і було в цій чудо-скриньці все: від розтріпаних колекцій манхв 60–х із загнутими кінцями, від яких смерділо старістю до заспиртованих зубів у банках для варенья. і пряний запах розгорнутої пачки печива.
— звідки це? — хьонджин обережно крутить банку з тієї самої полиці, кидаючи зацікавлений погляд на фелікса, який поруч гриз те саме печиво.
— то був дуже добрий народ, — не втямивши питання, фелікс починає розповідь, як на поличці з’явилася випічка.
— я запитував про банку, — хьонджин незручно усміхається і ставить річ на місце. ще трішки й розчин звідти виллється йому на руки.
– а, банка, — фелікс сує пачку хвану в руки так, що крихти сипляться на чорний светр. — то наче… а, може, і неначе, — хлопець задумливо хмуриться, — то зуби. — фелікс констатує свої роздуми і відмотує скотч від кришки — наче запах формаліну допоможе згадати. — а, згадав! — він абияк поставив банку назад і потягнув хьонджина до панелі керування.
— дивись, — володар часу швидко почав стукати пальцем по панелі, — це птінг, — на екрані з’явилося маленьке чудо з великими очима та злою посмішкою, крізь яку стирчали ті самі зуби з банки.
— виглядає невинним, –хьонджин повертає голову під різними градусами, дивлячись на плоске зображення і думає, що такого мало з ним статись, що у фелікса з’явилися його зуби на полиці.
— це тільки, на перший погляд. очевидно, він був голодний, а птінги харчуються енергією. тому він і причепився до бортика. я його ледь ногою відбив. взагалі, птінги отруйні, на хвилинку! довелося викидати взуття.
— це тому ти зараз у різному стоїш? — обидва дивляться на стопи фелікса. пара несумісних кедів була несумісна, навіть, за кольорами. і цей кольоровий жах феліксу не хотілося змінювати, бо було зручно.
— а, — відмахується хлопець, — то я не виспався. — феликс підходить до панелі керування, задумавшись про подорож. — я думав подивитися на квіточки. хочеш квіточок? — фелікс зацікавлено дивиться на хьонджина. з останньої точки їхніх подорожей пройшло вже більше, ніж половина дня, і всидіти на місці вже не було сил.
— ти просив нагадати, що ти хотів бінсу із червоною квасолею і відіпрати пончо від плям.
— а прати обов’язково? — заскиглив хлопець.
— так, феліксе! у мене жодного чистого светера не залишилось. і цей весь у крихтах.
— а хто тобі заважав одягнути щось нормальне, а не цю накидку з вати?
— він теплий! — запротестував хьонджин, захищаючи честь свого улюбленого светру.
— гаразд! добре! ми відправляємось на землю. прохання всіх хьонджинів триматись, бо буде трусити.
фелікс тягне ближній важіль, що скрипить, як вставна щелепа бабусі хьонджина й натискає пару клавіш збоку.
— нагадай мені потім змастити мастилом, — фелікс кричить крізь шум двигунів ТАРДІС. синю скриньку смикає від координати до координати, вона то з’являється, то зникає і врешті-решт приземляється на свій правий кут і падає всією площиною на землю. від утвореної вібрації починають свербіти кінчики пальців.
хьонджин всередині возиться з речами: розкидані запихує в одну сумку, брудні в іншу, а що не влізло — натягує на себе. діряві шкарпетки знайшли своє місце в коробці з-під локшини.
фелікс на вулиці штовхає камінці і смикає пелюстки бур’янової ромашки.
***
дома в хьонджина гора незрозумілих сірих книжок, розкидані дитячі олівці й на стінках блістери з-під таблеток. з передпокою тягне сирістю, а на дивані колюче зелене покривало. хьонджин прибирає його в куток і сідає поруч, протягуючи феліксу кольорові цукерки.
— знаєш, — почав фелікс, — будинки на землі такі сірі. вони змушують мене відчувати сум.
— мені шкода, але я не зможу їх розмалювати, — хьонджин обережно підбирає слова, — а на твоїй планеті не такі були будинки?
фелікс завжди понурий, коли розмови заходять про його дім.
— ні, вони були не такі. можеш не розмальовувати, не треба. мені достатньо того, що ти описував, які вони яскраві.
хьонджин усміхається. фелікс змінює мову щоразу, коли в розмові з’являються слова про дім. чи робить він це усвідомлено, чи то в ньому це було закладено — хьонджин не хоче дізнатися: напевно, то боляче.
краєм ока фелікс ловить усмішку хлопця і голосно кричить «що», коли його стягують із насидженого дивана і ведуть займатися хатніми справами. це той час, коли фелікса вчать користуватися пральною машиною. принцип-то він знає, але не хоче ображати хьонджина, який уже третій раз наголошує, що ця кабіна настільки стара, що під час завантаження всіх білих речей вони можуть стати кольоровими, тому треба ретельніше сортувати.
— твої ватні светрики взагалі-то треба руками прати, — діловито каже фелікс, розглядаючи бірку.
— якщо хочеш попрати їх руками, то в коморі є миска. тільки за гарячу воду сам платитимеш, — хьонджин пхає в руки скручену стопку й намірує йти в сторону комори, коли фелікс зупиняє його. каже, що пожартував і примирливо чмокає хлопця в підборіддя.
***
зранку, під пильним оком хьонджина, фелікс таємно краде з полички сумні білі кеди, поки його кольоровий жах сушиться на підвіконні. але сумні білі кеди зручні, особливо бігати сходинками, коли ввімкнений ліфт. тому сумний білий колір пробачили, тим паче в них обидвох був чудовий настрій: зранку вони домовились, що йдуть за бінсу та чаєм із бульбашками, який терміново необхідно скуштувати феліксу, а потім — далі планувати подорожі. хьонджин хотів у майбутнє, щоб зловити натхнення крізь футуристику невідомого, але фелікс знав, що єдине, що там зловить його натура — розпач.
тримаючись за руки, вони минають котрий поверх, стараючись голосно не гупати, бо сусіди почнуть гавкати за зачиненими дверима, поки хьонджин не зупиняє фелікса і відтягує собі за спину. повз них проходить хлопець. у фелікса миттєво холонуть руки, але водночас він намагався контролювати минулого безтурботного себе.
слідом за тим хлопцем, захекавшись від бігу сходами, повзе хан джисон, кинувши лише «привіт» хьонджину.
— ти чого не вітаєшся? — здивовано питає фелікс, коли обидва хлопці зникають із поля зору, і на весь під’їзд чути гупання зачинених дверей. — хьонджине! — у хлопця замість погляду в очах було одне невідоме болото, у якому не зберігалося відповіді. — хьонджине, щось сталось? ти чого такий? — завмерлого хлопця було не розтрусити, навіть, погладжуючи руки. з пів хвилини він стояв у стані повної втрати простору, а потім хрипло й тихо відповів, що знає цих хлопців. і що один із них був мертвий.
— це буде незручно, якщо ми зайдемо в гості без нічого? — питає фелікс. йому ця ситуація вкрай не подобалась, але завчас наводити паніку він не хотів.
сам хан джисон сидів на стільниці біля мийки, радісно телімпав ногами й дурнувато хіхікав, поки не почув стук у двері. неввічливі гості тупцяли на порозі й по-дурнуватому напросились, аби їх впустили всередину поспілкуватись.
— я не знав, що ти переїхав, — говорить хьонджин, озираючись навколо.
— та я не довго тут живу. котів мінхо годувати треба, а я втомився щоразу їздити туди-сюди двічі на день. та й оренда тут дешевша, — джисон усміхнувся і потягнув обох на кухню пити чай. фактично, чаю він не пропонував. фактично, ніхто на чай не погоджувався. але однаково пішли на хуйню, проте того іншого хлопця вони вже не застали.
— мінхо вже пішов, — сумно констатував джисон, зиркаючи на годинник, — а, ну так, пішов, уже час.
— ти про що? — запитав хьонджин.
— ти із землянки виліз? — з усмішкою питає джисон, — ПРИВИД.
— ПРИВИД? — перепитує фелікс.
— ну, так, програма ПРИВИД. чуваки, ви де подорожували? там був інтернет? дідько, — вилаявся джисон.
посеред стерильної кухні була велика чорна пляма.
— це ектоплазма? — кривиться хьонджин.
— на мастило схоже, — фелікс з ентузіазмом нахиляється і пхає палець у залишки.
***
під вечір, вони повертаються до хати хьонджина. обидва морально виснажені та фізично втомлені. запах вологи зник, проте в кімнаті стало холодно, вікна з провітрювання зачинилися одразу після повернення, але, на жаль, кімната так швидко не прогріється.
з джисоном вони перекинулися ще декількома словами, випили чашку бридкого чаю — заварена вода з-під крана була гидотою на смак, але джисона вирішили не засмучувати.
хьонджин зник в інтернеті, читаючи свіжі новини, поки фелікс жмакав кожну річ на сушарці. речі були все ще сирі.
— я не розумію, чого ми не могли розпитати про ПРИВИДа джисона, — фелікс дивиться на текст, який вдумливо читає хлопець поруч.
— бо йому про це буде боляче говорити, — з тяжким видихом хьонджин закриває ноутбук, — ти був на землі, коли напали якісь залізні консерви?
— ні, — відповідає фелікс. чому він збрехав, він і сам не знає.
— тоді загинуло багато людей. взагалі ситуація дивна була. хлопець джисона, ну, мінхо, — хьонджин киває головою, без слів кажучи «ну той хлопець із квартири», — він був сержантом. загинув там. він прикольний, але бісячий. ну, а ми сусідами були, типу товаришували. джисон із ними тоді був, він хірург.
— він не встиг його врятувати, — фелікс то констатує, але хьонджин думає, що ця фраза звучить як питання.
— я не знаю. ми ж не в дорамі врешті решт, а запитати, — хьонджин нервово шматує нижню губу, — зараз не доречно буде. я з джисоном майже не спілкувався, а всю війну я проспав. з інтернету тільки дізнався, що трапилось.
фелікс думає не ставити більше питань, принаймні сьогодні. хьонджин знесилено проводить рукою по обличчю і затягує волосся, що звисає, у дурнуватий хвостик і питає, чи буде фелікс вечеряти.
— чекай. ти що, вкрав моє намисто?
***
наступного ранку, забувши поснідати, фелікс тягне хьонджина до квартири джисона пояснювати, що ці ПРИВИДи чхають на закони рівноваги всесвіту і йому конче необхідно це дослідити.
джисон спросоння милий і його хочеться вкласти назад у ліжко та дати плюшевого цуцика, аби той зберігав його сон, проте натомість до грудей він притискає трьох котів і спостерігає, як незнайомий, наче, йому чувак пересуває меблі у вітальні, бо хоче притягнути туди якусь тардіс.
— що то буде? — прозрівши, запитує джисон.
— краще побачити, — каже хьонджин.
— тільки штани вдягни, — хіхікає поруч феліс, а щоки джисона вмить рожевіють. наче він винен, що вони під ранок припхались.
висока махіна, на диво, не збиває відсунутий диван. зірваний шматок синьої фарби з бічної сторони знайомий джисону — у щось таке він врізався з неуважності. поруч фелікс бігає з якимись ковпаками, бубнячи собі щось під ніс. хьонджин переводить погляд із розтріпаного фелікса на здивованого джисона і співчуваючи киває.
— хочеш печиво? фелікс ще сто разів контакти перевірятиме, а воно скоро покришиться від старості, — пропонує хьонджин.
— я чай поставлю, — джисон шарпає на кухню, де фелікс усе встиг виставити циліндричні куполи у формі зірки. довелося перестрибувати через дроти, щоб дістатися чайника.
— о котрій мінхо з’явиться? — питає фелікс.
– шифти о дев’ятій відчиняються, програма активує все через п’ятнадцять хвилин, — джисон каже завченими фразами. — тобі про мінхо хьонджин розповів? — джисон дивиться на фелікса так, ніби усвідомив, що ніяка це не інформація від хьонджина, що ТАРДІС — не схожа шафа з ікеї. і що дивакуватий фелікс — то той добре знайомий фелікс, який із верхівкою їхньої контори відвойовував цілісність землі. дрібні пазли в його голові склались у повноцінний сюжет, який хлопець жадав не бачити.
— ти згадав?
— події я не забуду, а тебе — на жаль. ти був занадто метушним. я не встиг відкласти до пам’яті.
— вибач, — за що просив вибачення фелікс, джисон справді не зрозумів.
— не треба. то все в минулому. не варто згадувати.
— ти можеш про це хьонджину не казати?
— я розумію. я не скажу, обіцяю. до чого тільки, — джисон пальцем обвів кухню, — це все? ти думаєш, що держава хоче нам нашкодити?
— хіба не було випадків, коли держава шкодила?
— це ідея кріса. йому я довіряю.
— і його ідею хтось розглянув?
— сам кріс. він піднявся за два роки до головного.
— тобто, зачепивши ПРИВИДів — я зачеплю кріса, — джисон скривився — це було правдою.
дзвінким кляцінням чайник сповістив, що вода нагрілась. хлопець дістав три чашки й розкидав заварку. на кухню припхався насуплений хьонджин, сетуючи, що про нього всі забули. в тиші всі троє пили несмачний чай. джисон не вміє його заварювати.
повідомлення про запуск програми точне, як завжди. від голосного звука повідомлення джисон сіпається і ще декілька хвилин дивиться на екран телефону, поки не свайпає інформацію вліво.
— феліксе, що ти робитимеш? — спустошені очі джисона говорили краще за його дурне питання, поки він ховав за спиною тремтячі руки. знову втратити мінхо він не хотів.
— не переживай, — каже хьонджин, — усе має бути добре, — частина «має» голосом хьонджина обнадійлива, як ніколи. джисон взагалі хотів їх вигнати багато разів до дев’ятої, але зараз він тільки стискає зубами нижню губу і спостерігає, як із простору поступово з’являється червона сорочка мінхо.
— джинні, — зве фелікс, — піди натисни кнопки сканування і аналізу даних.
— я з ним, — каже джисон.
в умовній конусній зірці обрисному мінхо не подобалось. псевдо тіло бажало вибратися за рамки обмежувальний дротів, але концентрована напруга не давала змогу. чи був він емоційно дієздатним, фелікс визначити не міг: можливо, в основі конструкції псевдо людини лежали емоції справжнього мінхо, характер якого фелікс мало знав.
— воно завантажилось, — кричить хьонджин. фелікс швидко підлітає до монітора, роздивляючись відомості й тихо видихає, заплющуючи очі.
один хьонджин не зрозумів, чого навколо відчувається спустошення.
***
на бейджику кім синміна написано «аналітик безпеки та ризиків вторгнення UF об’єктів». але синміну хочеться закреслити все це й написати «фахівець із надмірного споживання кавових напоїв та виправлення як-же-все-дістало ситуацій».
инкван із-за сусіднього столу теж має такий бейджик і на монітор він дивився скривившись. кава в його чашці стрімко закінчувався, як і час робочої зміни.
— у вас теж на заході збоїть програма? — синмін намагається знайти помилку в коді відкриття шифтів, паралельно посилаючи запит на трансляції з камер поруч.
— сформуй звіт і скинь бану, — позіхаючи каже чонхо.
— я не можу, я роблю правки в коді.
— ну так і я не можу, — чонхо хмикнув і поплентався на вихід.
— це ще чому? — синмін обурився.
— бо йду за кавою.
— не звертай увагу, — радить поруч инкван, — я звіт на помилку кинув уже, спробуй через камери знайти проблему, краще не лізь у програму, — синмін покірно киває головою і згортає вікно з кодом, — перешли мені коди доступу до камер.
— я сиджу через обліковий запис інституту, — каже синмін. инкван під’їжджає до нього на стільці, розглядаючи екран, насильно позичає мишку, аби дістати бажане, і повертається до себе.
— чому ви не користуєтесь корпоративним акаунтом? — поведінка колеги синміну здавалася дивною.
— бо система оновилась і мене викинуло.
відповідь була не більш дивною, вона не могла вкластись і структурованому мозку синміна. проте инкван додав, що молодший занадто багато думає і йому краще зосередитися на зображеннях.
— що сталось? — у лабораторію влітає розсерджений крістофер, — стільки скарг не було, навіть, під час пробної версії програми, що ви зробили?
— ось! — вигукує синмін, — я знайшов, хто перешкоджає роботі, — хлопець повертає монітор до керівництва і кріс полегшено зітхає.
***
— феліксе, що це означає, — стурбовано питає хьонджин, поки сам фелікс метушиться навколо плями, яку знову залишила проєкція мінхо, — це страшно?
— не переживай, — фелікс лагідно усміхається, але коли хьонджин зникає з його поля зору, зникає і усмішка.
джисон про всяк притягує котів до себе, зарившись носом у пухнастий клубок. хьонджину здається, що йому щось не сказали, але він вдає, що так треба.
під вікнами гудять автомобілі. вхідні двері намагаються зламати. всі троє переглядаються, фелікс очима показує ховатися в ТАРДІС. суні, дуні й дорі обіцяють вести виховано й не гризти дроти.
фелікс в останню мить висковзує і зачиняє двері. він вважає, що так правильно — зберегти найцінніше. хьонджин вважає правильним рознести двері в щіпки й запитати, що в біса відбувається. джисону ледь вистачає сил відтягнути його й закрити рот рукою.
крістоферу не подобається, що фелікс знову вліз у справи університету, але він радий його бачити, тому він усміхається крізь технічну пилюку вибитих дверей.
— тож ви знову вирішили відвідати землю? — чоловік питає це без тіні сарказму. десь всередині нього сидить маленький відданий фанат, якого стримують від проявлення сторонніх емоцій.
— тож ви знову вирішили не дбати про її безпеку? — фелікс, наче тут нічого не сталось, спирається о стільницю, стискаючи в руках порожню чашу задля годиться. крістофер замислився.
— можливо, ви бажаєте подивитися на наші успіхи?
— о, то ви зменшили токсичні викиди в атмосферу? може, ви зупинили голоценове вимирання чи проблема з кількістю прісної води зникла, м? — фелікс зацікавлено вигинає брови, ловлячи на гарячому.
— ми занепокоєні цими питаннями, але, феліксе, ви знаєте, що ми працюємо в дещо іншій сфері.
інститут торчвуд був створений ще в 1879 для вивчення інопланетних артефактів або цивілізацій, що потрапили на землю. на випадок, коли фелікс повернеться, а з ним прихований розрух.
спричинені побічні проблеми, які стосувались усіх сфер на планеті земля, вони намагалися вирішити, але виходило так собі.
— усе зрозуміло з вами, — хлопець посміхається з іронією, — від мене ви щось конкретне хочете, чи просто поспілкуватись? — фелікс і далі безтурботно розглядає свої нігтики. чашка з його рук ледь не падає на підлогу. від гріха подалі він її ставить назад.
— для мене це велика честь, але ваші останні дії не дають мені права спілкуватись із вами на нейтральній території, — як і його останні залишки нервів, за які фелікс вдало смикав, навмисно гніваючи чоловіка.
— то ви пропонуєте завітати до вашого кабінету?
— так. будь ласка, пройдіть зі мною, — кріс відійшов на два кроки ліворуч. наче джентльмен, він пропускає фелікса вперед, але той тільки морщить ніс і каже, що взагалі-то він у квартирі не один, а найманці кріса точно рознесуть пів будинку, намагаючись перевезти ТАРДІС до інституту.
***
хьонджин каже, що енергія джисона достатньо негативна, для того щоб ТАРДІС почала переробляти її у власну, тому довкола враження воронки, куди їх затягує. джисон хмуриться і каже, що хьонджин не вміє думати, а дороги давно не ремонтувались. в замкнутому просторі час подібний абрикосовому варенню — щось на межі незрозуміло-тягучого в очікування і грубі волокна, які повертають їх у стан замкнутої клітки, яку кудись везуть. хоча кінцева точка нікого з хлопців не лякала.
хван би й далі забивав свою голову абрикосовими кісточками, допоки дуні голосно не нявкнув. простір навколо припинив зводилися до точки.
— наче спокійно, — констатує джисон, — нас привезли, — озирнувшись, він прямує до дверей і дивується, чому чоловік не слідує за ним.
— стій, — вигукує хьонджин, — раптом ми не в безпеці. давай проскануємо оточення.
на що джисон махає рукою і каже, що все тут у безпеці. хьонджин не довіряє, але іншого виходу немає, як слідувати за пришилепкуватим сусідом.
навколо порожньо, чути тільки будівельний шум, що свого роду є повною нормою для будь-якого місця, де замість дверей із написом «вхід тут» розвішані пластикові шторки і смердить вапном, тож хлопці не звертають на це увагу, прямуючи відомою тільки джисону дорогою.
— дивись, — хьонджин смикає джисона за рукав, — тут халати висять. ми в лабораторії? — на що хлопець знизав плечима, але все ж таки протягнув хьонджину одяг лабораторних щурів, — чекай, ти знаєш де ми?
— знаю, і? — відмахується хан, — я тобі про це не хочу говорити. зараз ми шукаємо фелікса й забираємось додому.
— чому я не маю право знати, що зі мною відбувається?
— бо ніхто про це не має право знати, — грубо відрізає джисон, — розслабся і удавай, що ти тут довго працюєш.
джисону це легко говорити. на ньому тільки футболка до колін і вільні штани, халат на ньому виглядає, наче шився по мірках, а хьонджин схожий на незграбного ведмедя у своєму светрі.
вони зупиняються біля кабінету нуль двадцять. джисон впевнено повертає ручку й матюкається на бісового чанбіна.
— ти тут працював, — заключає хьоджин.
— так, працював. припини ставити питання. я допоможу тобі знайти фелікса, і на цьому все.
— чому ми не можемо просто піти на вихід?
— якщо все б полягало в «піти на вихід», фелікса б тут не було.
— у будівлі?
— на землі.
діалоги з джисон не доводять жодного висновку до логіки. тільки з’являється нескінченна кількість питань. а хьонджин уже й не впевнений, чи хоче почути на них відповіді.
джисон впевнено знімає коробку із шафи й почитає порпатися серед зашорених тек, поки не знаходить потрібну картку і знову тягне хлопця на вихід.
— вау, вони відбудовують новий корпус, — вголос захоплюється джисон, хоча думає, що ці слова лише в його голові. вони знову йдуть крізь поліетиленові штори і, здається, що вони нескінченні.
хьонджин продовжує смикати свій халат. він йому аж ніяк не личив, і в ньому було спекотно. йому це все не подобається. дуже не подобається. але він і далі слідує з впевненістю, що він себе накрутив.
слова джисона про фелікса міцно засіли в нього у свідомості й він продовжує їх прокручувати, аби знайти будь-які варіанти, що ж то могло означати. але його думки перериваються гучним криком.
хлопець закляк на місці. поруч джисон сіпнувся від звуку. вони обидва стоять переглядаючись. хьонджин головою смикає в бік звуку. на що джисон хмуриться, але пропонує піти перевірити, наче ніколи не дивився фільмів жахів.
чоловік хапає за руку і швидко тягне, чіпляючись червоними конверсами за сміття. перед ними подряпаний людськими нігтями силікон на шторах. чим більше кроків — тим страшніше зробити вдих, ніби сталевими кайданами скуті легені. джисон оглядається, хьонджин бездумно повторює дії за джисоном. а вдалині чути тихі звуки циркулярної пилки.
— ти чуєш? — шепоче джисон. хьонджин лише киває головою. вони йдуть повільніше, намагаються не створювати зайвий шум і часто озиратись. вони не помічають, що залишають криваві сліди, поки хьонджин остаточно не вліз у калюжу крові. тільки тоді джисон звертає увагу на кров на підошвах своїх капців. його руку стискають сильніше. перекинувшись поглядами вони відходять назад, затамувавши дихання, не створюючи шум ще сильніше, ніж це було до того.
***
крістофер розповідав, як довго він чекав зустрічі з феліксом. розповідав про інститут, про надзвичайно крутецькі речі, які вони створюють для захисту населення, але в тій частині блоку зараз ремонт, тож розроблення перенесли до іншого відділу, але обіцяють його показати трохи згодом. зараз фелікса пропускають до лабораторії, де безпосередньо відбувається програма ПРИВИД, яка його неймовірно зацікавила.
— програма була розроблена близько півроку тому провідними фахівцями, — крістофер проводить перепусткою, двері автоматично відчиняються. у кімнаті чотири столи, чотири працівники, чотири, пофарбовані в білий, стіни.
— заради блага людства? — фелікс розглядає вміст моніторів, бігаючи від комп’ютера до комп’ютера і хмурить брови.
— не тільки, — кристофер чемно усміхається, але погляд із фелікса не зводить, — програма в стадії розроблення, тож ми сподіваємось у майбутньому відновити не тільки цілісну оболонку, а й колишні спогади.
— а, тобто, зруйнувати всі чинні бар’єри?
— не розумію. про що ви?
— ну якщо порівнювати теперішні світи із чашкою, то ви зараз тупцяєте на уламках. знаєте про небезпечність перетертого скла? — фелікс грайливо повів бровами. на його язиці були одні лише емоції.
— нашими спеціалістами було зафіксовано покращення ментального здоров’я користувачів…
— це до моменту списання коштів за місяць, — фелікс усміхається куточками губ і швидко гасить свою усмішку, дивлячись в екран синмінського комп’ютера. — ви плануєте знову її запустити?
— так, люди були обурені вашою минулою витівкою, тому доводиться перезапускати в такий незручний час.
— ви зараз же вимкнете її.
— феліксе, боюсь не вам приймати рішення.
— справді?
***
намагаючись сховатися від усіх, хьонджин із джисоном шукають зараз кого-небудь. наче все перевернулося навпаки. і в блоці жодної людини. джисон виводить їх на центральні сходи до рецепції, де рюджин втомливо вислуховувала скиглення уйона на чанбіна, який стояв поруч і час від часу плескав себе по лобі. загалом у них був спокійний день, тож вони особливо не напружувались і могли собі дозволити ввічливо попросити уйона збігати їм за кавою.
першим прийшов до тями чанбін.
— що ви тут робите?
— у відбудованому цеху, здається, труп, — джисон нервово знизує плечима, — вбивця ще там.
— ви його бачили?
— як думаєш, якщо я зараз розмовляю з тобою, я його бачив?
— я перевірю, — каже рюджин і провсяк тримає зброю на готовності.
— моє питання все ще має силу, — чанбін каже це суворо, ніби він його мала дитина, яка розмалювала стіну у вітальні. джисона це дратує. знову почне моралі читати, чи ще щось гірше. у джисона не було старшого брата, але був старший чанбін. він і полоскав мізки всіма можливими способами. повісьте, щоб висохли і складіть на поличку
— чанбіне, не починай, — канючить джисон.
— ти проникаєш на захищений об’єкт і просиш не починати.
— якщо доля так склалась, навіщо їй ти наперекір?
— чуваки, — голосно каже уйон, — мені сигналку врубати чи ви самі розберетесь?
— самі, — кидає чанбін, — я покажу джисону і його другу, де вихід.
чанбін підхоплює відступаючого хлопця і силоміць тягне крізь послухай це важливо до дверей виходу, які відмовляються автоматично відчинятись.
— уйоне, — покликав, чанбін, — глянь, чого воно не працює.
— щоб я ще знав, де воно, — пробурчав собі під ніс секретар, перевіряючи програми на комп’ютері, — а спробуй ще раз підійти, — чанбін відходить, але наступний впевнений крок результату не дає. — а там кнопочка червона зверху горить?
— нічого там не горить, — роздратовано кричить чанбін, — викликай робітників, нехай ремонтують, підемо через гараж.
рація на поясі чанбіна невдало скрипить у пошуках зв’язку, а потім звідти відчайдушно чутно звуки падіння з висоти й далі невдалі шуми пошуків.
секунди достатньо, аби обмінятися поглядами і зрозуміти, що у відбудованому цеху може стати на два ймовірних трупи більше, якщо не поквапитись. чанбін декілька разів трусить пристрій, нібито зв’язок залежить від накопиченої пилюки всередині, але й це не допомагає: з рюджин та іншими контакту немає.
широкими кроками військовий прямує останнім маршрутом, який був у приміщенні, кинувши останнє: «слідкуй за ними», але уйон пропустив це поміж вух, зосереджено клацаючи мишкою. голосно вилаявшись, джисон побіг слідом за колишнім другом, лишивши хьонджина одного в невідомій будівлі з невідомими питаннями в голові.
— якби я хотів задати шкоди корпорації, я б вимкнув світло, — роздумував вголос джисон, — а не глушив зв’язок і блокував двері.
— знаєш, — чанбін різко зупинився, — якось не дивно виходить: ти з’являєшся з нізвідки, зникає зв’язок.
— ти ідіот? — прямолінійно стверджує чоловік, — давай у знайдених джисонів пограємо, коли знайдемо рюджин. і зайшов я через двері гаража.
відкинувши чергову нову штору, вони бачать, як підлогою тягнеться тонкий кривавий слід, розмазаний слідами взуття. джисон палець до губ притискає і кивками дає зрозуміти, що вони йдуть правильним шляхом. за другою шторкою ледь розрізнити два силуети, які копошаться, зігнувшись у три погибелі. наступна шторка відгорнулась, чанбін тримав зброю напоготові, а за ним маячив джисон, ховаючись за широкою спиною колишнього друга. за шторою стояла людина. у людини скляний погляд, ідеальна постава і відчуженість від цього світу. полегшені зітхання навіть і не збиралися з’являтись у грудях. людина піднімає руку, пальці якої складені пістолетом і стріляє прямісінько в тепле тіло чанбіна. джисон закляк. його червоні конверси в саме цей час просякають кров’ю дорогої для нього людини. неминуче знову.
***
— був збій, — звітує уйон, — це видно за графікам, і прохання бана принести каву мало прийти мені десять хвилин тому, — секретар задумливо цмокає і активно стукає по клавіатурі. — звіт я надіслав, — за кавою я зараз піду. отже, я молодець, — хлопець широко всміхається своїм же словам і жваво підіймається з насидженого місця.
— хіба ти маєш право покидати це місце?
— оу, ми так швидко перейшли на «ти», мені подобається, — уйон нахабно закинув руку на плече хьонджина, — у мене в договорі прописаний дозвіл ходити в сусідні кав’ярні. то підеш зі мною на каву, чи далі будеш копирсатися в провідках пан…, — хлопець перевернув бейджик, що стирчав із кишені хвана, аби побачити там зовсім інше фото зовсім іншої людини, — то як ти кажеш, пане сміт, тебе звати?
— хьонджин, — смиренно буркнув хьонджин, бо іншого виходу, окрім як сказати правду, хлопець не бачив.
— покаєшся, хьонджин? — уйон грайливо повів бровами. — чи викликати охорону? ой зачекай, бан телефонує, — секретар швидко дістав телефон із кишені й камеру відвів так, аби тільки самому потрапити в екран, — так.
— що у вас у біса відбувається, — зло рявкнув крістофер.
— щось зі світлом та зв’язком сталось. у нас вхідні двері не працюють, але я електриків уже викликав, має бути все добре…
— збій зі світлом та зв’язком виник по всьому місту, — на фоні почувся голос фелікса, який ввічливо майже всівся на коліна синміну. тай і сам синмін не заперечував, коли божевільний учений почав масштабний рісьорч в інтернеті «чому в лабораторії на хвилину стало темно», — але зараз у всіх майже ок. я на форумі подивися, — фелікс радісно вскочив і вліз наполовину екрана уйонського айфону, — о, джинні, привіт! а що ти тут робиш. крістофер, ми можемо замовити хьонджину таксі?
— уйоне, — чоловік звернувся до секретаря, — ви інші входи й виходи перевірили? є можливість вийти з будівлі?
— чанбін із рюджин пішли перевіряти, але зворотного зв’язку ще не було, — уйон знав, що він відверто бреше. і хьонджин поруч теж. але обидва удали, що це так і має бути.
— добре, — зітхнув кріс, — приведи хьонджина в лабораторію?
уйон втомлено зітхнув, але видав лише стримане «добре». користуватися ліфтом зараз порівняно з грою в кубик — хтозна, що станеться наступної хвилини, коли результати і причини першої, ще не розібрали.
— мене не попереджали, що з вами будуть супутники, — крістофер повернувся до фелікса, який продовжував нахабно гортати вікна із засекреченими програмами.
— а ви не знаходите цю розмову безглуздою? — без тіні сарказму промовив фелікс.
— про що ви?
— для того, аби спричинити «злом», — фелікс пальцями зобразив лапки, — треба ресурс для злому, тобто власник підписки.
єдине, що турбувало фелікса — куди саме дівся джисон.
у дверях лобом до лоба стикаються уйон з инкваном. обидва напускною ввічливістю намагаються пропустити одне одного поперед себе. врешті-решт, инкван зайшов першим і одразу ж прийнявся звітувати про стан системи на поверсі. все було чудово, збій не вплинув на важливі складники, тому запуск програми можна планувати.
— куди дівся джисон? — тихо питає фелікс розгубленого хьонджина.
— він із чанбіном, — жваво відповів уйон. якщо ситуацію знизу можна вирішити без втручання керівництва, а потім відсохатися лише звітами — то треба так і зробити.
— уйоне, — кличе крістофер, — створи користувацьку розсилку з вибаченням від центру, та новим часом відкриття шифтів. — чоловік зрозумів, що остання фраза звучить досить професійно, тому попросив секретаря перефразувати її на побутовий лад і все ж: принести йому його каву, а їх гостям:
— два бабл ті, — відмахнувся фелікс, копирсаючись у телефоні хьонджина. недаремно він поєднав передачу даних між айфоном його хлопця та власною ТАРДІС. — ось! — несподівано вигукнув чоловік, — у вас, пане крістофер, проблеми з логікою, але ж проблем із фізикою не має бути. чи стане об’єкт, який заявлено привидом, виглядати так, — фелікс протягує екран з обробленими результатами сканування, на якому чітко відстежувались елементи матерії. цим і пояснювався слід машинного мастила на кухні джисона.
раптом будівля раптово здригнулась. автоматичний голос повідомив, що до запуску сеансу ПРИВИД залишилася одна хвилина.
— якого біса?! — голосно вилаявся фелікс.
— я ж навіть розсилку не встиг зробити, — обурився уйон.
— ви що собі дозволяєте? — гаркнув крістофер, — наказу розпочати сеанс не було, — але спеціалісти ніяк не відреагували. — синміне, чонхо, ви мене чуєте? инкване? — бан помахав рукою біля обличчя синміна, але спеціаліст продовжував зачаровано вирячатися в екран і запускати необхідні комбінації.
уйон так само підійшов до чонхо і вдивився в робочий екран. на близький соціальний контакт чхве так само реагував. нахмурившись, секретар вирішив, вирвати навушник. можливо, на цей подразник буде реакція. але здавалось, що сам навушник був припаяний до шкіри.
— що за? — хлопець відчув на своїх пальцях залишки чогось вологого й огидного, тому миттєво підніс їх до носа, напевно, так простіше дізнатись, що то.
до запуску програми лишилося тридцять секунд.
— це лімфа, — швидко реагує фелікс, — спробуй сильніше вчепитись і висмикнути гарнітуру повністю.
— чому це завжди я? — заскиглив уйон, але прислухався до порад і навушник із характерним хлюпанням виривається із системи чонхо, а тіло хлопця валиться на стіл мертвим вантажем. одночасно з ним чути, як впали тіла синміна та инквана.
— вони п-померли? — уйон злякано дивиться на тіла поруч.
— уйоне, — кличе хлопця крістофер, — код нуль крапка дев’ять, ти знаєш що робити, — це знову було ствердження, на що секретар кивнув і швидко покинув лабораторію.
«операція перервана»
але вже було запізно. будівля знову здригнулась. простір навколо почав набувати риси людських тіл.
«програма ПРИВИД абсолютно нешкідлива»
рація на поясі кріса огидно заскрипіла. після чого все приміщення заповнив огидний звук будівельного шуму та людських криків. і вона затихла.
— ти знаєш, хто вони такі? — шепоче хьонджин.
«не виходьте з дому. не бійтеся. кіберлюди видалять ваш страх, гендер, вашу касту та колір шкіри»
— кіберлюди.
з вікна тринадцятого поверху було видно, як зовсім навпроти вибухає будівля і навіть через звукоізоляційні вікна були чути відчайдушні крики постраждалих.
а зовсім поруч почулося незадоволене цокання.
— їм було наказано здатися, чому вони цього не роблять? — инкван незадоволено закотив очі і близько підійшов до чоловіків. — немає болю, нема почуттів, — порожнім голосом додає він, — коли ваше покоління прийде до такого?
— завжди мріяв стати консервою, — саркастично тягне хьонджин, не зводячи погляду з вогня навпроти.
— наша ціль — оновити землю, чому вам це не зрозуміти? — чоловік знову незадоволено цокає і жестом руки зве до себе одного з кіберлюдей поруч. — залиште мене й цього пана, — инкван пальцем показує на фелікса, — на самоті. почніть оновлення саме із цього персоналу.
холод металу знову на теплих людських руках. крістофер намагається поводитися дипломатично і слідувати всім наказам, хьонджин розгублено перебирає по літерах у голові останнє тихе: «я повернусь», поки ватні ноги слідують гучним шарканням металу.
— ти доказ? — инкван встає навпроти фелікса.
— доказ чого?
— як емоції вбивають, — холодно каже чоловік.
— так? — фелікс усміхається, — знаєш, у цьому немає нічого поганого, люблю відчувати емоції. за ними слідують висновки.
— це так безглуздо.
— чому ж тоді ти не позбувся своїх?
— я зробив це! — гаркнув инкван, — я здатний прожити раціональним розумом, без раптових підсилювачів уяви.
але фелікс не реагував на чоловіка, лише перевів погляд із його жалюгідної постаті знову на вигляд із вікна.
— я дозволю тобі дивитися, щоби потім особисто помістити твою особистість у мою кібероболонку.
чоловік підійшов до свого чергового творіння, щоби попередити: у фелікса залишилося п’ять хвилин.
п’ять хвилин, аби знову врятувати землю.
з матерії відкритого простору, подібно сенсу протоколу ПРИВИД, хоча ймовірніше за помахом чарівної палички, з повітря з’являються три людські фігури з лазерними випромінювачами в руках, пучки світла яких здатні зруйнувати цикл існування кіберлюдей.
було чутно, як тіла впали порожньою купою метала з характерним звуком.
— ні, ну слухай, здається, ми точно вчасно, — жваво підсумував мінхьок, — о, фелікс, радий тебе бачити.
очманілий через несподівані вибухи й купу пилу, фелікс здивовано переводить погляд із наявного безладдя на хлопця, що усміхається.
— господи, ці виродки просто всюди. напевно, тільки сам чорт знає, як вони можуть так розсікати простір.
лі мінхо оглядає приміщення на наявність активних кіберлюдей, поправляє зброю і вимовляє уїдливе:
— ти не вірянин, заспокойся.
— ой, замовкни, а, — роздратовано кидає мінхьок.
як мінхо, він прибирає зброю за спину і йде міцно обіймати фелікса. і вперше фелікс обіймає просто через формальність. він справді радий бачити мінхьока, але в його голові події, що розкинулися, ніяк не встануть у потрібну послідовність.
— не можна ось так просто пропадати й з’являтися у всесвітах.
— оу, ну ми розвиваємося, — пояснює мінхьок. — дивись, — на його руці електронний годинник, як у майже кожного мешканця землі, — достатньо натиснути на кнопку, технологія перенесе тебе будь-куди. якщо хочеш точну дату, тут є вибір, але я краще не чіпатиму.
— бо ти тупий, — кидає з-за рогу мінхо.
— може, ти заспокоїшся?
— може, я у свій єдиний вихідний і далі продовжу шукати варіанти квартир, щоб не бачити твоє обличчя, а не стирчати чорт знає де.
— припиніть, — крикнула хван єджі, — поводите себе як дурні. мене звуть хван єджі, я старший лейтенант командного спецпідрозділу торчвуд планети земля версія 2.0.20, — замість класичної віддачі честі дівчина просто простягнула руку привітись.
— фелікс. просто фелікс, — він тисне руку дівчини. і усміхається.