— Скоро доберемося до бази,- сказав Гаврило.
Ми йшли через хащі, високі й темні дерева. Хоч зараз точно був день. У лісі, де ми йшли, була повна темрява. І дорогу освічував невеликий ліхтарик, який тримав перед собою Гаврило. Цього світла вистачало, щоб освітити метр перед собою, а далі була непроглядна тьма. Ми так йшли десь хвилин вісім. Потім перед нами відкрилася галявина з великою будівлею в центрі й меншими навколо неї.
Будівля посередині нагадувала за зовнішнім виглядом, склад із прямим, горизонтальним дахом, на якому росли дерева. Споруда ж була оповита в’юнкими рослинами.
Ми зайшли в середину будівлі, і я побачила величезний зал, до якого вів коридор, у якому з двох сторін було декілька дверей. Ще дещо, трохи не забула. Коли ми зайшли з лівої сторони були двері з табличкою “Тихо!!! Сильні сплять”. З правої сторони розсувні двері з табличкою «Обережно!!! Вхід усім, крім шеф-кухаря і двох людей під час процесу приготування ЗАБОРОНЕНО входити».
Я посміялася про себе, бо це мені здалося смішним. Та потім я зрозуміла, чого так було написано. До речі, пізніше було змінено на «трьох людей».
Ми пішли коридором до зали, де сиділи сім підлітків. Хтось сидів на дивані з книгою, інші двоє грали в ігри. Ще одна лежала на дивані, використовуючи ноги сусіда, як подушку. Хлопець Мар, якщо я не помилилася. Щось писав сидячи за обіднім столом. А Кир сидячи навпроти каміну, розглядав журнал.
Коли ми зайшли всі присутні, повернулися в нашу сторону, привіталися й далі займалися своїми справами. Я знову ледь утрималась від посмішки, бо це було любо. Де я росла не було такого. Ти мусив слідувати правилам і діяти, як тобі скажуть. Якщо ж ти не виконував наказ, тобі було лихо.
Гаврило махнув на це рукою і сказав мені:
— Пішли покажу твою кімнату. Точніше, я покажу, які вільні, а ти сама собі вибереш ту, яка тобі сподобається.
Я і Гаврило пішли дивитися кімнати й слідом, він показав і розказав про базу.
*Зал- це вітальня+їдальня