Частина 1. Мертва спадщина.

Він згас. Пальці в чорно-червоних рукавичах погладили тьмяне скло артефакту, подушечками пройшлися кромкою, обвели крила на золотій окантовці. Він міг би безкінечно довго займатися цим, потопаючи глибоко в надрах свідомості, відчужено дивитися на бляклий візерунок сніжинки, що ледь видно з глибини, тільки якщо нахилити під потрібним кутом. Ось так, щоб краще проявлявся, потрапляючи у світ лампи.

— Чий це? — розрізав мірний скрип коліс голос Чайльда.

— Не твоє собаче діло, — він підняв рубінові очі, пекучі й невдоволені, що його уявний острівець спокою порушили; мертвий артефакт сховав у внутрішній кишені плащу.

Одинадцятий Провісник весело засміявся, закинувши голову. Реготів на всю карету, аж червона маска з’їхала трохи назад. Маска, яку він не вдягав без вагомого приводу. А привід такий, здається, напрошувався зараз. Сині мутні очі азартно блиснули в тіні, губи скривилися в оскалі.

— Як грубо, пане Ков’єлло, — Чайльд схилив голову. — Адже за питання не б’ють.

— Я тебе і не бив, — хмикнув він, відсікаючи безглузду претензію і повернувся до вікна.

Повз пропливали нудні краєвиди незнайомих лісів. Однакові дерева, однаковий маленький паркан уздовж усього шляху. Що зараз, що на його початку. Скільки вони вже їдуть, що аж удалося занудьгувати?

Чайльд не заспокоювався. Дивлячись у бік потайної кишені, де напарник сховав дрібничку, він, явно задумуючи щось проти здорового глузду, підсів трохи ближче.

— Чиє б це не було, — вкрадливо пролунало біля вуха, — скільки не пялься, — дихання торкнулося мочки, — він не оживе.

Лютість спалахнула миттєво. Одна іскра. Один стукіт серця. І кулак прилетів під дих Одинадцятого, не дозволяючи нишпорити по своїх кишенях. Почувся сиплий стогін, схожий на гавкіт. Що? Сміється? Зло цокнувши язиком, Ділюк ще раз ударив у напружений живіт. Потім ліктем в зігнувшу спину. Коліном із нашитим фігурним накінечником — по ребрах. Та так сильно, що двері карети з клацанням відчинилися і Тарталля просто вилетів назовні.

— Зупиніться, — холодно, байдуже попросив Ділюк, і кучер зупинив коней.

Швидкість, благо, невелика, Чайльд лише декілька разів перекинувся сухою землею і ліг на спину. Він знову голосно засміявся, часто дихав.

Адреналін плескався в жилах, гіркий смак крові, що піднялася з побитих нутрощів, осів на язику, але погляд його задоволений, тріумфуючий. Як це інтригує. Кожен раз!

— А ви не пошкодували сили, пане Провіснику! — шалене тремтіння торкнулося голосу.

Ділюк наближався важкою ходою. Хто придумав поставити їх у пару — явно садист, бажаючий Тарталлі зла. Високі чоботи з закутими в сталь носками підіймали пилюку.

Одинадцятий все ще валявся, махаючи рукою.

— Знов ви нечесно нападаєте, пане, тишком-нишком, — сині очі навмисне сумно округлилися, брови з’їхалися. — Я розчарований. Чому б нам не битися у чесн… ай!

Удар ноги припав по ребрах. Ділюк нещадний у своєму спалаху злості, який пройде через хвилину. Лють на якийсь час згасне, поступившись здоровому глузду. Здоровий глузд підскаже, що доведеться знову лікувати Чайльда. А поки…

Тарталля, що перекотився через себе, сплюнув кров і піднявся на ліктях. Зараз він збереться. Зараз. Вже чув кроки зовсім поруч, бачив краєм очей блиск гострих накладок.

— Ні, справді. Я… — не встиг закінчити, як його схопили за грудки, струснули й підняли на ноги з такою силою, що запаморочалась голова.

Ділюк змусив дивитись на себе.

Це обличчя, напів приховане під темною маскою, так гарно гнівалося. Переливалися полум’ям кармінові очі, напружена шия ставала ще виразнішою. Тарталля, облизавши губи, не втримався. Схопився руками і застав зненацька, жадібно зціловуючи незадоволення колишнього захисника Мондштадта.

Уста Ділюка м’які, гарячі, від шкіри пахло гаром, і він увесь час високо збирав яскраво-червоне волосся, яке, мабуть, мішалося в бою, але виглядало надто ефектно. Блюзнірство їх обрізати.

Чайльд посилив натиск, зминаючи губи шаленого напарника. Раптом пощастить? І відсторонився не набагато, заглядаючи в розгублені очі.

— Заспокоївся? — видихнув у паузі.

Ділюк дивився незграбно, давно переставши так міцно тримати за грудки. Пальці повільно ковзнули вниз, перебралися на плече. Зачаровані один одним, застигли у моменті. Вдих, видих, вітер зачепив припухлі, але неприступні, непокірні вуста, охолоджуючи лагідним дотиком.

Удар! Кулак з усією силою мазнув по щелепі. Світло в очах Тарталлї померкло, а все, що він почув — дзвін ланцюжків на чужих рукавицях. Обм’якле тіло впало назад до землі, подряпане кільцями обличчя почервоніло.

Ділюк зневажливо сплюнув залізний смак поруч із напарником, губи витер об рукав плаща. Дурбелик. Про всяк випадок він перевірив кишеню — Око Бога на місці. З грудей вирвалося полегшене зітхання, і внутрішня пожежа зотліла, залишаючи після себе той самий гіркий попіл раціональності. Це тіло не можна тут кинути, доведеться тягти.

«Прокляття…»

— Пане… — обережно показався кучер і здригнувся під втомленим поглядом свого начальника. — Мені відкоригувати курс?

— Буду вдячний, — Ділюк схопив Тарталлю під руку і затягнув на свою спину, випрямляючись з натужним сопінням. Важкий. — Розвертайся і вези його назад до міста.

— А завдання? До руїн ще півгодини шляху, — забелькотів чоловік, нервово стискаючи поводи.

— Я сам дійду, — відрізав Ков’єлло, у думках додавши: «Не вперше…»

Карета з Чайльдом розвернулася і поїхала назад. Чи можна залишати їх одних, Одинадцятого Провісника та кучера, без охорони? Мабуть. Якщо обидва здохнуть від нападу бравих шукачів пригод, він не шкодуватиме.

Попри все, Ділюк проводжав їх поглядом, поки було можливо, все ж таки трохи турбуючись, ледь зовсім. Заради чистоти совісті. Тільки потім побрів до заданої цілі.

«Він не оживе», — знов гостро пройшло по нервах, до тремтіння в суглобах, і холодної задухи в грудях. Яка, до Безодні, Тарталлї різниця. Начебто не маленький, але язик бридкий. Виводить кожним своїм звуком, словом, за носом не стежить і лізе. П’єро їх тому разом поставив: сподівався, що Ділюк особистим прикладом мужності, шляхетності та суворої дисципліни зможе перевиховати химерного шибеника. А коли вони вперше зчепилися у сутичці, Рагнвіндру надали восьмий ранг. Іронія долі, не інакше. Як же Чайльда тоді рвав і поливав сльозами плащ Першого Провісника, посилаючись на свою відданість та довгостроковість служби. Доля посміялася з Тарталлї, посміялася з Ділюка, з усього Тейвата. Посміялася, плюнула і втоптала ногою в багнюку.

І все-таки, раніше під час сварок Чайльд його не цілував. Провокував — так. Наривався — так. Насолоджувався, користучись знанням, що досвідчений напарник його не вб’є. Принаймні не на загальному завданні…

Пожовані часом руїни височіли в полоні тропічних дерев. Тяжкий клеймор з’явився в руках і легко обрізав рослини що закривали шлях; стривожені метелики розлетілися в сторони, а промінь сонця гостро прорізав темряву. Ділюк увійшов всередину, поперхнувся від надмірної вологості, і запах плісняви гидко застряг у носі. Огидно. Він рушив далі, вздовш позеленілих стін, грибів, не зациклювався на, мабуть, стародавніх візернунках. Вигадливий лабіринт привів його до зруйнованої підлоги, далі по крутій печері вниз, через підземну річку, зарості та гілку з дендрогранумами. Обійшов отруйну зону в’янення, спопелив настирливих пліснявиків, розірвав мечем туші моровиків. Вовча Загибель безжальною важкістю пронизувала монстрів, удари відбивалися болючим тремтінням по сильним рукам. І коли він замахувався клеймором, пригинався рефлекторно, завчено, уникаючи ковзаючих від леза язиків полум’я. Піт охолоджував скроні та шию, у вухах вирувала кров.

Скільки Ділюк ішов, він не знав, рахував повороти, кроки, постійно зрівнювався з картою. У перервах зупинявся, пив воду, та продовжував шлях. Зап’ястя починали скиглити від частих взмахів важкою зброєю, та і витривалість — ресурс не вічний. З Чайльдом було б простіше зачищати весь цей дріб’язок. Найсерйозніші противники попереду, але їхній сміх раптом гидкою фальшивою нотою рознісся тунелем.

«Нарешті», — Ділюк знову викликав клеймор, з’явившись у високому гроті з молодим хитрозігнутим деревом посеред підземного озера. Над водною гладдю ширяли маги Безодні, про щось співали скрипучим хором, чаклували. А підійшовши ближче, помітив замкнених у дуплі дерева маленьких істот. Аранари.

Невдоволене цокання язиком розбилося об склепіння печери. Він зазначив, що вороги надто близько до маленьких аранар; оцінив шанси, зрозумів що вогняного птаха не запустити. Від берега до магів теж далеко, сюди б когось із кріо, з луком… чи з каменем?

Ділюк проводив здивованим поглядом камінь, що прилетів і вдарився об щит гідромага. Монстри заверескотіли, направили палиці в протилежний від нього бік до того, хто цей камінь кинув. Провісник ривком зник за невисоким сталагмітом, причаївся, спостерігаючи здалеку, як якийсь хлопчина, молодий, світловолосий, махав мечем із полум’ям, рубав щити ворогів і провокував їх сміхом. Електро маг, безглуздо плюхнувшись на землю, піднявся, струснув шаленою головою і почав чаклувати фіолетові блискучі сфери. Незнайомець стиснув міцніше меч і заніс за спину. Коли зброя наситилася піро стихією, той підскочив, стрибнув на мага що заїкнувся, і право слово, Ділюк бачив, як від зіткнення двох елементів юнака відкинуло вбік.

«Мені це когось нагадує», — Ков’єлло так по-вчительськи насупився, оцінюючи рухи. Йому хотілося б залишитись непоміченим, не привертати зайвої уваги, але необхідність успішно закінчити місію погнала з укриття. Вовчу Загибель він стиснув міцніше в руці, замахнувся, атакував, і нещасний маг розсипався попелом, залишаючи за собою горілий запах хутра.

Наступному пощастило менше: його щит розколовся під тиском полум’я, тушку грубо втиснули в підлогу і пронизили різко, глибоко, гаряче до крику. Почувши дивне булькання, Ділюк підняв очі. Юнак потрапив у гідробульбашку і тепер борсався, захлинався, руками та ногами мотав у різні боки.

«Все такий же невдаха», — провісник поблажливо похитав головою, червоний хвіст похитнувся, а ноги безшумно понесли вперед. За власним сміхом захоплений гідромаг не почув дзвін ланцюжків і здивовано обернувся через плече, коли по його кулі постукали. Далі — вогонь, що спалює.

Бій закінчився швидше, ніж очікувалося. Він був імпульсивним, спонтанним, яскравим, як спалах. Але залишив після себе тиснучий, дзвінкий смак, і в цій тиші ще примарно долинав дзвін клинків. Юнак весь цей час хрипів і кашляв, сплював воду зігнувшись навпіл. Ділюк, користуючись паузою, пробіг поглядом по костюму: на плечах нашивки шукача пригод, величезні окуляри висять на шиї, біле волосся підв’язане хусткою, ніс заклеєний пластиром, тільки обличчя витяглося, змужніло, та й у зрості побільшало.

— Ох, пане, дякую! — Беннет випростався, струшуючи мокрими рукавами куртки. — Я й сам зміг би, правда. Але скінчилося б це парою зайвих подряпин і переломом, ха-ха!

О Безодня, це правда він. Самий невдалий з усіх володарів піро Ока Бога, впертий і дурно хоробрий. Ділюк закотив очі і відвернувся до дерева, не слухаючи вже порожньої балаканини. У дуплі продовжували спати вкрадені орденом Безодні аранари, і їх звідти треба дістати.

— А ви? Мені здається, ми десь бачилися під час подорожей? Ні? — словесний потік Беннета продовжувався. — Як мені вас називати? Мене можете Бенні. Зазвичай у мене буває команда, але сьогодні я тут сам.

Молодий шукач пригод підійшов збоку, не без цікавості заглядаючи в обличчя свого рятівника, а той повертався, мовчав навмисне, і від тиші в печері ставало незатишно. Юнак знову оглянув статну фігуру, надмірно захоплену дуплом. Погляд відвести не міг. Знайомий, такий знайомий, що від розрозшого в грудях щімного почуття очі змокли. Яскраве волосся, піро Око Бога, Вовча Загибель і винні очі.

Язик підвів Беннета, озвучивши здогадку швидше, ніж спрацювало чуття.

— Майстер Ділюк…

Ділюк затримав подих. Під дих вдарило від цього словосполучення, знайомого й забутого, що збив усі думки, а на пальцях промайнуло холодне тремтіння. Повіяло примарою забутого життя, того самого, що пахло вином, кульбабами та дубовими бочками. А ще парфумом із ароматом пряної м’яти.

Він проковтнув ком, що став у горлі, і максимально рівно, холодно відповів:

— Я вже не майстер.

Беннет обімлів, розгубився. Не помилився. Не помилився він, через що й без того сонячна посмішка стала ще ширшою. Слова ринули новим галасливим потоком, полилися різні питання: «От вже тісний світ, правда? Не очікував вас побачити, а ви? Як поживаєте?» — балакав, а сам крокував п’ятами, розсипаючи навколо хвилі недоречної радості.

— Аранар треба дістати, — червоні брови Провісника зашевелились.

— Ой, справді! Адже ми прийшли їх рятувати, так? Зараз! Є в мене одна річ!

Беннет дістав із рюкзака кріо бомбу. Вийняв пелюсток, взвівся механізм. У ще мокрих рукавичках він сильніше за потрібне стиснув круглий корпус, той вислизнув з рук! Очі Дилюка широко-широко розкрилися, спостерігаючи, як небезпечний предмет, здатний заморозити їх обох тут на смерть, ловили великі руки. Один раз, другий, третій! Мов слизьку медузу, яка все вистрибувала з хватки. Вилаявшись, Провісник вдарив долонею по пристрою, і те влетіло в озеро, вибухнувши над поверхнею води. Вийшло щось на кшталт кривого острівця-мосту.

— В-вибачте, — юнак ніяково потер потилицю.

— Чи зможеш хоча б дістати аранар? — з надією запитав Ділюк, підганяючи квапливим поглядом.

— Я? А, давайте тоді краще ви…

— Іди, — підштовхнув він у спину. — Піді мною крига тане. Давай, бігом!

І Беннет послухався. Незграбно, підсковзуючись, гойдаючись наче на канаті, він збігав туди і назад по крижаних острівцях, майже не намокнувши! У руках тулилися п’ятеро маленьких істот. Сонні, ніжні, їхня шкіра здавалася тонкою, вигнуті роти розкривалися для сопіння.

— Які вони гарні… знаєте, у Ванарані їм будуть раді, — юнак у своєму розчуленні розплився, не помічаючи, як Ділюк нишпорить у кишенях.

Той дістав срібного кольору мішок, гучно розправив.

— Будуть, — коротко кивнув він. — Клади на землю. З ними все гаразд?

Беннет послухався вдруге, акуратно опустився на коліна, схвильованно ковтаючи. Він дуже обережно виклав аранар, боячись потривожити і налякати, але ті заснули надто міцно. П’ять мордочок часом посвистували, солодко обіймаючи себе ручками.

Ділюк кожну по черзі підхопив, обережно оглянув з усіх боків, щоб переконатися в чесності своїх очей, поки Беннет щебетав на тлі: «А знаєте, ми багато років не бачилися? Давно так, здається, але ви нітрохи не постаріли. У вас нова маска? Ви щось типу місцевого Опівнічного героя?»

Червоні очі затягло роздратуванням. Старе прізвисько жменькою солі потрапило на рану, що саднила в душі, і всередині все зашипіло, навколо підскочила температура повітря, крила носа широко розкрилися від сильного видиху. Ков’єлло з усією відповідальністю намагався зосередитися на перевірці аранар.

«Дотторе казав, що зловити їх буде неможливо…»

— А в нас у Мондштадті, — перебив думку Беннет, — зараз стало спокійніше, і ваша таверна працює. Ще не бажаєте повернутися? Вам би багато хто… ем… що ви робите? — раптом він завмер.

Ділюк що робив? Він вигнув брову, хмикнув, але продовжив складати малюків у незвичайний мішок із чорним чотирилистим символом.

— Їх не можна так… як жуків. Чому тут емблема Фатуї?.. — голос Беннета підкосився.

— Це не твоя справа, — максимально байдуже-відчужено промовив Провісник, ніяк не очікуючи, що його руку відразу ж схоплять. Погляд рубінових очей гостро уп’явся в шукача пригод.

Беннет піддався пориву поспішно, раніше, ніж добре все обміркував. Він відчував і жар, і сталь у словах старого друга. Вбивча аура дивовижно поєднувалася з теплотою спогадів, він розгубився, заплескав великими зеленими очима.

— Майстре Ділюк… — покликав тихо. — Ви… не можна так. Так не можна з аранарами, — заторохтів, збиваючи дихання. — Їх треба повернути додому. До сім’ї, до друзів. Ви ж розумієте?

Чи розумів?.. Той, кого колись звали майстром винних справ, скинув чужу долоню, дивлячись з-під брів потемнішавши, більш грізно. Обличчя, наполовину приховане за маскою, випромінювало зловісну нетерпимість.

***

З карети долинуло виття:

— Уф… стій… стій, говорю. Зупини цей дряний візок!

Виття посилювалося. Коли з-під стукоту копит і скрипу коліс дикий голос пана досяг вух кучера, той одразу потягнув повідки з голосним: «Пррр!»

Карета різко зупинилася. Чайльда всередині крутнуло, і він звалився з дивана вниз. Двері розчинилися. Руда голова повисла вниз, розкривши рота. Вечірнє тепле повітря наповнилося чудовими голосами птахів, тріллю цвіркунів, звуками блювоти… краса. Коли шлунок Тарталлї спустошився, він замовк. Тяжкість била в голову, очі сльозилися, а дзвін у вухах повільно стихав нанівець.

Хвилину згодом Провісник продовжив хрипко:

— Що сталося?

Кучер потер носа, згадуючи.

— Вас пан Восьмий ударив. Добре так ударив, що ви вирубилися.

— О, — вигукнув Чайльд розуміючи. То-то так ребра і живіт болять. А тепер і обличчя горіло з одного боку, там, куди, мабуть, вдарили. Губи розтягнулись у хижому оскалі. — А за що?

— Здається, ви його… — обличчя кучера затягнулося збентеженим рум’янцем і, долаючи тремтіння в голосі, насилу закінчив фразу: — …поцілували.

Провісник напружив пам’ять. Поцілував? Ков’єлло? Він дуже вперто намагався відтворити цю мить, але знову відчув жовч, що піднімається зсередини, і зігнувся. Вирвало вдруге.

— Ха… ха… припустимо. А куди подівся цей пан? — з придиханням, висвердлюючи в дорозі під собою дірку.

Кучер настороженно протягнув:

— Пішов сам до руїн.

— Та-ак, а ми де? — Чайльд знову задрав руду голову.

— Ми на півдорозі до міста.

Тарталля жалібно захникав, відчайдушно, з дитячим надривом. Він дозволив собі ризиковану витівку, пропустив місію, залишився побитим, а поцілунку навіть не запам’ятав! Несправедливість найвищого сорту.

— Розвертай це корито та вези мене назад!

***

Дзвін. Іскри розлетілися в сторони. Удар сталевим наколінником у живіт змусив Беннета зігнутися і сплюнути кров. Він схлипнув від болю, але встояв. Приголомшений тим, що Ділюк здатний на подібне по відношенню до своїх друзів… до друзів, похитнувся і невіруючи струснув головою. Вони на завжди залишаться друзями, що б не трапилося.

— Майстре… Ді… люк… — видихнув хрипко. — Я все одно не злюсь. Я знаю, як вам і досі, мабуть… — перевів подих, — важко. Але Кайа б… він би цього не зрозумів. Капітан Кайя…

Шукач пригод в останню мить побачив меч і підняв свій, закриваючись. Плоска частина Вовчої Загибелі збила його з ніг, прибило до вологого каменю біля берега.

— Не смій повчати мене його іменем, — низько загарчав Ділюк, розсіюючи меч.

Він вважав, що достатньо провчив юнака. Останній урок, який міг би показати цьому учневі. А коли склав останнього аранару в мішок, затягнув той міцним вузлом. Поводився обережно, дбайливо. Беннет правий у тому, що їх не можна ніяк пошкодити.

— Ні! Ви не заберете їх! — задушено скрикнули за спиною.

Ділюк обернувся, помічаючи, як уперто їх колишній з Кайею учень піднімається на ноги і знову закликає зброю. Беннет утерся тильною стороною долоні, по лезу Церемоніального меча розлилося полум’я.

— Вибачте, але я не можу дозволити… забрати їх! Навіть вам, майстре! — він з рішучістю та відчаєм прийняв бойову стійку.

Його стрибок Ділюк пропустив повз, зробивши крок у бік. Юнак, загальмувавши, кинувся знову. Діяв дуже майстерно. Як треба. Як навчав Альберіх.

Ці деталі у стилі бою, ці успіхи юнака ятрили душу, розкривали старі рани. Гордість плескалася за Беннета. Значить, спадщина капітана не пропаде дарма. Значить, капітана пам’ятатимуть добрим словом, і це гріло. Гріло і відбивалося болем в очах. Чудовий учень.

Ділюк закликав свій дворучний клеймор, постійно відстежуючи чужу ходу. Він ухилявся, ховав мішок. Суперник намагався його забрати. Не нападав прямо. Не намагався поранити. Добрий, наївний хлопчик. Але Провісник не міг віддати здобич.

— Ви ж не такий! — вигукнув Беннет. Для нього це теж занадто. Усвідомити старого друга серед Фатуї. — Чому?

— Я не зобов’язаний звітувати перед тобою, — процідив той, ліктем відштовхуючи від себе нестерпного.

Уворот, ще один. Крокуй у бік, відступай. Дзи-і-інь! Сталевий брязкіт різав слух. Ков’єлло відсікав будь-які спроби, парируючи спритні удари. Іскри яскраво летіли в сторони.

— А як же честь? — задихнувся від чергового удару юнак, по руках від зіткнення меча об клеймор пройшлося болюче тремтіння. — Вірність?

— В Безодню цю честь! — зло виплюнув Ділюк, скалячись. Він уже майже відтіснив хлопця. — І вірність. І світло. І обов’язок. Ці слова не працюють. Поки світом. Правлять. Архонти!

Провісник не встиг штовхнути у воду, а Беннет раптом скривився, видихнув здавлено. Обличчя його стало таким здивованим, незрозумілим. І в усьому цьому винна синя стріла, що промчала повз вуха Дилюка.

Навіть кров не бризнула. Спина важко впала у водяну гладь, тіло прогнулося під вагою, високо сплеснула вода і зайшлася хвилями. І обіймала шукача пригод, і він завмер у ній, розслабивши руки. Пальці втратили хватку, як уві сні, Церемоніальний меч загруз у темряві. Беннет ніби вирішив скупатися. Поплавати ось так моторошно, з відкритими очима, сповненими подиву. Лише в грудях повільно розквітала червона плямка.

Над склепіннями печери рознісся дзвінкий сміх.

— Не дякуй, — Чайльд граючи покрутив чорним луком, і той розвіявся. Сам Одинадцятий із переможною усмішкою сидів на камені.

Ділюк все дивився вниз. Дивився, як плаває бездиханне, остигаюче тіло, як меркне світ у зелених, літніх очах, як мондштадтське серце вмирає, або вже, можливо, розірвалося від закрученої стріли.

Він більше не чув знущань напарника, що невідомо звідки з’явився. Його кроки і бурмотіння. Не чув власного серця. Горло стягнуло болем, не вдихнути. Спадщина капітана кавалерії, знання та досвід, які він встиг посадити, наче зерно, у цього хлопчика, теж більше не живе.

— ▉▉▉▉▉▉▉▉▉▉▉▉▉, ▉▉▉▉?

Шум у вухах наростав, змінився тонким писком.

— ▉▉▉лло? Гей! — Чайльд стукнув його у плече. — Ти чого ▉▉▉? Все ▉▉▉▉▉?

— М? — Ков’єлло повернувся повільно-тягуче, заглядаючи у сині очі.

— Ти нормально? — повторив запитання втретє.

— Я — так, — кивнув Ділюк.

Повернувся до тіла, що пливе кудись за повільною течією. Побачив згаслу сіру скляну кулю, що висіла збоку на мокрих штанях.

Пальці здригнулися, вузол на шиї затягувався сильніше.

— Навіщо… — прохрипів він так слабко, дихання ставало частішим. — У мене все було під контролем. Навіщо ти…

— Що? Вбив його?

Веселість Чайльда пекучою отрутою пробиралась у його душу. Отруювала. Роз’їдала. Наче укуси сотень тисяч змій.

Одинадцятий знизив плечима і теж глянув на мерця.

— Мені звідки знати, чи під контролем у тебе все чи ні? Я чув, що ти гарчиш, але не спалюєш. Так старанно цілився. Раптом він у тебе Око Бога забрав, чи ще що. Мені що, треба було підійти, представитися і розібратися, що сталося?

Ділюк судомно зітхнув, закидаючи голову, стуляючи повіки. Чурл забирай…

— Тобі… ти… — голос зрадницьки тремтів.

Відчувши спазм у ногах, Восьмий зробив крок назад, від води. Оступився і похитнувся. Чайльд різко виявився поруч, як на зло. Чому з усіх, хто тепер може бути поряд, це цей Фатуї? Невже в усьому Тейваті немає хоча б однієї, більш приємнішої душі? Тарталля ж притримував за руку, схвильовано питав, що не так. Знову грав цю свою безглузду роль, підсовував турботу і занепокоєння. І якби не біль у серці, не ці голочки, що на кожному битті пронизують щоразу, Рагнвіндр зміг би його задушити голими руками за це вбивство. Від болю здавило нещадно, від болю хотілося кричати. Випотрошити, спопелити живцем, віддати в обійми повільної, болісної смерті. Його та всіх цих проклятих Фатуї. Плакав, схлипував. Гарячі сльози обпалювали обличчя і стало дуже спекотно. Повітря навколо них розжарилося, руки, що трималися за свій костюм, мало не горіли справжнісіньким вогнем. Він так відчайдушно, до хрипу хотів залізти в груди, розірвати шкіру, розкрити ребра і викинути в Безодню те, що б’ється, що так заважає йому жити.

 

 

 

 

 

— Ознайомся. Можливо, це одного разу врятує тобі життя, — Панталоне, Ділець Фатуї, чарівно посміхався, спостерігаючи за тим, як Тарталля вчитується в документ із позначкою «особливо таємно».

— «Особиста справа»? Навіщо? — руді брови здивовано вигнулися, сині очі забігали по рядках.

— Ділюк Рагнвіндр. Двадцять вісім років. Останній представник клану Рагнвіндр. Починав лицарем в Ордо Фавоніус, у десять отримав Око Бога, в чотирнадцять став капітаном кавалерії, у вісімнадцять років втратив батька. Кинув лицарство, пішов з міста. Вісім років перебував у чорному списку Фатуї, — цитував напам’ять Панталоне, складаючи пальці разом перед собою, подушечка до подушечки, і лукаво посміхався поверх окулярів. Сам складав, сам по сто разів перечитував, і звичайно не уникнув можливості блиснути розумом. — Нещодавно приєднався до нас.

— До нас? — Чайльд із сумнівом подивився на Дев’ятого Провісника, як на душевнохворого. — З якого переляку?

— Архонт вбив його названого брата. Здається, так він сказав, — Панталоне трохи похитнувся, світло ламп відбилося грайливим зайчиком від багатьох кілець. — Принциповий, незговірливий, сам собі на думці, упертий, гордий, сильний, вміє поводитися з Оком Порчі, носить піро Око Бога. Загалом, ідеальний Фатуї. Ідеальний вбивця Фатуї.

Тарталля тихо посміявся, але продовжував мовчати. Нерв на віці сіпнувся.

— Ти зараз думаєш, що ми збожеволіли, раз погодилися його прийняти до нас? — вгадав Панталоне, Одинадцятий кивнув. — Хм. Можливо ми ризикуємо, його надійніше вбити, ніж використовувати. Небезпечно. Але ти, мій любий, мусиш знати ще одну деталь. Ми не прийняли б його, якби не мали важелі впливу. Особливий, сильний важіль.

Тарталля знову кивнув. Здається, почав розуміти і вникати у план Дев’ятого Передвісника. Той продовжив:

— Але навіть це не дає нам стовідсоткових гарантій, що одного разу він не спопелить резиденцію вщент. Тому, Тарталлє, це — твоє нове завдання. Твій напарник.

 

 

 

 

 

Тарталля дозволяв бити себе, стукати відчайдушно і надривно. Але тримав цього страждаючого чоловіка, обіймав, прикладав руки з заспокійливим гідро до спини, та допомагав остудити надмірно гаряче тіло. Торкався голови, чола, знімаючи лихоманку. Як за інструкцією. Це далеко не перший зрив. Траплялося по три за рік, минулого взагалі було чотири. Але чим далі, тим швидше Ділюк Рагнвіндр заспокоювався. Чим швидше приймав нову реальність, тим легше ставало з ним працювати. Ось так, без совісті, без серця, без світла. До Безодні світло.

Вони їхали у кареті назад. Ков’єлло лежав на дивані, підігнувши ноги. Дивився на блідий сірий артефакт, гладив пальцями кайму із золота.

— Цей хлопчик був його учнем. Одним із… — прохрипів він низько, помічаючи, як Чайльд підняв на нього свої сині очі.

— Його? Твого брата? — поцікавився без жодних знущань Одинадцятий, виглядаючи до абсурдного нерозумно з новою подряпиною на обличчі.

— Він не був мені справжнім, рідним братом. Він прийомний, але… гм…

Чайльд зітхнув, розправив плечі і змістив куприк нижче, приймаючи схоже горизонтальне положення.

— Ти любив його?

Питання сколихнуло ледве живе полум’я в грудях колишнього майстра. Він розкрив губи, зам’явся, порожньо дивлячись на сіре Око Бога.

Тарталля тихо хмикнув. Ков’єлло завжди такий після зривів — тихий, спокійний, кажи та питай, що хочеш. Розкаже майже все, крім найважливішого. Його недовірливість в’їлася під шкіру, в кору голови і, мабуть, служила захисним бар’єром. Інакше як ще пояснити таку параноїдальність у дорослої людини?

— Після всього, що я бачив, Восьмий, — Чайльд закликав маленьку синю краплю, а та мініатюрним китом закружляла навколо долоні, — ти вже можеш зізнатися в такому. Кохав чоловіка, ще й брата. Ха. Подумаєш, справді. Мене це не колишить. Я нікому не скажу. Ха, ніби нема що більше робити.

Ділюк сконцентрувався на гідромагії, відволікшись. Згаслий скель притиснув до грудей.

— Я більше, ніж любив його. Безмірно. І не встиг про це сказати… — зізнався він тихо, ледь чутно. Присвячувати ненависного напарника в цю заховану, глибинну таємницю, здавалося таким абсурдним.

Синій кит ластився до руки Одинадцятого, ніжно обгинав зап’ястя, залишаючи мокрий слід.

— О. І що? Які висновки ти зробив із цього? — спитав Тарталля бадьоріше.

Брови Восьмого Провісника незрозуміло зрушились.

— Висновки?

— Так. Один мій друг каже, що з усього треба отримувати досвід. Висновки робити, розумієш? — кит прослизнув крізь пальці.

Обличчя Чайльда стало розслабленим, зніженим. Здавалося, гідро настільки приємно відчувати, що Ділюк сам не проти погратися з таким звіром, та тільки вогонь уже залишив на шкірі рук свої сліди. Не ніжні й мокрі. А грубі та потворні.

— І який висновок, на твою думку, я маю зробити? — червоні очі, ще опухші від сліз, невідривно стежили.

— Що коли полюбиш когось, не мовчи. Бо не встигнеш.

Вони глянули один на одного. Синій проти рубінового. Глибокий океан та вино. Ков’єлло скривився і невдоволено пирхнув, відвертаючись спиною. Придурошний Фатуї. Запустити б в нього зараз мішком з аранарами, але надто сильно хотілося спати.