Пролог

Серпень 1971

🎶 Пісня 1: XXXTENTACION - King.

Місяць ховався за хмарами, поки висока, худорлява дівчина намагалася сховатися за колоною на ґанку родинного маєтку, але пишна копиця шоколадного, кучерявого волосся неслухняно, в різні боки, стирчала з-за колони видаючи її, як і світло від смолоскипів на стінах й в саду. Андромеду, якщо чесно, це не сильно то і хвилювало.

Вона зробила ще одну міцну затяжку, а тоді закинула голову на колону та почала повільно випускати тютюновий дим, споглядаючи небо, рясно вкрите зорями, які могли б відбиватися в фамільних прикрасах із білого золота, якби середня донька Блеків хоча б цього разу забажала їх надіти, але єдиною прикрасою образу була її оголена спина, яку аж занадто, на думку деяких членів сім’ї, особливо прабабці, відкривала тонка, смарагдова сукня.

Сьогодні панував молодий місяць і, на диво, суха погода останні декілька днів, тому було прекрасно видно навіть Чумацький шлях.

• Ідеальна погода для ідеального вечора, правда Медочку? – заговорив такий самий худий та, навіть, на півтори голови вищий старий маг, чию голову давно вкривало срібне волосся, підкреслене світло-сірим, твідовим костюмом, а очі ховалися за густими, насупленими бровами, що додавали його погляду завжди холодної суворості. Всі тонкі риси обличчя, брови зі сталевим поглядом, глибоко посаджених, але виразних очей, вилиці та високе чоло – це в них було одне на двох.

Їй ніколи не вдавалося вчасно передбачити його появу.

• Правда, дідусю, але мені майже вісімнадцять, тому певно досить вже так мене називати, а?
• А то що? – Поллукс вирвав цигарку з рук онучки та допалив її за пару затяжок, пригортаючи Андромеду спиною до свої грудей. – Та і не мрій, я кликатиму тебе так аж до самої своєї кончини.
• Такий, як ти, ще і Дамблдора здатен пережити.
• Бо секрет справжнього довголіття в міцній сім’ї, мій Медочку. Бачиш он те от сузір’я? – запитав він, вказуючи пальцями, з все ще тліючою цигаркою, на зоряний атлас.
• Дещо ніколи не змінюється. – легка усмішка.
• Не чую відповіді.
• Так, Серце Лева. – важкий видих, як прояв награної покірності, через безмежну любов до діда, хоч насправді Андромеда завжди любила такі запитання, скільки б разів вони не повторювалися, аби лише від нього. - Ти мені подібні контрольні з самого дитинства влаштовуєш, тому навряд чи цього б разу я забула. Краще скажи, яким ми богам завдячуємо, що тітка не влаштувала цей вечір ще і на день народження нашого хворобливого королька?
• Тим, що лист Сіріуса прийшов після дня народження Реґулуса. Та і тільки.
• Ще скажи, - Андромеда трішки розвернулася та підняла голову, щоб краще бачити дідуся, - що тітка хвилювалася, що він йому не прийде та не хотіла наврочити?
• Так.

Дзвінкий Андромедин сміх заполонив подвір’я головного маєтку Блеків, але потім різко обірвався, коли вона зрозуміла, що господар цієї оселі не приєднався до неї.

• Ти ж не серйозно?
• Цілком серйозно.
• Це точно не в стилі Вальбурги Блек. Точно не в її.
• О, Медочку, вона лише робить вигляд самовпевненої панни, але насправді гірша за перелякане кошеня, що забрали з вулиці до будинку повного собак.
• А я думала, це в моєї мами такий імідж.
• І про твою маму, йди погризи кавових зерен, а то і вона, і Вальбурга, якщо почують від тебе тютюн, виїдять мозок до останнього, а про свою матінку я і не бажаю згадувати чи уявляти наслідки. В будь-якому разі, юній панянці не личить диміти, мов Гоґвортський експрес, взагалі диміти не личить.
• Тобі виїдять, - Андромеда випурхнула з обіймів дідуся та стала перед ним, - бо чий це вплив на мене, а старечий димохід?
• От засранка, - Поллукс засміявся, останні років двадцять, якщо і не більше, всі вважали, що він вже не здатен на це, аж поки не народилася Андромеда, - самостійно неси відповідальність за свої вчинки і з гордо піднятою головою, зрозуміла мене?
• І нікого не слухай, це твоє життя, Медочку. 
• Не кривляйся. Шуруй вже до сестер, а я далі цим своїм колючим квітником пройдуся.

Поллукс поцілував онуку в чоло та зібрався йти, наостанок мовивши:

• І розчеши ти вже своє волосся, на Бога!
• Ти ж сказав, щоб я нікого не слухалася, діду?
• Ох, ці твої бісенята в очах. – Поллукс взяв Андромеду за підборіддя пальцями, що, як завжди, пахли тютюном з-за океану та підняв її обличчя до себе. - Розбавила таки Дрю наші чорно-сірі очі, створивши таку красу. Народжена восени і прекрасна, як осінь. Хто ти, як не діва?
• Терези.
• Абсурд. І не слухай нікого, але крім мене.
• Ну, а якщо наші погляди розійдуться, кого мені обирати? Кого слухати?
• На людях я б сказав, що розум, але тобі шепочу, що серце.
• Діду, ти що, вже пригубив? – звузила очі Андромеда.
• Я що, схожий на самогубця, - риторичне запитання, враховуючи, що він знову прийшов на звану вечерю в діловому костюмі, як завжди, не маючи часу перевдягнутися після нескінченних зустрічей та перевірок, - сідати раніше за стіл, ніж свої бенкети почне Вальбурга?
• А хто ж її так виховував?
• Не розумію про що ти. Можливо, матінка. – навмисно, не дуже вправно збрехав Поллукс. – Я просто дуже пишаюся своєю відмінницею, яку скоро чекає неймовірна політична кар’єра.
• Спершу гори нудних паперів та ніякої зарплатні.
• Моїм онукам ніколи не треба буде думати про гроші, якщо, звісно, ти не захочеш пограти в гонор та не відмовишся від трастового фонду, аби довести, що ти все можеш сама.
• Я що, схожа на ідіотку? – всміхнулася Андромеда. – Якщо я вже народилася в цьому Блеківському балагані, то видою з нього все, а те, що я на все здатна сама, всі і так це прекрасно знають.
• Тому і кажу, що пишаюся тобою.

Поллукс знову поцілував Андромеду в чоло та нарешті відпустив і саме цієї миті, мов з пітьми, випірнула Белатриса.

• А мною значить і не пишаєшся, та ще і очима я на світ дивлюся твоїми, чорними, а не золотими чи зеленими. Не пощастило, так не пощастило. Навіть не вицвілими, як твої онуки.
• Белло, ти первісток моїх дітей, я не можу не пишатися тобою чи не любити.
• Ага. Але ж я не перший син, лише донька. Онучка. Дівчинка.
• Мені ніколи не було різниці до статі моїх онуків.
• Ага.
• Не «агакай», Белатрисо, та вирівняй спину, - Поллукс провів тильним боком долоні по обличчю старшої онучки, - а мене прошу вибачити.

Голова дому Блеків ледь помітно вклонився та пішов ґанком довкола маєтку.

• Чому ти сказала про чорні очі, в діда ж вони сірі?
• Але в них темрява, Андромедо.
• То виходить, ти з нею народилася?

Белатриса лише весело та гучно засміялася, а потім відповіла.

• То виходить, чекаємо сонячного затемнення.
• Брр. – Андромеда награно зобразила, ніби замерзла, провівши долонями по голих плечах. – Але що дивно, дід, на відмінну від мене, навіть не задумався над почутим. Що між вами сталося?
• Від тебе огидно пахне тютюном. – проігнорувала запитання Белатриса.
• А на тобі огидний жовтий. В принципі, нічого нового.
• Ніби цей сморід в новинку.

Сестри обперлися спиною на одну й ту саму колону по різні боки.

• То все дідусь.
• Мама повірить, а тітка ні, і ще не один вечір буде про це нагадувати їй.
• Мамі час відростити зуби.
• Смішно. Але ти могла і пожаліти маму.
• Добре! Я зберу волосся, щоб не давати тітці зайвого приводу, але якщо нас весь вечір з тобою плутатимуть, і мені від когось доведеться вдвічі більше вислуховувати вітань, я тебе загризу.
• На мою честь таких вечорів не влаштовували. То хай вже мене з тобою і сплутають.
• Белло, Сонечко, - Андромеда стала перед сестрою і ніжно схопила її за плечі, - ти ж хоча б маєш розуміти, що цей цирк не на мою честь, а на честь її любого, її обожнюваного синочка, але дід би не дав стільки грошей на простий вступ, от вона мною і скористалася.
• А на мій випускний він і не дав.
• Дасть на весілля, от побачиш, воно буде шикарне.
• Але я не хочу заміж! – Белатриса відвернулася. – Це ти мала одружитися після Святок з Рабастаном, якби не годувала до нудоти гарбузами всі достойні родини, немов геть клепки в голові не маєш.
• Що ти таке кажеш? Ти ж кохаєш Руді? А я нікого з них і це ти в нас старша, до слова, отже тобі і першій на ешафот. 
• Кохаю, як можна не кохати таку ідеальну партію? – «Яка ще мене б покохала». - Але я не хочу заміж, я хочу мандрувати, я хочу пригод. А не дітей з пелюшками. Ну, чому лише одружених серйозно сприймають в нашому світі?! Чому твій сімейний стан вирішує твій кар’єрний зріст?
• Нічого, ми це обіцяли змінити для наших дітей і змінимо. І щодо дітей, ти ж завжди обожнювала їх? – здивувалася, сміючись Андромеда.
• Вже ні. – відвела очі на мить Белатриса. – Не після років практики в школі.
• Так і це ж тобі подобалося!
• І подобається, але до власних шмаркачів я ще не готова. Хоча б, поки не побачу світу. – «І любов в його очах, а не лише повагу до імені… та поки він не викине ту фотокартку».
• Віддаси їх мені, а сама промандруй з чоловіком хоч всією земною кулею. Я знаю, що твоїх дітей я любитиму, як рідних.
• Твоїх дітей і я любитиму, як рідних, але нащо вони тобі, тебе ж чекає величне майбутнє?
• Знаю і хочу, в мене стільки реформ в голові, але і сім’ю я хочу. Так, я називаю нашу балаганом, але лише через весь цей снобізм, а якщо його прибрати, то хіба наша родина не прекрасна? Особливо, коли ми збираємося лише двома сім’ями? Не можу дочекатися, коли ми цього року знову сядемо у вузькому колі перед каміном та відкриватимемо подарунки на Різдво!
• А я люблю ці пишні вечори.
• Це будь-хто скаже, лише поглянувши, яка ти завжди ідеальна та доглянута. Ти і в школу ходила, як на бал, але забагато жовтого. – легка усмішка, погляд дещо в бік. – О Моргано, згадую, як оскаженіли тітка з прабабцею, коли мамині родичі припустили, що ти в огидному Гафелпаф, то досі вмираю зо сміху.
• Та перестань, інколи, там трапляються доволі непогані… екземпляри.
• Ага, - Андромеда подивилася в нижній правий кут, - звісно. Але ти завжди виділялася з-поміж всього Гоґвартсу! – «Навіть в огидному жовтому».
• От тому в мене й ідеальна партія, а не те що…
• Я звісно рада, - перебила сестру Андромеда, - що твоє обличчя знову сповнене пихи та радості, але ми домовилися, ти про нього не говориш. Лише або хороше, або нічого.
• Як про покійничка. Мені подобається.
• Белатрисо!

Андромеда аж сіпнулася від сестри, склала руки на грудях та ображено подивилася в інший бік.

• Та не драматизуй вже, ти ж знаєш, що я і пальцем не зачеплю те, що тобі дороге. Щоденника мені вистачило на все життя. – «Мені варто лише трішки потерпіти, награєшся і викинеш, як і всіх своїх залицяльників».
• І? – протягнула, все ще не повертаючись, Андромеда.
• І обіцяю сьогодні себе вести ідеально та врівноважено. Ніякої токсичності.
• Та ти і так завжди ідеальна та врівноважена. – з-за рогу визирнула Нарциса в закритій сукні, що нагадувала невагому, персикову хмаринку та з грецькою косою заплетеною на бік, прикрашеною найкращими квітами з саду. – Ідеальніша за нас всіх.
• Сказала пані білокуре янголятко.
• Ну, - широко посміхнулася Нарциса, - найідеальніша, а найгарніша – це звісно ж я.
• І найскромніша. – додала Андромеда.
• А ти найрозумніша. – в один голос мовили старша та наймолодша сестри, а тоді всі троє засміялися та обійнялися, все ж нервуючи, хоч і кожна по своєму, в передчутті великого свята.
• До речі, Белло, - мовила наймолодша із дівчат Блек, - розслабся, все це пишне свято не лише на честь наших школяриків, а й заручини.
• Що?! – в один голос викрикнули Андромеда з Белатрисою. – З ким?
• Ну, не з Лестранжем же, не з Родольфусом так точно, тут дата вже назначена. Хоча, я здивуюся, якщо старшенький не посоромиться показати носа на святі на честь тієї, хто неодноразово розбивала йому серце.
• Що б розбити чиєсь серце, його спершу треба мати. – пирхнула Андромеда.
• А хто ж тоді? Кажи вже, що ти там, як завжди підслухала.
• Я не знаю. – байдуже видихнула Нарциса.
• Цисо! – знову в унісон.
• Та заспокойтеся, відьми, справді не знаю. Ти ж ні за кого заміж не зібралася, Медо?

Не встигла вона відповісти, як вже відчула на собі пекельний погляд старшої сестри.

• Впевнена, це точно не мої заручини. І досить вже намагатися в мені дірку очима зробити, Белло!
• Заприсягнись.
• Давай поб’ємося об заклад, - запропонувала Андромеда та простягнула руку до сестри, - якщо сьогодні будуть мої заручини – ти виграла, якщо ні – я.
• Якщо сьогодні будуть твої заручини, сестричко, - Белатриса махнула рукою, немов намагаючись відігнати від себе долоню Андромеди, - то я програю.
• Ви про що? – вимогливо запитала Нарциса.
• НІ ПРО ЩО!  
• Дістали так робити! Говоріть вже по черзі.
• Ти просто заздриш їм, бо відчуваєш себе третьою зайвою в цій сім’ї.
• Ви тільки подивіться на нього! – холодним поглядом зміряла Нарциса наймолодшого кузена. – Йому тільки десять, а говорить вже, як старе бурмило.
• То все той гидкий домашній ельф. Вічно за ним тягається, мов те собача. – зауважила Белатриса.
• Хто ще за ким. – підтримала сестру Нарциса.
• Перестаньте! Левенятко, підеш на руки?

Андромеда нахилилася до Реґулуса та протягнула руки, а той лише сильно зашарівся, намагаючись це приховати.

• Ні, я вже дорослий.
• Та перестань, тобі навіть листа ще не писали, навіть папір для нього не замовляли. Йди до мене, ти ж любиш!
• Медо, він вже важкий. Навіть і не думай.
• Хто? – Андромеда на одну мить покосилася на Белатрису. - Наш худорлявий Реґулус?
• Ти теж не товща за жердину.
• Мені все подобається. Давай!
• Пробач, але я справді вже дорослий. – похнюпився молодший із Блеків.
• Ох, і дурень же ти, Левенятко! - Андромеда таки вирівнялася, але наостанок скуйовдила ідеально вкладені кучері кузена. - Менше слухай маму з прабабцею – довше проживеш. 
• Це девіз для всієї нашої родини. – прошепотіла Нарциса.
• І хто ж тебе так любитиме ще, як не я? – ще раз скуйовдила.
• Так любиш, - видихнула Белатриса та стала поправляти волосся Реґулусу, - що вічно йому робиш проблеми. Якщо тітка побачить цю неохайність, відгризе ж йому голову.
• А мені так більше подобається.
• Йди вже причешись.
• Заведи собі змію, Белло, будете разом сичати.
• Але ж в неї є ти?
• Ах, малий паскудник, це тебе Сіріус навчив?
• Ні, я. – посміхнулася Нарциса та підійшла, щоб обійняти кузена за плечі, а той відповів їй, обійнявши, як дотягнувся, за талію. – Ну, розказуй, ти все розізнав?
• Ображаєш, сестричко. – Реґулус всміхнувся так щиро, що навіть синці під очима майже перестали бути помітними, лише сірі очі сяяли, мов зірки на небі.
• Крічер підслухав? – вже не сяяли.
• Та яка різниця? – сумно прошепотів Реґулус, опускаючи руки, але Нарциса не переставала його обіймати.
• Ніякої, кажи вже.
• Дід дав згоду на ваш шлюб.
• Чий шлюб?
• Який шлюб?
• З ким?
• Ну, ненька з дядечком давно про це говорять.
• Про що говорять?

Нарциса присіла на одне коліно перед кузеном, бо він весь цей час не зводив з неї своїх очей.

• Про… - Реґулус почав важко дихати, намагаючись все ж одразу взяти себе в руки, - про… - як добре, що він завжди такий холодний, що піт майже ніколи не виступає на його обличчі, але як же йому завжди страшно не виправдати чужих сподівань, підвести когось, через власну дурість чи ще необізнаність - про ймовірність заручин тебе з Сіріусом!

Сад Блеків знову заполонив жіночий сміх.

• Що?! Мене хочуть видати за цього малого халамида? О Салазаре, цього точно ніколи не буде. Що це за маячня? Він же дитина!
• То тебе хвилює лише його вік, а не те, що він наш кузен? – Андромеда вже не знала, чому їй більше дивуватися: новині чи реакції її сестри на почуте.
• А що тут такого? – мовила Белатриса. – Чистокровні сім’ї завжди так робили. Королівські сім’ї завжди так робили, а чим Блеки гірші за королів?
• Абсурд! – стояла на своєму Андромеда. – Батьки вже так показилися на цій чистоті крові, що готові ризикувати і власними внуками?
• То що ти пропонуєш, - знову ця темрява і у так чорних очах, - плодити сміття? Дозволяти помилкам цього світу торкатися до власного тіла? Дозволяти сувати в себе брудний член?
• Белатрисо! - Нарциса моментально закрила Реґулосові вуха, а Андромеда вже палала вогнем із середини. - Відколи ти, така вся взірцева пані, так говориш? Мені вистачає постійної лайки і від цієї куряги. Після закінчення школи ти часом взагалі геть не слідкуєш за своєю вимовою. Інколи я думаю, що ти заручилася із Рабастаном, а не Родольфусом.
• Знаєш, ти завжди була схожа більше на те стерво, а не на наших батьків, а коли ти таке говориш, то я і зовсім відмінностей між вами з Вальбургою не бачу.  
• О ні, Місяцю, це ми з тобою схожі, це ми з тобою, мов близнючки, - Белатриса запустила пальці у волосся та витягнула родинний гребінець усіяний діамантами, так, що тепер і її пасма хвилями спадали на плечі та спину, набуваючи ще більш чорного кольору на контрасті з жовтою сукнею, - і так було і буде завжди, до смерті: коли я дивитимуся у дзеркало, - вона обережно штрикнула гребінцем в груди сестрі, - то бачитиму тебе, і коли ти споглядатимеш туди, то бачитимеш мене. Лише мене. В темряві між нами немає різниці, лише коли над нами сяє сонце.
• Як добре, що дім Блеків під ним народився. – Нарциса стала між сестрами з розведеними руками. – Будь ласка, охолоньте, ви то через пару хвилин вже знову будете обійматися та цілуватися, але мене ваші сварки постійно змушують нервувати, бо вони завжди виглядають, мов це вже кінець, а мама завжди через них плаче… Не дарма місяць та сонце, майже, завжди світять окремо.
• Але місяць не світить, лише… - Реґулус не встиг договорити, як його одночасно, в один голос перебили найстарші сестри.
• То не розказуй їй про них щоразу.
• А з ким мені ще говорити? Ви не так то і часто когось пускаєте до свого дуету, тут Реґулус абсолютно правий. Я заздрю вам і почуваюся геть самотньою в цій родині.

Белатриса з Андромедою переглянулися, відчули неймовірний сором, а тоді одночасно кинулися обіймати Нарцису та закликали до себе і кузена, що радо послухався.

• Відьми… - пробурмотіла, ще ображено, Нарциса.
• І цим пишаємося!
• Якого дідька лисого ви тут позабували?
• Мамо?! – маленьке серце затріпотіло ще швидше, ніж зазвичай, а і так бліде обличчя стало ще більш білішим.
• Тітко Вальбурго. – всі стали в шеренгу перед владною родичкою, а Белатриса поспішила назад зібрати волосся.
• Всі негайно до залу.
• Так!
• Реґулусе! – моментально зупинився. – Негайно – не означає бігом, а спокійною ходою та не зволікаючи. А ви… - окликала вона племінниць, які вже теж поспішили за кузеном.
• Так, тітонько? – з ідеальною, але умисно штучною посмішкою, перепитала Андромеда.
• Я так і думала. – подих повний обурення.

Вальбурга спочатку дістала одну чорну стрічку із клатча, грубо розвернула Андромеду, зав’язавши їй волосся в низький пучок, а тоді і другу, обв’язавши її довкола талії Белатриси, але спершу переробивши їй зачіску, через, видиму лише Вальбурзі, неохайність.

• Забагато жовтого, люба.
• А Ви, як завжди, - звернулася Нарциса, - в ідеальному чорному.
• Елегантність, янголе, елегантність. В тобі я теж бачу її паростки. Крім обличчя, - миттєва гримаса огиди, - воно мамине.
• Що елегантного у вічному траурі?
• Що? – знову скривилася Вальбурга, але вже в бік середньої племінниці. – Не мели нісенітниць. Мені ні за ким траур носити.
• По щастю?
• Андромедо Блек!
• Вибачте, тітонько, - Белатриса схопила сестер за руки з наміром поспішити до маєтку, - вона просто неймовірно хвилюється.
• Вона якась знервована із самого дитинства. Нічого, це легко лікується.

Андромеді не сподобалася посмішка, яку вона встигла помітити, перед тим, як зникнути за дверима.

• А мені здається, - коли дітей вже не було, біля Вальбурги виник батько, знову, мов з тіні, - знервована сьогодні в нас лише ти.
• З чого б це?
• Можливо…
• Досить цигарок, тату.

Вальбурга не дала Поллуксу навіть підпалити, як вже вирвала цигарку з його рук та розвіяла між пальцями її в пил.

• Загубити такий талант на родину.
• Не починай, тату, а продовжуй те, що не договорив. – «Сказав так, немов хоч раз давав мені вибір, немов цьому слову є місце в цій родині».
• Можливо, зрозуміла, яка це дурість святкувати вступ сина перед офіційним його зарахуванням? Злякалася, що наврочиш?
• Що?! – вона аж пирхнула від несподіванки. – Не займайся маґлівськими прикметами. Це огидно! – Вальбурга глянула по сторонам, немов боячись, що їх хтось підслуховує. – Та і я не забобонна. Що взагалі може статися? Лист давно прийшов, Сіріус точно вступив вже і всі ми знаємо, куди його відправить Сортувальний Капелюх, тому залиш свої дешеві жартики при собі, тату.
• То чому ж в тебе обличчя під колір очей твоїх?
• Тому що чиясь улюблена невісточка не поговорила з чиєюсь улюбленою внуцею, а ти знаєш її норов і я не хочу ніяких драм на моєму прийомі.
• Абсурд. В мене немає улюбленців. Та і дозволю собі зауважити, що ти щойно теж з нею не поговорила.  

Поллукс поцілував доньку в чоло та зайшов до маєтку.

• А про що Дрю мала поговорити? – прошепотів він собі під носа, не сповільняючи ходи. – Ні, певно мені краще триматися подалі від цих жіночих штучок.
• Дякую за підтримку, тату. – мовила в порожнечу Вальбурга. – Як завжди відчутно.      

Вальбурга видихнула, поправила і без того бездоганну зачіску, а тоді одягла свою найкращу усмішку та поспішила до гостей.

 

Увійшовши до зали, сестри моментально були зачаровані піснею, що лунала в цих стінах, а малий Блек втупився не кліпаючи на пальці музик, які вправно бігали струнами.

 

Вже пройшло гаряче літо,

Гуцул іншу любив скрито,

А гуцулку чорнобриву

Він в останню ніч прощав.

 

• Подобається? – до них підійшла Друелла з чоловіком, вони завжди ходили разом і майже ніколи не розлучалися.
• Дуже! – в один голос радісно викрикнули Нарциса з Белатрисою, все ще не відриваючи очей.
• Що це за мова? – поцікавилася Андромеда.
• Українська. Це наші гості з Вогнечару, - відповів Кіґнус, - чарівники та чарівниці з тих країв славляться і як завзяті воїни минулого, так і своїми музичними чарами. Подейкують, лише самою піснею а капела українська відьма здатна приспати ціле поле битви чи накласти на ворогів будь-яке марево, а додай зачарований інструмент і їм смерть.
• І наскільки розумно було запрошувати таких людей на цю вечерю?
• Медо, з такими людьми розумно дружити. – усміхнувся Кіґнус. – Та і добре, що всі війни давно позаду.
• Ненавиджу війни. – мовила Белатриса. – В них нічого доброго, вони відбирають щастя, від них самий лише бруд на руках та серці.
• Ага, яскраві сукні свої вже не поносиш.
• Медо! – трішки образилася на жарт сестри Белатриса.
• А знаєте, як українські чарівники вашого діда кличуть?
• Спробуй здивувати, татусю. – першою зацікавилася Нарциса.
• Пан Полідевк. – усміхнувся Кіґнус. – Саме так наші східноєвропейські друзі нарекли грецького героя з мітів, на честь якого і була названа батькова зоря.
• До слова, - озвався Реґулус, - це досить наближено до оригіналу, але в світі більш відомою є римська версія.
• Що не в новинку для культур загарбників. – не здивувалася Белатриса. - Красти, перероблювати на свій лад та популяризувати так, щоб про першоджерело ніхто й не пам’ятав.
• Тоді і не дивно, що саме в Україні зберігся цей варіант імені. – говорячи, Андромеда ще раз поглянула, цього разу доволі прискіпливо, на запрошених музик.   
• Добре, дітлахи, - Друелла схопила середню доньку за руку, - ви поки привітайтеся з родичами та друзями, а мені треба викрасти у вас Меду.
• Куди?
• Проста формальність. – махнула вільною рукою мати, намагаючись залишатися невимушеною, відчуваючи, як на неї подивився чоловік. – Треба познайомити тебе з нашими далекими родичами. Вже по моїй лінії. Мій з ними зв’язок перетинається лише на Ґріндельвальдові, і чесно кажучи, я думала, що ця гілка давно обірвалася, в принципі, як і моя власна, але ні, твоя тітка віднайшла їх та запросила.
• Впевнена, не без допомоги Віолетти. – звузила очі Андромеда. - В будь-якому разі, мені це не подобається.
• Мені теж. – озвався Кіґнус. – Як і мамі, тому вона і вирішила поставити пташку над цим пунктом сімейних зобов’язань раніше, ніж це зробить люба сестричка.
• Та чого ти, - шикнула на нього Друелла, - які зобов’язання, просто Андромеда господиня цього вечора і вона має приділити час кожному.
• Гидота. – собі під носа мовила Андромеда і так, що почули далеко не всі.
• Та ну? – легенько усміхнувся Кіґнус. – Реґулус теж же господар.
• Точно! – зашарілася Друелла, яку зловили на гарячому, а тоді схопила і племінника за руку. – Ходімо! – і повела їх обох в іншу частину зали.
• А хто ж я така, щоб мене ще з кимось знайомили. – чи то засмучено, чи то злісно мовила Белатриса, коли залишилася геть одна.

А пісня все лунала.

• Белатрисо, - вона і не помітила, як за її спини вийшла Вальбурга та стала поруч, - неважливо взагалі або особливо в цій родині, але ніколи не сумнівайся в тому, чи ти любима, чи ти кохана, інакше це погубить тебе.
• Га? – все що встигла вичавити із себе збита з пантелику молода відьма, перш ніж її тітка зникла, мов розчинилася, серед сотні танцюючих тіней. – Мене люблять, звісно мене люблять. Як же мене можна не любити?

Вальбурга завжди знала, що сказати, аби вибити землю з-під ніг у будь-кого, це було спадковим даром, що передався їй від матері батька. Вальбурга завжди знала, що сказати, аби не дати нікому про себе забути до віку. Варто було їй лише цього захотіти, а вона завжди хотіла, щоб її пам’ятали, щоб про неї думали. Завжди. Це вже було її власним даром, який стрімко проростав у її племінниці, від самого серця до кожного міліметру під шкірою, пробиваючись назовні чорним, лебединим пір’ям.

Очі Белатриси нервово забігали, ніби намагалися наздогнати тіні, утворенні тисячами свічок, руки ж несвідомо стислися в кулаки, боляче ранячи нігтями ніжну шкіру на долонях, а чорна стрічка, здавалося, перетворилася в отруйну гадюку, яка зараз обвивалася вздовж її тонкої талії, з кожною секундою все тісніше, погрожуючи незабаром позбавити Белатрису останнього доступного їй повітря.

• Мене люблять, звісно мене люблять. Як же мене можна не любити?

 

• А це наш син Ґійом. – відрекомендувала багатоюрідна чи то сестра, чи то тітка Друелли високого брюнета з густими бровами та гострими рисами обличчя Андромеді та її батькам. – Вони і справді так пасують один одному. – із захватом закінчила вона та склала долоні на плечі у чоловіка.
• Неймовірно. – знову з легкою усмішкою озвався Кіґнус.
• Пасують один одному? – перепитала Андромеда, обвівши усіх поглядом по черзі.
• Ви ще більш прекрасна, ніж вас описували, мадемуазель Блек.

Ґійом простягнув руку Андромеді.

• Відмінна риса жінок нашої родини. – до них приєдналася Вальбурга, ставши позаду Реґулуса, обійнявши його за плечі та притягнувши до себе, її обличчя осяювала наймиліша усмішка, яку тільки-но можна було уявити, це єдине спільне, що було у них з братом. – І Кіґнуса, звісно ж.
• Сестричко, ти не зраджуєш собі в промовах. – так, лише, коли вони всміхалися, можна було впізнати в них одну кров.   

Андромеда потисла руку далекого родича, міцно потисла, ігноруючи сам характер жесту, але і Ґійом був не із простаків, тому все ж перевернув долоню Андромеди та прилинув до неї своїми холодними вустами, хитро подивившись з-під лоба. В його глибоких очах читалася пристрасть, а в її медових очах – норов. Андромеда, не довго думаючи, нахилилася і поцілувала його руку у відповідь, а тоді вибачилася, сказавши, що на неї чекають сестри, та самовдоволено пішла геть, залишивши всіх родичів при своїх унікальних реакціях.

Ґійом лише переглянувся з батьком, який поділяв його інтерес, мати ж хлопця залишилася стояти з таким виразом обличчя, неначе їй щойно виписали ляпаса, Вальбурга – немов Андромеда брудно вилася при гостях, перед тим відкоркувавши пляшку зубами та випивши з горла, а Друелла була спантеличена та засмучена поведінкою доньки, натомість Кіґнус лише усміхався, а Реґулус залився сміхом, до поки мати боляче не стиснула його плечі, а тоді не гримнула, наказавши якомога швидше знайти брата, бо вони вже мали скоро починати.

• Свічки? – обурливо пирхнула мадам, ще раз умисно оцінивши інтер’єр. – Не знала, що в Англії досі панує середньовіччя, що на вулиці, що в оселі. На материку давно всі надають перевагу електриці.
• Ооо, - протягнув Кіґнус, - сестричка любить, коли всі довкола забувають, що ми теж живемо в сімдесятих роках, подобається, аби всі думали, що Блеки з дев’ятнадцятого століття.
• Що ти мелеш? Можливо ще скажеш купити телевізор? Чи затанцюєш з ліхтарем?
• Чарівною паличкою. – янгольська усмішка.   
• Ам… - не знаходила, що сказати Друелла. – А ви бачили наш сад?
• Так. – пихато закотила очі француженка.
• Зимовий сад?
• Ем, ні.
• Тоді ходімо.
• У нас є зимовий сад? – прошепотів на вухо сестрі Кіґнус, дивлячись у спину дружині.
• Ми ще побачимо, хто тут господарка, мала ти засранко. – просичала собі під носа Вальбурга, з думками про племінницю, коли Друелла відвела вже геть гостей з Франції.  
• Просто випий.

Кіґнус схопив келих з підносу, що саме повз проносив офіціант та простягнув його сестрі, але та лише чорними очима поглянула на нього і він зрозумів, що краще теж забратися з-під її ніг, тому перехилив келих та пішов шукати свою Дрю, перебираючи подумки варіанти, де вона могла зібратися навіяти ілюзію родичам.

 

Реґулус підійшов до найстарішого дерева в саду та поглянув догори.

• І чому я не здивований? Я скоро почну думати, що в мене замість брата кішка.
• Мяу. – усміхнено відповів Сіріус, що сидів собі на товстелезній гілці, похитуючи однією ногою, а на іншій, зігнутій в коліні, тримав книжку, освітлюючи її сторінки за допомогою палички.
• Ти знову? І знову порушуєш?
• Мяу.
• Господи, Сіріусе, ти ще не поступив, а вже весь вкотре в сестринських книжках.
• Я люблю вчитися. – старший брат вміло зістрибнув з дерева та приземлився чітко поруч з Реґулусом. – Та і якщо я хочу досягти своїх цілей, вчитися мені доведеться не лише в школі.

Реґулус тільки обурено пирхнув та відвернувся, склавши руки на грудях.

• Та і це не підручники кузин, це Альфард прислав.

Це ім’я вмить змусило Реґулуса повернутися назад.

• Цього разу він за океаном, уявляєш! І закінчиться вечір, я покажу, де мама ховає нову збірку міфології, яку він тобі передав.
• Ти знову передчасно знайшов та повідкривав різдвяні подарунки? – в голосі, як і в погляді, читався осуд.
• Ага! – а в цих лише гордість за самого себе.
• Мама тебе вб’є.
• Ага! 
• Ліпше було б, якби дядечко сам вже нарешті повернувся із своїх нескінченних мандрівок. – знову відвернувся Реґулус.
• Не думаю, що це можливо найближчим часом. – він спохмурнів на долю секунди, згадуючи листа, якого ховав під матрацом, а тоді швидко змусив себе, як завжди, прийти до тями. - Краще скажи, що ти сестрам наплів, придурку? – Сіріус скуйовдив волосся молодшого брата, а це завжди допомагало старшому привернути його увагу та викликати усмішку. Цьому навчила його Андромеда.
• Я не хочу щоб ти йшов до тієї школи!! – випалив, як на духу, Реґулус, а Сіріус точно не чекав почути нічого подібного.

Він бачив, що останні декілька днів щось бентежить малого, що він немов ображається на нього, але Сіріус вважав, що знову десь провалився, як брат, не помітивши, але навіть не очікував чогось у цьому дусі.

• Ми тепер розлучимося, так?! У тебе тепер з’являться нові друзі і ти геть забудеш про мене?! – великі сірі оченята заблистіли від сліз. – Сіріусе, не йди! Не кидай мене самого в цьому домі! Я ж без тебе тут помру!
• Що ти таке мелеш, дурбецало? – різниця у віці в них була незначною, але у зрості вже помітною, тому Сіріусу довелося стати на одне коліно перед братом, поклавши підручник на землю, паличку до рукава, а руки на плечі Реґулусу. – Я не кидаю тебе і ніколи не кину. Більше того, через якийсь дурнуватий рік ми вже житимемо в тій школі, житимемо разом і я знову завжди буду поруч. І Реґулусе, ніхто й ніколи мені тебе не замінить.
• Чесно? – очі молодшого брата тепер засяяли ще більше, немов зірка, на честь якої був названий Сіріус, але тепер від радощів та надій, що дарували такі бажані слова.

Сіріус дуже любив, коли його брат посміхався.

• Звісно чесно, дурбецало. – відповів він, даючи Реґулусу щигля, як завжди, коли щось обіцяв, немов це було завіренням клятви.
• Ай, боляче. – дзвінко засміявся наймолодший із сім’ї Блек, потираючи почервоніле чоло.

 

Друелла поки знайшла лише молодших своїх дочок та вела їх до головного столу.

• Скоро починаємо.
• Починаємо нудний вечір тостів та лицемірства.
• Цисо, тихіше я попрошу.
• Звісно, матусю. – мов янгол, всміхнулася молодша із дівчат Блек.
• Це ж лицемірство?
• Входжу в роль.
• Ах. – все що змогла відповісти Друелла, думками благаючи якомога швидше опинитися вже в своєму маленькому, відносно цього, сімейному будиночку.
• Мам, а де..? – весь цей час, що мама тримала її попід руку, Андромеда лише озиралася по сторонам, чого не можна було не помітити.
• Не зараз. – перебила Друелла.
• Мам, а де Тед?
• Кажу ж не зараз. – не дивлячись на доньку, повторила Друелла.
• Мамо, що не зараз? – Андромеда вирвала руку та зупинилася, Друеллі з Нарцисою нічого не залишалося, окрім як теж зупинитися. – Теда ще немає, то куди за стіл?
• Його і не буде. – зараз усміхнутися було дуже важко, але вона впоралася.
• Що?
• Звісно ж, що я не відправляла ні йому, ні його маґлівській родині запрошення. – а от з тим, щоб не відводити від доньки очей, вона не впоралася.
• Мамо! – вуста Андромеди затремтіли.

Нарциса було відкрила рота, аби щось сказати, але натомість мовчки вказала по черзі на них пальцем, а тоді підняла долоні до гори, махнула ними і пішла геть, не бажаючи бути свідком цьому.

• Та ти уявляєш, щоб було? – тепер вона дивилася прямо та серйозно.
• Та мені чхати. Але тепер я добре уявляю, що таке зрада найближчої людини. Я такого не очікувала від тебе, мамо.
• Ой, та не перебільшуй. Це просто вечеря до дня випуску та вступу. Нічого такого, ще побачитеся. Ходімо. – вона знову взяла доньку за руку. – А уяви що б було, прийди він сьогодні. Ти думаєш твоя тітка хоча б сантиметр живого місця на ньому залишила б? А Та жінка?! Ну, а якщо байдуже на це, то подумай про Сіріуса, нащо йому паскудити такий день сімейними чварами? У хлопця лише починається доросле життя.

Андромеда важко видихнула та опустила голову.

• Ходімо, доню.
• Можливо, ти й права. – все ще не піднімаючи голови, відповіла Андромеда. – Але мені треба заспокоїтися. Тому йди, - вона знову вирвала свою руку, різко вирвала і це було помітно для Друелли, - а я за пару хвилин підійду.
• Добре. – невпевнена усмішка. – Я буду з чоловіком.

Друелла ще раз незграбно всміхнулася, погладила доньку за плече та пішла геть, а коли Андромеда підняла нарешті голову то побачила в декількох метрах перед собою копу пишного, хвилястого та довгого рудого волосся. Дівчину, в легкій блідо-блакитній сукні, переповнювала впевненість в собі, це було помітно навіть по її осанці, чого зараз не можна було і близько сказати про Белатрису Блек, що стояла навпроти неї зі своїм нареченим та з розгубленими очима. Очі ж Андромеди в мить звузилися.

Родольфус був хлопцем рудоволосої родички Блеків в шкільні роки і мусив припинити їх стосунки з волі батьків, що вирішили породичатися з Блеками, але схоже було, що колишня так просто цього залишати все ще не хотіла, навіть не зважаючи на власний сімейний стан, а ще було видно, що і Родольфус не здатен був, а то і не хотів, протистояти її чарам, її флірту, її вроді та самовпевненості. І сліпий би помітив, як Белатрисі зараз було некомфортно, як Родольфус не звертає на неї жодної уваги.

• Та не засмучуйся ти так, Беллі, – почула Андромеда насмішки рудої, коли вже підійшла поближче, - я повертатиму тобі його на вихідних. – пауза. – Вимотаним.
• Руді, пішли. – Белла смикнула нареченого за рукав, але ніякої реакції.

«Господи, вона що, досі винить себе в цьому? Ніби це з її волі, вона тепер спатиме з хлопцем кращої подруги» - подумала Андромеда, а тоді запустила руку до шиї колишньої свого майбутнього зятя, намотавши волосся на кисть та трішки потягнувши за нього дівчину до себе, але не помітно для інших гостей, благо густина та довжина рудих кіс цьому допомагала.

• Молі, - просичала Андромеда їй на вухо, - можливо Белла і не сука, але я сука, тому притримай свого язика, погань, і тільки спробуй ще раз доторкнутися до Родольфуса. Ти мене зрозуміла? Кліпни, якщо так.
• Ненормальна! – вирвалася Молі Превет та швидко пішла геть.
• Ну, або так. – посміхнулася Андромеда, струшуючи чуже волосся зі своїх рук.
• Що ти їй сказала? – Белатриса не знала вдячна вона чи зла на сестру.
• Щоб хвостом тут своїм лисячим не крутила.
• Медо!
• Що? – широко всміхнулася Андромеда. – Я була ввічливою. – тут вона в мить перемінилася в обличчі, коли холодно поглянула на Родольфуса. – А з тобою не буду, якщо ще раз моя сестра через тебе засмутиться.

Лестранж добре вже знав, що це не порожні погрози. З цією Блек завжди треба рахуватися.

Та і Андромеді був величезний плюс з усієї цієї драми – її більше не сватали до братів Превет, адже їхні сім’ї посварилися через амбіції однієї із них.

• Якого чорта їх взагалі запросили?! – запитала Белатриса, поки вони з сестрою поспішали зайняти свої місця біля батьків.
• Та ясно, що це все тітонька Лукреція.
• Ага, за всіх заступиться, всіх полюбить, всіх примирить.
• А через свою мстиву помилку Молі хапається за кожен ковток свіжого повітря, але якого чорта вона набралася мужності явитися сюди?!
• Теж правда. Аби лише погуляти вдосталь. Ніякої гордості чи сорому.  
• Боже, як жалюгідно, не так давно народити дитину і вже крутитися перед чужими чоловіками! Теж мені матір року.
• І дружина.
• Ой, про того невдаху немає сенсу й згадувати. – бісенята заграли в очах. – Я б сама їй допомогла йому зраджувати.
• Ти думаєш вона справді до такого опустилася?
• Візлі? Ні. А ось Превет, думаю…
• Дівчата. – усміхнулася Друелла перебиваючи, немов не бачила їх цілий рік, але Андромеда навіть не поглянула в її бік.
• Вельмишановні наші гості, - музика стихла, а в центрі залу постала, ще більш ідеальна, ніж декілька хвилин тому, Вальбурга Блек, - друзі, - пауза, РОДИНО, перш ніж розпочати святкову трапезу на честь наших учнів та привітання їх під дзвін келихів, - і посмішка її теж була ідеальною, - хочу сповістити вас першими, як найближчих людей для нашої родини, - сестри Блек кожного разу, коли чули це фірмове лицемірство, синхронно переглядалися та закочували очі, - що сьогодні ми маємо ще один привід для радощів.

Поллукс ніколи не чекав дозволу від своєї доньки пити на цих її прийомах, хоча б, коли вже починали грати музики, це він собі вже міг дозволити, але сьогодні він навіть не встиг пригубити й краплини. Досі. Склянка зі скотчем вже починала нагріватися в його руках, але він ні ставив її назад на стіл, ні вів далі до губ. Він просто не відривав погляду від Вальбурги з-під вигнутої брови. В нього з’явилося недобре передчуття. Яка ще радість в сім’ї Блек?

• Незабаром в магічному світі стане на один чистокровний союз більше.

Кіґнус з дружиною спантеличено переглянулися.

• Вона що, вже встигла своїх синів з кимось заручити?
• Вони ж ще діти. – все, що змогла відповісти чоловікові Друелла, а тоді просто втупилася в порожню тарілку перед собою.
• Ні. – здригнулася Нарциса. – Це не може бути правдою.
• Не може. – Андромеда поклала свою руку зверху на долоню молодшої сестри, яка вже встигла зіжмакати в ній сукню.
• В нашої тітки можливо все. – пирхнула Белатриса.
• Нам не можна одружуватися! – прокричала пошепки Нарциса та знервовано, дещо перелякано, поглянула на сестер і на батьків, але останні геть не дивилися на неї. – Він же мій брат!
• О, то до тебе це лише зараз дійшло? А я ж…
• Андромедо. – перебила її Белатриса, штурхаючи за лікоть.
• Та що?

Андромеда була роздратованою, але це в мить зникло, коли вона побачила вирази облич старшої сестри та батьків. Вся зала дивилася на неї, окрім Кассіопеї Блек, що спокійно насолоджувалася закусками, будучи абсолютно впевненою в тому, що її племінниці не обіграти в цій партії її внучату племінницю.

• Андромеда Блек та Ґійом Ґрімальді – яке ж чудове нове сузір’я чекає на нас на небі над Старим Світом. Андромедо, люба, не змушуй гостей задовго очікувати, виходь швидше до свого нареченого.

Вальбурга все ще усміхалася, а далекий мамин родич стояв біля неї, пожираючи задоволеними очима свою жертву. Андромеді ж смішно не було і жертвою вона ставати теж не збиралася, як і далі сидіти за столом.

• Ой, та не перебільшуй? – просичала вона над вухом матері, коли проходила повз. – Просто вечеря?
• Я не знала. – злякано відповіла та.
• А що, в нашій родині це грає хоч якусь роль, знаєш ти щось чи ні?
• Андромедо! – батько схопив її за руку, але та моментально звільнилася.
• Ще один.

В бік діда, поки вона виходила до центру зали, Андромеда навіть і не поглянула. Боялася, що вся рішучість згасне.

• Не хотіла б нікого засмучувати, - стала вона поміж родичами, - але сталася прикра, хоч і не дуже, помилка.

Вальбурга більше не усміхалася, Ґійом же все ще насолоджувався Андромедою. Його душила спрага, хоч він і передчував вже, яку істерику вдома влаштує його ненька.

• Ти що таке говориш. – в півголоса запитала Вальбурга.
• А от що. – в Андромеди Блек теж була своя фірмова усмішка і вона ніколи не віщувала нічого доброго.

Андромеда виставила, зігнуту в лікті та підняту догори, перед собою ліву руку, так, щоб її побачило якомога більше людей, і на ній за секунду розвіялися чари та з’явилася обручка.

• Боюся, я вже заручена.

З боку столів почувся жіночий, зляканий вигук.

• За найкращим у світі чоловіком з прекрасною родиною. І вони абсолютно нічого не знають про магію.

В руках Поллукса тріснула склянка.

• Не дивіться на мене так, матінко. – рівно промовив він, навіть не поглянувши в страшні безбарвні очі.

Белатриса різко підвелася з місця та гупнула кулаками об стіл, а Друелла більше не кричала, навпаки затулила рота руками і лише, коли побачила погляд свекра, то вигукнула на весь зал:

• Це жарт!!! Меда просто жартує.
• Ні, мам, я більше не жартую.

Святковий зал покинула одна із сестер господаря маєтку.

Вальбурга ж весь цей час стояла та просто дивилася на племінницю, тамуючи в собі з усіх сил бажання дати їй дуже сильного ляпаса, але так не можна при гостях, не можна.

• Ох, ці сучасні дівчата. – натомість засміялася вона. – Що лише не вигадають та не зроблять, аби не виходити заміж. Що ж, думаю, три приводи для одного вечора це і справді забагато, тому дамо право випускниці трішки побешкетувати.

Вальбурга всміхалася, а її руки опинилися на плечах племінниці. Зі сторони це могло здатися за ніжні обійми, але Андромеда добре відчувала холод, що йшов від тітки, та як її пазурі погрожували пробити тендітну шкіру.

• Музики грайте! Трапеза починається.

Вальбурга клацнула пальцями, після чого на столах з’явилося повно різноманітних страв, окрім закусок та напоїв, а тоді силою повела Андромеду геть із залу, до кабінету батька, помітивши, як всі найближчі члени родини поспішили за ними. Всі, окрім Поллукса та Оріона. Один все ще не звертав уваги на кров, що стікала на білу скатертину, та на матір, що все ще намагалася проїсти діру в його голові поглядом, а інший знав, завжди знав, коли треба підтримати дружину на подібних заходах, лише на подібних заходах, та і сімейні чвари його ніколи не цікавили.

• За тебе, сину. – підняв Арктур Блек келиха.
• Тату! – гримнула на нього Лукреція, що саме підійшла запитати у брата, що сталося, зі сповненим переляком та відчаєм виразом обличчям.  

 

• Що вони роблять?

На канапу в коридорі до Нарциси підсів Сіріус.

• Сваряться.
• Ну, тоді нічого нового. – хитаючи ногами, зауважив Сіріус.
• А Левеня де?
• Залишився з батьком та дідом Арктуром.
• А ти чого тут? Дітлахів все одно не пускають ніколи до того кабінету.
• Ну, я ж вже майже учень Гоґвартсу.
• Майже.
• А ти чого не там?
• Фу. Не хочу. Вони вже набридли. Всі їхні сварки – це нудно та гидко.
• Цисо? – Сіріус більше не гойдав ногами, а натомість уважно поглянув на кузину.
• Га?
• А вони її виженуть?

Нарциса розсміялася. Сіріус любив, коли його сестри сміються, але чомусь цього разу ця мелодія не змогла зігріти його душу.

• Кого? Андромеду Блек? Ще і за якийсь дурнуватий жарт? Я тебе прошу, вона ж ідеальна. Вигнати її – все одно, що приректи цю родину до загибелі. Ні, ну, може ще з тебе щось путнє виросте, але я дуже сумніваюся. – жартома скривилася Нарциса, поглянувши на кузена.
• Пф, от побачиш! Я вас всіх пережену в рейтингу факультету, а то і всієї школи!
• Ага, переженеш в рейтингу факультету, тільки якщо вчитимешся на іншому.
• Побачиш, побачиш! І не лише тебе, а і всіх Блеків, хто вже випустився!
• Перегнати в оцінках Меду? Ну-ну, хай щастить. 
• То ти думаєш, це не правда?
• Та переженеш, переженеш. – вже без насмішок повторила Нарциса, хоч і досі не вірила в сказане.
• Та я не про це…
• А про що тоді?
• Ну, що сестра заручена з бруднокровкою?
• Сіріусе, не будь дитиною та не мели дурниць. Де Меда, а де якісь маґли?
• Ну, так… - Сіріус цілковито погоджувався із Нарцисою, але чомусь йому не було так само легко, як і їй.

Ці кроки.

• Дід йде.
• Не добре йде. – погодилася Нарциса.

Вони вмить замовкли та сіли рівно. Вони знали, що дід їх любить, але ці його кроки не любили.

Поллукс навіть не поглянув на них, а мовчки, мов грозова хмара, зайшов до кабінету. Голоси по той бік стіни одразу стихли, та лише на лічені секунди.

Поллукс не мав потреби питати в онучки правда то все чи ні. Він все зрозумів одразу ж.

• Що це було?! – натомість він звернувся до доньки.
• Що?! – обурилася та здивувалася Вальбурга. – Ти мене вичитувати зібрався?
• Я ще раз питаю, що це було?! - здавалося, що на дворі гримить, хоч насправді небо було чистим.
• Я намагалася врятувати нашу родину від сорому, свою племінницю від найбільшої помилки в її житті, але натомість недооцінила її паршивий характер чи, точніше сказати, переоцінила її розум та любов до сім’ї.
• Врятувати як?! – Друелла вже геть зірвала голос. – Поставивши у незручне становище? В глухий кут?
• Так!
• А ти взагалі закрий свого рота! – перебив Поллукс доньку, заревівши на невістку.

Він вперше в житті так з нею говорив. З нею взагалі хтось так вперше в житті говорив. Друелла поглянула на чоловіка, але той просто втупився в стіну.

• Не смій кричати на матір!

Андромеда, що ще секунду тому, весь цей час, сиділа на лаві попід стіною, схрестивши ноги та склавши руки на грудях, не бажаючи приймати участь в сварці, підірвалася на ноги та погрозливо поглянула на діда, але Белатриса швидко її штурхнула за лікоть і знову всадила біля себе.

Поллукс нічого їй не відповів. Навіть не розвернувся в її бік.

• Як ти посміла не лише влаштувати заручини за моєю спиною, а і ще провернути таке на публіці?
• А треба було, як ти? Продовжувати панькатися з нею та скасовувати угоду за угодою? Ми ледь зловили Лестранжів за допомогою іншого сина, але якою ціною, а все чому? Бо ти все їй спускаєш з рук! Доспускався?!
• Не забувай з ким говориш.
• Пха! – махнула вона рукою. – Ніби ти колись це дозволяв. Та і що? Що? Має ж хтось тут бути чоловіком, коли ти помреш. Чи ти вважаєш, що хтось із них зможе? Один тюхтій, а іншому все по цимбалам.
• Вальбурго…
• Звідки Ви знали? – Андромеда вчасно стала між дідом та тіткою.
• А ти думала, що я нічого не знаю, – лють переповнювала Вальбургу щоразу, як вона дивилася на племінницю, - Медочку. – не говорила, сичала.

Від останнього слова, що Поллукса, що Андромеду до болю пройняло холодом, мов тисячі голок встромили в їхні тіла.

• Хто? – стояла на своєму Андромеда.
• А що я мала робити?!

Хоч Андромеда і так прекрасно розуміла, хто видав її таємницю, але почути це, насправді, вона була не готова.

• Що? – вона ледь змогла розвернутися до сестри. – Белло… За що ти так зі мною? – їй було дуже боляче.
• Я не хотіла тебе втратити. – сльози проступали на очах Белатриси. – Ти обіцяла його кинути.
• Не обіцяла. – Андромеда теж хотіла плакати, але очі її висохли.
• Але ти не кинула і я, як і попереджала, пішла до батьків, але який толк з наших батьків в цій родині? – вона вже ридала.
• Не обіцяла. Я сказала, що я буду обережною і ніколи тебе не кину, а ось ти обіцяла мовчати, якщо я спалю щоденник.
• Це не обережною, Медо… І коли я побачила вас на випускному, то мені нічого не залишалося, крім того, як піти до тітки Вальбурги.
• Приємно було дізнатися, що на тій сухій гілці ще щось родить мізками.
• Ти мене зрадила. – проігнорувала слова тітки Андромеда.
• Що? – двері були відкритими, а на порозі стояла Нарциса. – То це все був не жарт? – її щоками котилися сльози, їй зараз стало дуже самотньо.
• Як бачиш, Квітко, - обернувся до неї дід, - в цій родині непотрібними дурнями виявилися лише ми вдвох.
• Я не вірю.

Нарциса трусилася на порозі, а поруч з нею, схований зачиненою половиною дверей, стояв, обпершись на них спиною, Сіріус та просто слухав все, що тут зараз відбувалося. Бути ж йому в тому кабінеті геть не хотілося. Більше ніколи не хотілося. Він передумав, не хоче він швидше вирости та приєднатися до сімейної ради.

• Так, нам час до гостей, - мовила Вальбурга, - а рішення і так зрозуміле.
• Яке рішення? – нарешті озвався Кіґнус.  
• Андромеда розриває заручини з тим маґлом і закріплює це шлюбом із порядним чарівником.
• Та ніколи.
• Ти або Блек, або йдеш геть. – сказав Поллукс, дихаючи їй в потилицю.
• Ти серйозно? – Андромеда розвернулася обличчям до діда.
• Абсолютно. – не голос, а крига. – Або припиняєш будь-які взаємодії з тією бруднокровкою, або пішла геть.
• От і я серйозно.

Далі їм говорити не треба було. Їхні очі все промовляли замість них. Здавалося, якщо вони зараз перестануть дивитися один на одного, а поглянуть на когось іншого, то цей інший перетвориться на камінь. Здавалося, вони не вміли кліпати, здавалося, більше нікого не було в цій кімнаті.

• Ти зрадниця! – порушила мертву тишу своїм криком Белатриса.
• Ні, це ти мене зрадила, сестричко. – ось Белатриса і стала каменем. – Не переймайтеся, я швидко зберуся.
• Що?! – заволала Друелла, бажаючи кинутися до доньки, але чоловік міцно схопив її за талію, не даючи і кроку ступити.
• Андромедо, не гарячкуй.
• О таточко, я зараз, як ніколи, розважлива.

Андромеда хотіла вийти з кабінету, але на неї поглянули два сповнені ненависті ока.

• Це ви чортові зрадниці!

Андромеді стало соромно, коли її молодша сестра побігла геть, але це лише на мить її зупинило, а далі і вона поспішила додому.

• Прийом має тривати…
• Ні. – перебив її батько. – За півгодини на площі Ґримо, 12, а я припиню поки цей шабаш.    
• Ого… - пробурмотів собі під ніс Сіріус Блек.

 

Андромеда все ще не вірила, що це робить. Не вірила, але відчувала легкість незнану донині, навіть не зважаючи на всі ті слова, які почула від прабабки, коли стикнулася з нею, перш ніж покинути маєток, незважаючи на погляд повний огиди від однієї сестри діда, що вела матір попід ліву руку, та найголовніше, не зважаючи на погляд повний презирства від другої сестри діда, що вела матір попід праву руку. Андромеда в мить зрозуміла, що сьогодні втратила не лише свою родину, а і хрещену матір, покровительку всіх її емансипованих поневірянь, свою покровительку – Кассіопею Блек.  

• Припини.

До її кімнати увійшла Белатриса та з гуркотом закрила двері.

• Припини збирати ці кляті речі! – заволала вона, але Андромеда взагалі, здавалося, не звертала на неї ніякої уваги.
• МЕДО, БЛЯДЬ!

Все ще безрезультатно. Тоді Белатриса наблизилася до сестри та силою розвернула її до себе, почавши трусити за плечі. Речі попадали додолу.

• Припини тобі кажу!!
• Белло, облиш. Все вже вирішено. Все так, як і мало статися.
• ЩО МАЛО?!

Белатриса не переставала кричати, плакати та трясти. Волосся Андромеди розпустилося, а чорна стрічка полетіла на підлогу.

• Що мало, Медо?! Ти мала мене кинути? Зрадити всіх нас?! Лягти під чортову бруднокровку?!
• Що ти таке кажеш?
• Ти справді посмієш так очорнити нашу родину?
• Очорнити Блеків? – Андромеда все ще хотіла плакати, але її очі все ще залишалися сухою пустелею. – Як смішно. І смішно це чути від тебе, від людини з якою ми мріяли змінити ці снобиські уявлення роду, ці старі устої.
• Видно, ми мріяли про різне. – Белатриса шморгнула носом та поглянула на сестру шаленими очима з купою судин, що лопнули. – Я про більше влади жінкам, а ти про те, щоб смоктати маґлам.
• Он як… - Андромеда відвела свій погляд. – Вибач, але я хочу по-швидше звідси звалити. – вона звільнилася від рук Белатриси та продовжила пакувати валізи.
• То вали без речей!! Вони тобі не належать, якщо ти не Блек!
• О ні, сестричко. – Андромеда різко розвернулася та вказала на неї пальцем. – Я була Блек вісімнадцять років і будь-які речі в цьому домі – мої по праву. Компенсація.
• Та просто попроси вибачення і розірви ці кляті заручини! – Белатриса знову плакала. – Ти ж обіцяла! Ми ж побилися об заклад! Ти програла! Це моє бажання!
• О ні, за твоїми ж правилами, я виграла.
• ТА КИНЬ ТИ ВЖЕ ЙОГО ЗАРАДИ МЕНЕ!
• Та як ти того не розумієш? Я люблю Теда!
• Це ти, як не розумієш!? – Белатрисі ставало важко дихати. – То ти справді візьмеш та кинеш мене? Зрадиш мене? Залишиш мене одну? І все це заради якогось бруднокровки?!
• Що ти верзеш? Я йду з цього дому, але не від вас. Ну, подумаєш, залишуся без спадку, але це ж не означає, що ми не зможемо бачитися. Впевнена, дід перебіситься і вибачиться ще до твого весілля.

Белатриса розреготалася.

• За його любов’ю до тебе, ти так і не змогла розгледіти його справжнього обличчя. Андромедо, якщо ти зараз підеш, якщо ти підеш з цієї родини, то нікому з нас більше не дозволять з тобою бачитися, та я і не захочу.
• Що?
• Якщо ти кинеш мене, отже помреш для мене. Я випалю тебе зі свого серця. – останні слова вона виплюнула сестрі в обличчя.
• Он як… То навіть ти змушуєш мене обирати?
• Невже для тебе це справді вибір? Ми, я та він?
• Я не хотіла обирати, але чому ви всі змушуєте мене до цього?
• Бо ми любимо тебе, Медо!
• Хіба ті, хто любить, змушує до такого? А отже вибір очевидний. Мені час.

Андромеда повернулася до ліжка, закрила валізи та взяла їх у руки, як тут на неї накинулася Белатриса та почала бити її по обличчю з усією люттю, що сиділа в ній. З усією люттю, що здавалося, ховалася придушеною в ній всі ці роки. Вона кричала, молила щоб та не йшла, не кидала її, благала, щоб вона залишилася і була завжди поруч з нею, інакше вона просто не винесе цього життя, не винесе жити без неї. Вона кричала, била так, що власна ж зачіска розпустилася, ридала, а Андромеда мовчки та смиренно стояла, не відпускаючи валіз і споглядаючи за першим, на її пам’яті, приступом шаленства у сестри.

Андромеда розуміла, що її Беллі зараз дуже боляче, але не розуміла і не хотіла розуміти, чому вона звинувачує в цьому її.

• АААААААААААААААА! – на останньому подиху вигукнула Белатриса, перш ніж повиснути на шиї у сестри, намагаючись її, немов всю, обійняти та почавши розціловувати почервоніле від ударів обличчя. – Будь ласка, будь ласочка, пробач мене, Місяцю, пробач.

Нарешті вона випустила ручки валіз та ніжно обійняла сестру.

• Я не можу на тебе злитися. Ніколи не могла. Все добре. – промовляючи, вона гладила Белатрису по спині, поки та тремтіла від сліз.
• То ти не кинеш мене? То ти ніколи не кинеш мене? То ти залишаєшся? – слабка усмішка радості з’явилася на устах Белатриси, але не надовго.
• Я ніколи не кину тебе, але мені час піти.
• Що?! – знову ці шалені очі, що народилися цієї ночі. Ні, що прокинулися цієї ночі від міцного, дуже міцного вічного сну.

Вона відштовхнула сестру від себе, знову міцно взявши за плечі та червоним поглядом, не кліпаючи, вкрила її з голови до ніг.  

• Куди ж ти підеш, Місяцю? Лиш подивися на себе. Ми однакові. Де ти, там і я. Я до кінця життя тебе переслідуватиму, ніколи не дам тобі бути наодинці ні з собою, ні зі своїм виблядком, варто тобі буде лише подивитися у дзеркало. – вона розвернула її до трюмо та поглянула також і сама через плече сестри. – Де ти, там і я, і я випалю всі твої помилки з нашої стежини життя.

Андромеда дивилася на сестру через відображення і не могла зрозуміти, це обличчя в неї судомить в гримасі болю, чи Белатриса намагається усміхнутися. Як би там не було, довго в дзеркало Андромеда дивитися була не здатна.

• Однакові кажеш?

Андромеда ніколи не чіпала ні своїх сестер, ні кузенів, але зараз сильно відштовхнула від себе Белатрису, що та навіть перечепилася та впала, обпершись на долоні.

• То я теж тебе ніколи більше бачити не хочу, якщо я навіть не заслужила від тебе підтримки. Навіть від тебе.
• Що ти робиш?! – перелякано заволала Белатриса, але Андромеда не відповідала, а просто кромсала власне волосся, яке швидко опадало поміж її косметики та на підлогу. Опадало, мов листя восени під час буревію.  
• Ні! Ні! Ні! ЩО ТИ РОБИШ?!

Белатриса намагалася одночасно і відповзти якомога далі від сестри до стіни, і прикривати очі, аби не бачити того, що постало перед нею.

• Ні!!!! ЩО ТИ НАРОБИЛА?! – такі сльози ніколи не лунали поміж цих стін. – Ні….. – далі неможливо було розібрати ні слова.

Коли Андромеда закінчила, то вона сильно зажмурила очі, а тоді знову подивилася у дзеркало, змусила себе всміхнутися, десь глибоко в душі це навіть було щиро, а потім нагнулася за валізами та попрямувала до дверей, але перед тим, як вийти, востаннє поглянула на старшу сестру.

• Я завжди тебе любитиму, Сонце, щоб ти не накоїла.
• ВИПАЛЮ І ЇЇ. – це був не крик, це було ревіння, хрипле, поранене ревіння. – Я вб’ю і твою любов.
• Ніколи. – легка, тепла усмішка і Андромеда вийшла за двері, залишивши по собі лише розкидані коси та новий приступ плачу у сестри.

В коридорі на неї вже чекали батьки у дверей своєї кімнати та Нарциса, що весь цей час мовчки просиділа на підлозі біля кімнати Андромеди. На її обличчі не було нічого, в її очах не було нічого, з її вуст не зривалося нічого, вона лише байдуже подивилася знизу на сестру, хоч в її голові вирували невидані світу демони крику.

А ось тут Андромеда знову відчула почуття провини. А ось зараз їй і справді здалося, що вона когось зрадила, когось кинула, але лише на мить, поки не перевела погляд з Нарциси на обручку.

«Треба йти. Треба».

Друелла теж мовчала, адже занадто добре знала своїх дітей. Звичайно, можна було б застосувати якесь закляття, аби зупинити її, але вона ніколи не була прихильницею такого виховання та і це ж не кінець, не прощання ж на віки, як вона була переконана. Щодо Кіґнуса, то він теж мовчки стояв, обіймаючи дружину за плечі, вважаючи так само, як і середня донька – батько пересердиться та накаже, ховаючи між рядків вибачення, щоб Андромеда поверталася, а там і донька піде на зустріч. Вона занадто розумна, аби проміняти майбутнє на кохання. 

Андромеда нічого не знайшла, щоб ще сказати батькам, тому лише поглянула одночасно винувато та впевнено на них, а потім звернулася до сестри.

• Цисо, бережи матір.

Друеллу, мов струмом вдарило і це напруження в її тілі відчув й чоловік.

• Не смій тепер в мене хоча б про щось просити. – твердо відповіла Нарциса.
• Он як… - і постать Андромеди сховалася за першим поворотом.
• То ти нічого так і не зробиш?
• Дрю, це просто підлітки.
• Підлітки кажеш? Та як можна бути таким сліпцем!?

Друелла відштовхнула чоловіка та кинулася за Андромедою, заставши її біля самого порогу перед відкритими дверима. Вона озиралася на коридор, оглядала його стіни, інтер’єр.

• Медо, ти так швидко пішла і не взнала, що прабабусі стало зле.

Андромеда лише не розуміючи поглянула на маму. Їй ця репліка здалася до сміху безглуздою та дитячою.

• Прабабусі? А де поділася «Та жінка»?
• Якщо ти підеш, боюся вона буквально не переживе цього. – пауза. – Тому залишайся, кому кажу. – суворості в голосі їй не вистачило, здригнувся.
• Ха… Якщо ця стара відьма помре, ніхто ж не заплаче, тому подякуєте мені опісля в листі.

Такий холод.  

Друелла зараз ще більше переконалася, що Андромеда прощається, тому випалила те, що нізащо б собі не дозволила, в що не вірила, через що себе зненавидить за мить, а потім ще раз, і Андромеда теж зненавидить себе.

• Якщо ти переступиш цей поріг, то ти мені більше не донька!
• Тобто замість того, аби захистити мене перед шакалами, аби хоча б підтримати мене, ти обираєш теж зректися? Ой, та про що я! Ти ж навіть себе захистити не здатна, ти як ганчірка в цій родині! Та ти і в своїй родині була ганчіркою. Ніколи не хотіла мати таку матір, як ти!
• А ти думаєш я колись хотіла мати таку доньку, як ти?! – Друелла аж вигнулася в крикові вперед. – Я не хотіла тебе в першу чергу!
• Дрю! – за її спиною опинився чоловік з наймолодшою донькою.
• Мамо! 

Друелла лише закрила рот руками та побачила, як Андромеда залишила поріг їхнього дому й розвіялася в темряві.

• Кіґнусе, - розвернулася вона нарешті до чоловіка, не будучи в змозі стримати сліз, - що я наробила?
• Це просто відчай, Дрю, просто відчай. – Кіґнус хотів обійняти дружину, але та вперше в житті не дала йому цього зробити.
• Ні. – Друелла припинила плакати. – Вона ж має рацію. І ти нічим не кращий за мене.
• Перепрошую.
• До кімнати.
• Нам вже час до Лондона.
• До кімнати. Ми вже нічого не втратимо, якщо запізнимося.

Нарцисі, якій здавалося, що про неї всі забули, вже набридло слухати ці чвари по колу, тому вона, мов привид дому Блек, пішла на вулицю до своєї дитячої гойдалки на дереві в саду, хоч і стояла густа ніч. А на неї і справді батьки не звернули жодної уваги, навіть на передчасно зів’ялі квіти, що впали на килим їм під самісінькі ноги з її розкішних, золотих кіс.

 

• Дівчат беремо? – Кіґнусу довелося повторити запитання декілька разів підряд, перш ніж дружина нарешті відповіла, зумівши сконцентруватися на тому, що довкола, а не в думках.
• Ні, їм краще відпочивати. – руки Друелли були складені в один суцільний кулак біля рота і в паузах між словами вона, сама того не розуміючи, покусувала його. – Розбуджу когось із покоївок, попрошу приглянути. Або твоїх тітоньок чи сестру Оріона, в будь-якому разі вони ще не сплять. Кассіопея й Дорея мали залишитися біля матері, а Лукреція визвалася провести гостей і все таке.

Вона ходила вперед назад кімнатою не в змозі знайти собі місця і здавалося, з кожною секундою, вона лише втрачала міцність в ногах та розважливість в своїх помислах. Кімната крутилася, щось в грудях вирувало.

«Ти або зрікаєшся від неї та обираєш любов, або впадаєш в безумство, втрачаючи серце» - раптово пролунали забуті слова двоюрідної прабабусі в голові Друелли.

• Як думаєш, що йому там треба?
• Що? – не розуміючи, зупинившись, поглянула Друелла на чоловіка, що саме присів в крісло біля каміна.
• Як думаєш, що йому там треба?
• Чому ти мене питаєш? Це твій батько, от ти і скажи.

Кіґнус м’яко засміявся.

• Ніби ми тут не знаємо, хто з ним найбільше часу проводив.
• Ооо, думаю, це в минулому. Якщо твій батько, - вказала вона пальцем на чоловіка, - не поверне мені доньку до початку навчального року Сіріуса, то все, що він від мене дочекається – це лише чаю з отрутою. – Друелла в мить звузила очі, такий її погляд бачили лише одиниці. – Або ти, Кіґнусе Блеку. Зрозумів мене?
• Зрозумів, зрозумів. – підняв він руки догори, мов здаючись.
• Зітри вже цю свою усмішку з обличчя, тут немає нічого смішного.
• Звичайно. – Кіґнус трішки нагнувся вперед, щоб схопити дружину за стан та всадив її собі на коліна. – І все буде добре.
• Обіцяєш?
• Все буде добре.

Кіґнус нахилився, щоб поцілувати дружину, і хоч Друеллі зараз було все ще не до цього, та вона ніколи не могла йому відмовити, особливо вдруге підряд. Його цілунки, його доторки, його обійми… його усмішка завжди змушували палати її тіло, як вперше.

• Ти ж поговориш зараз з батьком і знайдеш Меду? Ти ж…
• Не думаю, що це хороша ідея.
• Що? – Друелла більше не обіймала чоловіка за шию.
• Йти проти батька сьогодні – це погана ідея. Хай зробить, що задумав на вечір, а з часом я і поговорю. Та ви самі й поговорите. А Андромеда його копія, тому теж не варто її поки чіпати.
• Що ти з біса таке мелеш? Ти взагалі знаєш, де зараз твоя донька? Тебе хоч трішки це турбує?

Друелла скочила на ноги та чи то з люттю, чи з розгубленістю поглянула на чоловіка.

• Ти обіцяв, що все буде добре.
• Все і буде.
• Та досить вже всміхатися. Твоя донька пішла з сім’ї.
• Наша донька.
• До чого зараз ці виправлення?

Кіґнус зрозумів, що не пам’ятає чи колись бачив дружину в такому стані. Здається вперше та востаннє це було, коли Друелла народила Нарцису, а Вальбурга не могла упустити таку можливість, аби не позловтішатися. Ні, коли народився Сіріус і батько передав фамільний перстень його сестрі, хоч він і мав належати Друеллі, як матері первістка, але Поллукс вирішив інакше. Друелла відчувала себе знову чужою, марною, відчувала не бажаною себе і не бажаними своїх дітей, але Поллукс переписав стару спадкову квартиру Блеків на Андромеду, чим підкреслив і її статус, і статус невістки в родині.

• Ось побачиш, скоро ми знову всі разом сидітимемо за одним столом. Святкуватимемо Різдво тихенько на площі Ґримо…
• Гобелен! – Друеллу осінило, що вона аж перебила чоловіка.
• Що гобелен?

Її очі наповнилися жахом, а з вулиці почав доноситися шквальний вітер, який змушував гілки дерев проситися до дому крізь шибки вікон.

• Він збирається прибрати Андромеду з гобелену!
• Це лише гобелен.
• Це не лише гобелен! І таке вже було, і ти знаєш, чим закінчилося!
• Це лише гобелен і лише твоє припущення.
• Це родинне древо! І я впевнена в своєму припущенні на мільярд відсотків! Який йому ще сенс там всіх збирати? Урочисто виписати Андромеду із заповіту та тієї квартири?!
• Дрю, ну, що за маячня?
• Він прокляне родину! Твій батько збирається проклясти родину, а ти все усміхаєшся! Ти хоча б ще на щось здатен? Чому ти дозволив Андромеді зникнути в темряві?! Може ти всім своїм донькам це дозволиш?
• Припиняй. – Кіґнус підвівся до дружини. – Мене звинувачуєш, а сама що їй наговорила?  

Друелла відскочила, як від окропу.

• А ти мав захистити її, а натомість і пальцем не поворухнув! Як завжди! Стань чоловіком хоч зараз вже нарешті та поверни свою доньку. Поговори з цим божевільним! Сьогодні! Зараз! Одразу, як прийдемо! Вимагай повернути мою доньку і не відступай, поки цього не станеться!
• Все владнається, а сьогодні зайве злити батька. Це буде дуже не розважливо, особливо, коли ще і вона злягла.
• Не розважливо?! – гілки настільки сильно забарабанили у вікна, що змусили на мить озирнутися подружжя. - А виганяти дитину з дому – це розважливо? Владнай все зі своїм батьком. СЬОГОДНІ.
• Дрю, ти не розумієш, що це геть дурість.
• З чого це я не розумію? Занадто дурна? Закінчила не ту школу, що і ти?!
• Ти цього не розумієш, бо ти не Блек, чорт забирай!
• Що?!

Шибки вилетіли, запустивши до кімнати холодний вітер та колючий, дрібний дощ, але цього разу на це вже ніхто не звернув уваги. Навіть на скло, що зачепило обох.

• Я не це мав на увазі. Ти ж знаєш.
• Не це? – Друелла пирхнула сміхом, а потім знову продовжила. – А я думаю, що саме це. І я прийняла рішення.
• Яке рішення? – позіхнув Кіґнус, ставши ближче до вікна, аби прикрити собою протяг. – Дрю, тобі треба заспокоїтися, а нам поскоріше відбути батькову виставу і швидше лягти відпочивати, бо через стрес та втому, ми зараз і не такого один одному наговоримо.

Друелла з кам’яним обличчям, повним рішучості, лише витягнула паличку із рукава.

• Акціо Свідоцтво про одруження.
• Збираєшся погрожувати мені розлученням? – закохано засміявся Кіґнус. – Облиш, тут немає батька, не треба цього. Він охолоне і я з ним поговорю. Все, як ти хочеш.
• Я не цього хочу.
• Ти ж сама знаєш, що так буде краще.
• Пізно. Це буде пізно, а для нас пізно вже.

Кіґнус закотив очі та знову з усмішкою поглянув на кохану.

• Дрю… - він підійшов до неї ближче, з метою покласти ніжно руки на плечі, але Друелла і кроку йому ступити не дозволила.
• Якщо ти сьогодні не повернеш мені доньку, то втратиш і мене.
• Дрю… Ти ж вже переконалася з Андромедою, що такі дурнуваті вистави та погрози не працюють. Я занадто втомився, ти занадто втомилася. Це мило, але більше смішно та дурнувато.

Кіґнус, все ще всміхаючись та бажаючи заспокоїти Друеллу, збирався спробувати ще раз наблизитися до неї, але перед його очима, перш ніж він встиг зробити, хоча б крок, вона розірвала свідоцтво спершу навпіл, мов блискавка пройшлася ним та між ними, а потім і на клаптики, що було гірше за будь-який ляпас для Кіґнуса.

• Я, Друелла, народжена в родині Розьє, розлучаюся з тобою, Кіґнусе Блеку Третій.

Закляття Шлюбних Уз спало, а десь в одній із міністерських Книг з’явилася чорнильна пляма, замість крапки, біля свіжого запису.  

• Ти маєш рацію. Я не Блек. Більше ні.

А він більше не усміхався. Його сонце більше не сходило.

Друелла викинула останні клаптики її шлюбу з руки, а тоді тильним боком долоні витерла кров, що стікала з порізу на щоці. Зараз кров була її сльозами.

• Ну, що, - протягнула вона закривавлену руку до Кіґнуса, поглянувши на нього скляними очима, - вийдемо в світ востаннє, як подружжя? До Лондону?

Вітер стих. Як і впевненість Друелли, а незабаром розвіялася геть. 

 

• ВИПАЛИ ЙОГО!!! – прогриміло на площі Ґримо, 12 і так прогриміло, що всі в той час аж здригнулися.

Здавалося, лише зараз всі нарешті зрозуміли, що це не були жарти, не були тимчасові, звичайні сімейні чвари. Андромеда Блек пішла, але чомусь, до цієї миті, в це вірили лише діти та лише один старий. Навіть Друелла не зовсім розуміла, що накоїла, що наговорила, що взагалі сталося, хоч сама ж і переконувала Кіґнуса в істині подій.

• Що ти таке кажеш? – істерично усміхнулася Вальбурга.
• Ти настільки оглухла чи просто дурна?
• Тату… - він годину тому з усмішкою на обличчі переконував дружину, що це просто гобелен, але тут, але зараз, Кіґнус ж вже більше не всміхався. - Справді, що ти таке кажеш?

Оріон Блек чорною хмарою мовчки стояв в кутку кімнати та поглядав з-під лоба на сімейний гобелен. Прибрати когось з нього прирівнювалося до викреслення не лише із спадку, а із роду. Це було прокляття і Оріон не бажав бути хоч якимось чином до нього причетним. Та він і бути тут не хотів, якщо по правді.

• Я сказав, - Поллукс жорстоко схопив доньку за плече та притягнув її ближче до стіни, де красувався гобелен дому Блеків, - прибери портрет цієї маґлівської підстилки з дерева!!
• Ні!!!! – Друеллі здавалося, що це сон і вона не здатна кричати, що її ніхто не чує, не чує її мольби про допомогу, про милосердя, але насправді вона за цю ніч вже безліч разів встигла зірвати голос, так гучно ним була пронизана темінь. – Вальбурго, прошу тебе, не роби цього!

Зранена мати вже зрозуміла, що молити про щось главу сімейства було марно, що від коханого чоловіка не варто навіть сподіватися підтримки, тому вона вперше звернулася до неї.   

• Вальбурго, я тебе ніколи ні про що не благала і ніколи більше не благатиму, але, будь ласка, не роби цього, не роби.

Вальбурга, міцно тримаючи паличку перед собою, дивилася то на гобелен, то на невістку, не будучи здатною перестати робити щось одне з цього. Здавалося, вона єдина, хто крім Друелли, розумів справжню ціну вчинку. Розумів, що це буде прокляття. Вальбурга відчувала себе так, немов мусить зараз промовити одне із Непрощенних. Вона вперше не приховувала свого страху. 

Між нею та Друеллою став Поллукс.

• НЕ РОБИ!!!!
• Кіґнус, - вперше за весь час почувся низький та владний голос Оріона, - заспокой свою дружину.

Друелла хотіла кинутися чи то до свекра, чи то до зовиці, але її міцно схопив Кіґнус, хоч вона не переставала видиратися, кричати та плакати, а він не переставав тримати. Друеллі було так холодно.

• ХІБА ТИ НЕ РОЗУМІЄШ, ЩО ВІН ТОДІ НЕ ЗУПИНИТЬСЯ!? ВІН І ТВОЇХ ДІТЕЙ НЕ ПОШКОДУЄ!

Їй до останнього здавалося, що поки портрет Андромеди квітне на дереві, це все просто дурне непорозуміння, поганий сон, а незабаром донечка повернеться до неї. Ні, вона була в цьому впевнена.  

• ВИПАЛЮЙ.
• НІ! НІ! НІ!

Вальбурга розвернулася обличчям до гобелену, не відводячи очей від гілки з племінницями, яких вона насправді завжди любила, як рідних дочок, щоб там не крилося між нею та їхньою матір’ю. Паличка тремтіла і цього нізащо не мав побачити батько.

• ОТ ПОБАЧИШ! ВІН ДОБЕРЕТЬСЯ І ДО ХЛОПЧИКІВ! ВІН ТАКИЙ САМИЙ, ЯК І ТА КАРГА!! ТИ СТАНЕШ ТАКОЮ САМОЮ!!

Друелла прекрасно бачила, як пульсують вени на скронях у свекра, як він на неї дивиться, але вона вже більше нічого не боялася. Майже нічого. А що їй тепер боятися?

• Кіґнусе! – Оріон більше не підпирав стіну, а натомість стояв, готовий в мить опинитися біля Друелли.
• Дрю, треба заспокоїтися.
• Нащо?! – не вгамовувалася Друелла. – НАЩО?!
• Бо випалю тебе слідом за нею.
• Тату… - якими шаленими та розбитими очима годину тому його донька дивилася на свою сестру, таким ж він зараз поглянув на свого батька.
• Та будь ласка!

Друелла вирвалася із обіймів чоловіка і злісно, гордо поглянула в холоднючі, безбарвні очі свекра, хоч і різниця в їх зрості була вагомою.

• Якщо в цьому домі немає місця моїй донці, то і мені! Я піду за нею!

Друелла схопилася за обручку, все так само дивлячись на Поллукса, їй хотілося закричати, як вона його проклинає, їй хотілося проклясти всіх, хто завдав болю її донечці, хто відвернувся від неї, але це б означало проклясти себе. Свою сім’ю. Своїх доньок та їхніх дітей. А проклясти вона могла. Проклясти й збожеволіти або кохати – вибір гілки Розьє.

І Оріону здавалося, лише йому було не байдуже на те, що відбувалося довкола всіх в цій кімнаті.

• Заспокой її, інакше я сам це зроблю.
• Вальбурго, - запитав Поллукс не обертаючись, - може і ти хочеш за нею?
• Ні, батьку. – покірно прошепотіла вона, а далі стався спалах, але крики більше не лунали.
• На цьому і кінець. – крива посмішка пробігла обличчям Поллукса. – А квартиру вранці перепишу на Сіріуса.

«Я не для того збудував всі ті маєтки…»

• ТА БУДЬТЕ ВИ ПРОК…
• Буду що? – абсолютно спокійно перепитав Поллукс.
• Батьку, пробач, вона просто сп’яніла від болю.
• Ні. Я абсолютно тве…
• Дрю, благаю тебе, не треба. – ледь-ледь чутно, крізь тихі сльози, перебив Кіґнус її, прошепотівши молитву на вухо, як тільки побачив, що вона майже зняла обручку. – Не йди від мене. Хай це буде не насправді. Збережемо те, що було вдома в таємниці. Благаю, тільки не ти. Не кидай мене. Не кидай нас з дівчатками.
• Подумай про дочок, дурепо. – голос Вальбурги більше не тремтів, а знову набув своєї крижаної впевненості. – Їх з тобою ніхто не відпустить. Обереш одну, викреслиш всіх інших зі свого життя.

Друелла трималася за обручку, мов за останню надію в своєму житті, мов за мотузку, що мала врятувати її від падіння в прірву, хоч насправді зараз вона ледь сама туди і не стрибнула, майже ослухавшись перестороги від старої відьми, яку чула кожна жінка їхнього роду, як тільки починала йти кров.

Вона була загнаним звіром і якщо ще декілька хвилин тому небезпечним від переляку та люті, то зараз, усвідомивши що гончаки повністю оточують її, а попереду ніякої волі, лише смерть та оббілування, Друеллі все що залишалося – це бігати розгубленими очима відчаю від родича до родича та покірно здатися.

Стихло. Оріон знову обперся на стіну, а Друелла повернула обручку на місце, перш ніж обернутися назад та мертво поглянути на колись найбільш кохану нею людину і вийти геть з кімнати.

• Розвели тут курятник! – махнув рукою їй в слід роздратований Поллукс.  

Світало.

• Я лишилася лише заради доньок, - мовила Друелла Кіґнусу вже за дверима лондонської квартири, - і хоч я не зняла обручку для всіх, але ти знай, що я більше не твоя дружина, тому не смій навіть пальцем мене торкатися.

 

Нарциса сиділа на гойдалці в мокрій, брудній та подертій сукні, коли перше сонячне проміння нарешті поцілувало її. Вона зіскочила на ноги, аби поглянути на сонце, що сходило, а тоді нарешті оніміння спало і в серці знову запульсував біль.

• Батьки вперше не станцювали на відкритті вечора. Їх танець… Вперше за все моє життя. – самотня сльоза, як і сама ця дівчинка, покотилася її щокою, а Нарциса прикрила очі долонею від світанку, злегка зажмурившись. – Мені страшно. Чому мені так від цього страшно?

Мотузка, на якій і кріпилася гойдалка, гучно тріснула, ще більше налякавши Нарцису та змусила відвернутися від сонця до символу її дитинства, що безповоротно скінчилося.