They say I’ve lost my mind
They say I’ll never find it
I think they’re kind of right
In fact, I kind of like it
Tones and I «Bad Child»
— То ти художник?
Підпригнувши від несподіванки, Джо повернулась на звук голосу. В кількох метрах за нею стояв високий молодий чоловік. Вона не пам’ятала його імені, але в голові засів цей суровий погляд темних очей. Здавалось, вони могли пропалити дірку в її голові.
— Що?
— Полотно.
— А, точно, — Джо опустила погляд на руки. — Насправді ні. Я абсолютна нездара, і не маю жодного хисту до цього, але мені подобається процес.
Дівчина поглянула на чоловіка, намагаючись пригадати, як його називала Емілі, продовживши поясненнювати:
— Те як лягає фарба. Подобається підбирати відтінки. Тримати в руці пензль, чи мастихін. Це…Надихає та заспокоює.
— Он як.
Джо розвернулась, лишивши гостя за спиною, та пішла до будинку. Дівчина не була певна, чи може назвати це словом «дім». Тут вона не відчувала себе «як вдома». Все було чужим. Непривітним. Вона відчувала це кожним дюймом своєї шкіри. Буквально.
— Маєш до мене розмову? Виглядає так, наче ти прийшов читати нотації. Я тут всього нещодавно, нічого поганого зробити не встигла, — дівчина піднялась по сходах до дверей. Щоб дістати ключ з сумки на плечі, їй довелось опустити полотно на дощату підлогу. Ледве не впустивши і полотно, і сумку в процесі, вона все ж відкрила старий замок — далеко не з першої спроби. Механізм заржавів, і ключ ніяк не хотів провертатись.
Поглянувши на гостя через плече, Джоан мовила:
— Ходімо. Не думаю, що тут зручніше. Погода геть зіпсувалась. Ніяк не звикну.
Не чекаючи відповіді, вона зайшла в будинок. Лишивши полотно біля стіни, Джо кинула сумку і ключі на невисоку шафку. Підвівши погляд, вона подивилась на себе в дзеркало. Її темне волосся неохайно лежало на плечах. Зранку на дворі був типовий сонячний день, але тепер, вочевидь, скоро її чекає справжня буря. Нашвидкоруч зібравши високий хвіст, вона розвернулась і на наступному кроці ледве не врізалась в свого співрозмовника.
— Боже, — тихо зірвалось з губ. — Ходімо.
Чоловік був кремензним. Високий. І ці широкі плечі. Він займав надто багато місця серед маленьких стін. Як же його звати..? Їй завжди було важко запам’ятовувати імена, а коли людина не надто прихильна до тебе — це тим паче задача не з легких. Здається… Джаред? Пол? Ні-ні, щось інше. Сем. Так. Сем.
Джо попрямувала на кухню.
— Знаю, ти прийшов не за цим, але виховання не дозволяє не поцікавитись: чи не бажаєш ти чогось випити? У мене є…
— Ні, — перебив він її. — Я прийшов переконатись, що ти не створиш проблем.
— Я? І не збиралась. З чого б? Знаєш, яких зусиль мені вартувало взагалі вибити цю ділянку?
Джо підійшла до холодильника. Дістала пляшку води, відкрила і, поглянувши на чоловіка, додала:
— Точно не хочеш? Я не стану тебе труїти. Обіцяю. Незалежно від того, що мені доведеться вислухати.
— Припини цей цирк. Просто не створюй проблем. Ти прийшла нізвідки. Ми не раді Калленам…
— А вони тут до чого? І до чого я? Насправді, я не дуже з ними знайома. Вони мені мало цікаві, — Джо знизала плечима. — Послухай. Я розумію: твоя вагітна дружина проводить зі мною багато часу, я тут новенька, і очевидно не вписуюсь в вашу тусовку. Наскільки я помітила, квілети взагалі не надто раді «чужим». Ти мене не знаєш, і не довіряєш. І не мусиш, насправді. Але все, чого я хочу — просто жити. Так, щоб ніхто не створював проблем мені. Відповідно, і я не планую створювати їх комусь, —вона повела рукою. — Я розмовляла з вашими… старійшинами? Перед тим як отримати дозвіл на придбання будинку. Це так… Дивно. Насправді, це оренда. Я з’їду десь через півроку. Можливо трохи більше. Я не планую лізти в ваші порядки і змінювати їх. На цьому все.
Це правда. Старійшини поселення змусили її пройти через сім кіл пекла, перш ніж дати дозвіл. І це при тому, що будинок фактично не знаходився на землях резервації. Джо не була певна, як це працює, але ріелтор, тихенько відвівши її в сторону, наполегливо порадив не квапитись з підписанням договору, а спочатку поговорити з місцевими.
Тут було… Так багато зелені. І тільки шум листя — ніяких машин, ніяких людей. На багато миль навколо. Навіть незважаючи на те, що будинок потребував ремонту, — а краще взагалі було б знести його, і побудувати новий, — вона вирішила, що однозначно має поборотись за цю можливість.
— Мені не подобається, що ти крутишся біля Емілі.
— Вибач, тут я нічого не вдію. Ми подруги. Знайомі хто зна скільки років — я точно не рахувала. Як бачиш, вона все ще жива.
Джо починала злитись. Дівчина бачила, що тут їй відверто не раді, — не те щоб вона сама була в захваті від вимушеного переїзду, але вибір у неї невеликий. Тоді, з місяць-півтора тому, маятник почав зворотній відлік. Її життя перетворилося в хаос. Вона не розуміла як місто мрії стало її кошмаром. Ті вулички, якими вона з задоволенням гуляла ввечері, гомін незнайомих людей, живописні пейзажі — тепер це викликало у неї страх. Щось ніби стискало її горло, заважаючи вільно дихати. Тому Джо прийняла рішення втікти. Внутрішній голос підказував, що потрібно взяти паузу. Зупинитись. І розкласти все в своїй голові по поличкам. Можливо їй навіть вдасться придумати як вибратись з цієї пастки.
***
за кілька місяців до основних подій
Джо безтурботно ніжилась в ліжку. Ввечері вона мала підписати контракт, який обіцяв їй кілька років плідної праці і непогану суму на банківському рахунку. Від думок про майбутній проект, шкіру приємно поколювало в передчутті. Їй подобалась її робота. Взагалі, Джоанна Керолл вважала, що в цьому житті однозначно спіймала вдачу за хвіст: вона могла займатись улюбленою справою, і не турбуватись ні про що інше.
Років з п’ять тому вона лишила своє життя в США і переїхала до Європи. Компанія запропонувала непогану вакансію в одному із місцевих офісів в Італії. Джо не мала за що триматись, тому надто довго не розмірковувала. Кілька тижнів на завершення справ, продаж майна — і вона вже в літаку, прямує в обійми невідомості.
Джо разом з друзями орендувала будинок в одному з тих самих «невеликих затишних містечок» з туристичних брошюр. Так було дешевше і практичніше. І поруч завжди хтось був. Чомусь від цього було спокійніше. Часом її турбувало відчуття, ніби щось має статись. Це важко пояснити, але інколи здавалось, що вона на межі того, щоб втратити здоровий глузд. Оточуючі вважали її дивною. Навіть близькі люди.
Задзвонив телефон. Незнайомий номер. Джо вагалась, чи варто підіймати слухавку.
— Джоанна Керолл.
— Це Белла. Мені потрібна допомога.
Белла була донькою її сестри. Старшої зведеної сестри. Їм так і не вдалось стати родиною. Просто чужі люди під дахом одного будинку. З різними поглядами на життя, і різними шляхами. Здається, навіть про існування Чарлі Джо дізналась, коли вони з Рене вже одружились. Її навіть не покликали на весілля. Не те, щоб дівчина сильно хотіла. Але Белла була милою дитиною. Ніколи не створювала проблем. Кілька разів вона приїздила до Джо, коли та була ще в Штатах. Вірніше, Рене просто зненацька «скидала» на неї доньку, і з чистою совістю займалась своїми справами. Не те, щоб Рене була зовсім нікудишньою матір’ю, але у Джо все ж було до неї кілька запитань. Надто наївна та часом легковажна як для дорослої жінки.
Насправді, з усієї «сім’ї» Белла була їй найбільш близька. Можливо через те, що вони обидві були залишені самі собі.
Відмовити Джо не змогла. По-перше, Белла ледь не плакала. По-друге, не може ж вона лишити її обабіч в незнайомій країні наодинці з проблемами. Тим більше, Керолл знала, що випало на долю підлітка за останній рік. Чарлі був настільки занепокоєний, що навіть подзвонив з проханням взяти Беллу до себе на кілька місяців. І вона не була проти — стан племінниці її жахав.
Зітхнувши, Джо підвелась на ноги.
Цікаво, якби вона напевно знала, чим це обернеться для неї — чи відповіла б на той дзвінок? Якби знала, що через кілька годин стоятиме в залі холодного замку і спостерігатиме за тим, як хтось вирішує її долю замість неї..?
***
Джоанна не любила Вольтеру. Колись Лукас, — тепер один з небагатьох її близьких друзів, — запросив дівчину відвідати один з тутешніх фестивалів на вихідних. Джо не хотіла відмовляти. Тим більше Лукас їй подобався.
Але як тільки вони в’їхали через ворота, по тілу пройшов озноб. Джо занепокоєно поглянула у вікно. Ніби нічого незвичного. Але варто було опинитись ближче до ратуші — Керолл піймала себе на думці, що хоче втікти. Здавалось, ще один крок до входу — і вона втратить контроль над своїм тілом.
Джо ніби спостерігала за всім зі сторони.
Вони вдвох йдуть до невеликої групи людей. Туристи. Надто виділяються серед місцевих. Червоні ніби раки — гуляти вдень Італією потрібно обережно. Джо зі своєю блідою шкірою і звична до більш прохолодного клімату несамовито страждала перший час.
Попереду стоїть витончена жінка. Така гарна… Ідеальна зачіска, тендітний стан, легка червона сукня… Вона щось розповідає. Але Джо не може сфокусуватись на жодному слові. Її погляд зачепився за кількох чоловіків в тіні поодаль. Практично непомітні. Мабуть, вона б також пропустила їх, аби не шосте чуття. Щось в них викликало в ній чи не тваринний страх.
Дівчина зупинилась.
— Що? Ти чого?
— Я…
Вона не могла відвести очей від незнайомців. Ті двоє про щось тихо переговорювались, розглядаючи групу, до якої мали б приєднатись і Джо з Лукасом.
— Куди ти дивишся?
Вони ніби почули. Через гул натовпу. Тепер їхні погляди були прикуті до неї.
— Що? Я? Тобі здалось, — Джо поспішила відвернутись. Вона змусила себе нервово посміхнутись. Погана акторська гра. Керолл ніколи не вміла брехати. — Щось мені зле. Мабуть стало погано від спеки. Ходімо знайдемо якесь тихе містечко. Можна не тихе. Головне прохолодне, бо, здається, я зараз впаду просто тобі під ноги.
— Що..? Ти…? Але ж екскурсія. Тобі сподобається. Ходімо, там якраз прохолодно.
Ні-ні, не можна. В жодному разі.
Джо відчувала чужий пронизливий погляд.
— Не сьогодні, Лу. Я тебе прошу, — вона була готова розплакатись. Ноги підкосились. Міцна чоловіча рука підхопила її, втримуючи від зустрічі з бруківкою.
— Тобі і справді погано? Щось ти зблідла.
— Так. Погано спала останні дні, і… Надто спекотно. Інколи мені все ще важко.
Лукас похитав головою.
— Ходімо, тут десь поруч має бути farmacia.
Лукас був хорошим. Розумний, чуйний та добрий, з гарним почуттям гумору. Але часом погано розумів натяки.
Того разу їй пощастило. Чи то хлопець повірив в її фальшиву гру, чи то просто зжалився. Але вони таки не пішли на екскурсію. Більше того, Джоанн вдалось вмовити його поїхати з містечка так швидко, як тільки можливо. Менше, аніж за годину вони вже були на шляху додому. Лу мовчав. Він явно був спантеличений, але з питаннями не ліз.
На щастя Джо, з Лукасом то була не остання їх зустріч. Зазвичай, після приступів її дивної поведінки, люди поспішали розірвати будь-які зв’язки. Але Лу виявився міцним горішком — він ще не раз ставав свідком прояву інтуїції своєї подруги, але тепер був більш слухняним. Ще б пак. Після того, як ледь не розпрощався з життям, коли вирішив проігнорувати подругу. Десь глибоко в душі він вважав її трохи схибленою. Але йому це навіть подобалось.
Лукас виявився не єдиним, хто вирішив не покидати Керолл. Цього разу на превеликий жаль. Час від часу Вольтера нагадувала про себе. Кілька місяців по тому, Джо зіштовхнулась з одним з тих дивних чоловіків. Він був середнього зросту, блідий, зі світлим волоссям і хижими рисами обличчя.
Дівчина заклякла на місці, коли побачила його в натовпі. Незнайомець стояв біля стіни, притулившись до неї спиною. В підкреслено невимушеній позі, сховавши руки в кармани своєї легкої куртки.
…І дивився на Джо.
Повільно нахиливши голову до плеча, він посміхнувся самими лише губами. Ледь-ледь. Але від цього у Джо пробігли мурахи.
Зібравшись з силами, вона змусила себе йти далі, ігноруючи незнайомця. Його погляд обпікав спину. І Джо пошкодувала, що вирішила відмовитись від компанії, і піти додому наодинці. Було страшно. Але не так як тоді. Щось змінилось. Він ніби… Вивчав її.
Пізніше Джоанн бачила його ще кілька разів. В різних місцях. Іноді він сидів в барі за столиком. Часом вона бачила його просто на вулиці. Чи в магазині. В день, коли вони знову зустрінуться, Керолл знала, що це станеться. Вона прокидалась з відчуттям, ніби її нутрощі звернулись в тугу пружину.
…так було і того ранку, коли ранкову тишу кімнати розірвав дзвінок телефону.
___________
Від автора: ще розбираюсь з функціоналом сайту, то ж лишу повідомлення тут: потрібна бета. Дуже. Обіцяю любити та носити на руках ;)