
Змій. Яким же він був змієм, дарма, що кликали світлим богом. Чорнобог не був налаштований на ці ігри. Не сьогодні. Він опустив погляд у підлогу, наче планував щось сказати, як у наступну хвилину різко схопив Білобога за шию, з силою стиснувши її. Вічних створінь неможливо було вбити, однак вони ще й як відчували біль. Білобог вчепився пальцями в зап’ясток, спробував відтягнути від себе чужу руку, проте зміг лише відкрити рота, аби хоч якось вдихнути.
— Думаєш, я не знаю, що ти почав бігати з Лісовим? — крізь зуби процідив Чорнобог.
— Я… і не приховую, — відповідь була слабка. — Він шукає… можливість… вбити тебе. І отримати твою силу.
— Дурня. Ти сам знаєш, що це неможливо. І таку силу він не зможе стримати в собі, якщо не відшукає тандем з тобою. Вирішив мені мізки задурити? Чи тепер Лісовик гарний для тебе?
— Ні, — захрипів Білобог, коли його ще сильніше стиснула рука. — Я не… Та до біса! Мені нудно! Нудно!
Йому нудно. Чорнобог похитав головою та розтиснув пальці, на що одразу судомно та голосно схопили ротом повітря. Щось спробував сказати, але закашлявся та зігнувся навпіл. Нудно, тому вирішив влізти в ігри Лісовика, який забажав мати контроль над усім темним. І хто ще найбільший дурень?
— Тобі нудно і ти вирішив знову вийти до інших , — Чорнобог почав наступати на Білобога, який втиснувся спиною в стіну.
— Вони все одно не знають, як я виглядаю, та не відчувають в мені одного з тих, хто їх створив.
— Однак ти сам запропонував не лізти. Залягти на дно. А що ми тепер маємо?
— П’ять століть ми просто спостерігали, — Білобог з силою вперся потилицею в стіну, щоб підняти підборіддя та здатися вищим. — Це були не надто вдалі слова, обіцянки, я не подумав про перспективу. Тим паче пророцтво…
— Не смій! — Чорнобог з силою вдарив долонями в стіну по дві сторони від голови Білобога, який навіть не сіпнувся від цього. — Скільки разів тобі пояснювати, що неможливо знищити ні світло, ні темряву. Це суть усього живого. Знищ людей, знищ інших , але ми будемо існувати, поки життя ходитиме по цій землі.
— То мені вже заборонено хвилюватися за твою долю?
Білобог завжди був таким: наче й намагався щось брехати, наче й намагався якось маніпулювати, але варто було правильно натиснути, як він ставав тим юним хлоп’ям, що тільки побачило світ. Чорнобог відпустив свою силу, дозволивши чорному туману торкнутися чужої щоки. Пітьма одразу проявила себе чорними судинами на шиї, на що Білобог низько загарчав та подався вперед.
Поцілунок грубий. Його більше кусали, ніж дійсно цілували, але варто було Чорнобогу втиснути собою Білобога у стіну, як той здався. Верховенство передали йому, дозволивши і кусати, і вилизувати. Він лише застогнав, а після і схлипнув, коли Чорнобог з силою смикнув краї сорочки в різні сторони, через що відірвалися ґудзики, які безшумно впали на підлогу. Та навіть якби й шумно — не до цього було зараз. Шкіра білосніжна, шкіра наскільки м’яка, наче торкався оксамиту, а не чогось живого.
Чорнобог не стримував свої бажання ніколи. І зараз не стало винятком. Плечі оголилися — одяг тепер тримався лише завдяки зігнутим ліктям. Чорнобог скористався цим, щоб впитися укусом в шию Білобога. Стиснути зуби настільки сильно, щоб почути схлипування та відчути знайомий металічний присмак на губах. Він відсторонився лише для того, аби подивитися на те, як шиєю стікала краплина крові. Золота доріжка зупинилася лише над ключицею, але майже одразу погладила її лінію до самої впадини між кістками, що тендітно виступали. Чорнобог підхопив язиком цю краплину, щоб повести її донизу, до соска, який одразу ж прикусив.
Стогони Білобога були прекрасніші за музику та збуджували настільки, що змушувало божеволіти. Поки за його плечі хапалися, аби хоч якось встояти, Чорнобог смикнув на себе ремінь чужих штанів, розстібнувши не тільки його. Долоня охопила член, з силою повівши вниз, до мошонки, і над вухом надто голосно застогнали.
Чорнобог знову впився поцілунком в червоні губи, змусивши їх стати золотими, та другою рукою припустив власні штани, як і Білобогу. Плоть до плоті. Він низько застогнав від жару, що охопив його цілком та повністю, і штовхнувся стегнами ближче, аби сильніше відчувати. Долоня вкрила голівки, щоб потерти їх, і Білобог сам стиснув пальцями їхні члени. Рухи майже одразу стали швидкими та нерівномірним. Сильними. Збитими. Як і подих, який здавалося, став один на двох.
Чорнобог відчував, як тремтіли чужі ноги, як Білобог бажав обхопити його ними, але міг тільки сильніше втискатися у стіну. Єднання добра і зла… Всі розуми обмежені, якщо вони не розуміли суть, не бачили істину. Неважливо. Зараз це не було чимось важливим. Чорнобог знову притиснувся губами до шиї Білобога, знову кусав, через що такого бажаного золота стало тільки більше.
З кожним рухом рук Білобог все сильніше чіплявся за плече Чорнобога, сильніше відкидав голову та відкривав шию, скидав стегна. Вище. Швидше. Майже став навшпиньки. Чорнобог дозволив ткнутися чужим губами у свої та загарчав, варто було Білобогу з силою стиснути пальці на членах. Переповнений емоціями. Переповнений почуттями. Білобог завжди кінчав «яскраво» і ставав настільки відкритим та беззахисним, через що Чорнобогу не потрібно було щось більше.
Він майже одразу кінчив, провівши рукою лише пару разів, та притиснувся губами до скроні Білобога. Короткий поцілунок, заритися носом у білі пасма та вдихнути на повні груди ледь відчутний запах хвої. Пальці зібрали сперму, щоб провести лінію вниз та торкнутися промежини, потерти її та…
— Від твоєї бороди у мене горить вся шия, — невдоволено захрипів Білобог.
— Тебе з усього дратує лише моя борода?
— Вона взагалі тобі не личить, — пролунало якась по-дитячому. — Відпусти мене, — Білобог несильно вдарив долонею по плечу Чорнобога, але той взагалі не ворухнувся. — Я хочу в душ. І ти мене нагодуєш.
— Ти як завжди.
Засміявшись, Чорнобог востаннє поцілував Білобога у скроню та все ж таки забрав руки, однак за його плечі одразу схопилася. Знову. Нічого не змінилося за стільки століть. І від цього у грудях, як і завжди, розгорнуло свій клубок тепло.