Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Вранішня тиша зачаровувала. Через відкрите вікно, на де-не-де обшарпану стіну кімнати прокрався маленький сонячний зайчик.
«Треба знайти час на ремонт. Вона просила.»
Чоловік зі сріблястим волоссям вже пів години як прокинувся, але не ворушився. Він боявся завадити солодкому сну жінки, яка лежала поряд. Її вії тримтіли. Їй снилось щось приємне. Вона посміхалась.
«Треба сходити на побачення. Давно вже не гуляли разом. Робота.»
Жінка уві сні підвинулась ближче, шукаючи його тепло. Холодну шию чоловіка опалило її гаряче дихання. Вона щось промурчала, поморщивши курносий носик.
«Така тепла. Смішна.»
Затамувавши подих, він майже невагомо торкнувся губами її високого чола. Вона пригорнулась до нього ще сильніше, обіймаючи. Чоловік зарився носом у світле пшеничне волосся, вдихаючи такий рідний запах свіжого морського повітря і теплого сонця.
«Сьогодні вихідний. Нарешті.»
Вже цілий рік він прокидався поряд із цією неймовірною жінкою. Здавалось, що іншого життя «до» не було, а всі страшні події минулого були кошмаром, який забрала із собою світанкова прохолода.
«Добре. Тиша. Спокій.»
Жінка немов почула думки чоловіка і розплющила заспані сірі очі, намагаючись сфокусуватись на його лиці. Рожеві вуста торкнула щаслива посмішка. Він був поряд. Не на службі.
- Доброго ранку, сонечко, – як завжи м’яко і ніжно мовила вона, солодко потягуючись у його обіймах.
- Привіт, – легко кивнув у відповідь. Він досі не звик до мирного життя. Все це здавалося ілюзією. Навіть те, як ніжно вона зверталась до ньго змушувало ніяковіти. Він одразу почав шукати щось на стелі, відводячи погляд. А їй це подобалось. Він завжди був впевненим на полі бою шинобі. Сильний та незламний. Біля неї ж сором’язливий. Зовсім не знав, що робити і казати.
- Какаші, тобі знову здається, що на стелі сидить жук клану Абураме? – Молода жінка залилась сміхом, згадуючи всі смішні виправдання коханого, коли він ховав погляд. Історія про жуків їй запам’яталась найбільше. Сон як рукою зняло.
- Ні, просто задумався…
«Вона так голосно сміється. Але цей сміх не дратує. Навпаки.»
- Про що саме? – Жінка злегка припіднялась на ліктях, намагаючись зазирнути в його темні, завжди втомлені, очі. З неї трохи сповзла ковдра, оголюючи спину. Її звичка спати голяка досі бентежила відважного шинобі.
«Про тебе.»
- Думаю, що ми давно нікуди не виходили разом, – після секундної паузи відгукнувся Хатаке. Його погляд затримався на плавних лініях плечей.
- Он воно що… Запрошуєш мене на побачення? – Вона хитро примружила очі, нагадавши йому кішку. Таку домашню, пухнасту і теплу.
- Ну… – Шостому Хокаге подібні пропозиції давались досить важко. Але він мужній, навіть допомагав світ рятувати одного разу! Тому тихо видихнувши ствердно кивнув, – так.
- Прекрасна ідея, – вона знову широко усміхнулась, – тоді в «Ічіраку»!
«Щира. Її посмішка рятувала. Чому він не зустрів її раніше, коли його поглинав морок?»
- Досить дивно піти на побачення саме туди… – протягнув чоловік. Нарешті він заглянув в її очі.
«Неначе небо за секунду до початку нищівної зливи.»
Вона дивилась на нього з неприхованим захопленням. Все ж таки вона досі звикала до нього без маски. Шостий Хокаге був не просто симпатичним або милим. Дійсно красивий чоловік. Знала б вона раніше про таємницю його зовнішності, то ніколи б не покликала на побачення. Вона б думала, що такий їй точно відмовить. Вона покохала його лише через те, що він це він. Тому такий сюрприз жінка вважала приємним бонусом. Під час їхнього першого поцілунку буквально отетерівши, навіть очі заплющити від подиву не могла.
- Але ж ти любиш рамен! – Лице жінки опинилось поряд із його.
«Знову так близько. Хочу.»
- Люблю, – Какаші підвинувся трохи ближче, заманюючи жінку до пастки у вигляді поцілунку. Світловолоса мило примичала щось невиразне йому прямо в губи.
«Не хочу відпускати.»
Крізь поцілунок знову почувся її сміх, – так ти любиш мене чи рамен?
- А ти як гадаєш? – Він теж посміхнувся.
- Мабуть рамен… – Її лице вмить посерйознішіло. Какаші на силу стримав сміх, що так і рвався з грудей.
«Шуткує чи дійсно так вважає?»
- Он воно що…
Він знову притягнув її до себе, цілуючи більш пристрасно, глибоко, чуттєво. Її тіло здригнулось, неначе вмить охоплене полум’ям, а потім тут же занурене у крижану воду.
Його потріскані, сухі губи, наповнені теплом, зводили її з розуму. Вона не збиралась відступати. Відповідала геть не соромлячись. Палко. Жінка притискалась до чоловіка немов востаннє. Обіймала за широкі, трохи сутулі плечі. Вдихала його такий знайомий запах, схожий на травяний чай з лимоном.
Він вже не тямив як підіймяв під себе пухке, рідне, піддатлеве тіло. Вона зовсім не була схожа на жінок, які його оточували на службі.
«Така жіночна. Справжня.»
Світловолоса запрокинула голову, коли він почав покривати шию швидкими короткими поцілунками. Світ навколо закрутився у невгамовній каруселі і танув десь за межами свідомості. З’являвся інший світ, в якому вони існували лише вдвох. Її ніжні пальці з короткими нігтиками приємно впились в його бліду шкіру, визиваючи короткий тихий стогін насолоди.
Хатаке опустився ще нижче, приділяючи увагу великим грудям. Хтось би сказав «на любителя», а йому подобалось. Все в ній подобалось і захоплювало. Срібні маленькі розтяжки, що її прикрашали. М’який округлий живіт. Широкі стегна. Абсолютно все було прекрасним.
- Какаші… – схлипнула жінка, вже не в силах терпіти солодкої муки та очікування, що здавалось вічністю, а він ніби розтягував задоволення. Пальці зминали такі приємні на дотик груди, бавлючись із затверділими сосками, ніжно погладжуючи світло-коричневі ореоли. Спина жінки мимоволі вигиналась, а ноги зводило від бажання.
Низ живота чоловіка скувала приємна тяжість, що опускалась все нижче і нижче. По спині пробігали мурашки від кожного дотику. Вона зарилась руками у його вічно неслухняне сріблясте волосся, м’яко стискаючи у самого коріння.
«Не можу більше стримуватись.»
Він знову повернувся до її обличча, глибоко цілуючи. Кусав її губи, від чого вони ставали яскравішими, пухкішими.
Хатаке любив бути зверху. І цей раз теж був не виключенням. Він входив плавно, насолоджуючись кожним міліметром. Це зводило з розуму. І ось поштов, ще один. Вони неначе розчинилися одне в одному, утворюючи єдине ціле. Темп ставав дедалі швидшим. Жінка вже не стримувала себе, голосно кричучи його ім’я і лишиючи нігтями червоні полоси на такій улюбленій широкій спині. Потім вона невзначай буде дивитись на це неподобство і корити себе за нестриманість. Але це потім. Він любив, коли було саме так.
Знову поштовх від якого на мить зник, навіть, ілюзорний світ, в якому вони тільки що знаходились. Хатаке вперся лобом в таку любу виїмку між шиєю та плечем і важко дихав, іноді коротко здригаючись від приємної кульмінації. Чоловік навалився на неї всією своєю вагою.
Вона кінчила одразу, слід за ним, до оніміння стискаючи ноги, обхвативши його бедра. Найбільше їй подобався цей момент, коли вже вони вдвох досягли вершини насолоди, але ще знаходились десь у іншому вимірі, утворюючи одне ціле.
Через пару хвилин він ліг на спину, перед цим подарувавши ніжний, легкий поцілунок. Обоє тяжко дихали. Очі мимоволі заплющились від приємної втоми, яка охопила все тіло. Какаші заключив в обійми таку рідну жінку. Лиш краєчком рота він посміхнувся.
«Так добре поруч із нею.»
- Сонечко… – вона солодко позіхнула, уткнувшись носом в його жилисту шию.
- М?..
- Так ти любиш рамен чи мене? – Вона не забула. Хитро посміхілась.
- Рамен, – тепер вже він позіхав, широко розкриваючи рота, прикриваючись вільною рукою.
- Що!? – Чоловік думав, що оглохне від невдоволення.
- Люблю рамен, а тебе я кохаю…