Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Спочатку я відчинив двері. Стара дерев’яна ручка легко піддалася, а двері жалібно скрипнули, дозволяючи вступити в ніжні обійми невисокої трави, що вклоняється вітру, з якої починалося широке полотно гречаного поля. Піднявши очі вище, туди, до блакитного небосхилу, зачепився поглядом за купчасті хмаринки, що наче пустотливі баранчики весело пливли кудись, наздоганяючи одна одну. Невагомо посміхнувся, одними тільки куточками губ і збирався вже було піти далі, аж раптом відчув, що на стежці я тепер не один.
Опустивши погляд, побачив перед собою незнайомця. Він був доволі високим, на голову вищим за мене і якось хитро усміхався, дивлячись просто в душу. У його блакитних океанах плескався вогник азарту, його явно тішила розгубленість, що в мить застигла на моєму переляканому обличчі. На ледве розтулених вустах застигло цілком очевидне запитання, але його одразу ж придушила лють, що миттєво пройшла через тіло електричним розрядом, змусивши зжати кулаки.
- Ти обов’язково поплатишся за це!
Крикнув йому я, наче не своїм голосом. Очі чомусь зрадницьки лоскоче, тож усіма силами намагаюся стримати сльози, що накочуються, але казати поправді виходить зовсім погано.
- Ти сам винен. Я попереджав.
Знизує плечима у відповідь, витягнувшись у вальяжній позі. Опісля, наче пригадавши, повільно дістає щось із лівої кишені брюк і зневажливо кидає мені, промовляючи фразу, яка чомусь відлунює в серці гостротою:
- Як і обіцяв, повертаю.
У цей час небо вже пронизують блискавки. Білі, легкі хмари давно потьмяніли, готуючись вдарити зливою над полем, що застигло в безмовній молитві, випрошуючи порятунку. Душу нещадно мучить, вивертає, змушуючи зігнутися навпіл. Кричати не хочеться. Як і існувати. Усе, чого бажає душа, - впасти просто на стежку, в самому центрі гречаного поля, дозволити важким краплям боляче впиватися в шкіру, що холоне від води, здригаючись у беззвучних риданнях.
І ось, немов відгукуючись на бурхливий океан емоцій, коротко блиснув червоним полум’ям кришталь, у руці, що досі міцно стискала його. Край нитки, за яку він був підвішений, збирав на себе пил і бруд із землі, що ставала в’язкою від дощу. Усередині нього зароджувалися слабкі вітряні струмені, що з кожною секундою дедалі більше набиралися сил, утворюючи невеликий торнадо. Пройшла ще мить і ось те, що було приховано всередині нього, розсипалося на мільйони маленьких уламків, але перед тим як потонути в незвіданості невеликим снігопадом, почорніле ядро обдало слабким ліловим сяйвом, а після - померкло, поступово повертаючи глянець.
Юнак, який досі спостерігав за цим, зрештою вирішив піти, ховаючи холодний блискіт очей за широкими полями капелюха, що чомусь всупереч емоціям, що їх демонстрував його господар, променився жалем. А може просто здалося?
- Елмере.
Раптом тихим відлунням відгукується десь на одвірках свідомості, нечітким голосом, який чомусь визнаю знайомим.
І поки я силкуюся осмислити, до кого саме він був звернений, судорожно намагаючись знайти того, хто говорив, серце заходиться в прискореному ритмі; воно стукає настільки голосно, що притупляє інші звуки ззовні, плутаючи думки.
Через мить до інших симптомів додається білий шум, він міцно оселяється в голові. Перед очима миготять різнокольорові картинки, набігають одна на одну. Чомусь здається, що на них зображено щось дуже важливе, але, на жаль, не можу розгледіти.
Голова нещадно болить, пульсує у скронях. Запрошує лягти на стежку і здрімнути, зробити все що завгодно, аби знов заглушити цей жахливий стан, заштовхати його якомога глибше, кудись у саме серце душі, де він би зміг причаїтися на довгі роки.
Але через якусь мить усе затихає. Більше не калатає, вгамовується тремтіння і чиясь важка рука нарешті перестає бити молотом по черепній коробці. І тільки серце не перестає нагадувати про себе періодичними імпульсами, що мов струмені току проходять через усе тіло.
Зрадівши секундному звільненню,полегшено зітхаю і, несподівано для себе, сміюся. Піднімаю погляд, марно намагаючись розгледіти хоч що-небудь поруч із собою в білій завісі туману, що застилає погляд. Старанно тру зіниці, але навіть після цього оточення не набуло омріяної ясності. Навіщось наважуюся йти, і тієї ж миті шкодую: усі кольори довкола зливаються в чорний, земля зникає з-під ніг, і все, що мені лишається, - споглядати небо, що поступово світлішає.
- Елмере!
Схоплююся з твердого шкіряного сидіння, спрагло хапаючи ротом повітря. Сидіти все ще важко, тому спираючись рукою на спинку лави, повільно опускаю ноги на підлогу і спираюся назад, упираючись потилицею в холодну стінку купе.
Мій друг занепокоєно поглядає на мене, але нічого не питає, тільки сидить стримано, бажаючи якнайшвидше почути пояснення.
- Я, певно, заснув, - кажу очевидне, тільки щоб трохи розрядити ніяковість, що повисла між нами. - Ти налякався?
- А сам як гадаєш?
Схоже, він знову даремно перехвилювався. А тепер он сидить відвернувшись, смішно дує пухкі щоки, та ховає очі, що тремтять від хвилювання.
- Ну-ну, тільки не бузи.
Але схоже, навіть спокійний тон моєї промови не зміг вгамувати його неспокою.
- Довго нам ще? - вдивляючись у пейзаж за вікном, відчуваю наближення міста. Різнотрав’я давно змінилося бляклою, рідкісною травою, що ледь визирає з-під тонкої ковдри снігу, повітря наповнилося легкою морозністю, а дерева ніби кучкувалися, утворюючи невеликі лісочки. Десь далеко попереду плескалося темно-зеленого кольору море, що розлилось трохи правіше від поїзда, грало з птахами, закликало до себе. - Гадаю, ми вже мали подолати добру половину шляху.
- Близько години, - почув я одно складну відповідь, коли, дивовижного, бурштинового кольору очі знову зосередилися на мені, даруючи суворий погляд.
- Це добре. Значить зуміємо встигнути до темряви, - до горла несподівано підібралася охриплість, змушуючи відкашлятися. Ох, як би не застудився. - До речі, ти коли так підкачатися встиг? Добре ти плечі пом’яв, тільки от я масаж не замовляв.
Біля мене тихо приснули, подумки приймаючи програш, а після поправивши кучері, що вибилися із зачіски, лаконічно зауважили:
- Сам винен, що так міцно спав. До речі, ти чому кричав?
На якусь мить марево яскраво предстало перед очима, змусивши тіпнутись. Звісно, знову поринати в нещодавно пережиті спогади, ніякого бажання не було, та все ж, почуття обов’язку пересилило, змусивши повільно почати:
- Мені наснився дуже дивний сон, - трохи нахилившись вперед, сцонцентрував погляд на долі, що злегка сжалась в кулак. - Моє тіло ніби зовсім не належало мені і все ж я ясно відчував те, що зі мною коїлося. О, повір, це було жахливо. Я…, - голос усе ж таки здригнувся, тілом пройшло легке тремтіння, тож довелося зчепити пальці, аби не розсипатися остаточно, - не знаю, ким була та людина, але вона нажахала мене. То був справжній, холодний, такий слизький жах. У той момент, здавалося, що він вб’є мене і залишить лежати на тій холодній стежці. А після, знепритомнівши там, я прокинувся тут. Ну а далі ти й сам знаєш.
Його мовчання важким тягарем нависло наді мною, змусивши пошкодувати, що дозволив секундну слабкість. Але наступної миті він, як ні в чому не бувало виннувато посміхнувся і, підбадьорливо поплескавши по плечу, промовив:
- Вибач, не треба було питати. І все ж, упевнений, усе це був лише сном. Він не вартий твоїх переживань. Хочеш трохи зігрітися? Я замовлю нам випити, почекай тут.
Дивлюся в слід за дверима купе, що зачиняються, і неусвідомлено тягнуся до плеча, на якому щойно лежала тепла рука друга. Нехай його голос був спокійним, я впевнений, тривога досі ворушиться в ньому бурхливим морем.
» - І все ж, хто це був? Я його знаю? Ні, не думаю. Тоді що за емоції опанували мною в той момент? Чому я це відчував? «
Чим більше думав про це, тим з новою силою починала боліти голова. Болезаспокійливих за собою не мав, та й Натана не хотілося турбувати. Тож невдовзі довелося полишити думки і знову звернути свій погляд на чудовий краєвид, попутно зігріваючи руки палким диханням.
- А ось і я! - рівно через десять хвилин, золотоволоса маківка знову з’явилася в дверях, тримаючи в руках залізні кухлі з гарячим напоєм. - Вибач, вина у них нема, зате є чудовий яблуневий сік. Впевнений, тобі сподобається.
Він за два кроки подолав відстань від входу до столу, але в останню мить підкосився, небезпечно нахиливши посудину так, що кілька крапель, зірвавшись, впали на потертий часом, блідо-зелений килим, що раніше напевно мав шляхетний смарагдовий колір, залишаючи на ньому потворні, коричневі плями.
- Заради Одина, Натан, обережно!
Я ледве встиг зреагувати, щоб вчасно вхопити того за лікоть і уникнути неприємностей, що вже намітилися. Але все що вдалось - трохи скоротити їх кількість.
- Пробач, я зачепився за щось, - ніяково розсміявся він у відповідь, вирівнюючись, щоб усе ж таки поставити кухлі на столик. - Чудова реакція, Елмере! Тобі б у копи. Вони точно прийняли б тебе з розпростертими обіймами.
- Дякую, але я обійдуся. Мені й тут справ вистачає.
- Це яких таких справ? - вмощуючи свою тушку на сидіння навпроти, здивовано поцікавився юнак.
- А ти здогадайся, - мовив із лукавинкою в очах, не приховуючи хитрої усмішки.
І тоді він по-справжньому задумався на цілих п’ять хвилин. Набув поважного вигляду і, приклавши палець до нижньої губи, втупився у стелю, тихо хмикаючи. Спочатку я просто спостерігав за ним, легко всміхаючись одним куточком губ, а він усе думав і думав. Доки нарешті не помітив, як через деякий час він знову занервував, забігав очима по кімнаті, часто кліпаючи, стиснув губи і трохи засмикав під столом ногою.
- Дурень ти, Натане, - підпустивши до голосу нотку меланхолії, видихнув, скуйовджувючи тому волосся - І справді, що ти без мене робитимеш…
- Жити, як зазвичай, - запевнив юнак у відповідь, відволікаючись. Образу він просто пропустив повз вуха, хоч і зробив у себе в голові відповідну позначку. - Але, як зізнатися чесно, без тебе буде трохи сумно. Не без цього.
«Звісно, я знаю.»
- Чого знову замовк? - шарудіння збоку знову привело мене до тями, змусивши розплющити очі й прибрати нарешті руку, що досі спочивала на його голові. - Я сказав щось не те?
- Ні, - мотнув головою, одразу спростовуючи його побоювання. На обличчі все ще спочивала коронна посмішка, що, мабуть, була основою невеликої палітри емоцій. - Просто давай уже пити глег, м? Нам скоро збиратися.
- До речі про нього, - роблячи перший, невеликий ковток, підхоплює тему Натан. - Не хочеш дізнатися, як мені вдалось його дістати? А зараз навіть не зима! Та й до Різдва далеко.
- То як? - охоче ловлю наживу, поки цей негідник затягує мене у свій красномовний потік, тим самим давши шанс, готовому згаснути, вогнику знову підступитися до очей, розсипаючись у них блискітками.
Поки слухаю його, водночас спостерігаючи за активними рухами рук, по волі розслабляюсь остаточно, і нарешті відпускаю мару, що яскраво відбилася в пам’яті.
А він ніби світиться, розсипає крихти сміху на тремтячий столик з кухлями, що швидко спорожніли, допомагаючи згаяти час, що залишився в дорозі, в атмосфері тепла, яка знову розквітла чарівною квіткою.
***
І ось, після закінчення відрахованого часу, двоє молодих джентльменів зійшли з поїзда на станції Лейкіс, названої так на честь академії, що розташовувалася на величезній площі, в самому центрі студмістечка.
- Нарешті прибули, - розминаючи затерплі плечі, видихнув юнак і одразу ж сильніше загорнув пальто, випереджаючи пронирливий вітер. - Як би не збили з ніг, - зауважив, зустрівшись із величезним натовпом.
Народ, що зібрався в такому маленькому місці, і справді вселяв страх своєю кількістю. Немов мурахи, люди снували туди-сюди по всій платформі, тягнучи за собою величезні валізи і сумки. Їхні миготливі силуети частково приховувала пара, що виходила з труби локомотива і молочними річками розтікалася під ногами тих, хто поспішав. Продираючись крізь шум і гам, вони намагалися перекричати один одного, пориви вітру і попереджувальні сигнали поїзда, що відходив. Якщо не стояти на відстані витягнутої руки, розчути що-небудь було, вважай, неможливо. Тому, зосереджений на тому, щоб не впасти і не розгубити свою частину багажу, юнак не відразу помітив пропажу.
- Ей, зачекай на мене! - на секунду крізь шум, десь віддалік, прорвався чийсь високий голос. - Та тут я, обернись! От бовдур.
Але навіть виконавши прохання, йому знадобився час, щоб врешті помітити рухому долоню, яка, з’явившись на мить, невдовзі знов зникла за огрядними спинами.
- Дідько, - тихо вилаявшись, той поспішив на допомогу відставшому товаришу, грубо протискуючись між зворотним потоком людей. - Стій на місці, чуєш!
- Ніби в мене є вибір, - закотив очі, але з місця й справді не зрушив.
Стояти так, під натиском натовпу, виявилося дуже складно, майже неможливо. Тому не дивно, що вже за мить він раптом відчув, як знову зробив декілька кроків назад, супроти своєї волі. Готовий запанікувати, хотів було заплющити очі, як раптом відчув сильний поштовх, наче хтось схопив його за руку. І точно, варто було зосередити погляд, як помітив спітнілого Елмера, що, міцно вчепившись у його плече, намагався перевести дух.
- Від мене не на крок, - суворо наказав, нарешті випрямляючись. - Портфель на місці?
- Ага, ой, прошу вибачення. З вами все гаразд?
Варто було їм двом завмерти, в радісному возз’єднанні, щоб трохи оговтатися і зайвий раз перевірити кишені, - все-таки навколо повнісінько голодних студентів та інших молодих осіб, які не проти поласувати за ваш кошт, - як їм у ноги ледь не вклоняється дівчина, якій пощастило спіткнутися об недоречно залишений кимось багаж. Молодий чоловік хотів було притримати ту за лікоть, але не встиг.
- Прошу вибачити, - прошепотіла вона в страху, ухиляючись від дотику. - Я дуже поспішаю, - додала, коротко схиливши голову, і тут же побігла геть.
- Ц, понаставляють тут усякого, - дивлячись у слід фігурі, що віддалялася, процедив Елмер. Натан же тихенько хихикнув у відповідь, не без думки про цікаву незнайомку, - Гаразд, пішли. Не маю особливого бажання ночувати на вулиці.
- Ага.
***
Сонце розтеклося відтінками червоного, мазками обрамляючи верхівки ялин і похилих дахів будинків. Між підфарбованих бурштиновим хмар запалювалися зірки, але поки що їхнє світло було ледве помітне в теплому світінні ліхтарів, які один за одним спалахували по обидва боки широкої вулиці.
Захоплені розмовою, вони не одразу помітили, як дісталися величної будівлі, що, щоправда, попри свій вигляд, сором`язливо таїлася в оточенні дрімучого лісу.
Академія була розділена на два великі крила: одне з яких призначалося студентам, тоді як у другому, наче мурахи, тіснилися викладачі та персонал, ті, хто слідкував за порядком у гуртожитку: садівник, кухарі та багато інших. Кам’яна доріжка, в оточенні двох декоративних фонтанів, вела прямо до її головних воріт, які охоронялися двома сталевими тхорами. Ці звірята, бувши символами, охороняли благополуччя і процвітання архітектури і всіх учнів, а також дарували багатство і мудрість тим, хто ретельно про це попросить.
Елмер озирався, вивчаючи незнайоме місце, коли його погляд знову зачепився на білявчику, який якраз розплачувався з таксистом, водночас намагаючись утримати в руках оберемок речей.
- Тобі допомогти? - лише для вигляду поцікавився, підходячи до машини. А сам, витягнувши руки, швидко вивантажив на себе кілька з них, старанно не помічаючи мовчазного опору друга.
- Спасибі, - кивнувши чоловікові, Натан повільно розвернувся до того, хто тримав на обличчі посмішку. Зачекайте, що? - Ти смієшся з мене, чи що?
- Ні, - замурчав ніби кіт у відповідь, а потім, не чекаючи останнього, упевненим кроком попрямував до туй, які чинно стояли, охороняючи мощену стежку. - Якщо не встигнеш, я займу твою кімнату, а тебе поселю до дядька. До речі, він буде дуже радий твоїй компанії, - крикнув кудись за спину, очевидно глузуючи.
- Елмер! - пролунало обурено десь позаду, коли почав наздоганяти. Порівнявшись, повернувся до нього обличчям і широко всміхнувся, показуючи світові чарівні ямочки, - Дякую.
Подальша процедура заселення вийшла досить довгою і нестерпною. Комендант, в особі огрядної жінки в суворих окулярах, одразу не злюбила усміхненого юнака та його мовчазного товариша. Вона обґрунтувала це тим, що «ви ще надто молоді, зелені, щоб інших навчати, самі то багато знаєте?». Але вони лише пропустили її слова повз вуха, побажали гарного вечора і, діставши ключі, одразу попрямували шукати потрібну кімнату.
Та видалася доволі простою і маленькою, але все ж не позбавленою смаку. Побіжно окинувши поглядом бордові стіни, по яких золотом стелилися невитіюваті візерунки, ховаючись за лакованими меблями, Натан неквапливо підійшов до вікна, залитого ніжними барвами вечірнього сонця. Штор не було, тому ніщо не заважало йому насолоджуватися краєвидом, що відкрився.
Дивлячись на палаючі від захвату очі приятеля, Елмер не помітив, як і сам завис, дурнувато втупившись у картину, що постала перед очима.
Стигла пшениця колосилася вітром, не боячись горобця, який збирався склювати все колосся. Теплі промені досягали її верхівки, намагалися зігріти, та все ж холод брав своє, скрадаючи момент насолоди.
- Зачини вікно, застудишся, - знову подав голос брюнет, зморгнувши марення. Після чого, минувши поріг, зробив декілька неспішних кроків, залишив важкі сумки коло ліжка, відзначаючи ігнорування прохання, - Нат?
Варто було почути вимогливі нотки, як названий стрепенувся, ненароком кинувши злякане «о», ривком зачинив вікно, прикривши його тюлем, і побіг у бік ліжка, що стояло в центрі кімнати. Промені потрапляли і сюди, тож вранці на старанного соню чекало пробудження, не з найприємніших.
- Моя кімната, - почав, величаво розпластавшись на м’якій поверхні, перериваючи власні роздуми, - має доволі романтичний вигляд, не думаєш?
Як скажеш, - потиснув плечима у відповідь, одразу ж схиляючи голову на бік, розплившись у котячій усмішці, - А як щодо мене?
Цей вираз і поза завжди супроводжували його, коли грайлива сторона брала над ним гору. І зараз це був той самий випадок. Смішно тицьнувши пальцем у себе, все ще продовжував стояти так кілька секунд, з видимим нетерпінням чекаючи відповіді.
- А ти, можеш допомогти мені розібрати речі, - повернувши голову до співрозмовника, він все ще продовжував лежати, а кинута фраза очевидно свідчила про небажання братися за таку виснажливу справу. - Ти ж не відмовиш мені?
- Таки відмовлю.
Кімнатка сповнилася обуреним вигуком, що луною відбився від тонких стін.
- Ну чому? - пролунало плаксиве, з-під подушки. - Зрадник.
- Друже мій, чи не ви говорили, що вже цілком самостійні, щоб ходити одному у великі місця? - нагадали, запитально піднявши брову. - Навіщо ж тоді щоразу береш мене з собою?
Подушку забрали від обличчя і закинули в куток, коли юнак, повернувшись корпусом і спершись на лікоть, дивився прямо на статну постать перед собою.
- Облиш, - враз відмахнувся Натан. - Я знаю, що тобі це подобається.
- І все ж, справді настав час відкланятися, - вперто стояв на своєму, чіпляючи пальцями шкіряну сумку. - Якщо й жити з тобою, то офіційно, не хочу створювати тобі зайвих проблем.
Ледь фраза обірвалася, почулося цикання. Утім у ньому не було й дюйма невдоволення, щасливе обличчя видавало господаря з головою, флірт було зараховано.
- Тебе послухай, вважатимуть, що ми пара, - засміявся, сідаючи на край ліжка і звісивши ноги. - Але між іншим, маєш рацію. Час і справді пізній, тобі пора.
- А тепер виганяєш. Ти такий непостійний…
- Так-так, іди вже. Будь обережний!
Почекавши, поки той доплететься до порога, Елмер востаннє подивився крізь вікно на небо, що поступово темніло, втомлено видихнув і кинув наостанок, перш ніж зачинив за собою двері:
- Успіхів завтра. Впевнений, ти впораєшся.
І він мав рацію, вдача тому справді знадобилася.
****
Клас гомонів, студентське життя тільки починало бити ключем, але ніяк не бажало відпускати зі своїх сердець літо, відчайдушно ігноруючи дзвінок, що давно продзвенів. Нервно смикнувши сюртук, безуспішно намагаючись впоратися з хвилюванням, юнак голосно кашлянув, неусвідомлено привертаючи до себе увагу, якої ось уже п’ять хвилин вони намагалися добитися.
Нарешті старання були помічені. Клацнувши пальцями, один студент закликав інших до тиші, звертаючи безліч поглядів уперед. Проникливі очі одразу ж помітили в ньому старосту.
- Отже, клас, - подякувавши леть помітним кивком, директриса зімкнула руки перед собою, усім своїм виглядом відображаючи владу і погрозу. - Оскільки Місіс Фалла покинула нас, відсьогодні цей чоловік, - її тонка рука вказала на завмерлу, зліва від неї, фігуру, - ваш новий викладач італійської. Сподіваюся на вашу благопристойну поведінку і зрілість. Всього доброго.
Закінчивши звичну вітальну промову, вона знову кивнула, вже юнакові, і не з меншою граціозністю, з якою увійшла, залишила спекотне приміщення, лишаючи все ще розгубленого юнака наодинці зі своїми думками.
Не минуло й п’яти хвилин, як до його вух почали долинати рідкісні смішки та перешіптування. Десь із близьких рядів на мить почулася метушня, яка одразу ж потонула під дерев’яними партами. Видно, поки що їх мало зацікавила нова особа.
Пальці відчайдушно тремтіли, абияк перегортаючи потертий підручник. Немов у тумані, він знову й знову прокручував у голові лекцію але ніяк не міг почати, аж поки поступово повністю не занурився в потік своїх думок.
Юнак не знав, як довго стояв ось так, хвилин п’ять чи, можливо, чверть години, коли раптом його погляд прояснився. Наче в тумані, він з німим жахом споглядав краплини крові, що біжучи з чола швидко утворювали калюжку, стікаючи на стіл.
Голова нещадно загула, пульсуючи у скронях, напруга замінилася слабкістю, приємними хвилями розливаючись по тілу.
В аудиторії раптом запанувала тиша. Студенти, всі як один, завмерли в очікуванні вироку. Тоді як викладач, несподівано по-доброму всміхнувшись, вирішує назватися, стійко ігноруючи блідість, яка в мить з’явилася:
- Що ж, - починає лагідно, придушуючи болісне зітхання. - Зізнатися чесно, я теж задоволений нашим знайомством. Моє ім’я Натан Хелланн, давайте подбаємо один про одного.
Після чого зімліває, під гомін не на жарт переляканих дітей.