Ніч. По справжньому прекрасний час доби: метушня, панувавша протяго довгого виснажливого дня, затихає, розчиняючись разом з останніми променями сонця у сутінках. За вікном прекрасні білі сніжинки кружляють у танці, на фоні синяво чорного неба, захоплюючи своїм танком з холодним поривчастим вітром. Справжня Різдвяна казка. І тільки в одному будинку панував справжній хаос. Скрізь літав посуд, повторюючи рухи завірюхи, але без тієї граційності та легкості, та створюючи сильний галас, що обов’язково пробудив би від сну всіх інших, але кому яке діло.
— Це все через тебе! — кричав один з хлопців, котрий якраз і був тим самим джерелом галасу, кидаючи черговою партією посуду в свого, за його міркуваннями, недолугого друга. — Тільки ти міг допустити подібне!
Ганс, а саме так звали цього нещасного, що так старанно уникав зіткнення зі «снарядами», літаючими слідом за ним.
— Ти ж знав, що він це пише, і просто дозволив йому!!! Я впевнений, що май ти можливість, і не таке б йому розповів!
В рудого знову полетіла тарілка, трохи зачіпивши плече нещасного. Той лише шикнув від болю, тихо вилаявшись собі під носа. І так майже кожен раз: тільки в житті Іогана стається щось неналежне його величної персони, як він одразу влаштовує скандал, який почують всі сусіди і, що б там не сталося, винуватим у цьому буде лише одна людина — Ганс. В нього вже не один раз летів посуд, меблі, одяг, їжа і багато чого іншого, що траплялося під руку розгніваному блондину.
— Якщо ти хотів мене позбутися, то міг би просто сказати про це особисто, а не псувати моє і без того складне життя! — Іоган, усвідомивши, що припаси скінчились, дотягнувся до стоявшого неподалік стелажу з усілякими сувенірами, які колись привозив йому журналіст, хапаючи перше, що трапиться, та з силою кидаючи.
Невеликий кулон, розписаний різними старовинними символами, полетів прямісінько в стіну, трохи вище голови розтріпаного Ганса. Прикраса, не витримавши подібного екстремального польоту, і не самого граційного приземлення, розкололася.
Майже одразу за цим, усі лампочки, що освітлювали «поле битви», почали лопатись, усіюючи шматочками скла розгублених юнаків. Білокурий парубок, забувши про своє невдоволення та чергову найбільшу трагедію в його житті, за мить опинився у теплих обіймах свого друга.
Все довкола почало трястися, ніби за вікном почався сильний землетрус, що своєю руйнівною силою досягав дванадцяти балів, проте сам будинок чомусь руйнуватися не квапився. Слідом, підлогу почала затоплювати вода, що взагалі узялася невідомо звідки, і всередині якої відображалося щось, що нагадувало пекельний вогонь, котрий розгорявся все сильніше та сильніше, ніби намагаючись дістати своїми «язиками» до жертв, аби затягти за собою в бездонну порожнечу смутку та відчаю.
Приміщення заполонив мерзенний запах, ніби вони опинилися посеред звалища, до якого привезли ораву мерців, котрим було явно не менше тижня. Хлопці в паніці ринули геть, в сподіваннях покинути це кляте місце, але вода, що підіймалась усе вище, не давала цього зробити, повільно перетворюючись на щось, що було схоже на болотяну трясовину. З кожним кроком рідина ставала густішою, та все швидше підіймалась вгору, ніби це просто частина кошмарного сну.
В усвідомленні, що діватися немає куди, Іоган притиснувся до свого друга ще сильніше, сподіваючись на диво, що просто трошки запізнюється, але зараз, саме в цю мить, відчинить двері та врятує від неминуючої загибелі.
Але ніхто не йде.
Рятувати їх нікому. Ніхто не знає про оой кошмар, який зараз відбувається за стінами їх квартири, а якби й знали, то що вони могли б зробити?
Запахи посилювались, а світіння ставало тільки яскравішим, зрештою приймаючи у свої обійми нових жертв. Страх під шкірою шепотів про найгірші варіанти того, що могло б з ними статися далі, не забуваючи у деталях розписати жахливу смерть з агонією від води, яка згодом потрапить у їх легені. Але за тим яскравий спалах, і…
Нічого…
Тільки дзвінка тиша та приголомшливе забуття…