Ви точно бачили стареньких згорблених бабусь, що несли на хворій спині мішки чи пакунки. Зустрічали кульгавих дідусів з палицями, які повільно пересувались містом. Сварились, коли літні люди затримували чергу, бо з’являлись ніби нізвідки й вимагали особливих умов. Жбурляли копійчину в заржавілу банку з-під кави чи давали кілька цигарок, аби лишень від вас відчепились. Поступались місцем чи притримували двері, може, й піднятися з льоду допомагали. Точно не відомо що саме ви робили, однак… Однак ви точно бачили літніх людей. Вони всюди.
— Хотіла б я повернути молодість! — зітхнула якось пані Ґудзик та мало не розплакалась.
Ніхто не зрозумів такого простого бажання. Внуки замахали, видаючи звичне:
— Та що ти починаєш, ба!
Та й забули. Бо їм до старості ще далеко, а вона вже тонула в ній. Хто скаже, що старість — то лише початок, може отримати від пані Ґудзик по пиці. Сила в її руках ще була.
***
Леся познайомилась з пані майже місяць тому, коли переїхала в цей маленький скоромний будинок на околиці містечка. Два поверхи, шість квартир. Леся з пані Ґудзик на першому, біля них пан Зозулинський, а на другому поверсі — сестри Дідоренко, пан Куц та подружжя Кирилюків. Що характерно: всі сусіди та сусідки Лесі віком від шістдесяти дев’яти років. Навіть шуткували про цей будинок, мовляв, пансіонат для стареньких, а Леся… Леся то доглядальниця.
Насправді ж Леся переїхала сюди після смерті бабусі. Єдиної людини в цілому світі, чию молодість не могла побачити, й досі побивалась через це. Так, коли Леся дивилась на стареньких, вона бачила їх молодими. Змивались сріблясті пасма, стирались глибокі зморшки, пігменті плями, з’являлись білозубі посмішки, впевнені рухи… Вона бачила їх такими, якими були вони у двадцять п’ять, вартувало лише потиснути їм руку. Але бабусю, рідну бабцю, не змогла. Як і дідуся… Лише з пожовклих світлин гляділи вони на неї, такі юні, такі веселі!
— От доживеш ти до мого віку! — говорила старша сестра Дідоренко, пані Ніна.
— Ти старше всього на півтора року, — хекнула молодша, пані Катерина.
Леся з пакунками з магазину якраз проходила повз них. Дві чарівні жінки, молоді та здорові, яким зовсім не потрібні були неоковирні саморобні палиці… Але як тримались вони за них! Похитуючись, мовби ноги не тримали зовсім. Та й ноги не тримали… Важкі були ноги, оповиті гидкою міткою зміїстого варикозу.
Пані Ніна миттєво перемкнулась, побачивши Лесю:
— Лесю! Ти зайдеш сьогодні на чай?
— Так, ми якраз вишневе варення відкрили! Смачнюще!
— О, — посміхнулась Леся, — дякую! Може, зазирну до вас о шостій. Якщо не буде багацько роботи.
— Постарайся. Відпочивати також треба.
— Так, треба.
— Тоді я точно зазирну, спасибі!
Кліпнувши кілька разів, Леся змахнула дивовижне видиво: і зникли дві молоді дівчини, на їхньому місці з’явились літні жінки. Брунатне, наче сам молочний шоколад, волосся посивіло, в пасмах з’явились фарбовані бузкові відтінки. В шкіру врізались помітні зморшки, закравшись найпомітніше у кутики губ. Єдине, що не змінилось — жменьки сонячного ластовиння, розкидані по обличчях.
В дверях Леся зіштовхнулась з пані Ґудзик. Вона збиралась прогулятися з песиком. Привітно кивнувши Лесі, пані Ольга, так її звали, повільно виплила на двір. Лише коли вона вийшла, то згадала, що ніякого песика в неї немає, причому вже давно. Помер улюбленець кілька років тому, відтоді нікого більше не брала до хати пані Ольга. Але ж пам’ять… Ох, і дірява вона стала!
Та Леся бачила зараз не спантеличену жінку, зажурену через власний вік та погану пам’ять, а молоду дівчину. Її хвилясте чорняве волосся акуратно спадало на плечі, а шкіра сяяла так, ніби пані Ольга натерлась спеціальним лосьйоном. Колись вона знімалась для журналів, звідки потім вирізали викройки, згодом сама очолила такий журнал. А потім вийшла заміж за журналіста, пана Ґудзика, та й оселилась тут. Пан Ґудзик давно помер, але вона не знімала обручку.
В спину Лесі пролунав дзвінкий сміх трьох поважних літніх пані. Але в ньому вона чула відлуння посмішок молодих жінок. Втім… Ті молоді жінки завжди жили десь всередині них.
Про свою власну старість Леся задумувалась рідко, все більше спостерігаючи за чужою. Тільки-но вона зайшла у квартиру, скинувши взуття й стомлено потягнувшись, одразу ж кинулась читати бабусині листи. Вона писала про подруг та друзів молодості. Писала про Ґудзик, про Зозулинського, про Дідоренко та інших жителів дому. Лесина бабуся колись, давно-давно, жила у цій же квартирі. Зовсім юною ще, коли лише приїхала працювати на місцевій швейній фабриці. Потім вона вийшла заміж за дідуся і… Але зараз не про те.
Вмостившись на дивані, підібравши під себе ноги, читала вже всоте. Ось пишуть про пані Ґудзик і про її успіхи в модельній справі, а ось Зозулинський запрошує на прем’єру нової вистави, а тут усміхнені Дідоренки позують на фоні новенького фонтана. Той фонтан давно занедбаний, але світлина залишилась. Тут і пан Куц скаржився на нового сусіда-квартиранта, з яким згодом подружився. А подружжя Кирилюків запрошувало в гості на святкування, бо якраз купили собі омріяну автівку.
Світлини, листівки, фантики від цукерок, квитки тролейбусні та трамвайні, дорогі нині марки, шматочки зламаних сухих квітів… Минуле майоріло перед очима Лесі різнобарвними чорнилами, великими плямами, закресленим текстом, смішними малюночками, навіть смайликами. Молодь, мабуть, у всі часи однакова. Різні лише ті самі часи.
Зрештою, втомившись, Леся примружила очі. Розбудив її гучний дзвінок у двері.
— Лесю, люба! Вже шоста!
— А, точно… — засапано мовила вона, зриваючись з дивану.
На порозі стояла пані Ніна та чарівно посміхалась. Попри це, голос її звучав винувато:
— Ой, вибач. Я тебе розбудила?
— Все добре. Ви хотіли запросити мене на чай? Зараз лишень вмиюсь та прийду!
Пані Ніна кивнула, але з місця не зрушила. Залишилась стояти на майданчику, вичікуючи сусідку. Боялась, що дівчина не вийде. А проводити час в компанії самих лише древніх, як казала сама пані Ніна, друзів не хотілось. Леся принесла в будинок, сірий будинок, хрипкий та порепаний, наче то печене яблуко, свіжість. З нею дім ожив. З нею всі вони згадали, що ще можуть зустрічати нових людей та дружити з ними.
— Ходімо! Там вже вся компанія в зборі? — засміялась Леся.
Раз на тиждень сусіди збирались у когось вдома, пили каву або чай, обговорювали останні новини, грали в карти. Читали по ролях п’єси, бо пан Зозулинський дуже радів з того, чи разом готували якийсь дивний екзотичний салат, тому що пані Кирилюк любила щось новеньке. Щоправда, її чоловіку не завжди смакувала та їжа, однак він терпів.
Вдома у сестер пахнуло сушеним кропом. Цей запах Леся пам’ятала з дитинства: бабуся також сушила трави на зиму. Один із запахів, які приводять в дитинство, як, наприклад, старих цукерок, які більше не випускають, чи гумок зі смаком фруктів.
А ще тут панував аромат чаю з лимоном. Цукерки та печиво стояли всередині столу, а мармелад з самого краєчку, навпроти пані Ґудзик. Саме вона і їла його зазвичай, інші залишались стриманішими стосовно цього виду солодощів.
Леся пройшла в кімнату, кивнула всім присутнім та перепросила за запізнення. Компанія радо загуділа, наперебій вигукуючи, що все в порядку. Зараз Леся бачила їх звичайними дідусями та бабусями. А от коли сіла за стіл, то всі перетворились на молодих.
Пан Зозулинський і в поважному віці виглядав прекрасно, але коли повернулись його густі чорні брови та волосся кольору пера ворони… Недаремно колись він був одним з найгарніших акторів. Більше Зозулинський не знімався, лише іноді ходив в театр, аби поглянути на молоді таланти.
— Бачте, — якраз мовив він, — всім потрібні молоді та здорові. Минулого року я грав того пристаркуватого лиходія, і що? Обговорювати старого діда нецікаво, він, мовляв, і так ветеран сцені та все таке. Одна стрічка в газеті, от і всі згадки про мене.
— Ой, Миколо, та що ти кажеш! — сплеснула в долоні пані Ґудзик, чим ледь не перекинула тарілку з мармеладом. — Ти в нас найкращий! Ми і самі можемо серіал зняти. Мій онук говорить про отой свій…
— Нетфлікс? — запитала пані Кирилюк, бо сама чула про нього чимало.
— Ні… О! Ютуб. Знімемо серіал про нашу компанію. Он і Леся допоможе.
— Я? — ледь не вдавилась від подиву, ніби ще десь поряд була ще одна Леся. — О, та я ж… Не вмію.
Молоді люди, які зараз сиділи поруч з Лесею почали старішати. Знову повертались до старості, хоч і на пану Куцу, який зазвичай мовчав та колупав щось у чашці, молодість трималась найдовше.
Поки інші обговорювали майбутній серіал, а пан Зозулинський намагався донести до них, що нічого не треба робити, Леся підсіла до Куца. Тихе запитання пролунало у нього над вухом:
— У вас щось трапилось?
— Що? — від миттєво підняв погляд і збентежено додав: — О… Та ні. Просто я не дуже люблю балакати.
— Розумію, — засміялась Леся: бабуся згадувала про Дем’яна як про наймилішого і найтихішого члена їхньої компанії. — Не хочете вийти на балкон, подихати повітрям? У пані такі розкішні герані, так і тягне помилуватися зблизька.
— Так, звісно. Ходімо!
Свіжий вітер вдарив в обличчя, і пан Куц усміхнувся. За столом він почувався некомфортно, не любив гучні балачки. Та заради друзів приходив, слухав їх та іноді вставляв кілька речень.
Сива голова потонула в різнобарв’ї герані. Пан Куц насолоджувався запахами й видом на здичавілий парк навпроти. У цьому парку колись вони гуляли разом із… людиною, про яку згадувати було так боляче.
Історію пана Куца Леся знала, перечитавши кілька разів бабусине з ним листування, раптом зрозуміла, що… вони обговорювали не зрадливу дівчину, а парубка. В часи, коли одностатеве кохання вважалось страшним огидним дійством, і це, м’яко кажучи, навіть у приватному листуванні друзі не називали імен, все «людина» та й усе. Коли Леся допетрала, сумна посмішка торкнулась її губ. Зрадлива дівчина траплялась і у її житті. На жаль.
— Колись в цьому парку був фонтан.
Заговорив пан Куц, замріяно зітхнувши. Леся спеціально вичекала, не запитувала нічого. Бачила ж бо, що він от-от сам заговорить.
— Бабуся розповідала мені про нього. Ви жбурляли туди монетки.
— О, твоя бабуся… — він лагідно поглянув на Лесю, і здалось, ніби його очі зволожились. — Так. Якось ми жбурнули туди занадто багато монеток, так що й хліба не було на що купити. Довелось збирати назад. Добре, що ніхто нас не зловив! Ха! Хоча…
Леся коротко всміхнулась. Саме після такого купання в фонтані Дем’ян познайомився з тим хлопцем. Він ще приєднався до них та зібрав найбільшу суму. Замість купити хліба, друзі тоді вирушили у кафе. Наступного дня у них знову не було грошей.
— Вона розповідала мені про ту пригоду. Навіть якось хотіла повторить!
— Так? — він зітхнув. — Як все-таки жаль, що ми не встигли…
— Ми можемо прогулятися туди. До фонтану, — запропонувала Леся й приткнула язика, бо навряд чи пан Дем’ян Куц захоче повертатися туди.
Але після короткої павзи та легкого доторку до білосніжних гераней, пан Куц раптово оголосив:
— Я не проти. Тільки краще завтра, — кивнув у бік кімнати, — не можу піти звідси, дівчата засмутяться. Знаєш… іноді мені здається, що вони мене навіть не помічають. Однак це не так. Вони бачать мене. Завжди бачили.
Леся усміхнулась, обережно поплескавши пана Куца по плечу. Скільки всього пережив цей невисокий чоловік! Леся бачила його молодим: світле густе волосся, зібране у маленький хвостик, блакитні очі, засмагле обличчя. Він завжди тягнувся до сонця і сам ніби уособлював його. Лагідний промінець, здатний освітити навіть найпохмуріші дні. Однак… цей промінчик довгий час перебував у темряві сам, поки світив для інших.
Коли вони з паном Куцом повернулись до кімнати, господині вирушили на кухню, пообіцявши найсмачніший пиріг у світі. Згодом з кухні долинула суперечка: сестри ніяк не могли вирішити хто саме принесе до столу ароматну страву.
Подружжя Кирилюків переглядало старенькі світлини, а пан Зозулинський з пані Ґудзик згадували бабусю Лесі. Коли вона підійшла до них, вони принишкли на хвильку. А потім Зозулинський прошепотів:
— Ти ж знаєш, мабуть, що у Кирилюків сталась пожежа років зо п’ять тому через несправність електромережі. Їхні старі фотографії згоріли.
— Це не найперше про що згадуєш після такого, — додала пані Ґудзик, — але зрештою жалкуєш про втрачене.
Згадувати себе молодим можна нескінченну кількість разів. У спогадах можна тонути і не виринати звідки, аж поки пекуча реальність не почне дошкуляти. Однак лише на світлинах можна зберегти те, що все одно безжально поглине час.
Частину фотографій подарували друзі, дещо принесли діти. Тільки повернути все-все назад не вдалось. Не існувало копій більшості фото, а якщо десь і знаходились подібні, все одно трішки не такі. Втрачені назавжди найстаріші світлини: де пані Кирилюк на шкільному випускному, де пан Кирилюк ще зовсім молодий підв’язує яблуню, де вони обоє сидять у затишку бузкової тіні… І тепер вже пам’ять, не така хороша, як колись, буде потроху стирати контури поз та рухів, що запам’ятались завдяки фото.
— Так, бабуся про це згадувала.
Леся не додала ні слова про бабусине прохання. Це була таємниця. Сюди вона приїхала, звісно, не просто так. Бабуся залишила останній лист, написаний за місяць до смерті. І коли всі її друзі приїхали на похорон, у Лесі серце здригнулось: вона побачила їх молодими, такими, якими бачила їх лише бабця багато-багато років тому. Така дружба… такої дружби Леся не бачила ніде. І гадала, що вже й не побачить.
В кімнату повернулись господині й, разом поставивши пиріг на стіл, запросили всіх сідати. Леся трохи затрималась, розглядаючи кожного та кожну. У листі бабуся просила запам’ятати їхню молодість, допомогти їм самим згадати. Та, здавалось, що вони й не забували. Так весело гомоніли, сміялись, жартували, перебивали одне одного, намагаючись першим озвучити думку.
Колись на місці Лесі була її бабуся. Вона бачила майже те ж саме. Не компанію галасливих старих, а гучну молодь, за голос якої трималась, і сама була нероздільною частиною його. Та вона пішла перша. Хоч і ніхто й словом не прохопився про це, але думки «хто наступний?» пожирали кожного та кожну. Неможливо відгородитися, неможливо вдавати, що все як раніше, коли смерть вже забрала одну з вас. Вона обов’язково повернеться, поки не збере всіх.
Саме про це Леся не думала. Куштуючи соковитий вишневий пиріг, прокручувала в голові рядки з бабусиного листа. Запам’ятати їхню молодість — це лише частина прохання. У другій частині бабуся просила Лесю не загубити свою. І Леся коротко всміхнулась, втопивши усмішку на дні чашки: адже її молодість вже майже втратила строкатість.