— Олеже, ну чого ти за мене хвилюєшся. Ніби я до бабці ніколи не їздила, — дівчина пирхає та міцніше тримається за поручень у тролейбусі, — ну так, то зазвичай не по ночі було, та не після сварки з матір’ю, але чи справді то велика різниця? — вона починає підходити до дверей, скоро кінцева, її зупинка, — ой, Олеже, не нуди. Так, то через кладовище іти, так по ночі. Кого мені там боятись? Мерців? — знову сміється у трубку. Пробиратись до виходу перед поворотом було поганою ідеєю, дівчину заносить і вона ледве встигає схопитись за поручень, телефон випадає з її рук. Стиха матюкаючись Лія нахиляється за ним. На секунду її очі зустрічаються з очима водія. Абсолютно порожніми та скляними. По спині дівчини пробігає холодок. Він мертвий. Лія давить у собі крик та підіймає телефон з підлоги. Коли вона знову дивиться на водія, то ніяких скляних очей та трупних п’ятен на його обличчі вже немає. І очі його цілком звичайні, хіба що трохи втомлені. Такий собі погляд літнього чоловіка. Абсолютно живого літнього чоловіка. Напевно то була гра світла. Або адреналін після сварки якось вплинув. Чи Олега просто менше слухати треба. Але коли двері тролейбуса відчиняються Лія все одно майже вибігає назовні.
— Та, Олеже, все зі мною добре, просто телефон впустила, що ти нагнітаєш вічно? — дівчина переходить дорогу, — О, справді? Ти віриш у всі ці жахастики для дітей, Олег? Не будь дурним. Немає там ніяких привидів. І відьом там теж ніяких не має. І взагалі, боятись треба лише живих, мертві тобі вже нічого не зроблять, — Лія закочує очі та гидливо пирхає. Мертві на то і мертві, що нічого вже не вдіють. Якщо вони тільки не ведуть твій тролейбус.. Декілька п’яничок біля сусідніх гаражів дивно посміхаються і Лія швидко заходить на територію кладовища. Цих живих точно варто боятись. Зомбі їдять мозок, бо у них всох власний. Ці ґвалтують з тієї ж причини.
Починає накрапувати дощ, голосно вдаряючись об металеві хрести, тихіше стикаючись із кам’яними надгробками. Десь голосно гавкають пси. Така вона, мелодія нічного кладовища. Чим далі заходить Лія, тим сильніше чутно гавкіт. Дівчина намагається лишатись спокійною, але у голову лізуть старі бабусині історії про хазяйку кладовища, і Лія сіпається, ніби намагаючись струхнути із себе непрохані думки. Аби не блукати далі дурними думками, починає краще вслухатись у голос Олега: — Що ти там кажеш? Наш “Веселий” за часів російської імперії був “Веселением шабаша”? Яка дурня, на росії завжди ненавиділи євреїв. Та кого взагалі, на росії любили, — дівчина прискорюється, коли бачить собак, які сходяться до неї ніби з усіх частин кладовища. Звідки вони взагалі тут взялися? Ще пару хвилин тому вона чула їх так далеко… Як вони так швидко опинились тут? Чи вона просто не помітила їх через голос Олега, що супроводжував її всю дорогу? Все це стає дивно моторошним. Чи то адреналін після сварки остаточно вщух, чи то вже треба тему переводити.
— Ні, жодних відьом на Веселому не живе, я тобі кажу. Якби жили, я б знала, Олег. І я тебе запевняю, етимологія назви цього передмістя ніяк не пов’язана з відьомським сміхом та шабашем. Та навіть якщо і пов’язана, то шабаш то від шабату, може тут євреї жили, ти звідки знаєш? І грози тут найчастіше через особливості ландшафту, а не відьом, чесно-чесно, — Лія помічає таблички з номерами вулиць і намагаючись відволіктись від гавкоту собак, жаліється у трубку: — Хто взагалі додумався відмічати вулиці на кладовищі? — собаки не дають про себе забути та слідують за нею безперервно лаючи. Це починає відверто дратувати і Лія прискорює крок, у намаганні відірватись від них.
— Ох, так орієнтуватись легше? Кому, мерцям? Мій єдиний орієнтир це четверта вулиця - середина дороги, — вона сміється, але перед очима зовсім скоро бачить вказівник, від якого почала відпадати табличка із підписом: “4-та ВУЛИЦЯ” Собаки навколо ніби остаточно сходять з розуму і Лія майже біжить уперед, міцніше стискаючи телефон. На стіні, яка прямо перед виходом із кладовища виблискують червоні долоні.
— Ці пси показились чи що, — задихано промовляє дівчина у трубку, — Господи, ледве від них відірвалась, — радіє Лія, коли помічає, що пси далі за територію кладовища не слідують, збавляє ходу — Що ти там казав? Обережніше? Та я майже дійшла, лише отой лісок лишився. Дощ, правда, йде, всі черевики брудні будуть, бабка приб’є. Та пройшла я вже “наймістичнішу” частину дорогу, Олеже, що зі мною буде, — дощ лишень посилюється і Лія невдоволено петляє частиною гаражів, нарешті виходячи у лісок. Стрибає по камінцях, намагаючись не забруднити чоботі. Дерева схиляють гілки так низько, ніби створюють браму на вході до лісу, ніби обіймають того, хто заходить.
— А ну повтори що ти кажеш? Зв’язок поганий, — Лія пробирається вперед, крізь гілки та хащі. Дорогу розмиває дощ та лише тьмяно освітлює місяць, — Гей, Олег? Я не чую, щось зі зв’язком, — дівчина дивиться на екран телефону: зв’язку лише одна рисочка. Лія роздратовано підіймає телефон до гори, в надії зловити зв’язок. Пропадає і остання рисочка. Дівчина матюкається та намагається вмикнути хоча б ліхтарик. Телефон взагалі сходить з розуму і то вмикається, то вимикається. Лагає чи що? Вона ж тільки нещодавно новий купила… Лія відривається від екрана. Будинок досі не видно, дорога здається надто довгою, а всі дерева однаковими. Але це ж лишень здається, правда? Ще трохи й буде будинок бабці та теплий чай. І можна буде з бабусиного телефону подзвонити і сказати Олегу, що все добре. Він напевно хвилюється зараз. Щось там майорить на обрії, напевно будинок. Лія пришвидшує ходу, та міцніше стискає мобілку, чи то від страху її загубити, чи то від страху загубитись самій. Дощ погіршує видимість, ноги починають грузнути у багнюці. Далі, швидше, ще зовсім трохи. Краплі боляче б’ють по обличчю, затікають за виворіт, а сама майстерка вже зовсім мокра. Будинок так близько, що Лія біжить до нього грузнучи у багнюці, яка ніби по коліно, але біжить. Падає. Її джинси остаточно мокнуть та забруднюється, але це все здається їй таким неважливим, бо якщо вона добіжить… Якщо вона тільки добіжить… Лія підіймається і не збавляючи темпу знову біжить. Через секунду перед нею постають руїни. Весь цей час вона бігла не прямо. Весь цей час вона йшла не туди. Це набагато лівіше, ніж потрібна їй вулиця, це буквально старі закинуті будівництва посередині лісу. Лія відчуває, як її серце калатає десь у горлі. Вона перевіряє телефон. Можливо з’явився зв’язок… І вона зможе подзвонити Олегу… Чи бабці…. Комусь… Дівчина кілька разів клацає на екран, потім на кнопку увімкнення, потім взагалі її зажимає. Нічого не відбувається. Телефон не вмикається. Лія розчаровано стогне. Вона відчуває себе так, ніби ліс спостерігає за нею. Ніби з кожного куточка на неї дивляться очі. Обертається навкруги, намагаючись побачити того, хто спостерігає. Але у висновку лише ще більше губиться у просторі. Треба йти. Треба просто йти назад, повернутись на головну дорогу та спуститись до будинку бабусі. Нічого важкого, нічого страшного. Це лише ліс. Головне нікого не зустріти. Живого. Чи мертвого. І Лія йде. Знову грузне в багнюці, спотикається, вже не біжить, але йде вперед, бо руїни ж не так далеко від головної дороги. Місяць заходить за хмари. І до того мізерна видимість знову зникає. Лія чує каркання, таке химерне та зле. Наче сам ліс з неї насміхається, ніби сам Блуд з неї сміється. Ніби це вистава, цікава комедія. Театр однієї актриси, яку він просто забув попередити. Дівчина йде швидше, намагаючись триматись за дерева та не збитись з єдиного напрямку — прямо. Несвідомо пришвидшує ходу. Від кого вона тікає? Кого боїться? Коли місяць знову виходить із-за хмар, Лія виявляє себе перед роздоріжжям. Неважливо, право чи ліво. Важливо те, що вона знову пропустила головну дорогу. Вона знову пройшла повз. Вона знову заблукала. Ця сторона лісу мала б бути їй знайомою. Вона в дитинстві все облазила, вона знає, що варто лише розвернутись назад та повернутись на головну дорогу. Це навіть має бути ближче, ніж у минулий раз. Але вона просто не бачить, де це назад. Куди йти. Всі дороги здаються однаковими, всі дерева виглядають різними, але жодне з них хоча б приблизно не виглядають знайомими, схожими на орієнтир. Лія розчаровано підіймає голову до неба та голосно волає в нікуди. З неї досить. Вона вже ладна повірити у відьом, тільки нехай її відпустять до дому. До бабусі, до теплого чаю та чистого, сухого одягу. Дощ не припиняється, і вода лише затікає їй у вуха в цьому дурному положенні. У її голові абсолютно пусто. Жодних ідей. Жодних варіантів. Лія знову клацає кнопки на телефоні. Нічого. Зовсім. Аж раптом згадується стара бабусина історія. Про Лісового. Може то він її водить? Образився, що давно не заходила і так грається? То треба лише струмок, вода що тече. Зараз же дощ, точно щось є. Лія шукає очима щось, що хоч би трохи нагадувало б струмок. Згодиться будь-яка вода, що тече. Нарешті, через пару секунд, які здавались справжньою вічністю, дівчина знаходить розмиту водою дорогу, де сформувався струмок. Вона перестрибує його майже з істеричним сміхом. Це має бути порятунком. Зобов’язано. Дива не стається. Дерева не стають впізнаваними, а дороги різними. Лія перестрибує ще раз. І ще. І ще. Поки не стрибне занадто далеко і не полетить кудись вниз. Вона загрузла в болоті, тепер справді по саме коліно. І воно ніби тягне її все більше всередину, все глибше, ніби хоче забрати цілком. Як грьобані сипучі піски. Вона пробує підняти хоча б одну ногу, але губить рівновагу і боячись впасти зупиняється. Вибратись звідси без допомоги просто не вийде. Лія панічно оглядається у пошуках мотузки, чи гілки, чи взагалі будь-чого, за що можна було б зачепитись і вибратись. Вона бачить лише паркан. Дівчина істерично сміється. Вона зрозуміла де вона, вона знає, як звідси прийти до будинку. Але вже не може. Десь вдалині чується гавкіт собак та каркання воронів. Лія відчуває, як по обличчю течуть гарячі сльози. Їх було б легко сплутати із дощем, якби очі так не пекло. Вона помре тут. Помре у блядській розмитій канаві, тому що не змогла вибратись із блядської багнюки. Помре із дешевим китайським телефоном, який поламався у такий невідповідний момент, і ніхто не зможе їй додзвонитись. Завтра хтось найде її замерзле тіло і вона потрапить у всі новинні пабліки. Не про таку славу вона мріяла. Але… Краматорськ — місто можливостей. Вона помре цією дурною смертю, бо і сама вона абсолютна дура, і ніякого лісовика не існує. Просто завтикала в телефон на початку, просто пройшла далі, поки місяць був за хмариною. Вона така до біса чутлива. На неї так легко вплинути цими дурнуватими казочками про відьом. Це все не насправді, це все лише у її голові. Треба було меньш слухати бабусиних історій.
Із-за дерева на неї дивиться постать. Дівчина гукає, надіючись, що це людина, і вона прийде їй на допомогу. Вона не помічає, що у постаті зовсім немає обличчя. Лія кліпає втомленими та важкими від сліз очима і постать зникає. Напевно це знову гра світла та крапель дощу. Або ігри її розуму, після того, як знову піднявся адреналін від таких пригод. Каркає ворона. То так Блуд сміється.