Насправді їй не було страшно. Чесно кажучи, зовсім.
Хоча внизу кричали, бігали, метушилися, виспівували, майже що, моторошні літанії смерті, її самовладання так і залишалося непохитним, відчуженим від усіх людських турбот.
Це тому, що я знаю, яка смерть?
Це тому, що я вмирала незліченну кількість разів?
Там, на блискучих паркетах, у калюжі чорної крові, що призначалися для раутів та танців, а не для всього цього; у глухому лісі, з гострим болем, викликаним безліччю рваних ран, і горючими сльозами, що сіллю танули на язику. А ще в спальні, на сходовому прольоті, в райському замку, який пульсував густою магією і який був наповнений нею від підлоги до стелі.
Тоді було боляче. І тоді було страшно. Але не зараз. Вона.. звикла? Чи змирилася?
Її вирок завжди був споконвічний, про що господар райського замку принагідно нагадав напередодні. Він сказав: «Кат прийде за тобою на світанку і притягне волоком до свого господаря; і будеш ти рабинею до кінця своїх років, доки безумство не виїсть залишки твого розуму». Очі його, золоті й холодні, як гірські фіорди, були сповнені стриманої застережливості, тому вона без краплі сумніву прийняла останній подарунок — каламутно-зелений флакон, розміром у половину фаланги.
Пояснення подальших дій не потребувало.
Тому, коли в коридорі почулися вібрації чужих кроків, дівчина широко посміхнулася — тепер вона ключова особа в la commedia a soggetto, бодай і на мить. Зате, яка солодка ця мить!..
Насолода вирувала в ній рівно до тих пір, поки в дверях з’явився не кат, а — навпаки — той, кого їй найменш очікувалося побачити…
— Ти?.. — всього лишень вирвалося в неї.
Напівтемрява в кімнаті пашіла задухою, димом та чимось ще.
— Це все?
Фамільяр схилив голову, наче силився віднайти в своїх спогадах дещо таке, — хай на перший погляд воно б здалося мізерними і незначущим, — що могло б доповнити звіт.
— Так, пане, — тихо буркнув він.
— Гаразд, ти вільний.
Послугач, все так само впиваючись очима в підлогу, уточнив:
— Мені забрати тіло дівчини?
Скорчене у неприродній, незугарній позі, воно вимагало звернути на себе увагу, вабило погляд, як магніт, що притягує метал. Але чоловік — пан, хазяїн фамільяра, — лишень хитнув головою.
— В цьому немає сенсу, — сказав, — Можеш йти.
Коли послугач розтанув в повітрі, чоловік тихо зітхнув — останні миті життя померлої досі дзвеніли в нього в вухах, остигали на язикові. Так було завжди, коли він читав чужі спогади. Його довгі пальці заплуталися в її мокре, темне від крові волосся, повільно прибрали липні кучері з обличчя, щоб побачити, як цівка крові, що стікала у неї з рота, розмастилася по підборіддю і уже засохла на губах.
Ззаду долинули тихі, але міцні кроки. Прихожий був чимось знервований. Це було чудово зрозуміло. Принаймні, чоловікові. Він мав кшталт бачити усіх наскрізь.
— Вона мертва?
Чоловік випростався та обернувся. Темноволосий юнак зустрів його погляд мужньо, з притаманною йому самому тривкою вдачею.
— Так, — підтвердив він те, що і так було очевидно. Чоловік ще раз зітхнув, тому юнак спитав, — Вбачаєте в цьому свою провину? — слідом, вже менш твердо, додав: — Пробачте мою нахабність.
— Є речі, які неможливо відвернути, — просто сказав він, краєм ока поглядаючи на труп, — Втім, я роблю все, аби вони не зустрічалися на моєму шляху.
— Отже, шанс є?
— Як завжди, — чоловік витягнув кишенькового годинника. Кришка його, з чистого, як місячне проміння, золота, слабко замиготіла в світлі свічок, що догоряли, — Чи ти вже втомився?
— Аж ніяк, пане, — твердо вторував йому юнак, — Ви завжди можете на мене покладатися.
Очі чоловіка зблиснули. Він відкинув кришку та вдивився в циферблат.
— Ти пам’ятаєш, що я казав тобі на початку?
— Звісно, — кивнув хлопець, — Я попіклуюся про Єву і зроблю все необхідне.
— Добре, — чоловік мимохідь поглянув на мертву дівчину, що лежала біля його ніг, — Наша подруга припустилася помилки і це вартувало нам партії. Ні, навіть не так, — усміхнувся він кутиком рота, — Це я припустився помилки.
— Є речі, які неможливо відвернути, — терпляче повторив хлопець.
— Є, — погодився чоловік, слідом зразу же підібгавши губи, — Але не в цьому випадку, — він почав повільно накручувати годинник. Секундна стрілка спочатку повільно, а потім все швидше побігла назад, — Втім, я маю надію, що цього разу все вдасться.
— Я цілком розділяю вашу думку, — погодився юнак.
Чоловік посміхнувся і кімнату враз залило білим світлом.