«Іноді те, що ми вважаємо мертвим, довго ще залишається живим»
Оскар Вайлд — Портрет Доріана Ґрея
Арізу прокинулася від того, що ледь не потонула. Слизькі грані сну відразу ж впали, розсіюючись напівпрозорим димом. Шлейф сновидіння все ще вився навколо дрібною невловимою змійкою, і вона могла лише здогадуватися, що саме їй снилося; в’язке внутрішнє обтяження з присмаком тліну та спустошеності, натякало, що нічого хорошого.
Стіни нудно обробленої ванної кімнати дуже маленького розміру, здавалося, викликали в неї нестачу повітря. Арізу відкашляла воду — хоч вона прокинулася одразу, як тільки почала занурюватися глибше, не наковтавшись, на щастя, великої кількості мильної рідини — вирішивши, що все-таки це приміщення було в кілька разів гірше, ніж те, що наснилося їй і налякало.
Принаймні, Каорі — дружина церковнослужителя цієї парафії1 не приховуючи уїдливості у старечому скрипучому голосі, попередила, що це найкраще, на що їм слід сподіватися. Через три дні Арізу мала поїхати в іншу церкву, як сказав їй священик Кобаяші, старий друг її прийомної тітки, нехай у самих стінах приходу шепотілися зовсім про інше; Рея прийшла і сказала їй, що «ненароком» підслухала його розмову з дружиною, в якій говорилося, що Мацуо Кобаяші вже домовився з соціальним працівником і незабаром їх відправлять в інтернат. Арізу підозрювала про такий варіант розвитку подій і не була здивована. У всякому разі жодна з граней, що підвернулися, її, все-таки, не радувала.
Вода була майже крижаною, сутінки затягувалися навколо території і повільно, день згасав. Арізу притулилася до слизької спинки ванни, граючись зі срібною каблучкою, відчуваючи всередині порожнечу і нічого більше.
В двері постукали — двічі, злегка, наче по той бік шкреблася кішка. Поза сумнівом, це могла бути тільки Рея — тільки вона одна тут поважала її власні кордони і, звісно, тільки від неї Арізу могла сподіватися на розуміння та підтримку.
Подруга протиснулася крізь двері, заздалегідь отримавши дозвіл увійти, і тихо прикрила їх за собою, попередньо перевіривши коридор на наявність сторонніх, якраз коли Арізу вже переодяглася, витираючи куцим рушником волосся. Він швидко ввібрав в себе вологу, через що їй доводилося кілька разів викручувати його, щоб повторити процедуру знову.
— Тебе шукають, — коротко сказала Рея, притулившись до дверної лиштви. На ній були старі, явно не першої свіжості, трохи потерті джинсові бриджі та розтягнута футболка з облізлим написом, від якого залишилися лише контури — все це була стара одежа доньки подружжя Кобаяші. Чорне коротке волосся, що довжиною діставало їй до підборіддя, скуйовдилося, ніби вона бігла.
— Хто? — коротко спитала Аризу. Усередині неї стиснулося недобре передчуття.
Ванна була настільки вузькою, що дівчат відокремлювало не більше трьох кроків, що, проте, було навіть непогано: останнім часом вона була їх «штабом» — ідеальним місцем, щоб наодинці впівголоса переговорити про останні події і про те, що їх може чекати.
— Пан Кобаяші. Він сказав, що до тебе прийшли.
Арізу раптово завмерла. У неї не було абсолютного нікого, хто міг би її навідати.
Рея зіщулилася, на її і без того білому обличчі проступила гримаса жаху, а губи прошепотіли саме те, що тільки-но прослизнуло у свідомості Арізу:
— Це можуть бути вони? Як ти думаєш, вони знайшли нас тут?
— У такому разі Кобаяші нацькував би на них збіговисько мисливців, — відповіла на те Арізу зовсім спокійним тоном, миттєво розсіюючи хвилі тривоги у своєї подруги як зовні, так і внутрішньо. Сама ж вона такого спокою, який щойно навіяла Реї, не відчувала, — Він не підпустить вампірів і на кілометр до цієї церкви, знаючи, що сталося в Саппоро.
«Якщо, звичайно, – продовжила Арізу подумки, не бажаючи вкотре наганяти на Рею жах, – Кобаяші не готує їм пастку. Де я — головна приманка».
— То куди мені треба підійти? — вона викинула мокрий рушник у кошик для білизни, на якому раніше сиділа, позбувшись так само й думки про хитромудру пастку. Ні, Мацуо Кобаяші, хоч і клявся, що неодмінно дізнається про те, хто стояв за підпалом жіночого католицького монастиря в Саппоро, але напряму, тим паче так швидко, на конфлікт нариватися не буде. Монахиня Тереза, прийомна тітка Арізу, була його хорошою подругою, але смерть незворотна і, навіть якщо винних буде покарано, жертви незворотні.
— Не зараз, — заперечливо похитала головою Рея. Її різномасті очі – правий сірого кольору, а лівий зеленого – світлі настільки, що різницю між ними можна було помітити, тільки якщо пильно придивитись, пройнялися тривогою. Арізу розуміла, що цей страх виник через те, що Рея боялася втратити і її теж. Так само, як і те нормальне життя, що було у них у монастирі, — Через пів години. Кобаяші просто просив попередити, щоб ти спустилася до його кабінету на другому поверсі. Більше я нічого не знаю, тому що він одразу пішов, — Рея сповільнилася, ніби намагалася щось згадати, а потім тихо грюкнула рукою по лиштві, — Ага! Ось що ще: він був засмучений. Чим не знаю, але якщо він сам сказав мені знайти тебе, то це, вочевидь, серйозно.
Арізу подумки погодилася з тим, що це вірно підмічено. Кобаяші мабуть шукав її особисто, але не впорався із завданням, тому вирішив не гаяти часу та передати необхідну інформацію через Рею, чудово знаючи, що тісного контакту з кимось іншим у неї тут точно немає — отже, інформація, якщо йому це потрібно, на інших не пошириться хоча б перший час. Мешкаючи в чужій церкві, спочатку — тим більше якщо ти пов’язаний з неприємною історією щодо нечисті чи чогось на кшталт цього — швидко встановити з кимось контакти досить складно. Коли в очах інших – а може й насправді?.. — ти проклятий, і тому тебе краще уникати.
Арізу жила в храмі під проводом Мацуо Кобаяші, який розміщувався на півдні Саппоро, три дні і увесь цей час тільки й чула, що вони з Реєю відмічені смертю, виходячи з чого їх потрібно терміново позбутися — щоб не накликати біду на самих себе. Дружина священика, пані Каорі, як «еталон розсудливої жінки» цієї парафії, ускладнювала і так непросту ситуацію тим, що активно очолювала цю громадську думку, через що її чоловік прискорився в пошуку для дівчат іншого місця проживання, бажано найбільш звідси віддаленого. На відміну від дружини, священик мав іншу аргументацію: місця в церкві немає, а він бажає їм тільки добра.
Рея не дуже вірила в це добро, Арізу не вірила в нього зовсім — строгість у поведінці Мацуо Кобаяші приховувала гостре зубоскальство, і це було видно по тому, як він дивився на них з Реєю, як відповідав їм: стримано і небагатослівно. Арізу, відкидаючи свої почуття й переживання, з іншого боку, поведінку священика розуміла: звичайний монастир з живими людьми, які в ньому проживали, вампіри спалили без видимої на те причини, залишивши після себе тільки запах гару та обвалені уламки колишньої будівлі з полчищем чорних кісток усередині — і це, ясне діло, не могло не викликати страх, навіть у тих, хто до настання відносно мирного часу між людьми та демонічним плем’ям, спеціалізувався на полюванні та вбивстві цих «клятих монстрів».
Тому й дивився він на них із прихованим, зацькованим жахом в очах. Дивився на двох підлітків, які випадково опинилися під час пожежі не в тому місці і не в ту годину, що й врятувало їхні життя, в глибині душі усвідомлюючи, що подібний напад може обрушитися і на його церкву.
Тому Арізу не злилася ні на пана Кобаяші, ні на його запальну дружину, маючи на прикметі особистість гіднішу ненависті, ніж ці двоє разом узяті — себе саму… За те, що тяжкість провини за загиблими в монастирі висіла на її плечах — адже ж вона добре знала про своє прокляття і все одно залишилася — можливо, гадаючи, що все нормалізується, що їй вдасться жити спокійним життям. Втім, марно.
…Про те, що гнітить Арізу і хто вона насправді, не знала ні Рея, ні пан Кобаяші зі своїм оточенням. У неї був «секрет», і в цю таємницю було посвячено дуже мало людей. Тереза, що грала роль її прийомної тітки, була однією з них. Вона була доброю жінкою, а ще першою хорошою людиною з якою Арізу познайомилася у свої перші роки перебування у світі людей. Їй було лише дванадцять — якщо рахувати за людськими мірками — коли вбили батька, а їхній фамільний маєток у світі демонів спалили. Арізу стала, по суті, ніким — вона втратила сім’ю, ім’я, дім та все, що тільки мала. Інший світ зустрів її без жалю, і дитинство з тріском закінчилося; якось — близько сорок з чимось років тому?.. — Тереза (тоді вона була просто Рене, до того, як прийняла постриг у черниці) знайшла її в… не найкращому вигляді, у лісі, біля храму, в якому виховувалась як сирота, і який, нехай, на деякий час, став домівкою і для Арізу. Ті півроку, що вона провела в тій церкві, були одними з найсвітліших спогадів у її житті, і їх не затьмарила навіть причина, яка змусила її залишити те місце. Минув час, але одного разу їхні з Терезою шляхи знову перетнулися — та, як і багато років тому, запропонувала допомогу та надійне укриття, в якому можна було не боятися небезпеки ззовні. Даремно, як виявилося. У них була легенда: племінниця та тітка; і всі вірили у неї…
Три дні тому спокійне життя Арізу Сато закінчилося. Настав час згадати те, що вона так довго силкувалася забути: пожежа зжерла храм у Саппоро і всі, включаючи Терезу, загинули. Те, що Арізу знову залишилася жива – чи то дія прокляття, суть якого полягає у знищенні своєю присутністю всього навколо, чи то звичайнісінька удача. Та й як можна назвати везінням те, що вчасно повернутися додому їй завадив крадій, який збив її з ніг та вкрав рюкзак з гаманцем?
Іноді, лежачи на скрипучому вузькому ліжку, Арізу давилася бажанням розповісти Реї все: все-все-все про себе, про батька, який був лордом у світі демонів і за сумісництвом рідним братом короля вампірів, про те, як важко їй було жити на чужині і як усі дивилися на неї, ніби на сміття. Про те, що невідомий досі полює на неї і хоче вбити. Що це через неї усі загинули. Але вона боялася реакції, критики, зайвих питань. Затикаючись своїми ж страхами, Арізу відверталася до стіни і вдавала, що заснула. Насправді, сон не йшов до неї вже третю добу, а совість з’їдала залишки здорового глузду.
— Я гадаю, що все буде добре, — тихо сказала їй Рея, посміхнувшись кутиками губ. Вона намагається втішити мене, зрозуміла Арізу.
— Так, — збрехала дівчина, ледве начепивши на обличчя підбадьорливу усмішку, — найгірше ми вже пережили.
Кругообіг думок паморочив їй голову, поки вони піднімалися старими дерев’яними сходами у свою кімнату. Їх поселили в окремій будівлі, де на першому поверсі була комора з купою садових інструментів, а на другому — кімната для гостей. Взагалі-то, в структурі це місце мало бути гостьовим повністю, але через брак гостей, тепер на цьому спеціалізувався лише другий поверх.
Внизу пахнуло затхлістю, важке повітря осідало у легенях, викликаючи кашель. Нагорі було не краще; крізь забрьохані пилом вікна пробивалися косі сонячні промені вже заходячого сонця, які танцювали на стінах, повільно зливаючись із тінню, ніби завжди були її частиною. Два маленькі ліжка по обидва боки від широкого вікна і брудно-морквяний килимок, що сором’язливо намагався прикрити собою голі дерев’яні дошки — ось і уся їхня кімнатка, яку вони ділили цей час.
Арізу відкрила стару платтяну шафу, яка з докорою забурчала незмащеними петлями, і стала розмірковувати, що вдягнути. Варіантів було небагато і всі вони, звісно, як і у випадку Реї, були щедро позичені їй.
І, хоча її компаньйонка кипіла від злості, як тільки вбачала в полі зору дружину священика, яка намагалася не дивитись у їхній бік та ігнорувати, Арізу було складно її хоч у чомусь звинувачувати; від родини Кобаяші вони отримали більше, ніж зміг би дати їм хтось ще в цій непростій ситуації, і крутити носом було не можна. Однак Арізу розуміла, що вони навряд чи виявили б хоч краплю якогось співчуття, якби знали, що в її жилах тече кров вампірів.
— Якщо я попрошу тебе про послугу, ти не відмовиш мені?
Вона переодяглася в стерпний для зустрічі одяг — насичено-жовтий сарафан, що з милості долі виявився малим дочці Каорі, через що дружина священика віддала його дівчині — і склала інші речі в шафу. Руки Арізу тремтіли, але вона схрестила їх на грудях і присіла на своє ліжко, опинившись віч-на-віч з Реєю, яка сиділа на протилежному.
— Що мені потрібно зробити? — Рея заправила коротке чорне пасмо за вухо і притулилася спиною до стіни. У її очах миготіли, ніби іскри згасаючого багаття, варіанти різних доручень, які можуть їй дати і які їй під силу.
— Жити своїм життям.
У своїх думках Аризу ніби застигла біля великого мосту, що гойдався в долонях вітру, з твердістю стискаючи пальцями древко запаленого смолоскипа; найважче у житті — вирішити, який міст збираєшся спалити, а який перейти. В цьому випадку рука не повинна була здригнутися.
— Я можу дати тобі номер телефону моєї знайомої, яка знайде тобі житло на якийсь час. Адже з роботою проблем немає, вірно? — механічно почала вона, не збираючись піддаватися емоціям.
Наступного разу — нехай він ніколи не станеться — Реї пощастить менше, варто лише згадати всіх тих жінок з монастиря, деякі з яких, можливо, навіть не знали, яке в Арізу ім’я. Якщо вона піде, біди не буде. Рея не повинна страждати через чужі проблеми, і всі тут теж не повинні, тому вона має так вчинити. Давно, взагалі-то, мала, але не наважувалася.
— …Т-ти.. — Рея ошаліло завертіла головою, ніби не могла впоратися з потоком безлічі думок, — куди? Надовго? Коли ти повернешся?
«Ніколи», — хотіла сказати Арізу, але від обов’язку відповідати її врятувала стара Каорі. Пора йти.
Дружина церковнослужителя повчала дівчину, що їй треба говорити їхньому гостю — як виявилося, інспектору з безпеки, який про трагедію хоче почути з вуст жертви події, що в пожежі втратила єдиного родича, паралельно думаючи про своє; вона думала про смерть.
Коли Мацуо Кобаяші тихцем згадав в розмові з іншим пастором Нічних мисливців, Арізу одразу все зрозуміла. Вони стояли там, в коридорі, за стіною її бідної кімнатки, переймаючись радше тим, аби їх не підслухав хто-небудь із мешканців церкви, і аж ніяк не думаючи про неї; «Це зробили Нічні мисливці, пси того клятого Беліала-душогуба. Вони навіть не хвилюватися щодо того, аби замести сліди…». Дихання Арізу, коли вона дізналася про це, урвалося. Можливо, пасторам складно було збагнути сенс витівки банди вампірів, але Арізу було очевидно, що вони прийшли по неї. Десятки втрачених життів, заради того, аби всерйоз намітити зуб лише на когось одного.
Якби Церква взнала про це, якби зрозуміла, що причина трагедії, — минулої і, можливо, майбутньої, — знаходиться під їхнім дахом, як довго Арізу жила би? Значно більше, ніж коли б вони дізналися ще й те, що вона наполовину вампір?
Їй остогидло перейматися через подібні речі. Остогидло ховатися, боятися, бо бачте якийсь виродок досі шукає її з наміром вбити. Але.. ах!.. вбиває тільки тих, кому ще жити і жити. І чому життя таке несправедливе?
Зрештою, сьогоднішній маневр якраз можна назвати спробою відновити справедливість. Так, як це звісно, можливо.
Так, як це компетентно з боку Тіньового Ринку та його багатого арсеналу можливостей.
Може, таким чином, отрута найбанальніший із них? Арізу багато чула про Ринок, місце, куди стікається усіляких непотріб із вихідців зі світу демонів, охочих пошукати щось химерне і бридке, відповідно до своїх збочених смаків, тому не сумнівалася, що тут вона знайде те, що їй потрібно. Щось, що не дасть її вампірській стороні регенерувати, що врешті, покладе всьому край.
І вона знайшла; маленький слоїчок, крізь прозоре скло якого виднілася така ж сама прозора рідина. Жовтозубий продавець з більмом на оці назвав її «Дівочою красою». Вона, каже, така ж згубна.
Кабінет пана Кобаяші запам’ятався Арізу скупим, невибагливим інтер’єром. Це «скромне», як найдоцільніше сказала б пані Каорі, приміщення абсолютно нічим не чіпляло око, а усе його оздоблення складалося з розп’яття біля дверей та кількох картин на релігійну тематику. Сам господар, Мацуо Кобаяші — чоловік років п’ятдесяти, з сіткою зморшок на худому жовтому обличчі, одразу ж кинув у її бік швидкий погляд уважних очей. Чоловік холодної вдачі, який так різнився із зайвою палкістю своєї дружини, чомусь саме це відзначила Арізу відразу, як познайомилася з ним.
Цього разу їй було дивно бачити пана Кобаяші в незібраному вигляді: відчувалося в його поведінці, у тому, як він обдивився її, наче вперше, якесь емоційне напруження. Арізу «заразилася» цим почуттям і почала відчувати занепокоєння. Але перш ніж вона заговорила або доки дочекалася, щоб до неї звернуться, Мацуо різко вийшов з кабінету, кинувши наостанок, що вони вільні говорити, як і просилося, наодинці.
Чоловік — той, що просив цієї аудієнції, — дивився у вікно, коли вона зайшла до кімнати, проте повернувся до дівчини обличчям, як тільки священик пішов, чим одразу ж викликав в неї заціпеніння. Високий, стрункий, з блідою, немов би прозорою шкірою — Арізу буквально відчувала той побожний трепет перед його постаттю, що виник хоч і несвідомо. Його очі кольору розплавленого бурштину з неприхованим інтересом розглядали її надто уважним поглядом, від якого, здавалося, ніщо не могло сховатися.
— Давно не бачилися.
Він дивився на неї з усмішкою — найбезневиннішою, найчарівнішою, яку їй тільки доводилося бачити, і, безумовно, абсолютно незворушною. Арізу здалося, ніби й не минуло півстоліття, і вони перетиналися хоч пару разів на кілька років, підтримуючи нехай слабкий споріднений зв’язок. Але все це, ясна річ, було не так. Арізу померла — для світу, принаймні — і чекала на будь-яку, абсолютно будь-яку реакцію, крім цієї.
— Невже не впізнаєш?.. — спитав її дядько зі смішком. Вона затнулася, шукаючи, що сказати, але вичавила з себе кніксен — лишенько, як безглуздо.
Арізу зробила крок уперед — невпевнено, ніби хтось невидимий ззаду підштовхнув її до цього, голос її був тихіший, ніж вона хотіла:
— Як?…
«Як ви тут опинилися?». «Як ви знайшли мене?». «Як ви мене впізнали?».
Їй забракло повітря, щоб вимовити повну фразу. Здавалося, промов вона це вголос, силует несподіваного гостя розчиниться, мов той міраж, і виявиться, що все це сон.
Арізу насправді не пам’ятає, як саме — гамма почуттів засліпила їй очі — вона опинилася прямо перед Карлгайнцом, позбавившись колишньої незручності. Порожню прірву всередині неї сколихнув сильний порив вітру, їй просто треба було переконатися, що те, що відбувається — реальність, що про неї, Арізу, пам’ятають, її не забули, вона має ще родичів. Дівчина несміливо припала до нього, сумніваючись, боячись, що це сновидіння — і відчула, як сильні чоловічі руки притискають її до себе. У той момент Арізу вважала, що стримати сльози буде непосильним випробуванням, але вона стійко витримала його. Ось якби її батько був живий, і зараз він так обіймав її — така у неї була межа бажань. Але його вже давно немає на світі, що вона з гіркотою розуміла.
— Твоє волосся… — почав Карлгайнц, коли через пару хвилин вона поспішно відсторонилася, пробурмотівши вибачення.
— Жахливе, — кивнула головою Аризу, посміхнувшись кутиками губ, — я знаю.
Чорне, як ніч, через що її від природи світла шкіра здається мертвенно блідою, навіть хворобливою. Їй довелося пофарбувати його — інакше ніяк. Тому в даний момент вона відчувала себе так, ніби була ув’язнена в чужому тілі, не будучи повністю тією, ким народилася спочатку.
— Як ви мене знайшли? — більш тверде питання. Буря всередині стихла.
— Так само, як ти опинилася тут — через пожежу, — він ще раз обдивився її, немов шукав наявність слідів самих опіків. Ніби намагався зрозуміти, як вижила та хвороблива дитина, якою вона раніше була, — Надто багато галасу та надто багато жертв.
«…щоб ігнорувати це», — німе продовження, яке не потребувало пояснень. Всередині Арізу все болісно стиснулося, забракло повітря. Констатований факт здавався їй прямим звинуваченням, через що вона міцно стиснула руки в кулаки, впиваючись нігтями в долоні.
— …Я прийшов забрати тебе, — вона настільки заглибилася у самобичування, що пропустила повз вуха частину тексту. Він говорив щось про кількість загиблих, а також зниклих безвісти, коротко підбиваючи підсумки справ щодо Саппоро.
На цих словам її серце защемило. Від болю, від туги, від круговороту інших почуттів, що наринули, — невідомо.
— Ні, — Арізу постаралася згладити відмову легкою усмішкою. Вона нищила мрію свого дитинства власноруч — мрію повернутися додому. Але чи є сенс — запитував суворо розум — повертатися у світ, де їй, напівкровці, і до всього цього, ще й сироті, — рівних шукати ніде? Щоб бути зацькованою чистокровними демонами, для яких і жінки зі свого племені нічого не значать? Та й як можна називати домівкою світ демонів, якщо практично все життя Арізу пройшло в людському? — Моє місце серед людей. Це мій дім. Велике вам спасибі за проявлену честь, але я не можу погодитися.
Ну ось, вона сказала це… Нехай він тепер йде, так.
Карлгайнц у цей час притулився до стільниці і схилив голову вбік, відчужено слухаючи ті безглузді відмовки, які бурмотіла дівчина. Миттю коли він подивився на Арізу, її пронизало недобре почуття, ніби вона зробила те, чого робити було не слід.
— Я розумію, — він кивнув і так само, як і Арізу, спробував згладити незручність розмови посмішкою. У нього це вийшло краще, — Але ти в цьому впевнена? — король вампірів підняв одну брову, і це був його єдиний вияв емоцій. Інші Арізу, принаймні, не вловила, однак її нутрощі похололи від якогось неясного відчуття.
— Так, — цього разу вона спробувала надати своїй особі природнішого виразу. Їй не сподобалося питання Карлгайнца, як і сам його погляд — не погрозливий, не лютий, не якийсь неприємний, відштовхуючий, що говорить про те, мовляв, не на це він чекав, не це планував. Інший… Проникливий, ніби він питав, чи справді все має бути саме так, як воно є зараз. Арізу вчасно впоралася з собою, не давши тону голосу втратити прямоту, перетворивши його на шепіт, — адже в цьому немає проблеми?
Карлгайнц коротко глянув на неї, перш ніж знову посміхнутися — як і раніше, ніби колишній неясної напруженості і не було, — продовжив:
— Ні, ясна річ. Але в мене є одне прохання, гаразд?
Арізу напружилася і трохи механічно кивнула, злегка збентежена цією заявою. Однак їй коштувало чималої сили, щоб не спотворити своє обличчя переляком, коли вона почула те прохання.
— Чи можна глянути на ту річ, яку ти ховаєш у правій кишені? — її дядько кивнув у бік вказаного місця і Арізу відчула, як кров відлила від обличчя. Вона, як загіпнотизована, пірнула рукою в кишеню і акуратно передала йому слоїчок. Тому що заперечувати і чинити опір безглуздо, особливо якщо він знає. Тільки ось як?!
Карлгайнц підібгав губи, в зацікавленій манері розглядаючи крихітний флакон з отрутою, з виглядом поціновувача, який знається на цій справі або, принаймні, розбирається в таких штуках чисто задля інтересу. Начебто Арізу тут і не було. Але потім він знову глянув на неї, ніби прикидаючи в своїх думках щось і знову передав їй отруту. Рука в неї помітно тремтіла, коли дівчина прийняла слоїчок назад.
Вона відкрила рота, намагаючись сказати щось. Чи щоб заповнити тишу, чи щоб піддаватися навіяним емоціям — Арізу навіть не могла зрозуміти достеменно. Карлгайнц мовив першим, мабуть, розтлумачивши те, що було у неї на гадці:
— Чому я його повернув? — він усміхнувся, коли зрозумів, що вгадав із запитанням. Через секунду ця посмішка згасла, однак легка задумливість нарівні з краплею напруженості не псувала риси його обличчя, — А хіба є гарантії, що ти не спробуєш знову?
— Відпустіть мене, — Арізу хитнула головою, — краще зараз, ніж потім. Я просто вчиняю так через низку причин, адже мені не стане легше — ні через дні, ні через місяці. А це… суцільні муки, муки, на які я просто не маю сил.
Застиглий у зупинці час брилою осів їй на груди. Вона різко замовкла, чекаючи незрозуміло чого — вердикту, дозволу, засудження її почуттів? Для демонів, казав їй хтось і колись, але Арізу цих подробиць не пам’ятала, вони чужі. Тільки ось, вона більше людина, ніж демон, коли Карлгайнц, вампір по крові, і такі речі для нього, мабуть, абсурдні. Однак у його виразі обличчя ніякого глузування чи чогось ще не було. Тільки легкий, ніби розуміючий, смуток.
— Тоді якщо це твій остаточний вибір, зроби це зараз. Не в якомусь місці, а тут.
З незрозумілих причин від цих слів їй навіть полегшало. Що не доведеться шукати місце, щоб закінчити все самотужки? Або від простого розуміння?
В очах потемніло швидше, ніж Арізу передбачала. У неї навіть не було останніх слів, зате незрозуміла репліка Карлгайнца, яку вона не розчула через шум крові у вухах, чомусь мучила згасаючу свідомість.
- 1Говорячи про католицьке духовенство, про яке йтиметься далі, варто зазначити зобов’язання целібату для священиків. Але це стосується лише Латинської церкви, коли, наприклад, східно-католицька не забороняє висвячення одружених чоловіків; також цікаво, що поява одружених священнослужителів — вже в Католицькій церкві латинського обряду — можлива при з’єднанні з нею англіканських священиків. Окрім того, за деякими підрахунками кількість одружених священиків становить приблизно 20% усіх католицьких священиків у світі. Це означатиме, що 20% усіх католицьких священиків офіційно та законно одружені, навіть якщо целібат продовжує залишатися вимогою.