— «Н-ні, бабусю, все добре.» — Вибір був зроблений. Бабусі не треба знати про це. Серце не витримає від тривоги. Краще промовчати задля її ж здоров’я. Верхній одяг висів на тремпелі і нагадував все, що тільки що сталося. Я навіть не помітила стіну та вдарилася поки йшла, — «Ай…» — Погладила долонею чоло і мій погляд притягнув до себе магніт що знаходився у вікні. В ньому я знову побачила ліс. «Нічого страшного..» - пробігла фраза в голові, - «Це лише здалось».
Здвинувшись з місця, я повернулась до своєї кімнати, де вже прибрала бабуся. Застелене ліжко, рівно поставлені книги на полицях. Я часто забуваю їх покласти туди після того, як закінчила читати. Хоч я і хотіла після знайомства з монстром прилягати, але в мене були інші справи.
Віддвинувши від нього стуло, царапаючи підлогу, я сіла за нього і взяла зошит, що лежав недалеко. Його товщина не давала мені спокою, він точно має більше двохсот сторінок. Бабуся жаско стала над мною та розпочала навчання. Вона навчала мене читанню та написанню давних рун. Сама бабуся знала їх з дитинства, от і мене вирішила навчити. Цим ми займались два рази на тиждень у мої вихідні, коли я вільна від школи.
— «Відкривай зошит, Фаруно, та скажи, будь ласка, на чому ми зупинилися вчора.» — Не зважаючи на мої примарення, її хриплий, слабкий голос для мене краще заспокійливих світу, бо вона і була весь мій світ з того моменту як зникли батьки.
— «Ми зупинилися на тому що вивчали як читаються руни магії вогня точніше…ми тільки почали їх вчити вчора.» — Я відкрила зошит десь у середні та швидко оглянула білий папір, знаходячи тему.
— «Добре, сьогодні ми з тобою продовжуватимемо цю тему і, взагалі, поки що, вчитимемо лише її.» — Бабуся, одягнувши окуляри, дістала з верхньої полиці дуже стару книжку на якій пилюка, ніби легесенький сніг, полетіла в повітря коли бабуся здула її та відкрила першу сторінку. Вона почала читати з неї цікавий матеріал.
Але я не слухала, речення про руни літали та не хотіли складатись в голові до одного речення, а літери з зошиту взагалі перетворилися на сине море, розпливаючись в моїх очах. Але перед очима також з’явився той самий монстр. Тільки но думки про нього знову з’явились в моїй голові, в грудях відчулась сильна біль, яка була викликана страхом. Я згадала як його огидні помацьки тягнуться за мною, намагаючись схопити, і сам він кличе мене: Фаа-ааруно… Фаа-ааруно… по тілу пробігли мурахи коли я зрозуміла, що він знає моє ім’я, але звідки?
— «ФАРУНО!» — Різкий крик бабусі зупинив мої думки про монстра, повернувши на землю. — «Ти взагалі слухала що я тобі розповідала?» — Невдоволена вона подивилась у мої очі фірмовим, жахаючим поглядом, ніби намагаючись стиснути мене крабовими клішнями.
— «Так бабусь слухала..» — Я видала брехню за правду і цим набрехала сама собі, почувши у відповідь…
— «Тоді я тобі дам тест, завтра здаси свої результати.» — Її зморщена рука поклала лист з завданнями перед моїм лицем і я, фиркнувши, виразила своє невдоволення, але робити було нічого, бо бабуся надто сувора, щоб допомогти мені. Прийдеться викручиватись. — «До речі, Фаруно, як у тебе в школі? Чи було щось нове?» — Присівши на стуло біля мене, бабуся очікувала від мене відповіді, уважно обдивляючись моє лице.
— «Та так, нічого особливо.. Марина мені подарувала цукерку після уроків і ми з нею трішки погуляли. Було весело, ми спочатку пішли та малювали на єдиній у селі асфальтованій дорозі біля театру. Там вже стільки малюнків, і наших, і інших дітей, але потім подруга пішла до дому.» — Весь час бабуся усміхалась мені, вхоплюючи кожне моє слово, ніби я після лісної погоні від страшного монстра.
— «Що ж добре, Фарунко, в мене ще є справи тому я піду у село, а ти можеш займатися своїми справами.» — Сказала рідна жінка на останок, а я промичала у відповідь. Бабуся піднялась, тримаючись за виступаючий кут столу, та пішла, співаючи якусь незарозумілу пісеньку собі під ніс. Накинувши пальто, що висіло біля дверей, вона вийшла з будинку та не гучно захлопнула старі двері, тримаючи напрямок у невелике село під горою.
Залишившись у будинку одна я одразу видохнула затримане в легенях повітря і відчула той самий смак свободи. Одразу ж пішла до зали, де стояв невеликий телевізор, якому не давав сумувати відеомагнітофон. Коли я підійшла до відіка, то одразу відчула запах пластику, через який я згадала гарні моменти життя, коли ми разом з бабусею дивилися різні фільми під час яких я часто засинала.
— «Хмм..тут чогось не висточає…точно, в нас же є згущене молоко» — Згадавши про улюблений смаколик, я побігла на кухню і дістала з холодильнику не велику баночку і, відчувши від неї холод пальцями, поставила її на стіл. Взяла паляниці, відрізала від нею шматочок та, встромивши ніж у дерев’яну дошку, поклала смаколики на тарілку і принесла назад до телевізору. Я усілась на підлогу прямо перед ТВ і, не соромлячись, поставила перший що побачила диск. Відік з’їв його і я усміхнулась, передчуваючи свій відпочинок. Але щось було не так. Замість звичайного початку фільму була біла завірюха з перешкод, яка наповнювала всю кімнату білим шумом. Вона викликала страх десь у душі. Я мала вибір: з однієї сторони, я тонула в океані зацікавленості, але з іншої сторони, все ж таки було страшно дивитися те, що могло створювати цей шум. Все ж таки, взявши себе в руки та стиснувши кулаки, я наповнилася рішучістю і в цей момент палець вже натискав на невелику кнопку Play.
Різко шум став гучніше та ніби прокручував ножа у вусі. Вся кімната наповнилася цим не приємним та гучним звуком. Закривши руками вуха по сильніше, я перевела погляд на екран і в ньому побачила як картинка фільму частинами проявляється, а шум стає тихішим. Коли перешкоди зовсім зникли, з’явилась картина темного, ледь чорного лісу на фоні білого, засніженого поля з деревом. Небо на екрані мало затягнуті хмари. Тишу порушив гучний, страшенний і не приємний голос.