пригнічений

Усі турботи Фелікса дитячі. Не варті уваги, метушні або таблеток. Так просто це не лікується — й заздрість, й любов до ножей. 

 

Фелікс пинає каміння, поки йде поблизу багатоповерхівок, які бачить вже не вперше в житті. Його сум піднімається у небо хмаринкою та зависає прямо над ним. Прямо над чорним волоссям, над надутими щоками, над печаллю в його очах.Накриває майже повністю. Його голова як вода на розпеченій пательні: болить і, наче як стріляє. 

 

Проломити би її, аби не мучитися. 

 

Він прямує не по дорозі, а пообіч від неї, по самих кущах, гілки яких коливаються все сильніше від неспинного вечірнього вітру. 

А за ділянкою великих будинків розстилається ліс. Темний, але не великих розмірів — всі дорожки протоптані, загубитися майже неможливо. (лише якщо мати невдачу)Десь в стовбурах ховаються проміння сонця, що закатується за горизонт, через що швидко вечоріє. 

 

Хлопець чіпляється довгою кофтою, що вивалюється з рукавів куртки, за рослинність; вони то хапають не загорнуті рукава, то її порізаний поділ. Руки тремтять від холоду. Його всього теж трохи колотить зсередини. Він пам’ятає, йти тут залишається ще не багато — точно не простудиться. А навіть якщо й простудиться багато не втратить. Основне він вже втратив. 

 

 

 

Він робить так багато, але отримує натомість так мізерно мало, за що більше не хоче хапатися. Стосується це не тільки занять, що не благополучно завершилися, і тактовно кинутих хобі, яких у Фелікса за життя перевалило за двадцять.Це стосувалося набагато чуттєвого пізнання в душі. 

 

 Лікс зло тупцює по холодній землі, купами на якій часом ще лежав сніг. Він розсипний, як пісок, і зовсім не ліпиться. Фелікс зустрічає козирок даху будиночка напівроздягненим: без шапки, шарфа, з розтегнутою навстіж курточкою.

 

Обачно обходить вже знайомі голі зарослі, застрибує на дерев’яний ґанок, який вітає його насолодженим скрипом. 

 

Треба постукати.

 

 Він зупинився за метр від дверей. Застиг на місці, не піднімаючи кулак, щоб постукати.

 

 Нині будиночок почув би багато криків. А може, відчув би просто кислі обличчя.

 

 Як зайди сюди? Просто постукати? Забігти?

 

 Він сильно стиснув кулак - нігті вп’ялися в шкіру долоні, окресливши її багряними мітками і вм’ятинами. Фелікс облизав шорсткі губи, приготувався стукати тепер без задньої думки, зрозумівши, що згубна ця справа — прокручувати безтурботні сюжети.

 

 Це так безглуздо. Безглуздо звинувачувати людину не знаючи ситуації, але Фелікса в цьому питанні не зупиняли лише його почуття. Це так безглуздо, подумати тільки — відчувати ревнощі до друзів.

 

 Його волосся охопило приємне світло вхідної лампочки, біля якої обжилося павутиння. Його обличчя застигає у смутку. У горлі проростає гербарій, що зрадницьки блокує бажання Фелікса зробити хоча б стукіт.

 

 Все ж таки треба зайти. Фелікс зловив останні промені у зимній вечір; сховав їх далеко в пластинку мізків — шалено красиве полунично-синє небо, що розливається одним зимовим вечором.

 

 Він забув. Розтискає кулак, смикає за ручку. Чонін двері ніколи не зачиняє.

 

 Зайшов без стукоту. Ніс зловив приємний і рідний запах. 

 

 Хлопець озирнувся на присутніх: Хьонджин на дивані, Чонін – на кріслі. Обидва з подивом завмерли на ньому своїм поглядом. Фелікс впевнено зловив чотири ока і зайшов усередину, де було так тепло, що той похнюпився.

Хотілося принижено плакати у когось на плечі. 

 

— Це взагалі нормально? — дьоргає він ручкою дерев’яні двері, з пластиковими рамами замість скла, і заходить. 

 

У середині невеличкої хатинки дихати стає зручніше, ніж на вулиці при різкому вітрі, який царапає легенді. Може це через те, що він із стовідсотковою ймовірністю вже захворів. Фелікс як вдома: принюхується до арома-свічки, чийогось парфума , свіжої випічки, і до старості від не попрасованих коврів, пилюки та старої мебелі. Саме так вітає його хатинка Чоніна. Відразу падає на тигровий пружиністий диван, і уникає поглядів стурбованих друзів. 

 

Він вічний зі своїми проблемами. 

 

— Лікс..? — Чонін спочатку з крісла зацікавлено спостерігає, а потім піднімається. 

 

— Щось трапилося? 

 

Хьонджин помічає, що щось з його видом не так, і попадає у мішень. В хаті навіть морозніше ніж на вулиці. Це відчувається не тільки восьма градусами тепла: Фелікс завітав в хатинку достатньо холодно вдягнутим.

 

— Я бачив Чанбіна. Це була погана ідея,— з досадою каже він, зминаючи свої пальці. — Я знову пожалкував про своє рішення. Він був разом з Мінхо. 

 

Очі Чоніна становляться як два великі яблука. На його лиці прямо таки написано це протяжне «Що-о до біса?», але Чонін кидає велике відро морозиво на круглий стілець і стримується в кількості матів. 

 

— Трясця. Я поставлю чайник. — каже він і несе свої ноги на кухню.

 

Ці стіни, по яким розливався шоколадний відтінок — рятували. Чотири вуха та чотири ока. Дивним, щоправда, чином вони це робили. Просто ніколи не питали чому, навіщо,з якою метою. Просто мовчки рятували. Тут завжди його вислуховували та сприймали таким, яким він є насправді. Людям тут він довіряв більше, ніж власній матері. Тому в стані, коли він ледь був на кордоні із прірвою він просто прийшов сюди. Сів мовчки на диван і ніби потонув в чомусь. 

 

Хьонджин, який сидів з лівої сторони, складав компанію йому мовчки і не допитував. Допитувати буде Чонін. Фелікс чекав коли вони приготуються його слухати. 

 

Ревнощі. 

 

 Чайник видихнув і клацнувся. Пара піднялася вгору, як з поїзда, осіла на ближні меблі пітами і швидкоплинно зникла.

 

 Чонін заходився розливати воду по овальним, товстим кухлям. Хьонджин шукав залишки печива, шарудів обгортками солодощів, грався з дверцятами шафи, що відривалася, рипіла і жила на ниточках, ніби 

плюшевий ведмідь. 

 

А Фелікс сидів на тигровому дивані у своєму продавленому місці, і у своєму пригніченому, ураженому стані. Хотілося сироваткою змішатися з ним, аби не відчувати цього липкого та неприємного відчуття, що з кожним видихом ніби розмножувалось в трахеї та грудній клітці. 

Напевно, вийшов би злий, каламутний помаранчевий колір.

 

 З ним завжди так трапляється. його проблеми вирішуються, бо є кому. З ним завжди трапляється неприємна жуска. липка, набридлива жуска. І її теж хтось вирішує – вбиває, збиває кухонною ганчіркою, стирає гумкою. Усі хтось, окрім самого Фелікса.

 

 Чонін сідає нарешті навпроти них у крісло з морозивом і згрібає свої ноги. Хьонджин відразу акуратно змітає зі столу папір за проектом і на їхнє місце ставить кухлі, висипає ласощі, які відразу атакує сумний Фелікс.

 

 Поки що його заздрість перебуває на етапі

 »одного». Поки що вона не шкодить іншим своїм існуванням. Коли Фелікс остаточно дограється, вона здатна наробити значних та масштабних проблем. На даний момент вона гризе тільки його. Вона проявляється у певні моменти, її неможливо контролювати, вона псує волосся, змушує кусати губи, змінювати свою думку. Створює проблеми. У Фелікса вона ще проявляється розладом харчової поведінки, постійною зміною зачіски та ненавистю до себе.

 

 І ще порівняння. Повільно течних, довгих, як змія, постійних порівняннях себе з іншими.

 

Фелікс дихає, заспокоюючи себе і жадібно

 ласує шоколадно-лікерною цукеркою. Серце б’ється так, ніби розростається мігрень усередині горла. Жаба тисне. Фелікс дихає, заспокоюючись із сподіванням, що скоро це закінчиться, бо він поїде. Рік, максимум два. Це тому, що оточення у нього досить типове, що з судячи по міркам «нормальності», Фелікс не підходить в жодну з них. Це тому, що «адекватність» - мовчання; і заздрість, тиха, правда, але заздрість.

 

— Ти змінив колір волосся? — лагідно питає у Фелікса Хьонджин, тримаючи в руках чашку, з якою вивалюється парова змія і лізе на кришу, а потім розчиняється у повітрі. 

 

Фелікс мичить, сором’язливо ховаючи свій погляд у своїй чашці. 

 

 — То вони просто гуляли, чи як? — намагається допитувати Чонін, вилизуючи ложку полуничного морозива. Дивитись на нього холодно. Ян вирішив, що з кінцем зими одразу настало літо. У нього в руці ціле відро, в іншій – ложка. А на столі гарячий чай, який викликає неймовірній контраст. Соплі та кашель цим двом забезпечені. 

 

Чонін і Хьонджин зацікавлено розглядають хлопця, як тваринку у зоопарку, чим викликають малий дискомфорт. 

 

 — Гуляли,— відповідає він;зневажливо оглядається, згадуючи погане.—Багато розмовляли. Я не сталкер. Простежив за ними лише до кіоску, потім з місця зірвався. Зрозумів, що згубна справа.

 

 Лікс опустив голову в підлогу, Чонін підібгав губи. Будинок завжди знає, що Фелікс приносить не хороше. Хьонджин та Чонін - теж.

 

 — І що з того?

 

 На запитання Чоніна Фелікс трохи пирснув:

 

 — Сенс йому з ним гуляти? Мінхо ж «ідіот». Чому він зі мною з нього сміявся, а потім пішов з ним на зустріч?— він поставив чашку на столик. Посудина відбила стукотом бажання що-небудь розповідати, поставивши уявну крапку та паузу, в якій всі поглинули. 

 

Чонін замислився, залишивши свою ложку стирчати в горі морозива. Він — хороший слухач. Але нічого зайвого і розумного практично не каже. Наче вбирає інформацію. Хьонджин діє за схожою тактикою. Не те, що Фелікса це якось і колись ображало — ні, йому просто здавалося, що цьому питанню треба приділити більше уваги. На таких початках йому завжди так здається. 

 

Він кидає погляди на Хьонджіна: той мовчить, наче води в рот набрав; і знову починає щось казати. 

 

 — До того ж. Пахне лицемірством,— тушкується Фелікс, у глибині душі налагоджуючи компроміс між злістю та смутком.

 

 — Точняк,— погоджується Чонін.

 

 Світлячки, що звисають зі стелі, блимнули, коли будиночок відчув мороз у потилицю. Лютневий вітер сильний і невтомний, хоча зима цього року зовсім тепла. Тягнулася гірлянда від товстої деревини прямо до холодильника, обліпленого в зірки, міста світу, і гучними заголовками «Не їсти після 18:00!». Фелікс мовчить та роздивляється цю кімнату як в перший раз. Він сповзає на підлогу, утикається лбом в коліна, створюючи уявний захисток. 

 

З цим затишком, що панує у будиночку, він навіть забуває, через що взагалі прийшов. Через свою якусь там заздрість. Фелікс підіймає голову: йому становиться погано від того, скільки часу він ниє своїм друзям. Але ті, навіть здається, у повній нормі. Чонін відволікся на телефон, Хьонджин знову взяв до рук книжку - Фелікс навіть не помітив, але вона була у нього з того початку, як він зайшов. 

 

Холодильник тихо тріскається на кухні. 

Пахне солодким парфюмом. Іноді чути вітер з вулиці. 

 

Все викликає в нього відчуття безпеки. 

 

Але це ілюзія. 

 

Жалюгідна ілюзія, за допомогою якої нервова система Фелікс намагається зовсім вже не падати духом (хоча, здається, ситуація вже в край критична). 

 

 Фелікс глянув на Хьонджина, котрий захоплено читав роман із картинками. Мрійливо і тихо сидіти було його талантом.

 

Головне не тріснути бульбашку безпеки. 

 

 — Нічого не скажеш? — Фелікс звернувся до нього, задивляючись в обкладинку книги та чекаючи.

 

Той відповів питанням, не зводячи очей з хвилястих рядків: 

 

 — Ми можемо потім поговорити, якщо хочеш. 

 

Фелікс кивнув головою. 

 

Зимовий вечір скочувався у баночку. Лікс хотів заплющити очі і вивалитися в інший вимір. Не відчувати жалюгідного сорому від власних дій. Не чекати від не тих людей чогось неможливого. 

 

Настав момент, коли в хаті всі нарешті продихали гнітючу атмосферу. Та й Фелікс з кінцями стих і прогнав свою злість, але виглядав він, як і раніше, паршиво, а погляд його здавався похилим через виразні очі, які поринули в незбагненний смуток. Хьонджин знатно захопився цукерками, поки читав. З’їв поодинці більше половини з в’язаного кошика, тому що Чонін був зайнятий морозивом, Фелікс взяв тільки одну, а кошик дуже вже боляче його вабив. Сам він був на них схожий — гарна обгортка рожевих пасм, задумливий вигляд, всередині якого криється солона карамель.

 

 Чонін згадав про їхню спільну працю. До того, як Лікс до них прийшов, вони працювали над проектом, який дали їм у колледжі. Майже з’їжене морозиво знову потрапило назад у холодильник, Чонін розклав усе для проекту назад до купи на маленький столик. 

 

 — Залишилось два серця. Давай, допоможи нам, якщо додому не збираєшся. Ми з Хьонджіном почали, але через нестачі солодощів в нашому організмі відволіклися. А ти чого чай не п’єш? — звертався він до Фелікса.

 

Ідея була хороша. Ян Чонін знає, як підтримувати і чим зайняти свого друга. От тільки стан його був занадто поганий, хоч і більшість цього не помічали. 

А Хьонджин це бачив. 

 

Фелікс щуриться в сторону чашки з квітами:

 — Гарячий він ще. Я вам завадив?

 

 — Ні.

 

 Чонін струсив свої зоряні штани після того як піднявся з місця і почав роздивлятися роботу. 

 

 Фелікс більш усівся на волохатому килимі із єгипетським орнаментом — на фараони, котячоподібних людей та прикрас. 

 

 — Ти ніколи не заважаєш, не хвилюйся,— кивнув він, усміхнувшись.— Допоможи нам довирізати, я зараз принесу тобі ножиці.

 

 Чонін спритно втік, рипаючи половицями, в частину будинку, де світло не горіло. Лікс подивився на час настінного годинника з зозулею, пройшовся поглядом за кількістю обгорток, залишених Джіні, встиг розглянути виконану роботу на столику, і ніжно присунувся до його ноги, дивлячись на нього з низу.

 

 — А ти що?

 

 Хьонджин миттєво відволікся, глянув униз:

 

 — Я пишу промову на плакат.

 

 — Покажеш?

 

 — Поки що невдало,— видихнув він, подивившись на зозулю.

 

Фелікс дивується: 

 — Чого це ти?— ніби невдачі не можуть робити навіть успішні та популярні. Лікс не успішний і не популярний, тому звик, що такого просто неможливо бути. А Хьонджин - інша справа. Привабливий, творчий. Неможливо, що в нього щось не виходить. 

 

 Почав радісно нахвалювати:

 

  — Все вдало, тільки речень багато,— розглядаючи його почерк на великому полотні. — Але ти це круто робиш.— Хьонджин на слова кивнув і подякував очами довіри.

 

 — Фелікс. — покликав він його, натомість отримав кивок. — Чим ти зайнятий завтра?

 

— Планував погуляти. 

 

Але плани накрились. 

 

 Сумно. Таке завжди з ним відбувається.

 Спочатку був Мінхо, який зламав уявлення про довіру, розповівши його секрет. Тепер Чанбін. «Зрадники» - думає він. Напевно, обговорювали його. Напевно, наклепували — це прям відчувалося. Фелікс не знає, але його травмоване серце відчуває. 

 

 — Гадаю, плани вже накрилися? — наче читає думки Хьонджин. 

 

 Фелікс підтис губи і сумно похитав головою, погоджуючись.

 

 — Хочу вже виїхати,— Хьонджин спостерігає, як той повертається до нього спиною,— Набридло.

 

 — Думаєш так ти позбавишся цієї проблеми?

 

 — Не знаю,— кидає Лікс знизуючи плечима. Джіні закриває книгу на закладку і відкладає убік. — Але так буде краще.

 

 З темного простору вилітає Чонін: світиться немов полярна зірка, в руках торохтить коробка, заповнена по краях всяким мотлохом. Цікаво, що завжди, коли розмова заходить у глухий кут, звідкись з’являється Чонін — безтурботний рятівник взаємовідносин Фелікса. 

 

— Знаєте, що я зараз увімкну на цій диво-машині?— показував у руках дідусин магнітофон, який, до речі, теж старістю харкав.

 

 — Вау. У підсобці нарив? — Хьонджин геть-чисто відволікся від свого читання.

 Книга скотилася по тигровому дивані, впавши десь біля їхніх шкарпеток, а Фелікс і Хьонджин перемістилися на підлогу ближче до столика. О дев’ятій нуль п’ять робота тільки починалася — перебігала з рук у руки скотчем, бісером, картоном та рожевими олівцями.

 

 — А ножиці хоч приніс?

 

 — Приніс. І ще клей ПВА та горішки якісь. Ну як? Думаєте, ще смачні? Не знаю, з якого року вони тут валяються.

 

 — У твого дідуся багато чого тут лежить,— здивовано розглядав коробку Фелікс, знову забувши навіщо принесли його сюди ноги. Це на краще. Все, що тут відбувається — на краще. 

 

 — Уяви: і все потрібне!

 

 Вони ще посиділи трохи над великим полотном із ванільною темою та розійшлися по хатах. Фелікс допоміг приклеїти зірочки, розфарбувати серця, і дати йому нове дихання, знаючи, що наприкінці учні молодшої школи все одно запам’ятають його лише від Ян Чоніна та Хван Хьонджина з художнього коледжу.

 

 Проблем, так то, у Фелікса не багато. Зовсім трошки.

 

 Він повертається додому пізно. Трохи змерзлий, застуджений, але із задоволенням лягає в холодну постіль, гріючи руки паром з рота, безперервно чхаючи в долоні, і з таким самим крутим відчуттям напередодні Святого Валентина.

 

 Безглуздий, правда, зовсім день. Ну, то не тільки так Фелікс вважає. Чанбін завжди барижно ходить і мовить, похмуро, насупивши брови, що свято це — 

 жалюгідне, і потрібне лише клоунам. А Фелікс, як головний наслідувач, після того, як і Мінхо і Чонін повторили майже ті ж слова, теж став так говорити.

 

 Хьонджин думав інакше.

 

 Тому він завжди відбивався від їхньої зграї. Зграєю, до речі, Хьонджин їх теж не вважав. Якось, коли Чанбін, зловтішаючись чимось, пригадав чорта і почав висловлюватися, Хьонджин, ніби на себе не ставши схожим, взяв участь у дискусії. І недаремно.

 

 Для Хвана це справді було особливе свято. Здається, він не мав другої половинки. Всі жартували, що з книгами та пензлями він життя зв’яже, і назавжди розпрощається з мистецтвом кохання. Хоча б до живої людини.

 

Тоді вони сиділи в альтанці, коли Фелікс вперше задумався, що не має особистої думки. Якоюсь мірою — так, свято закоханих для одиноких справді безглузде; але в іншій — шанс зробити це свято справді святом двох половинок, що люблять, тобто возз’єднати. Возз’єднати когось із собою..

прозирає 

 

 Брр.. Голову прозирає. І п’яти мерзнуть. Лікс перекинувся на інший бік, виставив голову на подушку, і нарешті відчувши сонливість, закотив очі.

 

 Уроки на завтра залишилися лежати розгорнутими і не розпочатими до морозного світанку. Фелікс не забув про традицію перевірити на всякий випадок свою вагу, яка зрадливо стояла на місці. У дзеркалі він знову зачепив своє самолюбство. Здавалося, все не так і погано, тільки вилиці можна було зробити трохи меньше, і щоки вирізати пластмасовим ножем. Кажуть, так зараз модно, коли ще й синці під очима від недосипання. До косметики Лікс більше не доторкнеться, достатньо поспати лише три години. Так і зробив, відлипнувши від телефону о третій двадцять вісім ночі.

 

 У новий день він встав з вірою в те, що вилупиться таким самим новим: позбудеться ластовиння, заздрості, тупізму, синдрому доброго каштанчика, і стане воістину щасливим.

 

  Але Фелікс встиг доїсти намистову кашу, прихопити якісь книги, що лежали на столі з вечора, і швидко видершись з дому він потанцював наново до коледжу — бо новим стати, на жаль, не вийшло. Щодня каторга, коли дивишся в дзеркало, і тихо пирскаєш під ніс, як не любиш, і одночасно обожнюєш все, що з тобою пов’язано.

 

 Фелікс прямує до коледжу своїм незвично широким кроком, бо вже спізнюється на другий дзвінок через те, що проспав свої п’ять будильників.Завалюючись в галасливий кабінет, він не припускав, що закипить від виду одразу двох людей. Припускав, що тільки від одного, але вийшло на жаль удвічі вразливіше.

 

 З Чанбіном він дружить досить довгий час. Бінні був першим, хто дізнався, що Лікс вдало списує геометрію, а не вмикає «всезнайку», Бінні перший дізнався, що той поцупив чупа чупс у кіоску при лікарні, а потім ще й льодяник з цукеркою барбарискою. Бінні перший дізнався про тональний крем на обличчі (і це не тому, що було видно, Фелікс одразу зізнався), Бінні перший і єдиний дізнався про сварку батьків, і про закоханість Фелікса в декого. Йому здавалося, що зараз, коли Мінхо і Чанбін вирішили сісти разом, Чанбін просто його цинічно зрадив і корисливо скористався його добрим станом. Мінхо теж подібним грішив. Він знав рівносильно не менше, але й не більше, ніж Чанбін. Тому, підійшовши до них із зневажливим обличчям та здатністю вибухнути на атоми, слово «привіт» застрягло в горлі. Натомість діалог почав Чанбін:

 

— О, привіт! — промовив він. Його очі бігали то з штанів Фелікса, то наново йому в обличчя. — Як справи? Ти знову чорний?

 

 Фелікс спостерігав, як Чанбін ламався, і розглядав його як кіт, що провинився.

 Мінхо поруч мовчки сидів, не зважаючи на нього.

 

 Але Фелікс йому не вірив. Йому більше не хотілося знову наступати на ті ж самі граблі.

 

 Волосся спало на обличчя, Фелікс зло стиснув зуби, смикнув кадиком. В горлі створився тугий ком, як їжачок, який неможливо було проковтнути. Фелікс вчіпився намертво в лямку своєї молочно-шоколадної сумки контейнера, що спадала з плеча, і намагався не вибухнути сльозами прямо перед об’єктом та збудником його хлопот. 

 

Плачуть тільки невдахи. 

 

Фелікс втомився бути невдахою.

 

 — Набрид просто минулий колір,— нарешті мовив він.— Та й нинішній не надто подобається. Ну, побачимось. Не заважатиму.— і пройшов протягом повз них, тримаючись правою рукою за лямку зі злості так, як за рятівне коло, яке тоне. Долоні на шкіряній сумці почали швидко потіти, і він відчував, як разом із цим провалюється крізь землю. Головне не заплакати.

 

 Головне не заплакати. 

 

 Лікс справді тримався щосили. Був би він Чоніном, дав би гарний ляпас за свою слабину. Очі чомусь одразу стали подібним до скла. 

 

 Сумка з гуркотом падає біля парти, собачкою брязкаючи об металеву основу, а обдерта душа Фелікса поряд на вільний стілець.

 

 Чонін повертається на звук, притримуючи не прикріплений проект однією рукою до пофарбованої холодної стіни. А Хьонджин спантеличено, і з хвилюючим поглядом, думає, як улагодити ситуацію.

 

 — Що трапилося? — питає Хван, глянувши на Мінхо з Чанбіном, а потім назад на схвильованого друга.

 

 Хьонджин бачив, як той зайшов до кабінету, як змінилося його обличчя під час розмови, як звертався до нього Чанбін.

 

 Він облизав губи, трохи нахилившись корпусом до Фелікса, який закрив своє обличчя руками і торкнувся його плеча.

 

 — А… Не хвилюйся так сильно, гаразд?

 

 — Вони просто вузьколобі,— кинув Чонін, відволікаючись від підпису на плакаті, і вбивчо дивлячись у їхні спини. Чонін не пустословить на рівному місці. Сам бачив, у якій ситуації його друг. Але, щоправда, йому легше обізвати, ніж справді побитися. Язик без кісток, вважалося, його сила.

 

 Хьонджин сховав руку в кишеню. Клас підозріло притих. Мабуть, чекаючи початку уроку. Через недовгих пройдених хвилин розмови знову продовжилися, тільки стали вони на пів тону тихіше.

 

 — Чому він з ним спілкується? — промимрив у долоні Фелікс. І потім зовсім опустив руки на парту, скуйовдивши чубок, — Мінхо хріново зі мною поступався. Мені так неприємно. Прям до остраху.

 

 Його зовсім не хвилювало те, що сам ініціатор розмови сидів зовсім недалеко. Навіть якщо почує – нехай. Нехай у тисячний раз дізнається, що він тварюка. Потрібно не забути сказати йому це в обличчя.

 

 Але ж не всі герої носять плащі.

 

— Ну, якщо логічно подумати,— почав Чонін,— Мінхо Чанбіну особисто нічого не зробив, тому нічого такого в цьому немає. Хоча з іншого боку…

 

 Вони знову замовкли, бо Хьонджин ніколи не вставляє свої п’ять копійок, а Фелікс більше не хотів мусолити цю тему і псувати собі настрій ще дужче.

 

 — Ви вже закінчили? — з надією питав Лікс, знаючи, що Ян кілька хвилин тому підписував плакат.

 

 — Так,— озвався Чонін.

 

 — Ти нам учора допоміг, тому ми спритно впорались. Дякую.— Хьонджин обійшов стілець, на якому сидів Фелікс, і сів поруч. Чонін по відчуттям поскакав за свою парту, скрутивши проект жорсткою резинкою (яку коли відтягуєш - стріляє як з рогатки) - тепер він був схожий на підзорну трубу.

 Викладач зайшов у кабінет, і він швидко потонув у тиші, як у свинцевій хмарі.

 

 Фелікс почав клацати ручкою.

 Натомість він хотів зайняти свої мізки чимось іншим, але бачив, що з плакатом хлопці і вдвох добре впоралися, тому робота для нього не знаходилася. Хіба що початок уроку алгебри, книгу з якої, він якраз не взяв.

 

 Часто Фелікс втикав у приклади, не міг вирішити про себе прості числа, і питав у Джіні, на якому завдання ті зупинилися. Хьонджин спостерігав, як у собі він бореться, веде безперервну дискусію із собою, як намагається вирішити свої проблеми, але не втручався.

 

 Хьонджин вважав за борг турбуватися

 за нього, навіть якщо це не дасть потрібних плодів.

 

 Він часом крадькома спостерігає за ним. Цей секрет залишається незмінним і поки що не розкритим. Зовсім тихо і без слідів, щоб не бентежити. Коли Фелікс спить на уроках, коли він думає, не помічаючи інших, коли чимось дуже захоплений. Він стежить за ним у натовпі і завжди знаходить знайому спину.

 

 

  Хьонджин, якби міг, сховав би Фелікса від його проблем.