28 Усипня 358 року
Тимчасовий штаб 4-ого піхотного полку королівства Вантром.
Увесь офіцерський склад зібрався за наказом полковника Бахуса. Лише тиждень тому війна закінчилася розгромом повстанців графа Каар-Мона. Наказ про відступ, відправлений Його Світлістю Йоханом II Вантром, три дні тому був сприйнятий без особливого ентузіазму. Більшість військових жадали помсти за звірства графських виродків. Полковник перервав цей балаган кількома ударами палицею по кам’яній підлозі.
— Дві години тому прибув гінець із терміновим наказом Його Світлості. Почнемо з хороших новин, — полковник взяв у помічника згортки з королівською печаткою. — Капрали Андор, Пант, Лудар і Курц, крок уперед!
Зі строю в ту ж мить вийшли чотири солдати в сірих мундирах. Їх одяг сильно поношений, у деяких місцях виднілися сліди минулих битв, опалені рукави, плями від крові та дірки від ударів шаблею. Але вони стояли гордо, незважаючи на свій зовнішній вигляд.
— З цієї миті, завдяки милості Його Світлості, вам даровані звання лейтенантів. Кожен з вас отримає під керівництво взвод та виплату в розмірі п’ятдесят срібних ван, — помічник полковника передав їм нашивки з двома зірками середнього розміру та кошелі з нагородою.
Новоспечені лейтенанти відсалютували полковнику, витягнувши праву руку вперед і піднявши свою зброю, приклавши її до грудей з вигуком:
— Вантром живе — і ми будемо воювати задля нього!
— А тепер перейдемо до інших новин, — полковник жестом вказав, що вони можуть стати в стрій. — Як ви всі знаєте, війну вдалось закінчити, але ворогів досі вистачає. Західні кордони зараз вкрай вразливі, тому нам наказано прискорити переправу військ. Завтра до обіду всі повинні бути готовими до маршу. Підготуйте спорядження та зберіть провізію. Тут зостанеться капітан Дарон і його рота. Зараз вони єдині, хто зберігся майже в повному складі. Також тут залишаться усі важко поранені: за нашими підрахунками це тисяча двісті сорок сім солдатів. Сподіватимемося, що лікарі зможуть їм допомогти — і вони повернуться у стрій, — полковник з сумом подивився на свою палицю. На подарунок сина. Він важко поранений та не приходить до тями вже п’ять днів. — У вас одна доба на підготовку, тому не гайте часу. Вільні. Усі, окрім нових лейтенантів, — напівобернувшись, він подав знак, щоб ті слідували за ним.
Вони пройшли по коридору в повній тиші. Двері кабінету полковника відчинились — вони пройшли в приміщення. У кімнаті на великому столі лежала детальна карта Вантрома з десятками позначок та записів. Ставні закриті, але кімнату освітлювали кілька свічок. Через тьмяне світло солдати не відразу помітили, що в кімнаті була ще одна людина. Лейтенанти вишикувались біля столу в очікуванні наказу.
— Що ж, хлопці, вітаю вас із підвищенням. Король виявив свою милостивість, але вимушений просити про послугу, яка може коштувати вам життя. Хто погодиться на мою пропозицію, не знаючи подробиць? — полковник сів у крісло, уважно глянувши на солдатів.
Вони, майже не роздумуючи, синхронно зробили крок вперед.
— До чого ж браві солдати в нашій армії! — Бахус звернувся до фігури, що сиділа в тіні.
— Якщо вони готові, тоді нехай вирішить випадковість, — голос незнайомця такий тонкий, майже жіночий. — У мене в руках чотири палички. Три довгі й одна коротка. Обирайте одну й витягайте водночас, — він наблизився до солдатів та протягнув руку. Кілька свічок на столі освітили його обличчя, на якому чоловіки одразу помітили кілька свіжих, ще рожевих, шрамів.
Солдати протягнули руки та кілька секунд сперечались, кому яка дістанеться. Як тільки всі зробили вибір, незнайомець відпустив палички. Обличчя трьох солдатів одразу посмутніли. Коротка паличка дісталась лейтенанту Курцу.
— Ну що ж, так вирішила доля. Дякую всім за службу. Ви троє можете бути вільні, — генерал встав, жестом вказавши на двері. Як тільки двері зачинились, незнайомець переніс свій стілець до столу та сів.
— Юрген Штац, відповідальний за розвідку в даному районі, — він протягнув руку для привітання.
— Капра… Ой, лейтенант Вільям Курц, — відповів солдат.
— Сідайте, лейтенанте, — скомандував полковник. — Наша розмова може бути досить довгою, — солдат сів на низький стілець біля столу.
— Що ж, перейдемо до суті. Нам потрібно, щоб ви разом із взводом провели сотню звільнених нами полонених через гірський хребет Малінар. Їх потрібно доправити до столиці за дванадцять днів. Як ви знаєте, основний тракт зараз зайнятий колонами солдат, тому шлях займе більш як два тижні, — свої слова полковник підкріпляв демонстрацією на карті цих шляхів. — Гірські дороги досить вузькі та постійно петляють, але це найкоротший шлях до столичного тракту. Також вам потрібно доставити речові докази співпраці графа Каар-Мон та князівства Сахін. У нас їх вже вистачить на три фургони.
— Як бачите, цей шлях проходить поблизу нашого кордону з Калідом. Відносини між нашими країнами зараз досить напружені. Вам потрібно бути обережними, — Штац провів пером по лінії, яка помічала кордони держав.
— А гірські племена? — запитав Курц. — Якщо не помиляюсь, саме вони керують у тому регіоном.
— Ви маєте рацію. Хоч це територія Вантрома, але там можуть жити лише учасники племінного союзу. Вони отримали особливий статус після допомоги королівській династії, — Юрген переставив підсвічник ближче до карти. — Ми надамо вам усі потрібні документи для безпечного переходу, але вам потрібно бути уважним. Занадто багато ворогів навколо.
З вулиці донісся шум вітру та грім. Ставні почали трястись і бити по вікнах. Пориви вітру були настільки сильними, що навіть черепиця на даху почала скрипіти.
— Ваш шлях складає приблизно двісті вісімдесят сім кілометрів по складній місцевості з сотнею цивільних та цінним вантажем. Особливості шляху ми вже обговорили. У вас залишились запитання? — полковник налив собі вина та вкрив ноги ковдрою.
— Я так розумію, у мене не той ранг, щоб дізнатися навіщо ми так поспішаємо. Хочу попросити вас про одну послугу для полегшення виконання завдання, — лейтенант піднявся і витягнувся у стійці струнко. — Чи можу я сам зібрати людей для взводу?
Полковник мало помітно скривився і вже хотів дати відповідь, але Штац перехопив ініціативу.
— Звісно. Ви можете написати список із тридцяти осіб прямо зараз? — Юрген протягнув йому перо та пергамент.
Бахус мало не захлинувся вином від такого рішення, але за наказом зверху йому наказали допомагати розвідці по максимуму. Через кілька хвилин список був готовий. Полковник і Юрген уважно вдивлялися в імена, написані не надто каліграфічним почерком. Дійшовши до кінця списку, вони переглянулись.
— Клаус Каргар. Ти хочеш взяти на таку справу тверга, який не знає, що таке дисципліна та порядок? У мене вже ціла низка скарг на нього, — Бахус підскочив з крісла та скинув кубок на землю, мало не обливши Штаца.
— Так, він тверг. І темперамент у нього дещо запальний, але кращого бійця важко буде знайти. Щобільше, саме він врятував вашого сина на полі бою, — лейтенант перевів погляд на Юргена.
— Якщо він настільки вправний, то це не проблема. Не варто так хвилюватися, полковнику, — Штац підняв кубок з підлоги. — Ще вам видадуть провізію та по можливості нову зброю та форму.
На цих словах Бахус почав закипати. Його погляд мало не пропалив Курца.
— Також з вами поїде один лікар. Речі для цивільних уже склали на вози та приготували до відправки. Завтра о дев’ятій ранку ви повинні бути готовими до відправки. Ось усі потрібні документи. Потрібна лише печатка полковника, — Штац поклав на стіл деякі папери та протягнув йому сургуч. — Печатки нам потрібні сьогодні, — дещо грубим голосом промовив розвідник, дивлячись на неквапливість полковника.
— Забирайтеся, залиште мене одного, — Бахус недбало поставив печатки та кинув документи лейтенанту. — На цьому моя допомога вам закінчується, — полковник перевів свій палаючий погляд на Штаца.
Він лише вклонився у відповідь та попрямував до дверей. Курц віддав честь та теж послідував за ним. Зачинивши двері, вони попростували геть зі штабу. Перед виходом Юрген звернувся до Курца:
— Я даю вам дві години на те, щоб зібрати людей зі списку. Чекатиму вас біля західної казарми для видачі амуніції.
— Буде виконано! — випалив Курц і, закутавшись у плащ, швидко покинув штаб.
Погода просто жахлива: злива та шквальний вітер. Кілька разів Вільям був вимушений ухилятись від зірваної з даху покрівлі чи обламаних гілок. Промокнувши наскрізь, він таки дійшов до місця, де поселили всіх, чиї роти майже повністю розбили. Піднявшись на третій поверх, він зіткнувся з одним із тих, кого шукав. Рядовий Себастьян Харон мало не збив з ніг лейтенанта.
— Куди ти так поспішаєш? — поцікавився Курц.
У цю мить він помітив ще кількох солдатів, з якими служив. Вони кріпили зброю до поясів та теж кудись поспішали. Всього в коридор вийшло шість осіб. Помітивши Курца, вони зупинились.
— У нас знову проблеми з гвардією. Якийсь ідіот вирішив подражнити Клауса й почав глузувати з його бороди, та з того, що його матір не відрізнити від батька. Я вам клянусь, Клаус тримався до останнього, але таких образ він витерпіти не зміг. Він викликав цю паскуду на дуель, але через різницю у званнях це неможливо. Тоді в голову нахаби полетів глиняний кубок. Ну ви ж розумієте, що було далі. Клауса затримали і кинули за ґрати, — Харон завжди говорив швидко та по суті.
— Куди ви зібралися зі зброєю? — спокійним голосом запитав Курц
Солдати лише мовчки відвели погляд.
— Зрозуміло. Значить буде так. Слухайте наказ лейтенанта. У вас є година, щоб зібрати всіх, з ким ми були у взводі на штурмі, та чекати на мене біля складу. Іншу проблему я сам вирішу, — голос Курца був все таким же спокійним.
— Так вас підвищили. Прийміть наші вітання. Ну що, хлопці, пора виконувати наказ, — дещо веселіше відповів Харон.
Солдати швидко спустились вниз і, проходячи повз лейтенанта, віддавали йому честь. Через кілька секунд вже було чутно, як Харон віддає накази та об’єднує їх у групи. Курц пройшов у кінець коридору, до своєї кімнати. Відчинивши двері, він прийнявся переодягатися у звичайну форму, потім швидко підійшов до столу та замінив свою парадну зброю на звичний йому палаш. Закрита гарда, широке й важке лезо добре себе зарекомендували у важких боях. Хоч на дворі й періщив дощ, він зарядив два пістолі та заховав їх під окопний плащ — великий шмат матерії високої щільності, що майже не пропускав вологу. Перевіривши всі кріплення та склавши документи у тубус, Курц вибіг з кімнати та попрямував до тимчасової в’язниці. Злива дещо стихла, але пориви вітру досі рвали покрівлі будинків. Швидким кроком він пронісся через три вулиці, обдумуючи, як домовитись з командиром гвардії. Скоріш за все, події в корчмі були провокацією. Капітан гвардії ненавидів твергів. Не дивно. Він же пройшов кілька воєнних компаній проти Дартора, але зараз зовсім не ті часи.
Дійшовши до входу, Курц постукав в оббиті металом двері. Зсередини донісся скрегіт важкого засову. Зайшовши в середину, Курц помітив кількох солдатів гвардії з лейтенантом Шарені, що стояли біля клітки.
Звук кроків і холодний порив вітру відволік їх від цікавого заняття. Вони мочились на того, хто сидів у клітці. Помітивши персону Курца, вони лише ще більше розсміялись. У клітці він помітив Клауса.
— А ось іще одна шавка з’явилася, — Шарені поправив мундир та виставив напоказ свою дорогу рапіру. — Тебе не вчили, що в присутності лейтенанта потрібно віддавати честь?
Одяг лейтенанта, вкритий червоними плямами, та синець на голові явно говорили про те, що саме він влаштував провокацію. Вони вирішили зламати Клауса, засунувши в маленьку клітку та знущаючись, але той сидів, не показуючи жодних емоцій, наче камінь. «Шкода, що він такий не завжди», — подумав Курц.
— У такому випадку, я чекаю того ж від твоїх людей. Відсьогодні я теж лейтенант, — Курц показав прикріплену булавкою зірку.
Солдати не очікували такого й миттєво перестали сміятися. Вони теж поправили мундири, повернувшись до входу. Але один з них все ж продовжував свою брудну справу. Чи то він такий безголовий, чи то забагато випив. Оскільки він стояв дещо збоку від клітки, то Курц дуже добре бачив, що той робить. Добре, що поблизу клітки вдало поставили масляну лампу.
Різким рухом Курц витягнув один пістоль і вистрілив у лампу. Невеличка чаша з горючим маслом розлетілась, а її вміст загорівся і пролився чоловікові на плечі, груди та геніталії. Інші не одразу зрозуміли, що сталося, і лише через кілька секунд почали його гасити й шукати воду.
Шум та крики привернули увагу всіх, хто знаходився поблизу. Люк у підлозі піднявся — і в кімнаті почали з’являтися інші гвардійці. Одним з них був майор Роберт Канг. Суворий і мало приємний чоловік, але він найкраще вмів дізнаватися правду від полонених. Його талант полягав у тому, що він майже ніколи не використовував насильницькі методи. Примружені очі цього кремезного чоловіка пильно вдивлялися, наче зазирали в саму душу полоненого.
— Що тут відбувається? — майор опинився у коридорі якраз у ту мить, коли прихвосні Шарені гасили полум’я.
Лейтенант гвардії одразу підбіг до свого командира та почав звітувати:
— Під час допиту ув’язненого солдата сюди увірвався цей покидьок та спробував вбити мене, — Шарені показував рукою на Курца.
— Тоді чому ти ще живий? — тим же спокійним голосом запитав Канг.
Обличчя Шарені застигло в здивованій гримасі. Він панічно ковтав повітря, не знаючи що відповісти.
— Твій суперник вмілий вояка. Відстань тут не більше дюжини кроків. І він тебе не застрелив? — майор однією рукою відсунув з дороги набридливого лейтенанта та попрямував до Курца.
Після швидкого салюту Вільям відкрив тубус та передав майору накази. Вистачило одного погляду на якісний папір з королівською символікою, щоб зрозуміти важливість цих документів.
— І чим ми можемо бути корисні? — майор повернув документи до тубусу.
— Мені потрібно забрати цього тверга, — Вільям вказав рукою на клітку. — Він у списках спецпризначення.
— Хто ми такі, щоб противитися наказам Його Світлості та полковника. Шарені, відчиняй клітку, — голос майора не втратив свого звичного спокійного тону, але його погляд вогнем палив самонадіяного лейтенанта.
У ту ж мить гвардієць відімкнув замок та відчинив клітку. Вона була настільки мала, що Клаус одразу випав з неї. Деякий час він вовтузився, намагаючись підвестись та поправити свою бороду й довге волосся. Стоячи між гвардійцями, які знущалися з нього, тверг міцно стиснув кулаки, вже готовий кинутись на них, але голос Вільяма привів його до тями.
— Клаусе, у нас обмаль часу. Нас чекають на складі, — дещо жорстко промовив лейтенант.
Тверг повільним кроком попрямував до дверей, все озираючись по сторонах. Він попутно підібрав свої речі, що валялися біля входу, і наспіх натягнув на себе верхній одяг.
Важкі двері з гулом зачинилися за їх спинами. Кутаючись у плащі від непогоди, вони попрямували до складів. Клаус заговорив лише, коли вони пройшли кілька вулиць.
— Наступного разу я приріжу їх на рівному місці. Вони мені за все заплатять, — злісно бурчав тверг.
— До наступного разу ще потрібно дожити, — дещо запнувшись через різкий порив вітру, мовив Вільям.
— Милістю королівської дупи нас відправили знову в якесь пекло? Їм було мало штурму? — тверг сплюнув на землю — До речі, коли це ти став лейтенантом?
— Сьогодні зранку. Його Високість удостоїв такої честі мене та ще кількох хлопців, — з усмішкою відповів Вільям і показав кошель з грошима.
Вони зупинилися, щоб пропустити колону возів, що тяглись дорогою. Дощ вже почав стихати, але вітер все ще налітав різкими поривами.
— Ти ще не передумав? Все ще хочеш піднятись якнайвище у званні? — проводжаючи поглядом останній віз, запитав Клаус.
— Ти ж знаєш, я маю забезпечити хорошу посмертну виплату для своєї дружини й доньки. У разі чого вони не повинні залишитись ні з чим, — погляд Вільяма дивився кудись у сірість неба.
Тверг помітив, як після цих слів його командир перемінився на обличчі. Хто ж буде радіти, якщо заради достойного життя його родини він повинен або померти, або стати героєм.
Подальший шлях до складів вони подолали мовчки, кожен думав про своє. Перетнувши кілька вулиць, солдати опинилися перед спаленим храмом Лардана, поряд з яким розташовувалися великі будівлі гільдійських складів. Навколо снували туди-сюди обози й вартові. У балагані голосів Вільям впізнав грубий тон Харона й попрямував до групи солдатів, що шикувались перед входом до дерев’яної будівлі, яка слугувала казармою міської варти.
— Усі на місці? — запитав лейтенант, протиснувшись ближче.
— Немає Дарнела. Його рана почала гноїтись і медики відтяли йому кисть. Він більше не боєць, — з сумом відповів Харон. Він пройшов з Дарнелом усю війну. Вони єдині, хто залишився з 5-ої роти.
— Нехватка бійців — це погано, — за спиною лейтенанта стояв Штац. — Та в мене є розв’язання вашої проблеми. Молодий і енергійний боєць.
Вільям навіть не встиг відповісти. Немов з-під землі перед ним з’явився хлопчина років чотирнадцяти. Темне волосся незграбно підстрижене, великі зелені очі постійно стежили за всім навколо, ніс з горбинкою та невеличким шрамом впоперек і тонкі губи. Під очима темні синці, обличчя худе та виснажене. Худорлява статура й невисокий зріст тільки погіршували картину. Так виглядають бійці після довгої облоги. Його форма погано підігнана, але в очі впадають додаткові кишені на грудях — зазвичай так роблять ветерани. Це зручніше, ніж кожен раз лізти в підсумок по набої і пришвидшує темп стрільби. Було помітно, що кишені нещодавно пришили до чиєїсь старої форми.
— Ми ж не… — почав Вільям.
— Я знаю, що вам не потрібний зайвий тягар, але вам, як лейтенанту, годиться мати молодшого помічника. Тож вважайте його моїм подарунком на честь вашого підвищення, — Штац смикнув малого за рукав і підтягнув до себе. — Він також може допомагати лікарю.
— Зрозумів, — Вільям здався дуже швидко. Не варто сперечатися з начальством через такі дрібниці. Багато дітей військових ставали до лав армії після смерті батьків. — Як тебе звуть, солдате?
— Рядовий Генрі Крюгер, пане лейтенанте, — витягнувшись у стійці струнко, голосно проговорив малий.
— Добре. Станеш у кінець строю. Шикуйсь! — голос Вільяма різко змінився.
Солдати без зайвої метушні стали у два ряди по п’ятнадцять осіб у кожному. Генрі поспішив зайняти своє місце у строю, поруч з твергом. Взвод укомплектований.
— Взвод вишикуваний та готовий до отримання амуніції, — лейтенант відрапортував Штацу.
— Вільно. Заходьте по двоє у склад, вам видадуть нові фузгари, багнети та набої. Провіант та інше вже спакували. Потім проходьте за казарму для перевірки зброї. Усе зрозуміло? — намагаючись перекричати натовп, скомандував Штац.
— Так точно! — однотонним гулом пролунала відповідь.
Перша пара пройшла у двері. Генрі уважно вивчав споруди навколо. Руїни спаленого храму ледь тримались купи. Більшість дерев’яних конструкцій згоріли й обвалилися, лише муровані стіни де-не-де ще зберегли синій колір. Чорнота гарі поглинула це місце. Солдати, які проходили повз згарище, постійно плювали на нього або ж навіть випорожнялись. У Вантромі не цінували старих богів, таких як Лардан, божество моря.
Уже приблизно триста років на території Вантрома заборонені всі культи, окрім Малакуса Білого. Легенда каже, що під час божественних війн він полонив усіх богів і кілька віків тримав їх у полоні. Тож багато культів залишились без своїх покровителів. Це спричинило великі зміни в балансі сил на континенті Бардріс. Віряни стали воювати між собою, розпочавши Першу Святу війну й заснувавши Велику Кадарську імперію. Вона займала майже весь континент та проіснувала вісімсот двадцять років. Погане ставлення до вірян інших богів в імперії призвело до Другої Святої війни, яка зруйнувала імперію. Її початком стало велике чудо: на територію континенту з неба впав величезний камінь. Жерці швидко оголосили його шматком в’язниці богів та ознаменували їх повернення.
Від роздумів про історію Генрі відволік грубий голос тверга.
— Тобі б не завадило підшити форму. Вона на тобі, як мішок на палиці, — зауважив Клаус. — У ременях замало отворів. І чому твоя портупея пуста?
Генрі не очікував, що хтось так швидко заговорить із ним. Кілька секунд він обдумував відповідь.
— Я тільки сьогодні отримав форму. Точніше дві години тому. Зброю мають видати зараз, — голос Генрі напружився. Він говорив з твергом так, наче він капітан.
— Розслабся. Ми тепер в одному взводі. Більшість з тутешніх — ветерани двох або трьох воєнних кампаній. Тобі не потрібно говорити так офіційно, — тверг погладив свою густу бороду та протягнув руку хлопчині. — Клаус Каргар, «Вежа», а ти?
— Рядо… — суворий погляд тверга дав зрозуміти, що Генрі потрібно закінчувати з офіціозом. — Генрі Крюгер, клички поки що не маю, — він протягнув руку у відповідь.
Кілька хвилин усі мовчки входили в склад та отримували нові речі. Ось і черга двох останніх.
Увійшовши у великі амбарні двері, вони опинилися в темному приміщенні, де витав запах пороху, свіжо змащених рушниць та перегару товстого кладовщика Тарка.
— І так, гик… Дві фузгари, два ремонтні набори, два багнети, два комплекти по сорок зарядів. Підпишіться в листі видачі, — він протягнув їм брудний, залитий вином папірець зі списком речей.
— Прошу пробачення, але мені ще мали видати щось для ближнього бою, — голос Генрі звучав не надто впевнено.
— Можливо, мені ще й підтиратись за тебе потрібно? У списках такого немає. Так що бери, що дали й вали, — слина Тарка розлетілась по формі малого.
— Тарк, не будь скотиною. Видай йому клинок, у тебе завжди щось є, — у руці Клауса з’явилася срібна монета, яку він швидко поклав на стіл.
— Хммм… — Тарк трохи покрутив монету в руці, потер об рукав та закинув у кишеню. — Усе, що можу запропонувати за цю суму — це тесак. Важкий, але надійний.
Він підійшов до ящика біля вікна та дістав клинок, довжиною приблизно у півтора ліктя і шириною — у три пальці. Тесак глухо гепнувся на стіл.
— Береш? — Тарк подивився по сторонах і випив ще трохи вина з фляги.
Генрі підняв клинок й одразу відчув важкість металу. У його тонких руках клинок здавався ще масивнішим. Він закріпив піхви на портупеї та забрав інші речі. Кілька хвилин знадобилось, щоб звикнути до цієї ваги. Фузгара за спиною, сумка з набоями та тесак тягнули в різні сторони.
На іншому виході вже зібрався весь взвод. Вони вишикувались у шість рядів по п’ять осіб і приготувались до перевірки зброї. Усе дуже просто: підходиш на вогневий рубіж, заряджаєш рушницю і стріляєш по цілі. Перша п’ятірка стала на рубежі й скинула зброю з плеча. По команді приготуватися вони синхронно почали заряджати фузгари. Їх рухи добре відточені та точні. Постріл пролунав менш ніж чверть хвилини. Знадобилося всього лиш дві хвилини на перевірку вогнепальної зброї. Генрі, хоч і нервував, та все ж зумів не відстати від інших. Незважаючи на молодий вік, він вправно поводився зі зброєю і зумів не тільки витримати темп стрільби, але й влучити в ціль. Тренування завершилося якраз до обіду.
Баштовий годинник уже почав бити полудень, як на півдні міста пролунав вибух, здійнявши до неба клуби диму.