День 1-й. Текст у другій особі
(Перевірено в пів шишечки)
Насправді це не зовсім те, що потрібно, але текст пішов сам, та і мені трішки однаково, бо все це складно
Пісня: The Blake Robinson Synthetic Orchestra — An Unhealthy Obsession
Я кидаю перед тобою теку — ти ж навіть не знаєш, чи є в ній щось, — і ти здригаєшся, як до цього від звуку затвора фотоапарата. Ти такий дурний в цій сорочці, забризканій кров’ю, що мені хочеться сміятися. Здається, саме його я і стримую, коли відсуваю металевий стілець і сідаю навпроти тебе за стіл, — сміх. Я стримую сміх, коли відкриваю теку і мовчки переглядаю документи; я стримую його, коли ти тягнеш руки нижче, але тобі заважають наручники. Та коли ти запитуєш, хто вестиме справу, не сміятися я вже не можу. Мене розпирає.
— Святі небеса, ти такий кумедний, — я стираю сльози з куточків почервонілих очей. В навушнику чую голос, який наказує перестати реготати, але, Всевишній, за склом же видно абсолютно все. Невже не смішно?
Невже ця картина, де ти сидиш переді мною у наручниках, на лиці у тебе сухі плями крові — можу прямо зараз стерти їх пальцем, а між нами лежить відкрита тека з фотографіями пошматованих тіл… Невже ця картина не смішна? Анекдот в жанрі абсурду. Пік комедії.
Мені потрібно кілька хвилин, аби заспокоїтися. Ти сидиш мовчки, опустивши голову. Тобі, здається, зовсім не соромно. Ти не знаєш цього почуття. Я тебе від нього відучив.
— Гаразд, — посміхаюся, відсуваючи від себе теку, бо на пам’ять знаю тебе і про тебе, — почнемо з початку.
Я клацаю пальцями, і за склом починається запис. Мені не хочеться, проте так треба. Закидаю ноги на край столу, і ти на секунду підіймаєш погляд на п’ятки моїх чобіт. Подобаються? Я знаю, тобі подобаються. Ти завжди носиш подібний фасон. Коли закінчимо, куплю тобі такі самі.
— Допит веде головний детектив у справі номер два-нуль-дев’ять-два-два-нуль-чотири Хідан… Блять, а обов’язково мені у вухо дихати? — я озираюся на дзеркало — нічого, звісно ж, не видно. — Збіговисько козлів… Так от. Підозрюваний Шікамару Нара звинувачується у навмисному вбивстві першого ступеня за допомогою елементів холодної зброї… Елементів, серйозно? — Ти скидаєш погляд. — Ще б кухонний черпак взяв. Встановлені жертви: Кіба Інузука, Наруто Узумакі, Неджі Х’юґа, Чоджі Акімічі. До хріна ж японців розвелося на берегах Каліфорнії. За попередніми свідченнями, жертви мали дружні стосунки з підозрюваним. Я б сказав, ви були близькі, чи не так? Компанія найкращих друзів збирається на відпочинок за місто, з вами їдуть лише кілька подруг, яким згодом вдається врятуватися, однак, — підіймаю палець, скидаю зі столу ноги й підсуваюся до тебе ближче. Ти не опускаєш очей. Як же мене веде від твого запаху, — про все по черзі. Дев’ятого нуль восьмого, в суботу, за чверть до десятої ти, четверо твоїх друзів і троє дівчат, Сакура Харуно, Іно Яманака та Хіната Х’юґа, сідаєте у твою білу восьмимісну Хонду Фрід і вирушаєте в Мендосіно, до озера Пілзбері. Це ж барбекю повинно було бути, я правильно розумію? — та ти мовчиш. Нічого мене так не дратує, як мовчання, ти сам це прекрасно знаєш, і тому зовсім не здригаєшся, коли я голосно плескаю по столу долонею. Лише ствердно мугикаєш. — Прибуваєте об одинадцятій нуль три, а вже трохи за першу починається розпивання спиртного. Ти стверджуєш, що проходить пів години, коли, як її… Харуно помічає чиюсь фігуру недалеко від місця, де ви проводите час. Йде перевірити й довго не повертається. Години дві чи три, так? Отже, приблизно о пів на четверту ти, Яманака та сестра Х’юґи починаєте її шукати й врешті-решт знаходите в автівці. Дівчина заснула. Ви повертаєтеся назад недалеко по четвертій і бачите таку картину: мертві тіла Узумакі, Інузуки й Акімічі розкидані по заліску, а Неджі Х’юґа хрипить на столі, стікаючи кров’ю… Так ти сказав. Що відбувається далі? — Ти вже відкриваєш рот, аби продовжити, але я зупиняю тебе помахом руки. Не спіши. У нас купа часу. — Ні-ні, це риторичне питання. Тут я веду розповідь. Тож… Ти підбігаєш до Неджі й затискаєш його рану рукавом. Для замітки: глибока колото-різана рана чотири з половиною дюйми, предмет — лезо зламаного швейцарського ножа. Велика рана, на все горло, еге ж? Звідси сліди крові на тілі та одязі підозрюваного. В цей час Яманака з Х’юґою зникають з місця подій, викрадають твою автівку і вирушають назад до Гілдсбурґа, де ви всі зупинилися в готелі. Сама ж ваша компанія із Сан-Франциско, правильно? Чудове місто, чудові люди. От тільки дещо не в’яжеться. — Я нахиляюся до тебе, і ти хочеш повторити за мною, але підіймаєш погляд на камери. Знаю, я знаю — ці очі дратують, тому спробуй розслабитися. Скоро закінчимо. — Сакура Харуно та Іно Яманака не виходять на зв’язок, здається, вони взагалі покинули країну. Їх можна зрозуміти, — я бачу твій погляд: ти не хочеш розуміти цих сучок. — Одна лише Х’юґа погодилася дати свідчення, і вони кардинально відрізняються від твоєї версії подій. За її словами ніякої фігури не було, а лезо мав при собі саме ти, коли ненавмисно зламав його, — я ледь не сміюся, — поки збирав гілля для вогню. Тепер розкажи-но мені, де правда, а де брехня.
Ти ніби виринаєш із трансу, твої очі наливаються життям, зеленим світлом на дозвіл пішоходу перейти дорогу; жовтогарячим сонцем, і я споглядаю його, неначе сиджу перед екраном телевізора, де майорить емблема каналу Діскавері. Ти коротко облизуєш сухі губи, на що я задивляюся, як на восьму дивовижу світу, і озираєшся на камеру спостереження за твоєю спиною.
— А курити у вас можна?
Я готовий простягнути тобі свою пачку сигарет.
Двері автівки відкриваються — моєї, не службової; не люблю, коли ти сидиш там, де зазвичай вминають крісла жирні поліцейські зади, — і ти сідаєш на сидіння поряд з водієм. Зі мною.
— Я втомився, — ти навіть не зітхаєш.
— Я знаю.
Я тягнуся прибрати з твого лиця пасмо волосся, але ти береш мою руку і притискаєш туди, де б’ється твоє серце. Якби можна було, ти б дозволив мені стиснути його в долоні, я впевнений. Я хотів би, дуже. Від твого серцебиття у мене, як у підлітка, метелики в животі.
— Дякую, що витягнув, — і ти хочеш поцілувати мене, але я притискаюся до твоїх губ швидше.
Ти ж знаєш, я роблю так кожного разу. Хвороба така — нетерплячка. Ти тягнеш мене за губу і сам линеш до мене, пересідаєш на водійське сидіння. Водій, проте, все ще я. Здається, сто років я не відчував твоєї на собі ваги. Це навіть приємно. Ми цілуємося в якійсь гарячці, у нас в обох температура, якої ми не відчуваємо. Ти втискаєш мене у сидіння грудьми та стегнами, поволі трешся об мене всім собою, та я здатен лише вдячно видихати тобі в рот. Коли відхиляєшся, веду язиком по твоїй закривавленій щоці. Цього мало. Звісно ж, що цього мало.
— Скажи, — я уникаю ще одного поцілунку, натомість запускаю долоні у твої штани, притискаю тебе ближче. Ти дихаєш мені прямо в шию, і мене вкотре веде від твого запаху, — скажи, ти справді їх прикінчив? Зарізав лезом зламаного швейцарського ножа.
І ти відхиляєшся, аби заглянути мені у вічі. Змазана моєю слиною кров на твоїй щоці привабливо блищить у сутінковому світлі.
— Хочеш знати всю історію?
Я відчуваю, як ти витягуєш мій ремінь з пряжки й говориш мені прямо в губи:
— Тоді слухай.