Розчесавши старим, дерев’янним гребнем сплутане після поганого сну волосся, я попрямувала до дверей. Весь будинок ніби вкутаний смолою, мрякою через не достатню кількість вікон. Роблячи не великі обережні кроки, я підійшла до сусідньої кімнати де спала бабуся. Ця пані завжди просить будити зранку, щоб вона не спала довго. Вставши у дверях до її кімнати, на секунду в мене перехопило подих. В очах потемніло, а руки затряслись. Щось мене завжди хвилювало перед тим, як увійти до її кімнати. Але через мить взяла себе в руки і повільно опустила ручку, двері відчинились. Одразу після цього побачила бабусю, що стояла за спиною та дивилася прямо на мене. Мене це налякало але, приховавши це, я лиш усміхнулась і сказала.
— «Добрий ранок, бабусю!» — Опершись об свою палицю, вона у відповідь лише промичала. Бабуся завжди так робить, бо їй важко вийти зі стану сну. Спілкуватися з нею можна лише через годину після сну. Бабуся ніби чекає кожного разу особливого часу, коли настане момент спілкуватися. Залишивши її у спокої, я пішла на кухню. Через потрапляння до носу гарнючого запаху свіжих овочів та фруктів, одразу заспівали кити у мому животі, вимагаючи їжі. Декілька днів потому бабуся готувала салат але на зараз лишилось зовсім трішки, тому після не довгого рискання у холодильнику, я знайшла тарілку та сіла їсти.
Ще одне з небагатьох вікон пропускало через себе сонячне світло. Промені засвітили прямісінько в моє обличчя і змусило прикритись рукою. Вони прикрашали кухню і показували літаючу у сталому повітрі пилюку, але без нього тут було б сумніше. В цей час запах нового салату в перемішку з минулим перемішались. Вони схожі, але при цьому відрізняються.
Після сніданку, вилизуючи з уст солодкий соус та обдивляючись приміщення, збірник пилюки та павутиння у кутку нагадав про сон. Стрибаючі в танці монстри та яскраве полум’я. Спиною пробігли мурахи, руки знову затряслись і я випила води з чашки поруч і встала зза столу. Я прийняла рішення більше не думати про сон і нагадала собі про бабусю, яка досі не виходила з кімнати, як це звичайно буває, тому турботливо поклала на стіл печиво та зробила чай для бабусі і, скрипучи старою дерев’яною підлогою, знов пішла до кімнати.
Різко мені до голови прийшла ідея, а одразу за нею й бажання вийти з будинку - прогулятися, слухаючи звуки природи, та не звертати увагу ні на що. Вже перед дверима почула шепіт біля вуха: «Ну давай , йди сюди ти ж так хочеш прогулятися зараз на вулиці, навесні там так добре пташки заспівали, розпахлися квітки».
— «Так, мені це точно необхідно» — Подумала я і поклала руку на ручку дверей. Не встигнувши навіть збагнути що сталось, мою руку схопила рука ззаду. Судячи зі зморшок на обліпленій скелет шкірі – бабусина. Чомусь, цього разу її рука виглядала менш доглянутою – схожі на кігті, з відрісшим манікюром нігтьові пластини не мали відблиску, а шкіра навпаки – виглядала наче лискучий мармур. Я одразу налякалась і відстрибнула, видьоргнувши руку зпід цього скелету.
— «Не смій виходити на вулицю зранку. Ти знаєш, що я забороняю це.» — Старий, тихий та хриплий голос бабусі наче порізав мені вуха, млинкуючи жах. Цього моменту її очі дивилися прямо у мої, а тонкі губи зморщувались з кожним видихом. Та це не головне, що я помітила. Її очі ніби померли - сірі. Неначе вогонь життя, щастя та кохання в них безпросвітно загас.
Тепер я розумію чому у нас в селі всі називають її відьмою.
— «Так, вибач, бабусю, я лише хотіла послухати весняних пташок…» — Я відвела погляд в сторону і відповіла.
— «Розумію, що ти хочеш, але я заборонила і ти повинна слухатися якщо не хочеш подохнуть раніше, ніж повинна»
«Подохнуть раніше, ніж повинна» . Сенс цих слів завжди лякав настільки, що змушував слухати дивні правила цієї жінки. Але, все ж таки, з кожним разом цікавість ставала все більше і більше.
Від чого бабуся так хотіла захистити мене? Остільки глибокі думки, що я навіть не помітила як мене кличе ця ж бабуся з іншої кімнати.
— «Фаруно, поки я їм, йди приберись у себе в кімнаті. Потім можна буде вийти на вулицю.» — старенька, що багато чого побачила у житті, вже була на кухні щоби поїсти та набратися сил. Хоч вона і дала завдання, але були і більш цікаві справи.
Я одягнула теплий каптан, що лежав на полиці біля дверей, хутряну шапку. Теплі черевики також тепер прикрашали як ноги, так і весь вигляд загалом. Знову взявши холодну ручку та потягнув її вниз,вона відчинила двері і відкрила очам світлий пейзаж природи, що контрастував з приміщеннями мого помешкання. В обличчя дунув холодний як самі вершини гір вітер. Обпік носа з щоками. Всього за один крок я опинилася на вулиці.
Неймовірно свіже повітря затамувало дихання, що не дало повністю насолодитися красою гір. Вони здіймались переді мною – як великі, так і маленькі. Вкриті білим снігом, голими стовбурами дерев, на яких зовсім недавно було зелене листя-сукню, підкреслюючи красу височин. Нижче схилом можна було роздивитися все наше невелике село з великою історією, частиною якою стала і моя бабуся. Обернулась зі скреготом каменів під ногами, що були всюди, на мене подивилась лісова хаща – фітоценоз, що простягався далеко в гори на багато кілометрів. Звук лісового вітру був особливим, щось в ньому було приємне, загадкове. Таке, чого немає вдома. Того, чого немає у моєму житті. Йдучи далі лісом та потрапивши до лабіринту дерев, їхніх корнів і кущів, у вухах ехом розносилась пісні пташечок, сидівших на гіллі неподалеку. Співала природа. Вона грала заспокійливу мелодію, ліс все більше приваблював своєю таємничістю.
Десь у далечі, не одразу, а поступово я почула музика сопілки. Не швидка, кожен її звук був ніби матусина колискова. Ноги попрямували далі. Я підняла голову та побачила біле, укутавше синю безкрайність неба, простирадло хмар. Так різко, як почалась музика, так різко вона і закінчилась. Настала тиша. Вся магія цього місця зникла, а по спині пробігли мурахи. Бажання знаходитись у цьому лісі зникло.
— «Фаа-ааруноо, підійдии-ии до менее-ее» — Мерзенний голос пролунав з кущів, які були зпереду. Ще один крок та одна з гілок могла викололи мені око. Голос не замовкав та проводовдував кричати на мене. — «Фаа-ааруноо, йдии-ии до мее-еенее» — Голос, що відрізнявся від людсього, почав розноситися ехом у моїй голові, ніби беручи під керівництво темні, чорно-червоні як густа кров руки потягнулися з кущів у мою строну.
Я завмерла від страху, не розуміння та відсутності змоги щось робити. Руки повільно наближалися до мене, підповзали, царпаючи кігтями камні та землю. Моє тіло скувала така тяжкість, наче хтось повісив на мої плечі гирі. Коли з кущів, роздвигаючи гілля, з’явилось обличчя жаху, що дивились на мене білими, позбавленними від життя очима. Навіть не намагаючись сховати криві, гнилі зуби, перекошене обличча усміхалося мені. Почорніла шкіра додавала ще більше огиди.
Нахилила голову вниз та побачила як огидні руки як лоза обвили мої ноги. Вони схопили мене. Різко до голови вдарила кров - піднявся тиск, а сердце забилося частіше. Кожен стукіт почав не приємно віддавати болем у скроні.
— «АААААААААААА!!!» — Набравши повітря і втягнувши разом з ним через ніс огидний запах монстра я закричала настільки гучно, наскільки здужала, зірвалася з місця та вибилася від лоз цього монстра.
— «СТІІ-ІІЙ, ФАА-ААРУНОО-ОО» — Монстр кликав мене, ламав гілля, наздоганяючи. «Скоріше!Скоріше!» - голос всередині мене казав біжати швидше. Очі затьмарило страхом. Холодне повітря б’є в обличчя, обпалюючи ланіти. — «СТІІ-ІІЙ, Я ЛИШЕ ХОЧУ ОБ0ІЙНЯЯ-ЯЯТИ ТЕБЕЕ-ЕЕ!» — Не заспокоювався. Він став ще швидшим у бажанні схопити мене будь-якою ціною. «Доженуть, схоплять, вб’ють - зникну у лісі. Що потім подумає бабуся? Вона завжди казала мені метафору «Втопишся – додому не приходь» - лише ці думки були у мене в цей момент. Промінчик світла, мінімальної надії кидалися мені в очі, намагаючись протиснутись крізь товсті скроні темних дерев. Це все, що нагадувало мені про порятунок. — «НІІ-ІІ, СТІІ-ІІЙ!!!» — Зібравши всі сили які в мене залишалися, я вибігла з лісу, впала на зелену траву та стрімголов покотилась схилом прямо до свого будинку.
Прийняти смерть через втрату сил було б не минуче, якби ліс був нескінчений. Подивилась у ліс прямо на те місце з якого я вибігла і нічого не побачила, окрім дерев і кущів. Піднявшись з холодної землі та швидко зайшовши у будинок, хлопнула дверима, ніби нічого не скоїлось, але легені нагадували про ближнє минуле, через що обіперлась об стіну і нарешті дала собі право віддихатись. Я жадібно ковтала повітря, ніби воду в спекотний день, що і помітила бабуся.
— «Що з тобою, чого запихалась?» — Бабуся подивилася на мене схвильованим поглядом. Розповісти бабусі про те, що сталося зараз у лісі, чи промовчати, залишаючи все в таємниці?…