Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Для прослуховування під час фанфіку:
Mitski - Francis Forever
Mitski - Nobody
Том 1: Тиша
Також пропонуємо вам:
Приємного читання цього, поки що, невиличкого розділу :)
Пропоную заварити смачного чаю!!
___________________________________________________________________________________________________________________
Місяці, дні є найважчими з кожним новим подихом повітря чи то звичного диму від табака. Чи справді варто було брехати, щоб довгий кривий шлях привів тебе до цього? А чи може зараз світ зупинитися, хоча б на хвилину, бо я досі відчуваю себе десь на рівні дорослої дитини.
Дорослої, високої, егоїстичної дитини.
Дні, години пекельного болю тиші та сам на сам зі своїми нав’язливими, бридкими думками про маленький сенс, заради якого хочеться прожити ще декілька годин і так не менш жахливого життя.
Скільки сили лишилось для болю?
Години, хвилини прогулянок по нічному Лондону спостерігаючи за іншими людьми та їх, з першого погляду, спокійне життя.
Спостерігати за компаніями, парами, чи то бачити батьків з дітьми, які в таку доволі дощову погоду вийшли на вулиці міста стає неймовірним пеклом. Здається, прогулянки повинні заспокоювати, але тільки дивлячись на яскраву луну, ти розумієш, що сумуєш за ним більше, ніж за все.
А в чому складається цей сум за людиною, тим що вона стала для тебе єдиною?
Дивлячись на Луну ти завжди згадуєш її?
В один момент навіть не знаєш, що б без неї робив, а зараз не знаєш куди заховати свої холодні руки окрім кишень.
Спогади вбивають елегантно та з нотками жорстокості, вбивають тебе повільно, починаючи зі стромляння наточеного ножа у грудну клітину.
Й в чому був сенс тої театральної вистави, де ти ніби то вмер зганьбивши себе на показ, чи все ж так мало статися?
Як шкода, що ти ніколи не взнаєш, наскільки я справді кохаю тебе,1081514..
Чи колись я тобі про це скажу?
Як шкода, що ти ніколи не взнаєш як тобою живе моя рвана душа,1081514..
Хвилини, секунди, знову затяг від цигарки та ковток гіркого як життя алкоголю дивлячись у нікуди.
Мозолі на пальцях так й продовжують до нестями боліти, звичайний стан чи все ж таки депресія?
Але до чого хвилюватись, все це пройде, починаючи з моїх очей, мого тіла та мене загалом.
___________________________________________________________________________________________________________________________________________________
В кафе за столиком самотньо сидів та щось тихо робив в ноутбуці Джон. На перший погляд, він як зазвичай просто працював в затишному кафе з чашкою кави, але ні… через п’ять хвилин в кафе зайшла блондинка. Не одразу зорієнтувавшись вона почала бігати поглядом намагаючись щось або когось знайти. Коли в її полі зору з’явилася світла голова, що дивилась не відводячи погляну від якоїсь статі в ноутбуці вона одразу зрозуміла хто це.
- Джон! - жінка окликнула чоловіка підходячи для того, щоб обійняти. Зреагувавши, але не зрозумівши хто його кличе Джон схвильовано почав шукати місце звідки лунав звук. Помітивши Мері Джон встав та поправивши сорочку почав розмову:
- Привіт, як ти? Не сильно промокла? - з турботою почав розпитувати чоловік поки вішав її пальту.
- Ні, все нормально. Вибач за запізнення, в місті великі затори. До речі, тримай, це тобі. - з усмішкою сказала Мері протягнувши чоловіку синю коробку з яскраво блакитним бантом. То й не дивно, навпаки було б чудно якби гість без подарунка прийшов на день народження.
Джон обережно відкрив коробку. В ній лежало декілька книг які Джон вже давно хотів, але ніяк не міг знайти де можна купити.
- Дякую — подякувавши Джон мило посміхнувся та показав на місце напроти нього. Мері та Джон сіли за стіл. Здавалося їх розмову неможливо було перервати, але через 5 хвилин до них підійшов офіціант. Він поклав на столик маленьку коробку та намагався швидко піти, бо сьогодні в кафе було багато людей.
- Перепрошую, ми не замовляли ще нічого, що це? - Від нерозуміння Джон звернувся до офіціанта. Хлопець який вже хотів йти до інших столиків зупинився та подивився на свій блокнот.
- Це вам від…. Написано що від старого друга. - Хлопець не чекавши відповідь підбіг до іншого столика. Джон переглянувшись з Мері обережно почав розкривати подарунок.
Тим часом на дворі вже давно за горизонтом сховалось сонце та включились ліхтарі, але життя нічного міста все ще буяло незважаючи навіть на проливний дощ краплі якого збирались у маленькі, але стрімкими ручайки, що текли по обличчю Шерлока. Незважаючи навіть на холодний вітер який змушував мурашок пройтись по спині Холмс стояв в очікуванні. Його беземоційним погляд був прибитий до не дуже примітного, але затишного кафе. Шерлок дивився на вже знайому особу з не великим ростом, але з великою відданістю, за яку він і став причиною плутанини думок Шерлока чого, на перший погляд, не було і не могло бути. Джон був всього лиш по ту сторону вітрини, але здавалося, що ці декілька метрів були необ’ємної величини прірвою яку неможливо ні переплигнути, ні перелетіти.
В подарунку від «старого друга» був наручний годинник. Покрутивши його в руках Джон помітив гравіювання на зворотній стороні.
«З днем народження мій відданий 1081514» - прочитав про себе Джон почав дивитись по сторонах не знаючи, що й сам шукає.
Він дивився на вулицю та прохідних людей, але потрібної йому людини там вже не було.
- То, напевно, чийсь номер..- пошепки сказав Ватсон..
Тим часом тіло Шерлока було на лавці в парку в якому колись Джон зустрів Майка який звів його з детективом.
Думки ж Хломса літали десь далеко в хмарах.