Все, що існує, має свою тінь. Вона мертве наше відображення, бруд на світлому холсті, ледве помітна під носом пляма, але варто її торкнутися, як вона проступить на поверхні мраком. Тінь це розплата за світло, те мале, що залишає від себе ніч. Її не можна позбутися, але можна не помічати, не можна викорінити, але можна закрити від неї сонце. Не існує тіні без світла. Тоді напротивагу стає пітьма. Під її покровом світ стає істотним: розпусним і аморальним, бо таким його створили, і таким він може існувати. Дорослі бояться у пітьмі злочину і беззаконня, діти – чудовиськ і жахів, але всі мають на увазі одне і теж – невідомість. Кому підвладні порядки тьми, і хто встановлює її правила? Людина. Одна лише влада у наших руках робить нас монстрами. Ми можемо все і не можемо нічого водночас – це закон. А закони в протилежностях.
Як це бути в тіні? Ні, що таке бути тінню? Тінь великого міста і скриті його порядки, скелети в шафі влади, кров в зубах уряду і розширені зіниці у людей. Ніхто про нас не згадає, але ми є, прямо за їхніми спинами. І це ми встановлюємо правила. Для суспільства ми безхатько, що заробляє на життя співом, але його голос не чутно у шумі юрби. Для них ми злий герой дитячої казки, що заради моралі і щасливого кінця зазнає поразки, але це на ньому побудований сюжет. Вони зневажають те, як просто збудований світ без правил; бояться того, що несе за собою хаотичний розподіл впливу; жадають всього, що хтиво стоїть за межою порядку. Скільки б не височилися принципи й ідеали, скільки б не віддавалося честі пристойності, все це руїни під ногами спокуси. Вони ведуть життя в ілюзії підкорення і стабільності, доки воно виставлено на показ; мов мантру читають безумовні устрої, доки їх слухають і тягнуть маску суворості, доки їх бачать. І все, щоб, повернувшись спиною до закону, зрадити кожне своє слово. Ми бачимо хиткість світобудови в її розвалі від непокори, лицемірство суспільства в його зворотній стороні.
Простіше кажучи, ми наркодилери.
Я гайка в системі продажу, а ми підвалина для людського буття. Чи зруйную я одне життя, чи то згниє від цього світ, мене це не обходить. Господь свідок, не я нас такими створила, і не я за це відповідальна.
Пляшки, зачеплені моєю стопою, дзвінко котяться по підлозі, врізаючись в чужі ноги, ніби вказують на джерело хаосу, що панує у кімнаті. Дім нагадує мені в’язницю. Холодну і чужу, що відокремлює в’язня від усіх благ, які належать людині по праву. Здавалося, й природа, будучи підкорена людській думці, відвертає від мене голову. Підстав обличчя сонцю – воно опалить тобі очі. Зроби ковток річної води – відчуєш в крові отруту. Торкнися самим кінчиком пальця метелика, і він відкусить тобі руку. Навіть в літню пору світло тут залишається тьмяним, і лише помаранчевий наліт на стінах свідчить про те, що за їхніми межами існує життя. Все, чого я варта, це дрібне відлуння великого, як грішник, спущений на землю, залишає за собою право дивитися на небо. Світ мене відштовхує, я стороння частка, яку тіло відкидає, яка змусить його гнити. Але земля й досі тримає мене. Вона мій вірний помічник? Чи, прагнучи замкнути мою душу в свої недрах, є злісним ворогом? Не знаю. Але доки я гідна того, щоб стояти, не втрачу рівноваги, спостерігаючи за проблисками того великого світу, що мигає між гратами.
Кімнати порожні за виключенням старого непотребу, який досі не продали лише з тієї причини, що його ніхто не купить. І розкиданих по кутам шприців, порожніх пакетиків та уламків скла. Останнє я милостиво не прибираю на випадок, якщо ці люди надумають обрати собі смерть менш жалюгідну ніж передоз. Кожен мій крок і скрип сирих дощок під взуттям миттєво розноситься по всьому будинку. Рідкі видихи занадто гучні навіть для ранкової похоронної тиші. Від застоєнного тижнями запаху рвоти, сечі й ядучого спирту вже не ріже ніс, і не сльозяться очі. Лише усвідомлення того, що з кожним вдихом моє тіло наповнюється чимось настільки огидним, змушує скривити обличчя і затримати дихання. Два непритомних тіла, притулені до стіни, зустрічають мене хриплим сопінням, і за одним лише звуком я чую, як воно роздирає їм груди, прориваючи собі шлях назовні. Сухі губи матері беззвучно шепочуть щось у маренні. Варто мені підняти погляд, як очі зустрічаються з прикритими свинцевими повіками ляльковими скельцями. Дивлячись в темні глибини, вкотре переконуюсь, що вони втратили будь-який відтінок її особистості. У неї немає волі, і немає почуттів. Вона механічна іграшка. Спектр її емоцій і нездоровий блиск зіниць не більше ніж деталі, закладені майстром у своє творіння. Я наблизилася в напруженому очікуванні заведення механізму, і різко розтягнуті в усмішці вуста оголосили початок гри.
— Доню, нахилися, – слабка рука в оманливо ласкавому жесті потягнулася мені до обличчя і, не знайшовши за що схопитися, учепилася за мою штанину, – нумо, спустися до матері, мила.
Ледве чутні слова пустили знайоме тремтіння по моїй спітнілій спині. Крижане повітря на шкірі й часті удари серця було єдиним, що гостро відчувалося в цей момент. Коліна слухняно підігнулися і, опинившись перед нею, я здивовано гляділа в зовсім чужі вигини змученого лиця. Її душа цілком під контролем речовин. З кожним днем вона зазнає змін під впливом все гірших і гірших спокус, що негайно відображаються ще більшим потворством її образу. За мить задоволення вона розплачується своїм життям, і ця система не дозволить боргів, з якими можна успішно розрахуватися чужими грошима.
— Ти в мене молодець, чуєш? – Вона прісно шепотіла, притиснувшись до мого вуха. Підібгаючи губи, я подумки передбачила наступну її фразу, — постарайся заради мене. Гаразд? Матуся цього заслуговує.
Короткий дотик холодних вуст до моєї щоки залишив вологий слід. Я щомиті висмикувала свою руку, що поривалася стерти це клеймо. Ця жінка тримає мене в прірві, кожною своєю дією нагадує, що тільки вона здатна спустити мені дробину з підпиляними сходинками. Вона сподівається, що я, з властивою мені завзятістю, стану дертися знову, у той час як мої пальці давно пронизують земляну стіну, невтомно долаючи все більше відстані. Я піду своїм шляхом, незалежно від того, що він один – вгору. Я прагну рівнини, тропи, яка містить тисячі далеких ліній, що складають все сміливіші сліди. Я хочу, щоб відбиток моєї ноги врізався в сиру землю, і це стане незаперечним доказом мого існування, мого місця на широкій дорозі доріг.
— Будь розумницею, ми з татом тебе дуже…
Я підірвалася на ноги, обриваючи наступні невимовлені слова. Після короткої затримки, що пильно вдивлялася в реакцію на свої різкі дії, я поспішно покинула приміщення, ігноруючи щось скиглячого біля вхідної двері батька. Дихання помітно збилося і вирвалося плотними клубами пару, що застилали від очей дорогу і швидко розвіювались ледве відчутним вітром. Широкою ходою я минула старі будинки без всякого бажання роздивлятися геть неживописні краєвиди, що складали закинуті приміщення і крізь розкидане сміття. Колючий мороз, не гаючи часу, пробирався мені під одяг, тисячею ігол пройшовшись по чутливій шкірі. Я застібнула тонку куртку по саме підборіддя, скриваючи воротом половину обличчя. Брудні купки розмитого щойно минулим дощем снігу хлюпали під ногами і просочилися крізь потерту тканину взуття, примушуючи неспокійно вертіти стопою в трохи завеликих черевиках. Місцями розбитий асфальт був вкритий тонким шаром слизької кризи, але я твердо йшла, ледве не зриваючись на біг. Вираз обличчя матері, викривлений легкою усмішкою і жалібним вигином брів, досі відображався невловимою примарою, змушуючи щоки гнівно палати. Все це здавалося бездоганною підробкою з відтвореними найдрібнішими штрихами, починаючи від мілко тремтячих у почуттях вій до зморшок близько дряблих повік. Жорстока, безжальна і невблаганна садистка, здатна дерти кігтями обличчя, під шум ридань і криків заносити кулак і різати по серцю болісними загрозами, викликала менше ненависті ніж ця чуйна подоба матері. Це мов автоматична реакція тіла від самознищення, що полягає у рівновазі і балансі, судомно хоче компенсувати збитки від себе дешевою спробою доброти, бо зло у чистому вигляді несумісне із законами природи. Вона диявол, якому перекритий шлях очищення, що продовжує благати про помилування, вимовляючи завчені молитви. Лише їй справжній я можу подякувати. Бо вона нагадує, чому я маю тікати якомога швидше.
Незабаром я напружено дійшла до рогу. Варто було завернути, як вже неслася вузькою, похмурою через велику кількість споруд, дорогою, що приховували десь за своїми дахами ніжну полосу світанку. Настільки чистий і недоторканний, що мимоволі різав звиклі до мороку і бруду очі. Чим далі від дому, тим більш нечіткою стає мішень на моїй спині, тим менше знаходжусь в зляканому очікуванні пострілу. Ця коротка мить, перебіг з однієї клітки в іншу, і є моя свобода.
Район був великим і плутаним. Безліч ламаних і далеко один від одного розташованих шляхів приводили в одне місце, а, випадково завернувши не на ту вуличку, викине на околицю всього міста. Цю місцевість можна було охарактеризувати масовим скупченням нереалізованих будівель, високих навіть наполовину незаселених квартир і надлишком маленьких крамниць та кіосків, що працювали у своєму режимі. Основна і відносно невелика кількість приватних будинків, як і мій, були розташовані віддалено від центру, що могло б забезпечити тихі і безпечні ночі, якби мій дім не був маленьким епіцентром залежності. Прикрий розклад для сусідів, бо шаставші моторошними вечорами несамовиті торчки відчутно руйнували всю красу усамітнення. Наркоманія була лише стадією, люди тут поділялися на тих, хто впав, і тих хто не мав змоги піднятися. Зваблені забороною і насолодою ганчірки, що власноруч скинули себе з вершини, лиш справедливо несуть своє покарання тепер, коли прийшов час платити. Люди, що від народження несуть тягар бідності, обділені долею віддають останні гроші за шмат запліснявілого хліба. Діти, не за своїм бажанням народжені в родині, що не здатна забезпечити їм ні майбутнє, ні завтрашній день. Всі ідуть під одну гребінку з тою гниллю, що вкладають свій немалий статок у руйнування власного життя.
Зараз я квапливо пробиралася в маленькому проході між двома тісно розташованими високими спорудами, упираючись руками в їхні цегляні стіни. Для січневого морозного ранку не характерна людність і неспання, але я в будь-якому разі бездоганно перетинала будь-яку небезпеку для нашого діла, слідуючи замкнутим від світу лабіринтом.
Уповільнена тісними проходами я вискочила на ширшу тропу і вкотре прискорилась, щоб незабаром добігти до щільного перехрестя, де праворуч в глибині, прихована у темному кутку, розташована необхідна мені квартира. Місце зустрічі час від часу змінювалось, хоча шанс здатися підозрілими відштовхувався від нуля. Жителям тут, які або існували або виживали, що все життя провели оточені людьми з настільки ганебною репутацією, ледве було діло до якогось зібрання. Але зараз ті часи, коли ця пильність окупилася.
Наша організація, зароджена в цьому районі близько року тому, встигла міцно влаштуватися на цих землях, створивши власну лабораторію і поповнивши свої ряди місцевим народом, який тепер був якщо не залучений до продажу, то прикутий до його дверей. Ми безсоромно підгодовували тваринну сутність вже залежних алкоголіків, відкриваючи їм нові можливості до загублення своєї людської ідентичності; підливаючи в звалене на них каміння більше густого цементу, доки вони не втратять здатність рухатися. Ніякого сорому і жодного почуття провини. Ми підло вириваємо зі зморщених рук останні надії на спасіння, отримуючи гроші ціною чужих страждань. Довгі роздуми про скалічені волею злочинства життя рано чи пізно викликають смутні на периферії свідомості відчуття жалю. Фігури сидячих на ґанку дітей, які щосили тиснули собі на вуха маленькими і безпорадними долонями в надії заглушити п’яні вигуки батьків, змушує серце зрадницькі стискатися. Я ніяк не можу гарантувати, що не була тою, хто продав їм речовини, такі згубні для слабкого розуму. Думка, що когось прирікаю на долю, близьку до моєї власної і яскраве уявлення всього жаху цієї участі наносить прямий удар по моїй совісті, але я не сумніваюся. Ніколи. Короткочасний ефект вагання слабшає так само стрімко, як виникає, а мале потрясіння втрачає свою значимість під завалом потреб. Я прийму свою кару на справедливому суді і смиренно горітиму у пеклі за ті гріхи, що витягнуть мене з безодні. Моє майбутнє буде побудоване на розвалинах, що грузним камінням зустрічатиметься на шляху. Світ не лежить так далеко, щоб зуміти залишити минуле далі, ніж я здатна бачити. На сьогодні наркозалежність тримає під своєю владою ледь не половину всього міста, куди проклало свій вплив наше угрупування. Це я і маю на увазі. Чим гучніше ми про себе говоримо, тим більша ймовірність, що луна наших голосів досягне небажаного вуха, око засліпить поліцейський ліхтарик, а гнівне гавкання сповістить про кінець наших днів. Я одна з тих, хто йшов з самого початку, нижній ряд кам’яної барикади, вибудованої лідерськими руками. Я знаю надто багато про те, що мені невідомо, і маю нести цей тягар, мимоволі покладений на худі плечі. Зараз ми всі в напруженому очікувані зіткнення однієї правлячої сили з іншою. Зграї нападу і охорони. І для того, щоб удар став раптовим, не можна дозволити масці злетіти.
До необхідного звороту лишились лічені кроки. Щойно ноги самоволі віднесли мене до центру маленького перехрестя, я розвернулась обличчям до очікуваючої мене в глибині залізної двері. До вух донеслося зростаюче по мірі наближення верещання. Не встигла я усвідомити природу цього звуку і навіть повернути голову в сторону його джерела, як сильним поштовхом в спину була звалена прямо в калюжу підтопленого снігу. Крижана вода негайно просочилася крізь плотну тканину джинс, долоні вперті в землю лишили на собі рельєф дрібних камінчиків, а щока так міцно прилягала до холодної землі, що поворухни я її трохи вбік, то на шкірі залишились би подряпини. Позаду хтось безсоромно на мені лежав, і я досі чула тонкий писк й нерозбірливе злякане бурчання десь за своєю потилицею. Чуже дихання гаряче обпікало оголену шию, і я роздратовано скривилася від повторного вереску, що несподівано вдарив по барабаним перетинкам.
— Боже мій! Я їх бачу, вставай негайно, ти в порядку? Треба бігти, нумо! — Дівчина тягнула мене за плечі в незграбних спробах відірвати їх від підлоги і в протиріччя все ще навалювалась зверху. Я гнівно відкинула чужу руку і піднялася на ліктях, відчуваючи тяжкість її тіла на попереку. Довге волосся вибилося з капюшона спадаючи перед очами темним кудлатими вихром, мокрі пасма клеїлись до чола і губ, а запах розлитого перед носом копійчаного пива дав зрозуміти, чому обличчя і одяг такі липкі. Злість наростала з кожною виявленою деталлю і, опановуючи сердите через ніс дихання, я крізь стиснуті зуби виговорила:
— Встань з мене, ідіотка.
Злякавшись такої несподіваної грубості, вона різко вскочила, але продовжувала тертися поруч, коли я підводилася. Ніби це могло допомогти. Купа зайвих дотиків викликали непереборне бажання ляснути по її зап’ястю. Перш ніж я встигла це зробити, вона хутко заскочила мені за спину, виявляючи групу чоловіків, що за нею гналися. Незадоволено відкинувши назад волосся і протерши очі, я відновила здатність чітко бачити і відмітила, що ці особи мені незнайомі. Хоча порване лахміття і невиразні п’яні обурення говорили, що вони знаються на місцевих традиціях. Чого не скажеш про дівчину, що, вчепившись в мій рукав, давала яскраво відчути тиск своїх пальців навіть крізь шари одягу. Шарф доходив їй до носа, через що розгледіти цілком обличчя було неможливо, але мигцем глянувши у злякані світлі оченята ставало очевидним, що вона не тямить де знаходиться.
— Вони до нас ідуть, — вона стиснула долоні сильніше і, не попереджаючи, рванула в зворотню сторону.
Мої очі розширилися. Я судомно видихнула, коли по всьому тілу виступив піт, наганяючи на тіло мороз, сильніший за той, що бродив вулицями. Заледенілими пальцями я ухопилась за чужий капюшон об’ємного пуховика і потягнула назад, подалі від місця, куди мала відправлятисть по справам організації. Не дивлячись на постійну обережність і відповідальний підхід до кожного завдання, перед зустріччю мене незмінно попереджали про ту пильність, з якою маю уникати зайвих осіб. І в цю саму мить я стою перед місцем нашого зібрання рівно з чотирма свідками, три з яких неконтрольовані п’яниці і один над емоційний підліток. Дівчина здивовано гляділа на мене, але замість того, щоб вириватися, щосили тягнула за собою, і я крізь воду чула її квапливі накази.
— Т-там тупик, — прочистивши горло, але не зумівши до кінця опанувати голос, збрехала я.
Вона завмерла і вчепилася в мене нечитаним поглядом, трохи схиливши голову на бік. Зіниці неспішно обводили кожну рису мого обличчя, і я відчувала лоскіт на шкірі вслід за накресленими нею лініями, ніби вона торкалася мене безпосередньо, водячи пальцем зліва направо. Очі палило, коли вона неодноразово зупинялася на них, не обмежуючись лише їх поверхнею. Я відчувала себе оголеною і вразливою. Жодна спроба втекти від неослабної наполегливості не увінчалася успіхом, і я щоразу поверталася до світло блакитної райдужки, пригнічена силою її мереживного візерунка. Я звела неприступну стіну навколо себе, в якій одна раптова в моєму житті дівчина винайшла тріщину. Волею паніки, я запевнилась, що крізь неї вона бачить мене наскрізь.
— Ей, тобі погано? Ти дуже налякана, — голос звучав тихо й турботливо, а білі пальці здійнялися і гарячим дотиком на мить обпалили вилицю, залишаючи теплий слід.
Не знаючи, куди себе діти, я прикрила повіки і відвернула голову, щоб мати можливість привести думки до ладу. Легко можна переграти цю ситуацію в свою сторону, але нав’язливий страх того, що моя поведінка здалася підозрілою, невтомно стукав болісною пульсацією. Я тяжко видихнула і доклала сил, щоб сконцентруватися на реальності, коли почула відновлену метушню. П’яниці, втомившись від марного очікування і млявих обурень, почали кричати агресивніше і звертались до нас ганебними вигуками. Скрививши ніс, я думала. Чи направити юначку бігти за ріг, поки нас остаточно не притиснули, і використати в якості приманки? Чи варто втрутитися і вдалим словом перевести їхню увагу в інше русло? Вибирати не прийшлось, так як дівчина раптово встала переді мною, розсунувши руки. Це, певно, виглядало безглуздо, враховуючи, що маківкою вона ледве дотягувала до мого підборіддя. Не розуміючи її дій, я тупо спостерігала і намагалась розчути невпевнене бурчання, коли вона нарешті галасно вимовила:
— Я карате займалася, думаєте не наважуся розмалювати вам пики?
Я зігнула брів і здивовано витріщалася, після чого ледве не зайшлася істеричним сміхом.
— Якщо це було в п’ять років, то сумніваюся в твоїх можливостях, — хвилювання не відступало, що додавало характерного звучання моїм словам, хоча це, здається, наповнювало її лицарський дух упевненістю.
— Мені було вісім!
— Інша справа, — я втомлено зітхнула, помічаючи її криво розташовані кулаки і збуджені до бійки обличчя тих троїх, — вгамуйся, дурепо, ти їх провокуєш. Що ти взагалі їм зробила?
— Нічого!
— Ти забрала наше пиво і втекла, лярва! Поверни те, що вкрала!
— Яке до біса пиво, ви мене за алкашку приймаєте? — Вона звучала ворожо, не визначаючи своєї провини, хоча литрова майже порожня пляшка, що лежала близько стіни, свідчила не в її сторону. Рідина була розплеснута довкола, стікаючи кудись в калюжі, і я поспішила вказати на це. Її підборіддя кумедно витягнулося, а рот, певно, здивовано відкрився. Вона прийнялася розмахувати руками чи вибачаючись, чи то від безсилля. Один з чоловіків, щойно помітив цей безлад, роздратовано сплюнув собі під черевики і нетвердими кроками наблизився до нас. Дівчина напруженно завмерла і весь час намагалася притиснутись до мене спиною, але той лише пройшов повз, підбираючи з підлоги брудну пляшку. Він цикнув і покачав головою, суворо дивлячись на нас, на що винуватиця соромно склала долоні попереду.
Вона продовжувала так стояти ще деякий час після того, як чужі фігури зникли за зворотом, а потім раптово просяяла.
— Я можу дати їм грошей, щоб вони купили собі ще одне! — вона рванула в сторону, де вони виднілися якусь хвилину тому, і я заморено притягнула її назад за вже набридший капюшон.
— Іди звідси подалі, — майже по складах вимовила я, нахилившись ближче до її обличчя, і міцно поклала руку на в’язану шапку.
— Але я ж винна перед ними!
— Ти їм послугу зробила, не наривайся і іди звідси геть, доки інші злі дядьки не забили тебе десь за гаражами, зрозуміла? — ситуація діяла на нерви, тому з кожним наступним словом я грозилася перейти на крик.
Вона похмуро погодилася. Я нарешті відійшла, вирішивши зробити невеличке коло, щоб потрапити до квартири, коли зайві очі скриються за кам’яними стінами. Я завернула направо і силилась йти повільно й невимушено, хоча можу допустити, що запізнювалася на непристойний час. До наступного повороту треба було пройти невеличку відстань повз закинуті приміщення, де колись тіснилися ділові офіси. Досягнувши кінця, поглядом я зачепилася за незграбний силует, що не зійшов зі свого місця. Я прикрила очі і приклалась чолом до стіни, щоб вгамувати своє бажання розбити об неї голову. Свою чи її. І розгніваною ходою попрямувала назад, поклавши для надійності руки у кишені.
— Чого ти, бляха, стоїш? — Голос зрадницькі здригнувся викриваючи злість, що мене переповнювала.
— Я думаю, куди іти.
— Іди прямо, коли вийдеш на дорогу – завертай наліво, дорогу додому, сподіваюся, ти пам’ятаєш? — не скриваючи сарказму, запитала я і зловила на собі злий погляд.
Нарешті не витримавши всіх образ, вона різко стягнула з обличчя шарф і повернулася до мене, обуренно тикаючи пальцем кудись в груди.
— Знаєш що! Чого це ти так хочеш мене позбутися? Яке тобі діло куди я іду, якщо захочу, то хоч до вечора тут буду стояти!
Її слова змусили мене напружитись, але цього разу я легко відпустила це, не бажаючи давати нових приводів для підозри. Блакитні очі дивилися насуплено, а на чолі залягла похмура зморшка, хоча й це не надавало її зовнішності чогось лякаючого. Чиста шкіра, почервоніли скоріше від морозу ніж від гніву щоки, кирпатий носик і яскраві губи вкупі зі світло русявим волоссям складали образ дійсно янгольський, і якщо б золотисті пасма спадали нижче плечей, то вона б неодмінно стала схожою на тих ляльок в розкішних платтях, що сидять на вітринах дорогих магазинів. Зовнішність рідко коли має на мене вплив, але я не могла заперечувати, що побачивши її спочатку, певно, була б більш м’якою. Але не тепер, коли сама її присутність стає перешкодою до виконання моїх планів, зрікаючи на неприємності. Щастить, якщо обійдуся декількома зауваженнями, бо її постать настирно стоїть прямо навпроти невеличкого вікна верхнього поверху, куди я час від часу кидаю винуватий погляд.
— О, все досить просто! Мені не дуже кортить спостерігати цілий відділ поліції на наших вулицях і відповідати на їх запитання, коли вони будуть шукати твій спотворений труп. І чудово якщо твої рештки будуть звалені в одну купу і розслідування займе менше часу, як думаєш? — Я понизила голос, ніби розповідаючи страшну історію малечі на ніч. Для завершення картини не вистачає лише ліхтарика перед обличчям. Звісно, це були пусті балачки. Якщо б ми були в поліції на прикметі, то пів району було б пов’язано за споживання заборонених речовин, не кажучи вже про їх поширення. Але такі розповіді завжди наганяли на дітей, що неодноразово приходили сюди у пошуках привидів або інших містичних створінь, жах. І ця дівчина наївністю від них не відрізнялася. Щоправда доросле мислення поза межами фантастичного давало чітке уявлення реальності таких погроз. Цей страх не придушити маленьким доповненням до власної вигадки, де виявляється що монстр опинився хорошим. Чутки про цей район і його давня кримінальна історія легко можуть стати підтвердженням моїх слів, нехай я і перебільшила.
— Годі мене залякувати! Мені треба знайти моїх друзів, ми бігли разом. А я навіть не знаю, як тут опинилася!
Вона неспокійно гляділа по сторонам, ніби очікувала, що от-от звідти вийдуть її знайомі. Але, навіть неспішки досліджуючи ці квартали, ледве можливим здавалося вийти звідси тим шляхом, яким прийшла. Зблизу вона дійсно виглядала стривожено с жалібно насупленими біля носа бровами і у відчаї опущеними віями. Пару хвилин ми стояли мовчки, слухаючи глухий подих вітру високо над будівлями, і не наважувалися порушити незручну між нами тишу. Я цикнула собі під ніс і хутко пішла вперед, недбалим махом руки призиваючи її йти за мною. Я не оберталася, хоча чула секунду заминку з якою вона переступала з однієї ноги на іншу і, не бажаючи відстати, миттю наздогнала мене, щоб незграбно бігти позаду. Вона губилася десь за спиною проте, не довго думаючи, вмостилася під боком і не відривала від мене вдячного погляду, який я щосили ігнорувала.
— Де ви розминулися? — Про всяк випадок запитала я, розуміючи, що ледве вони могли бігти всі разом цими вузькими проходами.
— Ми були на шляху до заводу, а потім зустріли їх і побігли назад. Я помітила, що женуться виключно за мною і звернула кудись.
— Завод? Скільки вам років, — іронічно прокоментувала я, маючи на увазі їх незгаслу пристрасть до закидань.
— Шістнадцять, — пішла серйозна відповідь.
Я приснула і прискорилась, як ніколи чуйно сприймаючи течію часу. Кожна хвилина розтягувалася у години, подумки наближаючи мене до вечора, хоча сонце ледве встигло зійти.
— Мене звати Зоряна, до речі.
Я кивнула, слухаючи її краєм вуха, а сама знаходилася десь на межі прострації. З повним застоєм у думках і почуттях. Турбування, що без мого втручання мають вирішити свою значимість в скорому часі безглузді. Тож я надаю перевагу покірному очікуванню на кульмінацію, відкинувши зайві переживання.
Настирний погляд пропалював щоку, і я поблажливо зустрілася очима з двома осяяними холодним промінням сапфірами. Я швидко виправилась, прочитавши питання у виразі обличчя, і вразилася її нав’язливості.
— Меланія.
Вона задоволено усміхнулась, змусивши мене зніяковіло відвернутися. Всім своїм виглядом я створювала відсторонену байдужість, щоб уникнути запитань чи продовження безглуздого діалогу. Здається, це подіяло, так як супутниця похмуро замовкла. Боковим зором я бачила, що виглядає вона пригнічено. Я не розуміла, чи було це проявом дружелюбності, чи розмовою вона відволікала себе від хвилювання за друзів. Але не збиралась брати участі в жодному з варіантів. Слідкувати за дорогою потреби не було, я могла навмання дістатися куди потрібно, настільки часто мені доводиться блукати цими вулицями. Я цілком занурилась в себе, і лише квапливі кроки під боком служили зв’язком із навколишнім світом. Короткий зойк і знов притиснуте до мене тіло вже не викликали ніякої реакції, але міцний оберемок навколо ліктя вимагав зупинитися.
— Меланія, це хто?
Я перевела очі на лежачу біля стіни непритомну жінку з висвітленим їдкого кольору волоссям та обмерзлим обличчям, і знизала плечима.
— Якщо ти кожного разу будеш зупинятися ми і до вечора звідси не вийдемо, — сухо кинула я й потягнула її далі, навіть не заперечуючи проти обвитих навколо мене рук.
— Якщо вона помирає?
— Тоді їй пощастило.
— Може їй треба допомогти? — Вона наполегливо гальмувала мене, щиро стурбована долею цілком незнайомої людини. Кров у моїх жилах закипіла з новою силою. Я грубо смикнула її і штовхнула в спину, примушуючи йти далі. Зоряна не виривалася, але гляділа осудливо.
— Слухай, — почала я, не зменшуючи темпу, — якщо ця дамочка і прокинеться, то єдина допомога, про яку вона благатиме – пакет якогось дешевого портвейну. Повір, її життя він не покращить. Тож все, на що ти здатна — пройти повз і дати здохнути десь у нетрі, як вона того заслуговує.
— Це нелюдсько, Меланія! — тон яким вона зверталася до мене і власне ім’я на її вустах діяли на нерви. Звучало так, ніби ми давні друзі, що обходилися без формальностей, ведучи невимушені суперечки.
— Хто сказав? — тільки і відповіла я, неуважно слідкуючи за її відповіддю.
— Будь-хто сказав би так!
— І жоден з цих «будь-хто» не зупинився би. Забудь про неї, ти хотіла знайти своїх друзів, тож не прогав їх.
Вона насупилась, але не відсувалася, йдучи поруч, і задумливо гляділа у простір.
— Думаєш, з ними могло щось статися? — Після деякої паузи почала Зоряна, погано маскуючи занепокоєння в голосі.
Я мовчала і сподівалася, що це стане зрозумілим знаком моєї незацікавленості у продовженні цієї розмови. Повний надії погляд свідчив про зворотне. Пересуватися поруч було незручно, і витягнути руку із чужої хватки без зайвих зусиль не виходило. Я тихо боролась із бажання відсунути її подалі, пам’ятаючи, що скоро зможу цього позбутись.
— А якщо ми натрапимо на когось по дорозі?
— Кину їм тебе і втечу.
Вона видала смішок і здалася, сумно вимовивши:
— Я ув’яжусь за тобою.
Більше ми не вимовили ні слова, що зробило дорогу куди приємнішою, наскільки це було можливо в даній ситуації. Незабаром ми вийшли на ширшу, вкриту слизьким снігом дорогу. Квартири залишилися позаду і попереду слідувало лише декілька відгалужень у вигляді біленьких стежок, відокремлених невеличкими хатинками з заваленими парканами по обидві сторони.
— Ви бігли звідти? — Уточнила я, вказуючи напрямок заводу, що уходив глибше, до крайньої частини району.
— Так, вони мали лишитися десь тут, — зовсім поникло відповіла вона, не помітивши жодної живої душі в полі зору.
Я втомлено озирнулася, проклинаючи долю за всі можливі ускладнення, і прислухалася в надії почути чиїсь голоси. Дзвінка тиша порушувалася лише шарудінням розкиданого папіру та жерстяних банок по землі. Я обвела поглядом скрутну місцевість і учепилася поглядом за старий смітник, де мені здалася якась подоба ворушіння. Не відриваючи очей, я вдивлялася, очікуючи підтвердження своїм припущенням, і ,коли контейнер слабо похитнувся, нахилилася за шматком льоду в ногах. Одним замахом руки я відправила камінь точно в ціль. У відповідь почувся глухий крик і нерозбірлива лайка. Я здивовано підняла брови, до цього сприймаючи свою здогадку за марну спробу вдіяти хоч щось, і глянула на Зоряну, що остовпів піддавала осмисленню те, що сталося. Вона зірвалася з місця, легковажно підбігаючи до контейнеру і з опаскою заглянула в середину. Її веселий вигук та хлопець, що з’явився зі сміття дали зрозуміти, що в моїй допомозі необхідності більше немає. Інші члени компанії, що вискочили із проїзду, достатньо щільно обліпили Зоряну, щоб заслонити мене цілком. Вражена абсурдністю побаченого я потерла перенісся і тихо реготнула про себе, відмічаючи надійність такого сховища.
Жваво скориставшись ситуацією я розчинилася серед квартир і завбачливо вписалася у звороти, щоб зі всіх сторін скрити себе за багатоповерхівками. Голова лишалася порожньою, не дивлячись на насичений початок дня, а ноги самоволі визначали дорогу.