Уночі Саші розбудила кроки в кімнаті. Вона не відразу змогла прокинутись, та старанно кліпала очима, намагаючись побачити щось чіткіше за темряву. Велика тінь ходила туди-сюди.
— Мам? — сонний голос рознісся по кімнаті.
— Саш, збирай речі.
— Які речі? Для чого?
— Ми йдемо, — тремтячи, повідомила жінка. — Зараз приїде таксі, і ми житимем деякий час у тьоті Люби. Давай сонце.
Серце шалено забилось від новини. Але більше без всяких питань Саша дістала декілька светрів, пару штанів та футболок, і кинула в дорожню сумку, що стояла посеред кімнати. В рюкзак склала зошити, скетчбук, та зарядне. Одягнута спортивки та улюблену бобку, на якій сама намалювала емблему гурту «KISS».
Навушники поклала в карман, як і телефон, та оглянула темну кімнату. Рожеві шпалери, які вона хотіла в шість років давно вицвіли, та облізли в деяких кутах. Незастелені ліжко, стіл на якому лежали книги, що так і не повернулися до міської бібліотеки. Стара шафа, дверцята якої тримались на божому слові. В серці защемило, думки були різні. Чи повернеться вона колись сюди? Що буде коли батько дізнається де вони? Як далі вони будуть з мамою? Але глибоко вдихнув, вона розуміла, краще будь де, ніж тут.
Навшпиньках вони підійшли до виходу, взявши курточки в руки, адже одягати було б занадто шумно. І вийшли, не запираючи квартири. Спустилися на ліфті, а під під’їздом вже чекає таксі. Сумки були закинуті в багажник, і вони сіли на заднє місце.
Саша поглянула на час, майже четверта ранку, серце ще шалено билось. Вона поглянула на маму, в її погляді був страх та занепокоєння, але рішучість витіснила все інше. Жінка взяла за руку доньку, і повідомила адресу водію, сильніше стискаючи долоню.
Коли вони приїхали ще було темно, тьотя Люба жила далеко від них, майже на іншому кінці міста. Це була подруга мами ще з шкільних років, дружба, яка витримала не один десяток років. Жила вона одна, чоловік помер ще років десять тому, дітей не було. Бачила вона її рідко, але завжди усміхнена жінка, викликала в неї теплі почуття.
Багатоповерхівка була старою, біля входу були кущі калини, та лавка, яка покрилась інієм. Піднявшись на сьомий поверх, жінка постукала та не пройшло й декілька секунд, як двері відчинилися. На порозі стояла бадьора жінка в халаті.
— Заходьте скоріш, змерзли, мабуть, сильно. Я вже чаю заварила.
Вона взяла сумку в мене та пройшла всередину приміщення. Квартира була затишною та чистою. Залишивши верхній одяг, Саша пішла далі, опинившись у вітальні.
— Саш, там кімната твоя, можеш проходити, розкладати речі.
Жінка вказала на білі двері. Підійшовши до них вона побачила кухню, що знаходиться з правої сторони від них, та відкрила двері.
Кімната виявилась, майже, порожньою, одне ліжко та стіл, тільки зайшовши до неї Саша змогла вдихнути. Здавалось, весь час вона не дихала. Але вирішила не затягувати. Поставила сумку, дістала зошити з рюкзака, підключила телефон до зарядного та сіла на постіль.
В кімнату зайшла мама, тримаючи чашку чаю, присіла поряд та протягнула доньці.
— Він не гарячий, можеш пити.
— Дякую.
Саші все хотілось розпитати маму, але не знала, як розпочати цю розмову. Вона була спантеличена тим, що жінка проявила таку мужність, і нарешті пішла від батька. Але мама й на те мама, що знає все про що думає її дитина.
— Увечері ти сказала, що не хочеш повертатися додому, — її голос тремтів, але вона продовжувала говорити. — Я знала це, всередині, знала, але коли почула це в мені, ніби, щось тріснуло. Думка що ти можеш поїхати і більше ніколи не повернутися до мене лякала більше всього на світі. І тоді я нарешті вирішила, що щось потрібно змінювати.
Жінка провела рукою по скуйовдженому волосся, і поцілувала в скроню.
— Я люблю тебе більше всіх на світі.
— І я тебе, мам.
Саша заплакала. Мама обрала її, а не «сім’ю», яка розпадалася, і здавалось давно перестала нею бути. Не чоловіка, який колись носив її на руках, і обіцяв, що їх кохання ніколи не мине. Не думку людей, що скажуть як можна піти в такому віці від чоловіка, другий раз можуть і не взяти заміж. Тепер вони вдвох. В них все буде добре, можливо не відразу, але колись все точно буде добре.
Мама змахнула сльози з щік доньки, і посміхнулась дуже обіймаючи її.
— Можеш до школи сьогодні не йти, і так ніч важка. Поспи, наберись сил.
— Та все добре.
— Тоді як знаєш, я запитаю, які автобуси ходять до школи в Люби.
— Гаразд.
Мама пішла, а Саша випила чашку чаю, тепла рідина зіграла з середини. Вона поставила годинник на сьому. Та лягла на холодне покривало, згорнувшись клубочком. Події ночі крутились по черзі, вона до сих пір не віри тому, що зараз відбувається. Але втома її перебороти, та повіки закрилися.
Снилась їй тривожні сни. Вона бігала в лісі, постійно падаючи. Все ніби було в сповільненій зйомці, густий туман та чийсь тихий спів.
Будильник бридко дзвенів, голова тріщала, і взагалі відчуття що її побили за цей короткий сон. Піднявшись вона відразу повернула до кухні, де лунали голоси, поріз на нозі болів. Жінки збирались на роботу, скоріше всього навіть не лягали. Тьотя Люба працювала банкіром, недалеко від маминої перукарні, тому розповідала нам, як краще дібратися, тим чи іншим транспортом.
Дізнавшись, що потрібно сідати на двадцять шостий, який зупиняється майже біля школи, а там всього дві зупинки пройти. Запам’ятавши дорогу по вказівкам, Саша вийшла раніше за них. Їхати майже годину. Рятували навушники, хоча улюблені пісні не приносили задоволення. Всі вони були не про неї, не грали в такт з її емоціями. І коли Лана не покращила становище, стало зовсім сумно.
Саша спостерігала за людьми в автобусі, ніхто не був їй знайомий. Переважна кількість дорослих людей, які їдуть на свої дорослі роботи. Декілька школярів, які тільки перейшли до середніх класів, і дівчина що тільки но зайшла.
Знайома така, придивитися уважніше, Саша зрозуміла — це Лера, їх новенька. Виявляється живуть вони не так далеко, тепер. Дівчина стояла в профіль, на голові великі навушники, чорна курточка, та ті ж самі великі ботинки, мартінси, здається. Виглядала вона сонно, і рідкі позіхання були тому підтвердженням. Сашу вона не помітила, тільки інколи хитала головою, в ритм своєї музики.
Вийшовши з транспорту, Саша озирнулась. Зрозумівши, де саме знаходиться, і в який бік йти, як раптом хтось торкнувся її плеча. Перша думка: Батько знайшов.
Але це виявилась Лера, яка просто вирішила привітатися. Видихнувши з полегшенням, Саша відповіла.
— Вибач, не хотіла налякати, — дівчата йшли до школи вже разом.
— Та все добре.
— Я й не знала, що ти цим автобусом їздиш, — Лера зняла навушники та залишила їх на шиї.
— Якийсь час буду їздити.
Далі дівчата йшли мовчки, ніхто не намагався відстати, ні пришвидшити крок. Перед східцями Лера звернула за ріг школи.
— Ще побачимось.
І так темна постать зникла, а Саша думала, що є ще пів години до уроку.
Сидівши в майже порожньому класі вона думала, можливо потрібно було все таки залишитись вдома. Не було сил і бажання взагалі щось робити. Зараз, ці всі переживання за школу, екзамени — це все така дурня. Голова була забираючи зовсім іншим. За роздумами вона й не помітила, як місце біля неї знову було зайнятим. Класна керівниця розпочала розповідати нову тему з мови, говорячи законспектувати перший розділ параграфу.
Виникла нова проблема, в неї не було книги. Всі підручники залишились в їх квартирі. Саша поглянула на парту, посередині лежав потрібний підручник, вона перевела погляд на Леру, яка в цей момент теж обернулась. Легка посмішка з’явилась на її обличчі, здається вона відразу зрозуміла, що тепер її черга ділитися. Саша відповіла на посмішку і тихо подякувала.
— Я сьогодні взагалі не взяла книг.
— Нічого, мені якраз вчора видали, — Лера продовжувала свердлити її поглядом, стало трішки ніяково.
Після уроку, Саша підійшла до класної.
— Наталя Борисівна, скажіть, я можу отримати ще один комплект підручників.
— А що з твоїми сталось?
— Розумієте, так вийшло, що вони зараз не в мене, але я їх обов’язково поверну до бібліотеки.
Вчителька окинула Сашу поглядом, ніби оцінюючи, і відповіла:
— Це дуже безвідповідально з твого боку. Я думала ти більш серйозна. Але якщо дуже потрібно, я можу запитати у нашої завідувачки.
— Була б дуже вдячна.
Слова неприємно відгукнутися в грудях, ніби здавлюючи, але вона більше нічого не сказав, повертаючись до свого місця. Чому вона реагує на неї саме так? Саша ніколи не приносила проблем, але як тільки варто їй звернутися з а допомогою, отримує таку реакцію. Дівчина сильніше стиснула щелепу.
День минув спокійно, незважаючи на те що, сконцентруватися ніяк не виходило, думки постійно відлітали. А питання: як довго ми будемо жити в тьоті Люди? Що буде з батьком? Мама точно не повернеться? Як тепер ходити до школи мистецтв?
А батько таки давав про себе знати. Декілька разів він телефонував, Саша ж просто ігнорувала, ставлячи телефон на беззвучний режим.
Перед останнім уроком до їх парти підійшла класна.
— Зайдеш після занять в бібліотеку, там тобі випишуть нові підручники. Надіюсь на цей раз ти ніде їх не залишиш, — після в’їдливого коментаря, вона перевела погляд на Леру. — Як ти тут? Вчилась в колектив?
Від нудотно солодкої посмішки, захотілося скривитися обом дівчатам.
— Так, все супер.
— Ну тоді гаразд.
І тільки тоді вона пішла, Саша впала на парту обличчям, і голосно вдарилась, але здається нічого не відчула, крім знову підступаючої агресії.
— І де ж ти загубила шістнадцять підручників?
— Я їх не губила, вони залишились в квартирі, а ми, типу, переїхали. І забрати я їх ніяк не можу.
Саша випалила все як є, ще одної насмішки вона б не витримала. Але Лера лиш, розуміючи кивнула.
— А ти зараз де живеш?
Я підняла голову і подивилась вгору ніби там повинно бути написана адреса.
— Пам’ятаю тільки вулицю, Андріївська, — подумавши ще декілька секунд добавила. — За дві зупинки до твоєї.
— Це доволі близько, давай я допоможу донести.
— Та не потрібно.
— Ми живемо в одному напрямку, і ти навряд одужаєш понести всі книги за раз.
Саша видихнула, і подумала що в цьому є сенс, погодившись на пропозицію.
— Так би одразу, — і посмішка ніби вона виграла в суперечці.
Саша лише закотила очі, благаючи всіх щоб день скоріше закінчився, а математика тягнулася неймовірно довго.
По дзвінку дівчата направилися до бібліотеки, що була на першому поверсі, та викинули їх в пакет, що знайшла бібліотекар, та рюкзак Саші. Розділивши вантаж на двох вони вирушили до зупинки. Але на виході біля школи чекав її батько, вираз обличчя, який не обіцяв нічого хорошого.
коти буду рада фітбеку