«Любий щоденнику, містер Гарріс брехло».
Тим часом брехло містер Гарріс продовжував свою нудну полеміку щодо наявності душі у живих істот та незримих зав’язків, що їх пов’язують. Не зрозумійте неправильно — для Ленса вся оця оказія про споріднені душі була темою всього його життя, але бісів містер Гарріс паплюжив усе піднесене й романтичне! Кому цікаво слухати про якісь там гіпотетичні космічні потоки, які по цей час людський мозок та наука не змогли опанувати?
Та й то пів біди! Бо, навіть наперекір своїй романтичній натурі, Ленс наполегливо вам може заявити, що ота вся бридня про споріднені душі просто чиясь підла вигадка! Саме тому Ленс в неї ні краплиночки не вірить! Зрозуміли? Ага, анітрішечки. А всі ті стоси затертих від багаторазового читання мальописів і книжок про чарівне кохання та колекція сопливих мелодрам, це так — для всебічного розвитку. Ленс вам ще раз може повторити, що це все підступна омана та пастка для мрійників!
Брехливе буркотіння брехла Гарріса перервав дзвінок.
Хлопець згорнув свій щоденник з блакитною робокицькою і сердечками на палітурці та жбурнув того в портфель. З навчальної кімнати до їдальні насуплений Ленс чимчикував в компанії такої ж насупленої Підж та Ганка, в якого таке обурення ліпших друзів викликало дружню усмішку.
— Антинаукова нісенітниця! — кипіла дівчина. — Яке невігластво використовувати для обґрунтування рожевих шмарклів методи наукового дослідження!
— Згоден! — палко підтримав Ленс.
Ну, якщо чесно, його наукова обґрунтованість мало хвилювала. Просто він підтримував хоч когось незгідного зі світовою змовою.
— Чим можна підтвердити наявність того самого спорідненого зв’язку? Правильно — нічим! Не існує такого приладу, що зміг би зафіксувати хоч якісь його параметри.
Підж бухнулася за стіл біля Ганка і почала агресивно гризти зовсім в тому не винний бутерброд з арахісовою пастою.
— Твоя правда! — Макклейн всівся навпроти них і тицяв виделкою в такі ж невинні овочеві звірятка в його контейнері з обідом.
— Гей, — образився на таке звірство Ганк. — Облиш катувати огіркового крокодила і морквяне тигреня! Твоя племінниця Надійка так старалася!
— Перепрошую! Це чупакабра! Глянь, — хлопець настромив фігурний шматок моркви на столове приладдя і почав ним розмахувати.
— Припини так активно жестикулювати! Якщо, звісно ж, не хочеш зацідити комусь в сра…
Закінчити свою репліку Підж не встигла. ЇЇ випередила рука Ленса, а точніше виделка, що поцілила прямісінько в те місце, про яке не встигла договорити дівчина.
Час для Ленса зупинився і не бажав більше відновлювати свою невпинну роботу. А морквяна чупакабра від такої ніякової ситуації закотилася під стіл до залишеної якимось нечемою всохлої та запліснявілої мумії недогризеного яблука.
І, звісно ж, Ленс не був би собою, якби не зумів локальну для себе катастрофу перетворити в справжній вселенський апокаліпсис. Бо він, як вжалений, підірвався з-за столу і смачно ляснув по враженій сідниці.
— Чуваче, твої штани в повному порядку! Жодної дірочки, — похапцем городить Ленс і для підтвердження своїх слів знову хльостко цілить туди ж.
В хлопця, що проходив повз їхнього столика з тацею і став невиправданою жертвою в цій каверзі, не тільки міцно напружуються пампушки, а й волосся на загривку стало дибки.
Боже милосердний! Ленс впізнав кожну темну волосинку на цій кудлатій потилиці. І, звісно ж, її власника.
Розлючений до побіління до компанії біля столика повільно обернувся Кіт Коґане. А на Ленса навпаки почергово находять то червоні цяточки, то ще якісь химерні переливи кольорів, що точно були поза межами сприйняття людським оком. З переляку хлопець навіть згадав довжину видимого світла в спектрі електромагнітних хвиль в нанометрах. Щоправда, шкода, що це пригадалось в такій ганебній ситуації, а не на вчорашніх тестах.
— В знак примирення можу я поділитися гаргуйлями із твердого сиру?
***
«Любий щоденнику, я хочу опинитися за межами ноосфери десь в крижаній безодні космосу та навічно загубитися посеред космічного брухту, бо ж інакшим чином я просто згорю дотла від сорому. А ще я знову переконався в тому, що Кіт надає перевагу фастфуду і сирному соусу замість майонезу чи кетчупу».
І ви ще смієте щось говорити про споріднені душі? Вам повинно бути ніяково перед Ленсом, який весь вечір лив крокодилячі сльози за черговою мелодрамою про соулмейтів, а тепер вирішив поділитися наболілим з папером.
«А я обожнюю кечунез. Ми з Кітом точно не пара».
Саме через Кіта Ленс перестав вірити у чарівну магію споріднених душ. Бо ж цей скажений Кіт!.. Макклейн і сам до пуття не знав, що саме не так з Кітом Коґане. Й проблема була не в тому, що вони обидва були одної статі. Та кого таким можна збентежити, якщо навіть освоєння космосу для людства наразі звичайна буденність? Ленса це теж не хвилювало. Але ж вони ну геть різні! Ну от зовсім.
Базіка Ленс знає поіменно майже всіх кадетів та працівників Гарнізону та хоча би раз обмовився з кожним привітним слівцем. Веселий життєрадісний хлопець завжди мав за пазухою якусь дотепу на всяк випадок життя та усмішки усіх варіяцій, градацій та класифікацій. А в кишенях ще й валявся флірт. Щоправда, дещо сумнівного ґатунку, від якого потерпала вся жіноча частина військової частини. Тому сувора викладачка інколи мала «радість» споглядати мальовані сердечка на тестових бланках, а літня вахтерка з гуртожитку кривилася на колекцію компліментів її зачісці, яка не змінювалася протягом уже кількох десятиліть.
А Кіт був похмурим відлюдником, в якого в активній лексиці словникового запасу не водилося навіть банального «привіт». Зате були «заціпся» і «чого зиркаєш?». Саме через це Ленс боявся підкотити до грубого хлопця зі своїм банальним «привітусики, як ся маєш?» і витріщався на нього тільки потайки. Бо ж кулак у Коґане був мастак ринопластики, а Макклейну подобався свій ніс таким, яким він вродився.
Взагалі, якби не феноменальна здібність та першість в симуляторах польоту, а також протекція Такаші Широґане, то грубіян вже давно полишив би Гарнізон. Так, Кіт був справжнім генієм польотів. І, так, Ленс заздрив і намагався, якщо не побити рекорд однокурсника, так хоча б трошки до нього наблизитися. Але давайте будемо дивитися правді в її чесні очі — в порівнянні з Коґане Макклейн був нездарою. І оцінки такі собі, і талант якийсь геть не талановитий, якщо такий взагалі мав місце на існування.
Яка ж вони істинна пара? Сміх, гріх та й годі.
І щоб вас переконати Ленс навіть вів щоденника, в якому періодично занотовував аргументи на користь того, що Кіт не його споріднена душа. Приміром, от як з сирним соусом. Серйозно, хто ж не любить кечунез? Що ж тоді далі — відраза до піци з тунцем та ананасами? Хлопець тяжко зітхнув і впав обличчям в подушку.
— Гей, — на його спину лягла тепла рука Ганка, від якої плакати хотілося ще більше.
— Облиш мене — мій розпач із сліз знайомиться з сіллю відчаю, яку я нарюмсав на подушку після минулої катастрофи.
— Та годі тобі! — Ганк всівся збоку і співчутливо поколошматив каштанове волосся розклеєного по всіх швах друзяки. — Нічого ж непоправимого не сталося.
І це було правдою. В ту ситуацію з вилкою в… втрутився славнозвісний боженька всього Гарнізону Такаші Широґане й розрулив чарівним помахом своєї не менш чарівної брови небезпечне становище. Широ то вмів. А ще він завжди матеріалізовувався, коли в Коґане були якісь складнощі з оточенням. Бо ж Кіт в нас такий грізний бунтівник, хуліган, гроза симуляторів польоту і просто викрадач серденьок таких-от наївних дурників, як Ленсі-Ленс.
От чому не можна було просто закохатися в такого як Широ? Його ж бо всі люблять. Хто ж не обожнює ідеальних сексі-шмексі легендарних пілотів з такою ж легендарною сексі-шмексі дупою? Цікаво, а Кіту він теж до вподоби?
Зненацька і мимохіть в голові нагадали про себе спогади про страждальницьку дупу Коґане. І долоню Ленса ніби ошпарило окропом. І як йому, ви тільки скажіть, після такого задовольнятися цією самою рукою в душі? Хлопець завив як біснуватий хаскі у солону й мокру подушку.
— Та й минула катастрофа не така вже й то катастрофа, — лагідний тон Ганка заспокоював, але не переконував в правдивості його слів.
Минула катастрофа, що, можливо, не така вже й катастрофа, сталася вчора, коли він намагався пройти складний рівень в симуляторі польотів та побити рекорд одного маллетоголового дурбелика. Тоді ще Макклейн був не в курсі, що його орієнтація на Кіта вже не була таємницею для його друзів. Тому, коли Підж, що стояла в нього над душею та всіляко заважала своїми шпильками та дотепами, бовкнула «гей, а там не твій коханий голяка бігає?», хлопець врізався у віртуальний астероїд. І тільки вже потім до нього почав доходити сенс її підколу й те, що він на всі очі вирячався на Кіта. На Кіта, що був одягнений у звичайнісіньку стандартну кадетську форму. На Кіта, який сидів тишком-нишком на задніх партах у навушниках, таємниче споглядав у вікно та ігнорував весь світ і Ленса в придачу.
— Що?! — заволав тоді Ленс сиреною. — Та Кіт мій найзатятіший найзапекліший найсуперник!
І треба ж було йому такого зморозити. О, а Кіт його тепер не ігнорує.
— Ні, бро, це фіаско, — тяжко зітхнув у подушку Ленс, але все ж був радий, що друзі розділили його таємницю.
***
«Любий щоденнику, тепер я маю доказ №42 — серце Кіта беззаперечно належить іншому».
Ленс захоплювався легендарним космопілотом аж до сьогоднішнього дня. Бо відсьогодні володар сонцесяйної посмішки, яка загрожувала існуванню кріосферам незліченних крижаних екзопланет, перетворився в підступного демона-спокусника чужих соулмейтів. Ні, в Широ не виросли роги чи копита, він не виконував бажання в обмін на душу. Святий Такаші Широґане вчинив злодійство, перед яким всі інші біси та чорти падали долілиць.
А сталося це в забутому всіма добрими й недобрими силами скелястому урвищі недалеко від тренувальних майданчиків Гарнізону. Якого дідька там вештався Кіт? Знав то лиш сам відлюдько Коґане. Ви запитаєте, а що ж там робив Ленс? Хм, ставие правильні питання. Ленс сталкерив за Кітом. Гадаєте, ще дивацький вчинок якогось божевільного маніяка? Ще б пак! Ленс також так вважав.
І краще б він залишився в кімнаті гуртожитку дивитися мультсеріали про фей-чарівниць чи рубався разом з друзями в ретро-ігри на старезній приставці. А не ось оце все.
«Оцим» виявилися нахабні клешні Широ, що перейшли всі межі дозволеного і притуляли до себе його Кіта. А Кіт, замість того, щоб проявити весь свій бунтівний дух і вперіщити кулака в писок демона-спокусника, просто бере і тулиться у відповідь та дарує бісу щенячу посмішку та відданість.
Треба говорити, що Ленс тоді накивав п’ятами з того місця гріха та розпусти?
Так от, Ленс знову ховається у халабуді з ковдри та подушок, вмикає ліхтарика і береться жалітися на цей жорстокий світ щоденнику з блакитною співчутливою робокицькою на палітурці. Промені ліхтарика дратували й сліпили очі, а під ковдрою було надто жарко й душно. Але йому була потрібна особлива обстановка. Зрозумійте, розбитому серденьку все одно, що зараз спекотне літо і футболка неприємно липне до спітнілої спини.
«Любий щоденнику, в мене жодного шансу проти демонів-спокусників із янгольською усмішкою та дупою зірки порноіндустрії».
***
Той, хто придумав навчання влітку, не заслуговував на талончик на місце в раю. Ви, певно, теж так вважаєте? Був ще ранок, але сонце вже намагалося випалити все живе на Землі й влаштувати на планеті справжнє пекло. А їх як стадо баранів погнали на пробіжку. Ленсу так кортіло опинитися зараз вдома, де він щоліта проводив на пляжі рідного Варадеро.
Ленс починає ненавидіти і проклинати пластик та бетон Гарнізону.
Так, постривайте — хлопець бере всі слова назад. І про ненависть, і про палюче сонце. Знаєте, що найгарячіше в цьому світі? Ніяка там не Долина Смерті в Каліфорнії чи пустеля Сонора. Ніщо у світі не зрівняється зі спітнілою спиною Кіта Коґане. Бо мокра тканина владно обмацувала рельєф торса так, як того ніколи навіть не наважувався у своїх фантазіях Ленс. Звісно, він дуже заздрив бездушній мокрій шматині одягу.
Ноги від такого видовища, хоч в і них не було очей, на якусь хвильку забули про координовану та узгоджену з рештою тіла діяльність, тому Ленс мало не перечепився на рівному місці. В крові заграв азарт та заспівали хором гормони, серце забарабанило бубоном десь у скронях і затанцювало п’яного гопака в грудній клітці. Включилося друге дихання, а за спиною виросли прекрасні крила і Ленс уже не просто мчав, а летів назустріч любові…
Це, звісно ж, повна нісенітниця. Ленс наздогнав і перегнав Коґане лиш тому, що мав довжелезні ноги. Модельні, як він сам полюбляв про них виражатися. І тільки він хотів показати язика чи скрутити дулю Кіту, що залишився бігти позаду, як його тіло стало таким невагомим і таким… Безтілесним?
***
У вухах шумів морський прибій і десь чайкою волала Підж. Йому було так добре дрейфувати в товщі солоної океанічної води, крізь яку кришталевим мереживом відблискувало та мерехтіло палюче кубинське сонце. І до нього пірнає прекрасний космічний Кіт, і тінь від його обличчя приємною прохолодою затіняє смагляве лице Ленса.
Яка чудова благодать — прекрасний солоний присмак океану в роті, нереально прекрасний космічний Кіт та прекрасні трепетні почуття в юному закоханому серці.
Якби тільки не вересклива чайка Підж…
Ленс скоріше за все просто втопився. А сестра Вероніка говорила, що не варто так глибоко пірнати після кількох келихів з мохіто. Дурненька, кому ж як не їй знати, що Ленс ніколи не порушує «золоте» правило пляжного життя — ніякого алкоголю, якщо збираєшся плавати. Та й він був, мов та вода в рибі. Чи риба у воді? Та байдуже. Цього разу в його безалкогольний мохіто хтось підступний підлив трошки спиртного, бо голова так паморочилася, а земля йшла обертом.
Все, що його хвилювало — це Кіт, що так низько до нього схилився.
— Так, Кіте, зроби мені штучне дихання рот у рот, бо, здається, я ще не повністю вмер, — забелькотів хлопець і потягнувся губами у відповідь.
Один ляпас — і від кубинського гарячого сонця залишається лиш те, що пришкварило йому макітру. Другий залишає після себе розжарене покриття замість м’якого пляжного піску. Солоний присмак океану миттю виявився краплинкою поту, яка мала нахабність полишити прекрасне лице прекрасного Коґане і капнути йому в куточок рота.
— Тренере, — чайка Підж кличе того гівнюка, що вигнав їх в таку спеку на пробіжку. — Здається, Макклейн перегрівся і знепритомнів.
Гівнюк тренер вилаявся про себе, назвав кадетів ніжними сопливими дівчиськами і змусив Кіта потеліпати хлопця, що вже прийшов до тями, у медичну частину.
Сьогодні точно був не його день народження чи новий рік, але хтось із магічними здібностями явно зжалився над Ленсом, адже Кіт закинув його руку собі на плече і таки дійсно кудись його потеліпав. Своїм боком Ленс відчував чужий гарячий спітнілий бік і дужі м’язи, що рельєфно виділялись з кожним рухом. От би доторкнутися — така думка блискавкою вразила підсмажені мізки хлопця.
— Кіте, як там твоя дупа? — згадалось в помутнілій від спеки пам’яті. — Синця не залишилося?
Кіт від такого запитання спіткнувся і мало не скинув свою тяжку ношу з ознаками невпинно божевілля.
— Стули писок, — гаркнув на нього Коґане. — Ти явно мариш.
Може й так. Але Кіт продовжував з ним плентатися і не нагодував лікувально-профілактичними лящами. Зробив попуск через його не зовсім адекватний стан? Ну раз так!.. Ленс потягнувся вільною рукою туди, де всі свідомі представники котячих — а Кіт, на думку Ленса, в якомусь із життів ну точно був кошаком-одинаком, — відгризли б йому руку. Ага, на пузо. Тобто, на прес.
— Моя abuela мала таку ж пральну дошку, як твої кубики, — Ленс погладжував крізь тканину чужий прес, що миттю ставав під його пальцями ще більш напруженим. — Знаєш, там ще поверхня ребриста така?
Кіт волів не знати ані дошки для прання з ребристою поверхнею, ані дурисвіта, який про неї згадав. Він вже хотів добряче ляснути по нахабній руці, але відчув стадо мурашок своєю шиєю. То Ленс по ній водив своїм носом.
Хлопець відчував запах мокрої пилюки, синтетичний аромат шампуню від прилиплих до шкіри пасм волосся і ледь вловний запах поту. Ленс клянеться своїм щоденником, що це найнеймовірніше з усіх речей, що коли-небудь він вдихав. В голову полізла ціла купа дивних речей, які хлопець поряд просто б не зрозумів. Чи вбив би його Кіт просто тут і зараз, якщо він припав би до пульсуючої судинки губами? Або злизав би язиком одиноку прозору краплинку, яка котилася від скронь по шиї? Які все-таки дивні думки.
Ленс у всі очі витріщався на похмуре обличчя і не розумів, чи то йому так сонце в голову напекло, чи то він так сп’янів від уявного мохіто з його непритомного марення. Бо ж чому ніхто ніколи не помічав, що Кіт настільки красивий? Де цілком заслужений табун закоханих дівок, з якими б Ленс мав честь конкурувати за серце неприступного красеня Коґане?
Дівок нема, зате є Широ. Трясця з цим Широ!
— Так, розумію, — звертається Ленс до вищих сил цього світу. — Широ файний.
Кіт різко зупиняється, а разом з ним і тушка Ленса.
— Тобі подобається Широ? — у Коґане очі по п’ять карбованців.
— А тобі?
Вони обоє не знали, що відповісти на питання одне одного. Сині очі знову мало не зайшлися сльозами, бо Ленс, схоже, що таки мав рацію щодо чужих стосунків. Чудово, він сам себе загнав у глухий кут. Розревітися ще тільки не вистачало для повного капця.
А сірі очі Кіта із невірою свердлили Ленса. Той це помічає і видає:
— Не переймайся, я нікому про вас з Широ не розпатякаю.
— Ти про що? — густі брови насупилися.
— А ти про що?
От і поговорили, називається. Закінчити їхню дивну розмову заважив медпрацівник, що допоміг потерпілому добратися до кабінету лікаря.
***
«Любий щоденнику, мабуть, Кіт мене тепер точно ненавидить, а я так і помру незайманим».
Ленса довго не тримали на лікарняному ліжку. Порекомендували пити якомога більше рідини та звільнили від надмірного фізичного навантаження. Хоч якась передишка від гівнюка тренера.
«Нам з Кітом недоля бути разом. Все що мені залишається, так це не прати свою спортивну кофту до кінця мого незайманого нікчемного й нещасного життя, бо мені здається, що на ній ще залишився його запах».
Хлопець тяжко зітхнув.
«До речі, факт номер якийсь там — у Кіта прес як пральна дошка моєї бабці».
Думки знову зробили крутий поворот від гірких дум кудись під футболку зрадника Коґане.
«І його дебільний маллет зблизька теж нічого такий».
***
Суботній ранок Широ почався не з кави у постіль та пестощів Кертіса, бо до нього навідався злий, як дідько, Кіт.
— Ти ж обіцяв нічого йому не говорити!
Це було, мабуть, замість «доброго ранку»мовою хуліганів і бунтівників.
Широ намагався пригадати що і кому він там говорив.
— Вибач, Кіте, Широ мені нічого не розповідав, я сам підслухав вашу розмову про твої почуття до якогось кубинського кадета, — до них спустився заспаний Кертіс і сонно потягнувся. — Можу насмажити тобі млинців, щоб загладити свою провину. В нас є малиновий джем і залишки сметани.
Кертіс, щоправда, бажав зранку відсмажити Широ, а не млинці, але то вже така справа.
— Ой, це не про мене, — а в голосі жодного каяття. — Ну, млинці все ж я приготую.
Шокований таким одкровенням бойфренда Широ Кіт роззявив рота і мовчки кліпав очима. Ну просто чудово, його маленький секрет більше не такий вже й секретний.
— Що сталося? — а от в Широ голос був занепокоєний. — Я й словом не обмовився про твою… симпатію до Макклейна.
В Кертіса підгорів перший, той що завше грудкою, млинець, а в Кіта очевидьки просто щось підгорає внутрішньосвітне через несправедливість цього світу до таких неможливих відлюдьків, як він.
— Справді? — хлопець сів за стіл, схрестив руки на грудях та войовниче насупився. — А звідкіля ж тоді він довідався про… — назвати речі своїми іменами в нього не вистачило духу, — …це?
Біля плити по-доброму фиркнули під ніс, а Такаші заледве стримався, щоб не підійти і не поколошматити темноволосу кудлату маківку. За кілька хвилин на столі з’явилися три порції з обіцяною солодкою стравою, малиновий джем та сметана, а в творця такого сніданку прилітає подяка.
— Тож, ви поговорили про «вас»? — несміливо пробує намацати ґрунт теми закоханості та інших «огидних» синонімів, які не можна вголос називати при Кітові.
Рука, що намагалася полити млинці джемом, сіпнулася.
— Так? — та чи можна назвати їхнє дивне спілкування розмовою про «них»? — Ні? Не зовсім? Я не знаю!
Кіт похапцем набиває рот їжею, щоб відстрочити ніякову бесіду.
— Він тобі гарбуза на сватання вручив, чи що? — Кертіс ляснув хлопця по спині, бо той після його слів вдавився, а потім закотив очі на легкий тичок ногою під столом від коханого.
— Він сказав, що йому подобається Широ, — говорить попри надсадний кашель.
Най всьому грець, але Кіт виговорився. І тепер настала черга здобі з тарілки Такаші прямувати не в те горло.
— Кіте, — звернувся до хлопця Кертіс. — Я ні в якому разі не критикую твої соціальні навички, але, мені здається, що тобі, вже ж таки, потрібно ще раз поговорити з твоїм кубинським мучачо. Тільки якось по-іншому.
— То як?
— Ну… — Кертіс хотів би сказати «по-людськи». — Не так, як ти спілкувався з ним до цього.
Ого, як все стало зразу зрозуміло! Прямо відкрилися очі на таємницю світобудови! Це, звісно, сарказм, але дійсно проблема була в тому, що все його спілкування з Ленсом зводилося до маячні хлопця, напівпритомного від сонячного удару. І вилки в тому місці, яке міцно стиснулось від одного лиш спогаду. Певна річ, що треба поспілкуватись «не так, як до цього».
— Знаєш, чисто гіпотетично…
— О, ні! — Кіт затуляє вуха руками та з’їжджає вниз по спинці стільця. — Широ, я не збираюся навіть й слова слухати про ідіотських соулмейтів.
Кертіс і Широ були більше ніж звичайна пара — вони були спорідненими душами. Кіт не розумів, а спершу навіть і не вірив, у надприродне кохання між цими чоловіками. В них же на лобі не було червоним написано «Ш+К=♡», та й загалом вони, на перший погляд, не вирізнялися від сотень інших пересічних пар. Вони не завжди могли дійти згоди та компромісу, періодично сварилися, як і всі інші люди у відносинах, а потім мирилися за зачиненими дверима спальні, і загалом іноді поводилися як двійко пубертатних довбнів. Але згодом Кіт почав знаходити ледь помітні підказки, які допомагали вимальовувати повноцінне полотно. Чоловіки дивилися на одне одного не просто, як до огиди закохані по самі помідори ідіоти. Вони вбачали в одне одному щось, що не міг розгледіти більше ніхто інший.
Кіт похапцем дякує за сніданок і вилітає з помешкання Широґане.
— Дуже даремно не послухав твою розповідь, — констатує Кертіс, а потім ловить грайливий погляд Широ власними очима. — О, то ми тепер геть зовсім одні?
Вони тієї ж миті мовчки залишають на столі все ще не опустілі тарілки зі сніданком та зникають за дверима їхньої спальні.
***
Кіт про себе погоджується, що поговорити ще раз не така вже й то кепська ідея. Але погодитись і виконати — геть різні речі, бо ж першим ділом треба було заловити хлопця, коли той буде наодинці. Однак, здавалося, що обабіч Макклейна чарівним чином завжди генерувалася якась компанія. Він справді товаришував зі всіма в Гарнізоні?
Спочатку Кіт вирішив, що найлегше буде заловити хлопця на самоті у вбиральні, бо тільки так була можливість застати того без його товаришів. Але ви тільки вслухайтеся в ці слова — «заловити у вбиральні»! Правда ж, по-маніяцьки звучить? Тому Кіт зразу ж відкинув цю затію.
Потім він хотів підкинути в його шафку послання: «Після занять за ангаром. Приходь один».
Так, ваша правда — це теж відпадає. Він ще б літери з газети вирізав для повної конспірації.
Так що ж тоді робити? Написати повідомлення в соцмережі? Ха! Це тільки на перший погляд здається надто простим і банальним. Бо ж річ у тім, що в Кіта навіть мобільного телефону не було, адже він не мав потреби комусь телефонувати.
Тому Кіт весь день просто таємно слідкував за Макклейном.
Але на більше, ніж споглядати здалеку, він поки-що був не здатний.
Та підійди ж ти до нього! Він же не кусається. Мабуть… Чи ні? В будь-якому випадку завжди можна було просто хряснути Макклейну в писок і втекти, як сцикливий боягуз.
Нумо, гайда! Кіт відчайдушно намагався віднайти в собі той самий важіль, що перемикає його мозок у звичний режим хоробрості та відваги. Звісно, що не знаходить та попри це все ж таки робить перший крок.
— Кгм… Тут вільно?
На нього відразу витріщаються три пари здивованих і трішки зляканих очей. Контейнер з обідом, що покірно чекав моменту свого жертвоприношення, видихнув з полегшенням.
— Прошу! Тільки якщо ти не зібрався нас відлупцювати, — просяяв усмішкою Ганк, намагаючись добросердечними проміннями своєї світлої аури обеззброїти похмурого хлопця.
— Звісно, — пробуркотів собі під носа Кіт та невпевнено підсів до них за столик.
Ніякова павза, що підсіла до компанії разом з хлопцем, підступно позашивала всім вуста і тицяла своїми холодними липкими пальцями в заздалегідь заготовлені слова в голові Кіта. Тому вони всі до одного сполохались та дременули у якийсь свій вирій для слів, залишивши в голові замість хоч якихсь думок лише порожнечу.
Через пів хвилини такої тортури почувся скрегіт металевих ніжок стільців по підлозі.
— Я тут згадав, — раптом почав збирати контейнери зі своїм обідом до портфеля Ганк, — Що мені з Підж ще треба віддати Гаррісу наші домашки.
— Справді?
Дівчина скептично підняла брову й хотіла ще щось сказати, але її перебив Ганк, що почав похапцем збирати і її речі теж та мімікою посилати невербальні сигнали.
— А-а-а, — до неї таки прийшло осяяння. — Точно!
Якби Кіт вмів, то вперіщив би собі ментального копняка. Треба було першим забратися геть, щоб не чути такої нісенітної відмазки і не відчувати себе зараз йолопом. Не треба було йому взагалі сюди пертись. В якому місці йому здалося, що затія поговорити «по-людськи» не така вже й кепська ідея? Ніби він вміє вести бесіди з однолітками. Якщо в цьому буремному світі десь і вештається його соулмейт, то, певно, що він справжній камінець чи цеглина за шкалою емоцій. Бо звичайні адекватні люди тікають за першої ліпшої нагоди. Як от цей здоровань та коротунка.
Ленс вже теж хотів було підвестися, але з обох боків йому на плечі лягли руки друзів.
— Ленсе, — серйозно мовив Ганк, — А ти обіцяв пригостити Кіта милими їстівними звірятками в знак вибачення. Пам’ятаєш?
Пам’ятали про це вони всі, але Кіт волів би забути той дивний інцидент. Його прес вже більше ніколи не зможе розслабитись. Як і булочки, після того, як в них поцілила виделка Ленса.
Підж і Ганк дружно підняли великі пальці вгору і так само дружно чкурнули геть.
— Тож… — Ленс почав беззвучно нервово барабанити пальцями по кришці контейнера з їжею. — Як щодо котлети-тиранозавра?
На якусь мить Кіт засумнівався у своїй здатності сприймати інформацію.
— Кого?
— Рекса, — відповідь звучала так просто і буденно, ніби вони говорили про погоду.
— Рекса? — перепитує хлопець.
Замість відповіді Макклейн копирсається у своєму портфелі й дістає звідти зошита з мальованим динозавром та написом «Tyrannosaurus rex».
— Так назвала цей запечений шмат фаршу моя племінниця Надя. — усміхається Ленс та ховає зошит. — Тож… Ти приймаєш мою пропозицію примирення?
Поки Кіт намагався згадати абетку, щоб скласти літери хоч в якісь слова, інший хлопець переділив свою порцію навпіл між двома контейнерами та простягнув один з них Коґане.
— Ти ж не проти, якщо тобі дістанеться вилка, а мені ложка? — хлопець весело помахав столовими наряддями. — В мене з вилками були дивні пригоди, але про них ти вже знаєш.
Кіт ще не згадав абетку, тому знову ніяково мовчав.
Хлопець нервово хихикнув і віддав виделку в чужі руки, хоча подумки вже уявив як ці самі руки встромлюють чотири гострі вістря йому в череп. А Коґане витріщався то на свою руку з вилкою в ній, то на половинку Рекса, яка лежала поміж запечених овочів та рису.
— Щось не так? — занепокоєно запитав Макклейн після того, як помітив, що інший хлопець не спішить класти їжу до рота. — Чи тобі не до вподоби домашня їжа? От я бовдур! Ти ж постійно купуєш тут фастфуд.
— Зовсім ні! — знову зніяковів Коґане. — Просто в мене немає тих, хто готував би мені з собою. От я і купую, що тут є.
Тепер бовдуром вважав себе Кіт. Ну навіщо було зайвий раз нагадувати оточенню, що він сирота? Ну просто прекрасна тема для першої розмови «по-людськи». Ніби ще не кожен в Гарнізоні знає трагічну історію його дитинства.
— Тоді ти точно будеш не проти кулінарних шедеврів Наді, — хитро прищулюється Ленс, чим збиває Кіта з пантелику. — Вона відвідує якийсь кулінарний гурток в школі після уроків, а свої навички відточує на моєму шлунку. Гей! Не дивись на мене так! Це справді смачно! Надя вже навчилася на моєму гіркому досвіді відрізняти сіль від цукру. Та й abuela їй завжди допомагає. Спробуй же! Ну!
Тиранозавр був дійсно нічого таким. І, якщо чесно, запечений броколі він куштував вперше.
— О, я знав, що тобі сподобається! — Макклейн випромінював стільки сяйва, що йому б позаздрила наднова. — Завтра в малої якась особлива страва, тому не приймаю жодних відмов щодо того, що ти завтра теж станеш дегустатором! Ні, ти не можеш відмовити милому дівчиську! О, так — це підступний шантаж!
Та Кіт й слова не сказав. Говірке чудовисько продовжувало тараторити з набитим ротом про менш вдалі «шедеври» Наді та інші смішні дрібниці з життя і не збиралося замовкати ні на мить. А Кіт просто наминав за обидві щоки й мовчки слухав.
Так за обідню перерву мовчання хлопця виявилось найпродуктивнішою розмовою в його житті. Можна її вважати за «по-людськи»?
***
«Ні, любий щоденнику, я не буду писати дурню про те, що серце чоловіка лежить через його шлунок»