У потилицю вдарили швидко. Чимось важким і дуже болючим. Він не встиг схаменутися: лезо окреслило шкіру, залишаючись на ній караючою кров’ю.
Сьогодні вони нарешті вибралися зі своїх проблем. Спочатку переїхали до іншого міста, в світлу і простору квартиру, потім перетнули кордон лише з одним рюкзаком, думаючи куди доля заведе їх завтра.
Сьогодні вони втекли. Від проблем. Від суспільства. Втекли, щоби бути щасливими.
— Вам треба пройти міст і спуститися вниз, як тільки побачите перед собою наливну одразу на право, — пояснював старий, показуючи приблизну дорогу своєю палицею. Біля салону краси вже юрмилися люди, вікна в різнокольорових будинках відчинялися все ширше, так само, як і сонце вставало над горизонтом.
Джісон дивився кудись вгору, на вершини гір, укриті снігом і непроглядними лісами. Біля їхнього підніжжя утворилося чудове маленьке містечко — на карті воно видно ледь помітною точкою. Шукати в такій глушині точно ніхто не стане.
— Дякую, — відповів Мінхо старому англійською.
Як тільки він відволікся Джісон відразу ж потягнув його за руку:
— Ходімо швидше. Я хочу скоріше
до водойми.
Тихе, здається, неземне містечко
приймало гостей. Шум був саме з його центру, де був базар та куди з’їжджалися всі місцеві бариги й продавці. У вихідні дні він ніколи не пустував. Навіть зараз, рано-вранці, туди збігаються мешканці щоб купити їжі на цілий тиждень. Адже там все найякісніше і найсвіжіше.
Зійшовши з площі вони крокують дорогою обкладеним камінням, яка веде в кожній таємний куточок.Повернувшись до входу парку, в якій випадково зайшли, вони сідають на м’який газон біля цегляної огорожі. Крони паркових дерев, що звисають зверху, створювали приємну тінь, вдалині все ще виднівся пульсуючий ринок. Сидять пліч-о-пліч, періодично стуляючи руки разом, не перестаючи поглядати на всі боки і захоплюватися красою природи. Не те, що Мінхо прямо хотів саме зараз бути в цьому чудовому місці, але у Швейцарії побути давно хотілося. Шкода ось тільки, що саме таким чином.
Джісон виглядав стомленим, але звідкись брав сили посміхатися, коли Мінхо щоразу заводив з ним розмову; дивився у вічі, перебирав його волосся і тепло-тепло обіймав.
Мінхо завжди був непередбачуваним. Але Джісон готовий був чекати від нього всього, чого тільки зайде в його голову. Засинаючи пізно ввечері він навіть не знав що чекає на нього завтра, і куди занесе його після. Квартира в центрі їхнього міста, де вони жили раніше, була не така рідна, як та в якій Джісон жив до цього. І з нею в нього залишилося дуже багато спогадів. Ось тільки Мінхо думав інакше: у жодному куточку міста — йому не раді. І зібравши всі свої речі, він не мав вибору. Опівночі, коли на іншій півкулі вже був ранок, вони дісталися першого пункту призначення — паспортний контроль.
Це було неймовірне почуття, перетинаючи кордон із одним тільки рюкзаком, та з коханою людиною під руку. Він знав лише одне таке почуття.
То була свобода.
Вони застали світанок вже в незнайомій їм країні. Два дні в дорозі та ще одна ніч у найближчому готелі. Вже будучи втомленими, вони ледь як пересувалися, думаючи про те, як зайдуть у свій тимчасовий будинок і ляжуть відразу відсипатися.
Сонце сліпило в очі, нагріваючи все більше асфальт. Люди навколо них ходили і розважалися, говорячи своєю мовою. Мінхо та Джісон зовсім не розуміли їх. Але це було не важливо, коли двоє людей хочуть поговорити поодинці вони йдуть в інше місце, подалі від розкритих вух. Але тут їм було начхати — їх ніхто не зрозуміє. Двох придурків, яким закортіло втекти.
Тут і повітря чистіше. Джисон вдихає повні груди і блаженно заплющує очі, лягаючи головою на плече Мінхо.
— Знаєш, тут рівень життя кращий, ніж там, звідки я родом. З усього світу ми вибрали саме цю країну, але я сумуватиму за будинком, — з ноткою смутку сказав він.
— Навіть не віриться, що ми тут, — Мінхо лівою рукою обійняв його, запускаючи пальці в нагріте сонечком волосся.
— Раніше звучало, як дурна мрія, правда? - Джісон підняв свої очі, намагаючись подивитися в його червоне від спеки обличчя. — Здавалося б, це було так далеко, але так близько. Так виглядає справжній рай?
***
Під ногами та сама стежка. Джисон знімає з себе кеди, йдучи вже босоніж кам’яними плитами, що встигли нагрітися за цей час. Кам’яні стіни будинків та цегляні різнокольорові дахи, яких з гір можна було побачити як розсипане M&M на зеленому тлі. Усі як один — картонні будиночки, начебто з фільму минулих років. Старе містечко біля однойменного озера нагадувало казку, в якій хлопці зараз перебували. Але їхня хата була з червоним дахом і бежевими стінами, що стояла прямо в лісі і нагадував будинок червоної шапочки, де вовк з’їв її бабусю.
— Ти ходитимеш босоніж?
— Тут дуже гарна погода, — смикаючи волосся на голові, сказав Джісон.
Мінхо жмуриться від поганого світла нагорі.
— Будь обережнішим, дивись під ноги. І вийди на траву, дорога може бути дуже гарячою.
— Тут немає п’яниць, Мінхо. Я не
наткнуся на скло або гострий камінчик.
Мінхо ніжно посміхнувся. Гори пливли за ними, щойно ті бігли безкрайніми полями. Джісон часто задивлявся нагору у спробах переглянути сонце. Обідні півгодини пробігли крізь них: вони ховалися від сонця, рахували дерева, пливли горами і нарешті знайшли свій будиночок.
Однокімнатний маленький будиночок, що стояв далеко від центру, але мав багато привілеїв: сад під вікном, залишки від річки та гойдалки на дереві.
Єдиною «визначною пам’яткою» в цьому будинку був сад, розкинутий на нерівній поверхні землі. Мінхо кинув рюкзак десь на кухні і знову вийшов на вулицю. Джисон помітив від господарів залишені, або забуті, цукерки і прихопивши всю пачку з собою — вийшов слідом за ним.
Мінхо, перш ніж лягти на траву, перевірив рукою її сухість, а Джісон відразу ж розкинувся там зіркою, поїдаючи солодощі.
— Як влітку у бабусі, — усміхнувся він.
— Так,— Мінхо витягнув свої ноги.— Тільки в селі не було вікон із видом на гори.
— Це плюс. Біля них холодно вранці, — Джісона пробило на ностальгію по дому та родині, що він розвернувся дожовуючи шоколадку в роті.
Волосся, разом із травою, коливаються на вітрі. Джісон давно помітив, що фіолетовий колір довго і добре тримається на його рідному каштановому. Він навіть не відчував різниці, перебираючи фіолетові пасма замість звичних коричневих. Мінхо там щось говорив про те, що поки він спав купив їм каву, але Джісон не сильно сконцентрувався на голосі. Його більше вабило до обличчя, яке хотілося цілувати, і тонути. Тонути в цих карих очах з віями, що дуже виділяються, тонути в його завжди холодних руках, коли Мінхо обіймає його вранці, і зігрівати їх. Тонути в цій людині так само, як цукор у каві, яка залишилася недоторканою до самого вечора.
Вони проводили сонце вже у спальні. Мінхо ще хвилювався, по ньому це було видно: він довго задивлявся в одну точку, хрумтів пальцями, перевіряв усі сумки та документи. Джісон з того вечора пам’ятав мало, але причину різкого бажання поїхати розумів. Більше року тому люди, у яких батько Мінхо позичав гроші,вийшли на його сина. Чек перед очима Мінхо повстав чималий. Терміни видачі боргу підтискали, Мінхо намагався як тільки міг, харчувався чим завгодно, економив, багато працював. Але цього було замало.
Вони залишили йому рани, вони побили його, тому що «Мінхо працював як черепаха». Він прийшов з раною на плечі та запамороченням. А коли у передпокої знепритомнів прямо у Джісона на руках - той відразу зрозумів що до чого. В останній момент єдиним виходом було втекти. Швейцарія — дорога країна. Звалити сюди без грошей означало занапастити себе. Тож усі виплати пішли за Джісоном.
Вони ще не знають, з чим зіткнуться далі. Вони все ще не знають, чи залишаться вони живими, якщо їх знайдуть. Вони в бігах, бо влипли по-великому. Тому так важливо зайвий раз сказати «Я тебе дуже люблю». Для Мінхо це було важливим.
З одного вікна темний ліс, а з правого боку — червоний, яскравий захід сонця. Але світло вмикати їм не треба було. Хотілося побути в такій синій, похмурій темряві, де вони могли знайти один одного. Голова Джісона злегка звисала з м’якого як зефір матраца, коли Мінхо поклав під неї руки.
— Ти якийсь тихий,— зауважив Хан.
— Ти не знаєш який шторм всередині мене, - пошепки відповів Мінхо. Джісон перевернувся до нього обличчям і підвівся на ліктях, з тугою в очах дивлячись на нього.
— Ей… ти чого, — він ліг на його груди, тикаючи носом у вигин шиї. Джисон торкався його долонь граючи зі своїми.
— У тебе такі руки холодні, порівняно з моїми.
— Це можна виправити.
— Все буде добре, гаразд? - коли Джісон каже подібним чином - Мінхо міг відчути правдивість його слів. Все справді буде добре, якщо він кинув все і пішов за ним. Лі киває, заглядаючи в його очі з повною надією на те, що ця людина ще не скоро піде з його життя.
Простирадло сповзає на підлогу. Хан переводить погляд на обвітрені губи Мінхо: нижня страждала від частих покусувань через переживання, і відразу торкнувшись їх своїми - ненароком потонув. Джісон провів подушечками пальців по його рані, що була порізана на правому плечі - Мінхо трохи смикнувся, розриваючи поцілунок. Він торкався її як вперше - коли Мінхо вперше прийшов до нього після тієї ночі, сказавши «Нам треба поїхати».
Мінхо гладив його по спині, паралельно невагомо і ліниво з’єднуючи їхні губи, руками перебираючись до самої потилиці, більше залучаючи до себе. Джісон часом замислювався про його слова про спокій, який слідував за ними. Але насправді спокоєм завжди були вони.
Джісон склеїв молоком їхні пальці.
Поцілунки вже були хаотично розкиданими по всьому тілу: Мінхо цілував його ключиці, плечі, смикаючий від напруження і спокушання кадик, поки Джісон безперервно повторював його ім’я прямо на вухо - це була його улюблена мелодія.
Темрява вкрила кімнату і засмикнулась серпанком. У ній з’являлися відлуння чмоків і ледь чутного дихання обох сплетених та бездоганних душ.
***
— Ти мені дуже дорогий, Мінхо.— хлопець уткнувся обличчям у груди, трохи хитаючись. Вже стояли біля вікон, обіймаючись так, щоб відчувати кістки один одного. Тільки цей кіт у руках Мінхо міг так гарно розповідати про своє безмірне кохання.
— Що мені зробити, щоб ти був у безпеці та повному достатку? Джісон, мені правда складно виражати свою величезну любов до тебе, тому що я не зовсім розумію як ще це зробити без слів, — Мінхо намагався видавлювати голос, але коли зрозумів, що лажає, швидко чмокнув у куточок губ. — Вони ніби порожні. Адже вони нічого не означають. Це лише слова. Як вони можуть тебе вберегти?
Джісон мовчить і, здається, зовсім не думає над словами його хлопця.
— Мені не потрібні від тебе вічні признання в коханні. Мені не потрібні від тебе дорогі подарунки, мені не потрібний комфорт та безпека куплені за гроші. Мені потрібен ти.
Він відсунувся, роздивляючись обличчя. Але поки Мінхо перетравлював інформацію, Джісон продовжував:
— Ми вибралися з наших проблем, Мінхо. Це головне. Тут ми можемо бути щасливими. У цьому маленькому містечку, де нас ніхто не знає. Тут гори, ліси, гарні будинки, тихо, спокійно. Хіба не про це ти так мріяв? Втекти від усіх?
— Так, ти маєш рацію,— нарешті сказав він, трохи подумавши, — Але мені не дає спокою, що ми не просто приїхали відпочити. Ми втекли, як ти сказав. У прямому значенні цього слова.
— Тебе досі це хвилює? Я не хочу, щоб у тебе були проблеми. Я хочу, щоб ти був щасливим. І ти будеш щасливим разом зі мною.
Мінхо схилив свою голову. Коли глянув у Джисонові очі – усмішка сама намалювалася на його обличчі. Іноді будинком може бути лише одна людина, де б вона не була. І Мінхо разом із Джісоном нарешті були вдома. У спокої, поки що не знаючи, що станеться з ними завтра.
Це місце назавжди запам’ятається у його пам’яті. Щастя біля вежі. Місце в Люцерні та хованки поцілунками на роздертій шкірі.