Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
- Та чорти б тебе брали! – гучний крик переривається характерний тріскотом деревини.
Сутички в темних провулках – то звична справа, а завивання напідпитку, що так і линуть з барів – давня звичка, давніша за звучання пісень, що відлунюють глухими басами з приміщень, наскрізь просочених сирістю та димом. Сірі багатоповерхівки з гнилим, порослим мохом, фундаментом скували у кайдани вузьку вуличку на відшибі міста. Вивіски й дешеві банери продовольчих магазинів не підсвічувалися, залишаючи місце лише для вогників сигналізації та аварійних ліхтарів. Вітрини надійно заховали нутрощі під жалюзями, вкритими графіті та лайливими написами. Тільки міський годинник тихо котить відлуння в прохолодному осінньому вітрі – сповіщає жителів навіть таких щурячих місцин про те, що ніч приймає зміну.
- Вали давай звідси! – пітьму вузької вулиці з побитим шляхом прорізає яскраве світло з прочинених дверей. – Сраку в руки й погнав, бо не збереш тельбухи! І твій цирозний лівер піде на закуску!
Спльовуючи кров та слину, нетверезий пом’ятий чоловік повільно зводиться на ноги, щойно вивалившись з невеликого бара. Тяжкі двері гупнули, а грубий п’яний сміх зарокотав лунко хвилею всередині. Чоловік, ледве звівшись на ноги, помірно хитався усім опудалом своєї туші. Лупнувши посоловівшими очима на землю, певно, йому сяйнула думка, що підіймати впущені монетки та дрібні купюри буде зайвим, а вестибулярний апарат скаже йому останнє «до побачення». Тому радість перехожих так і залишилася валятися, поки гультяй прилаштовувався, щоб помочитися на стіну біля дверей бара. Чортихнувшись про себе і посіпавши донизу білизну, він таки побрів вздовж вулиці, у сутінках кварталу, в ароматах сирості та випорожнень. Вікна у квартирах уже згасли, залишаючи примари фіранок визирати надвір. Декілька розкиданих вулицею забігайлівок шуміли притишеними голосами випадкових відвідувачів та завсідників.
Чоловік чеберяв, заглядаючи в потрісканий екран старенького смартфона, повільно відкривав десяток повідомлень з одного номера. Зупинившись біля вітрини з блідим світлом, покопирсався і пошуках сірників, нетерпляче кусаючи цигарку. Надто пізно прийшло розуміння, що ті випали разом з монетками. Він роздратовано цикнув і сховав свій скарб до кишені. Мигцем глянув на вітрину, позіхнув та пішов далі. Під неоновим написом висіла табличка з кострубатим написом «Зачинено», тобто за прохання підкурити він отримає лише новий синець під оком. Всередині приміщення горіло приглушене світло, тому стіни ховалися у напівпітьмі, а предмети лише відблискували неоном в полірованих поверхнях. Заглянути всередину було важкувато, бо все немаленьке підвіконня до половини скла було завалене паперами, альбомами, стаканчиками та пензлями. Різні палички, голки, якісь предмети, схожі на інструменти древніх катувань – і все це тримав нещасний шматок пластику.
Перехожий віддалявся, крок за кроком витрушуючи свій п’яний дурман з голови разом з настроєм. В темряві вулиці в спину йому світила маленька вивіска з крихітним метеликом, що то згасав, то яскраво блимав білим сяйвом.
Тишу порушив звук дверей, що випустили голоси назовні:
- Ще раз ти сіпнешся, поки я працюю, я присягаюся, Сюань, наступного разу милуватимешся наколотим піструном на лобі!
З приміщення вийшов хлопець у легкій футболці, невдоволено фиркаючи на співрозмовника та проклятущий холод і нічний вітер. Швидко діставшись припаркованого поруч байку, він, пританцьовуючи, рився в «бардачку», дістаючи різні дрібнички й ховаючи їх до кишень.
Щойно повернувшись в приміщення, одразу підкрутив коліщатко обігрівача, притягуючи його ближче до крісла. Поруч на застеленому паперовими простирадлами своєрідному лежаку ворочався незадоволений, наче усім життям, власник обіцяного трофею на лобі. Хоча, варто зазначити, все ще слухняно простягаючи руку до тату майстра. Окрім стриманого мінімалістичного меблювання, кімната була завалена стійками з пляшечками та різними папірчиками. І єдине, що серед цього мотлоху виглядало ідеальним – стіна і розвішані картини з точністю перфекціоніста. Чіткі лінії, візерунки впевненими рухами – таке могло заворожити, якщо підняти очі від хаосу, що панував навкруги.
«Майстер може пишатися хаосом на робочому місці, якщо тримає думки в чистоті», - щось таке сказав якийсь монах або паблік фейсбуку. Хоча Хва Чену – власнику пізнього закладу – точно було кришталево байдуже на розумні вислови тих, кого він не знав, не робив їм своїми руками тату або не рахував кулаками зуби. Тобто точно не вартував уваги чи то поваги з його боку.
Гепнувши усією вагою на крісло, він байдикувато покрутився, замінюючи дрібні деталі на інструменті, натягнув рукавички та з притаманною дружбі жорстокістю потягнув собі ближче руку, посміхаючись на зле шипіння в його бік.
- Криво.
- Закрий пащеку, я не сліпий, — фиркнув у відповідь на зауваження, відмахнувшись від пасма волосся, що постійно лізло в очі.
- Патли хоч зав’яжи нормально, бо і на те око, що лишилося, не бачиш ніхера…
Промовчавши, хлопець заправив пасмо в чудернацьки закручений хвіст, не реагуючи на бурчання збоку.
Згодом він прибрав інструменти та роздивлявся почервонівшу шкіру, розмальовану візерунками й свіжою чорною фарбою.
- На сьогодні закругляйся, — копнув канапу, злегка посміюючись.
Хе Сюань врешті-решт потягнувся, закряхтів, але встав, розминаючи відлежану спину. Припинивши грати на публіку і пародіювати викинуту на берег рибину, він тихо спостерігав за тим, як майстер розкладав прилади та наводив лад на столі. Поки хлопець відірвався на розглядання виконаної роботи, Хва Чен швидко закинув весь мотлох якомога далі, пообіцявши собі зайнятися цим завтра. Нашвидкуруч під’єднав апарат для дезінфекції та подивився на друга, що смішно крутився перед дзеркалом.
- Однаково криво, — похмуро буркнув той.
- Та йди ти нахер, — огризнувся хлопець у відповідь, складаючи серветки в сміттєвий пакет.
- А ще одну наб’єш?
- «Нахер» - це туди, — театрально вказавши на двері, Хва Чен невдоволено глянув на похмурого вередуна.
Звісно ж було не криво. І краще за Хва Чена йому не зроблять не те що в цьому місті, навіть в самій столиці Шень. Багато років важкої праці дозволили Хва Чену обігнати більшість майстрів, що пихато тикали своїми витворами «мистецтва» навіть більше, ніж воно того було варте. Логічно, що вони дуже швидко зупинилися у своєму розвитку та банальності, відрощуючи пивне пузо на заробітку перевіреними методами. Роботи ж невідомого досі юнака прийнялися «на ура», а любителі забити себе фарбою по саме годі з радістю віддавали останні шматочки шкіри під голки. Хлопець доволі швидко отримав визнання навіть тих, кого адекватні люди сторонилися. І якщо місцеві банди погрожували ламаними носами кожному, хто «не там» зайву риску наколов, то з Хва Ченом трималися у натягнуто дружніх стосунках, повністю довіряючи його смаку та стилю.
Десь схожий привід накльовується щоразу й у постійно насупленого власника місцевої мережі барів, або, як називав його Хва Чен, зла барига, Хе Сюань. Декілька невдалих спроб достукатися до майстрів за бажаним результатом, дивне розуміння скелета риби від кожного, і от він уже сидить в маленькій майстерні, де його розуміють без слів. Тому тепер передпліччя та боки Хе Сюаня прикрашені тендітними візерунками, що закручувалися у дивакуватий розпис та фрактали на грудях.
- Чай будеш, пес паршивий? – фиркає Хва Чен, закочуючи око. - Скільки ти там красуватися ще будеш?
Хе Сюань не відповів, але надувся і дав дзеркалу спокій, тепер смикаючи довге волосся, затягнуте у хвіст. Таке спілкування та гострі слова стали чимось на зразок дружнього коду, але змінити його чи, що ще смішніше, припинити – не готовий був ні той, ні другий. Хоча… Не надто і хотілося.
- На вихідних зазирнеш до нас? – коротко поцікавився хлопець, підхопивши його улюблену тут чашку чаю.
- Не знаю, все це трохи мене почало діставати, — Хва Чен задумався, потупивши погляд на методичне розмішування цукру.
- Ти найкраще підходиш, сам знаєш, — хлопець смішно почухав носа, але не перестав тримати його над гарячою парою. – Будуть якісь мажорчики, бісові діти… Треба хтось для відволікання уваги, схему пам’ятаєш.
- Та знаю я, знаю… – фиркнув у відповідь. – І кого цього разу задовольняти?
- А я знаю? – Сюань пропустив повз вуха дорікання друга. – Якийсь гончак з Юнані. Відмовити я не можу, Пей Мін наполягав. А ти в курсі, з ним важко.
Хва Чен стомлено видихнув, голосно відпивши чай і зморщив носа від надто гарячої рідини, що обпікала язика:
- Та з Пей Міном буде легше, коли твої кралі попрацюють, я туди нащо?
- Буде твій фанат, він там головна шишка чи щось таке, — Хе Сюань скривився, наче згадав щось мерзенне.
- Сука…
Потупившись в порожнечу, Хва Чен тихо насолоджувався пекучим теплом, що лоскотало горло. Хоч надворі тільки рання осінь, а ночі в маленькій майстерні вже дихали холодом, тим паче коли стирчиш в одному положенні з голкою в руках. Навіть маленький обігрівач не справлявся. Безрадісна перспектива роботи на вихідних стояла над душею, а ще більше бісив факт наявності специфічної клієнтури. Та відмовити другу в такому – ідея не найприємніша. Все ж таки в цьому вони загрузли давненько.
- Є щось похавати? – Хе сюань без усілякого почуття провини копирсався в речах, якими була завалена полиця, де зазвичай Хва Чен ховав крекери для перекусу.
- Тобі аби пожрать!..
Стукіт у двері не дозволив новій сварці розпочатися. Хлопці переглянулися, автоматично потягнувшись до найближчих предметів. Хе Сюань стиснув в руці виделку, якою розмішував цукор, поки його друг залишив чашку, наближаючись до дверей. Визирнувши в шпаринку через ланцюг, він тільки й міг, що тяжко зітхнути, впускаючи всередину вихор галасу і кольорів.
- А-Сюань, А-Чен, я так і знала, ви ще тут! – на хлопця, так і застигнутого з виделкою в руці, налетіло щось (хтось), що одразу ж захопило його в обійми та душило радістю.
- Цінсюань, якого біса ти тут лазиш? – відразливо прохрипів потерпілий від міцних дівочих обіймів.
Він з надією перевів погляд на силует Хва Чена, що так і стояв біля дверей, роздратовано сіпаючись від галасу, який порушив його інтровертну тиху ідилію.
Перша хвиля захвату пройшла, дівчина нарешті відпустила Хе Сюаня, вирішивши привітатися і з власником, награно вклонившись. Обличчя Цінсюань горіло від вітру, а дихання зовсім збилося, неначе вона пробігла крос. Волосся стирчало на всі боки, кошлаючись об мішкуватий топ, що дивно звисав на худорлявих плечах. Зовнішній вигляд, втім, її не хвилював, тому вона на глибокому видиху почала тараторити:
- Я ж не сама тут! – розвернувшись до дверей, вона погукала когось з темряви. – Заходь, заходь, без заперечень!
Хе Сюань склав руки на грудях, стомлено спостерігаючи за дівчиною, що не просто приперлася сама серед ночі на закинутий бік міста, а ще й притягла з собою когось. Катастрофа. Кучерява катастрофа, хоч і гарна, як відьма.
В салон зайшов невисокий хлопець, ніяково переступаючи з ноги на ногу. На відміну від неї, він не тільки бачив настрій присутніх, але і горів іспанським соромом за подругу.
- Хва Ченджу, любий, я тобі новенького кролика привела, зроби з ним щось, — якось неоднозначно хіхікала дівчина.
Ніяковий сміх та відмовки гостя, тонкий голос подруги та бовваніння Хе Сюаня перемішалися в голові у Хва Чена. Він автоматично щось сказав, ніби навіть привітався. Розглядати відверто незнайомця було б неввічливо, тому він переглянувся з Хе Сюанем, без слів шукаючи підтвердження, що і тому лице хлопчини здалося знайомим. Тільки от той беземоційно точив крекери. А Хва Чену залишалося думати, де він міг зустрічати…
- Ну, кхм, привіт усім, — таки наважився відповісти хлопець, — Я Се Лянь, але… не слухайте Ши Цінсюань, будь-ласка…
Посміхнувся…