«Антихристів багато не буває». Приблизно такої думки дотримувався Сатана, коли обирав собі за дружину чергову демонесу. Одного Антихриста цілком достатньо на землі, а ось у пеклі — одного замало, потрібно хоча б троє. Тому кожного разу, коли попередня дружина Сатани йшла від нього зі словами: «З ним просто неможливо жити», її місце займала інша. Одначе треба сказати дещо й про самого Сатану. Він знав міру. Синів у нього було всього четверо, а доньку мав лише одну. В такій кількості синів Вершники Апокаліпсиса бачили пряму погрозу, але поки тактично мовчали про свої побоювання.
Були у пеклі й інші діточки не менш знаменитих батьків. Народжувались вони один-два рази на тисячоліття чи кілька сотень років, але зростали так повільно, що могли століттями залишатися нахабними підлітками. Зрештою, деякі людські представники підвиду «підлітки» практично нічим не відрізнялись від своїх демонічних побратимів.
Деякі демони з’являлись самі. Просто брали та виникали нізвідки й заявляли про свої права на житлову площу в самісінькому центрі пекла. Цивілізація нагорі розвивалась, розвивалась вона й під землею, нехай і не так стрімко. З’явились демони, чия спеціалізація не йшла далі за стримінгові платформи чи соціальні мережі. Такі були поки величезною рідкістю, їх не розуміли старожили, які зваблювали людей простими відомими методами, але вони вже існували. У тому числі завдяки Кроулі.
Дітей Сатани, дітей відомих демонів й тих, хто просто взяв та з’явився, потрібно навчати зла. Ніхто не бажав, аби майбутнє всього пекла, набралось десь чогось доброго. Лігур от, наприклад, з жахом говорив про те, що чув: юні демони з гордістю розповідали про те, як спілкувались з янголами.
— Вони, щоправда, перемивали кісточки одне одному у цій… як його… Дідько! А! Мережі. От. Під цими… Постами. Там влада хотіла заблокувати цей… як там його… Тік-тік? Тік-ток, о.
— Що-що заблокувати? — Хастур кліпав чорними, ніби сама темрява десь у найглибшій шахті, очима. — Це що таке?
— Соціальна мережа, — зовсім без розуміння того, про що говорить, відповів Лігур. — Кроулі там зареєстрований.
— Тьху! Хто б сумнівався!
— То, може, й нам також створити цей… як там його, — його погляд швидко забігав: гарячково намагаючись згадати новеньке слово, Лігур робив тільки гірше. — Коротше, може, нам також там посидіти?
Тяжке зітхання Хастура говорило про те, що він не збирався ніде сидіти, тим паче там, де вже примостився Кроулі. Похитавши головою, Хастур з хрускотом розім’яв шию.
— Так, ходімо. Послухаємо лекцію Кроулі.
Кроулі навчав дітей — якщо їх можна так назвати, звісно — не зовсім Злу. Хіба що злу, й то ще спірно. Зло в древньому концентрованому вигляді — вже не потрібно настільки сильно, як колись. Бо люди настільки призвичаїлись до Зла великого, саме з такої літери, що зовсім забули про маленьке зло. А воно, треба сказати, капостить іноді куди більше.
Хастуру та Лігуру подобалось обговорювати й засуджувати будь-яку дію Кроулі. Вони стояли прямо за його спиною й шепотілись так гучно, аби він почув усе-усе. Заявляли, що на його місці поводились б інакше, ось тут так, а там — не так, та й взагалі про що він собі думав, коли зробив це, а не те? От навіщо вчити демонят тому, як правильно дратувати людей, змушуючи їх телефонувати вихідними з самого ранку й пропонувати знижку в один відсоток у сімейному супермаркеті?
— Потрібно лише телефонувати доти, поки вони не здадуться й не знімуть слухавку. Ті, хто зламається чи додасть ваш номер у список спаму, не наші клієнти. Хоча, знаєте, ми також можемо їх дістати. Спитаєте мене як? — Кроулі обвів уважним поглядом аудиторію.
Юні демони мовчали, аж поки донька самої Війни не прогримала:
— Ну, і як же?
— Позбавимо їх кабельного. Буквально кількох годин достатньо. Особливо, якщо це трапиться суботнього вечора. Або ж… завжди можна вимкнути їм інтернет.
Лігур зблід ще більше ніж звичайно й ледь не подавився власною отрутою. Почувши шарудіння за дверима, Кроулі насмішкувато хекнув. Він прекрасно знав про те, як саме потрібно поводитися з Хастуром та Лігуром. Перш за все просто ігнорувати їх, вдаючи, ніби вони — щось невидиме, щось таке, що випадково застрягло в повітрі та заповнює простір.
Один з демонів встав з-за того, що могло зватися партою, але насправді було могильною плитою з дохристиянського кладовища. Почухавши потилицю достатньо невпевнено, зате діставши вошу з заплутаного волосся, племінник Асмодея заявив:
— То чому б нам не підписати кілька контрактів? На душі, тобто. Та й все.
За дверима хтось чхнув. Кроулі не звернув на це й краплі уваги. Він дивився поверх темних окулярів на того ж самого племінника Асмодея, дивився пильно й ніби намагався вдарити його тим поглядом. Юний демон ковтнув гірку слину, позадкувавши до стіни. Інші учні прекрасно розуміли, чому Віне злякався. Жовті зміїні очі Кроулі дивились незмигно, і зіниця небезпечно звузилась до тоненької, ніби голка, смужки.
— Віне? Судячи з твого імені, народжений ти дуже давно, але застряг тут надовго. Ера контрактів вже віджила своє. Зараз прибутковіше для нас та страшніше для самих людей — змушувати їх виплачувати податки.
— Що?!!
То заверещав Хастур. З гуркотом відчинивши двері, розгніваний та червоний, наскільки це взагалі можливо, він майже дихав паром. Таке ставлення до вічних цінностей, тобто контрактів не залишило його байдужим. Він вчепився у дверну ручку та зламав її, зло стиснув у руці й проскрипів:
— Відтоді як тебе поновили у пеклі, в нас одні лишень проблеми.
— О, привітик, — Кроулі схилив голову набік, ніби нічого й не сталось. — Балакати з тобою не можу. У мене тут лекція, як бачиш.
Молоді демони, серед яких знаходились одразу два сини самого Сатани, злісно поглянули на незваних гостей. Хастур та Лігур ніби застрягли у дверях, несила їм рушити ні вперед, ні назад. Алістер та Данте роздратовано гляділи на них, на цих нудних та тупих старих демонів. В очах спадкоємців Сатани палав недобрий (іншого там й не бувало) вогонь. Хастур понюшив та упіймав запах диму, неприємний, ніби палили шерсть чи волосся.
Дим танцював навколо нього, огортав туманними мацаками, і лише коли сильно нагрілась потилиця, Хастур зрозумів. Зрозумів, що горіло, власне, його волосся.
Не можна сказати, що молоді демони повинні були завжди слухатися старших і не перечити їм. Не можна також заперечувати того, що якісь межі все ж потрібні. Так, навіть у пеклі.
Хастур, як запалений сірник, смачно проклинаючи Кроулі, промчав з чубом у полум’ї до тазів з каламутною водою. Як добре, що демони, хоч і були тупими, але не зберігали ніде святу воду. Кроулі усміхнувся: на жаль. Тоді б йолопів стало б набагато менше.
— Ну все, тобі кінець! Я піду…. Я відзвітую про це!
Розпашілий від гніву Лігур, сторожко роззирнувшись, поспішив швиденько зникнути. Кроулі помітив, як він мацав свою чуприну: боявся, що також палає, мабуть.
— Люблю запах підсмаженого дурня з ранку! — задоволено мовив Кроулі, розім’явши пальці.
Демонята чарівно гигикали. Що ж ще потрібно для щастя дорослого демона? Тільки щасливі прийдешні покоління й кілька десятків лиходійств.
— Але ж їсти їх не обов’язково, так? — намагався пожартувати Віне.
— Не обов’язково, — серйозно мовив Кроулі. — Так. Повертаємось до теми, — він окинув прискіпливим поглядом присутніх та усміхнувся. — Хто скаже мені, в чому полягає сутність суперечок у соціальних мережах? Які слова потрібно використовувати, щоб на тебе всі дружньо накинулись?
Здійнявши тонку бліду руку з задньої парти-плити, рудоволоса красуня Беладонна, змовницьки промовила:
— Будь-що можна писати, але обов’язково вставити «проте я…» та почати розповідати про себе. Стійко стояти на тому, що існує лише одна правильна — моя. До образ можна перейти пізніше. Бо ж справжня майстерність демона у тому, аби образити людину, змусити її проявити агресію, не використовуючи образ чи лайки. Так занадто просто, сер Кроулі.
— Правильно.
Кроулі коротко посміхнувся: так радісно було бачити, що учні дійсно розумілись на всіх тонкощах. Бо бути сучасним демоном для деяких… справа, відверто кажучи, нелегка.
— Можна також ставити смайлики. Нейтральні. Хоча, як мені відомо, найбільше чомусь злить той, де нігті з манікюром чи той, де нудить зеленою гидотою, — додав наймолодший демон у групі — Майдум.
Народився цей милий юнак на початку нульових, коли передбачення мая тріснули, наче переломлена навпіл палиця, і кінець світу не настав. Хоча, чесно кажучи, у якомусь сенсі… Пам’ятаєте джинси з низькою талією? Чим не один із передвісників Апокаліпсиса?
Майдум з’явився разом з комп’ютерним вірусом, і завдяки тому, яку паніку викликав на поверхні, отримав тепленький куточок у Пеклі. Виглядав він ровесником інших учнів Кроулі, але насправді був на кілька століть молодшим.
— Прокляті зумери, — гримнув Віне, якого зумером ніхто б точно не назвав.
Час, який залишився, минув за обговоренням досягнень молодих демонів. Хтось з них заблокував еротичний сайт зі світлинами напівоголених жінок та чоловіків. Це викликало неабияке обурення в рядах найпалкіших його користувачів, спровокувавши великий сплеск використання лайливих слів та інших проявів агресії. Хтось у твіттері написав такий тред, під яким зійшлись у жорсткому бою фанати двох популярних груп. Всього лише плітки, зате такі, що в них нескладно повірити.
Кроулі знав, що молоді демони нудьгували. Їм суворо заборонили з’являтися на поверхні, причому дітям Сатани ця заборона обіцяла обернутися столітнім санаторно-курортним відпочинком в казанах разом із грішниками. Бо високо, там, куди не може долетіти жодна пташка, навіть сам фенікс, за ситуацією слідкували янголи. Вони б навряд чи стерпіли появу кількох дітлахів Сатани десь посеред Ліверпуля чи Лондона. А до війни Сатана ще не підготувався. Правду кажучи: іноді янголи хотіли чубитися більше, ніж демони.
Доводилось Кроулі радіти малому. Яких зусиль лише вартувало провести до пекла інтернет! Ті дроти постійно хтось гриз, тож сигнал постійно зникав. Старші демони винуватили пацюків, але… Які пацюки, якщо вони тут за страву, і жеруть їх частіше за ті нещасні оптоволоконні дроти? На жаль, Старлінки передавали сигнал погано. Здається, їх глушили звідкись згори.
— Скажіть, а коли ми зможемо вийти назовні?
О, цей голос сповнений надії! Бідне, нещасне демоня, воно стільки разів чуло слово «ні», що вже й не сподівалось майже на дива. Так, ви правильно почули, всі діти хочуть дива, навіть маленькі чортяки.
— О. Ну, то треба уточнити! — трохи розгублено відповів Кроулі.
Та дорослі завжди так кажуть, перед тим як остаточно занести меч над головою і відрізати її своїм жорстоким «ні». Кроулі було жаль молодих демонів. Їх зліпили з іншого болота, вони прагнули до нового, до вдосконалення, бажали вивчити мрії та страхи людини не лише для оцінки. Вони хотіли, аби пекло не стояло на місці. Бо, ну, як могли демони збивати зі шляху людей, якщо самі застрягли у багнюці Середньовіччя?
— Але добре, — махнув рукою Кроулі, поглянувши на дітлахів з фірмовою посмішкою. — Я постараюсь щось з цим зробити. Вам потрібна практика.
Ох, як просто порадувати демонят! Тобто не так вже й просто, бо вони недовірливі істоти, хоч і майстерно вдають радість. Кроулі бачив то у поглядах. Очі казали: як збрешеш — тобі гірше. А Кроулі, чесно кажучи, не поривався роздавати пусті обіцянки навсібіч. Тільки не це! Тим паче дітлахам, які мали такі видатні пекельні здібності.
Коли ж всі розійшлись, перешіптуючись про майбутню подорож нагору, залишився один Віне. Тупцюючи на місці й вронивши погляд додолу, він збентежено запитав. Так, існують такі демони: сором’язливі, невпевнені, нехай навіть і в якомусь сенсі старомодні.
— Хотів запитати, пане Кроулі… А ви… Цей. Той…
Кроулі уважно дивився на учня, очікуючи чого завгодно, бо іноді чув такі особисті питання, що аж роги палали. Але Віне… Він різко здійняв голову догори, вперіщившись поглядом в очі Кроулі та видав:
— А це правда, що ви спілкуєтесь з янголом?
Пролунало швидке та тверде:
— Так.
Схоже, що Віне не очікував такої прямої відповіді. Знервованим поглядом пробігся він по приміщенню, ніби не знав за що саме зачепитися очима. Чарівною випадковістю чи завдяки довгим тренуванням, але Віне вдалося не зустрітися поглядами з Кроулі. Віне ж дивився куди завгодно, але не на вчителя.
— Що ж тебе так збентежило, хлопче? — поцікавився Кроулі.
Пауза, під час якої Віне похитнувся й змусив себе поглянути прямісінько на вчителя.
— А я… Я ніколи не бачив справжнього янгола. Можна мені… Мені познайомитися з ним?
— Овва! Але ж ти знаєш, що ми також колись були янголами? — зіщулився Кроулі.
— Та я ж не про те, сер!
— О, так. Ця справа складна й небезпечна. Тому не треба поспіхом знайомитися з будь-яким янголом. Тисячі років минуть, перш ніж ви з ним…
Він обірвав речення, лише хитро посміхнувся. Віне нетерпляче видихнув, його так і тягнуло до пригод, бо з янголами без пригод точно не обійдешся. Тим паче якщо мова йшла про Азирафаїла.
— Так, а коли?
Віне все ще сподівався, та сер Кроулі, як це і роблять усі поважні вчителі, розтер його сподівання на попіл швидко, хоч і лагідно.
— Я скажу, коли.
Нічого не залишалось бідному Віне, як повірити. Вірити демонам, звісно, такий собі вибір, втім… А що робити, якщо це сам сер Кроулі? Такі демони не брешуть, хіба що трохи, зовсім краплиночку.
Кроулі ж знав, що будь-яку дитину, навіть якщо вона страшна демонічна потвора, від якої смердить гнилими овочами, не можна обманювати. Принаймні довго. Кілька тижнів точно можна.
***
— Гадаєте, Кроулі хоче, аби ми самостійно підійнялись нагору?
Майдум задер голову догори, але нічого, окрім глевких та смердючих каналізаційних труб, не побачив. Демони зібрались в невеличкій кімнаті, яка знаходилась неподалік від колектора. Тут пахнуло вже не зовсім пеклом, а… краще не казати чим, аби не зіпсувати нікому апетит.
— Я впевнена в цьому, — кивнула Беладона, наступивши пацюку на хвоста. — Дивіться, який щасливчик. Дивно, що досі ніхто його не зжер.
— Їсти пацюків це такий… — Алістер намагався згадати слово «крінж», але махнув рукою на нього. — Несмак. Кажуть, що там нагорі немає пацюків.
— Еге. Там замість пацюків — люди. Ті ще чудовиська.
— Що, невже вони страшніше за нас? — насупилась Беладона.
— Деякі з них точно.
— Та ну, — Беладона відпустила пацюка, і він прожогом кинувся до найближчої нірки. — Навіть гризуни можуть вилізти туди, а ми чим гірше?
— Батько не дозволить. Не можна, каже, туди демонам молодим. Тим паче синам самого Сатани! — намагаючись скопіювати грізний голос татка, мовив Данте.
— І що? Тепер синам Сатани не можна вільно пересуватися? В якому столітті ми живемо?! — обурився Майдум.
Якщо не враховувати страшних пророцтв про лише одного антихриста на землі, то… А тут їх цілих два, так на додачу до цього ще кілька демонів. Янголи такого не пробачать, а вони ж точно про все дізнаються. Вони завжди про все дізнаються, трикляті крилаті біси!
Втім, ні Алістер, ні Данте не цікавились пекельним престолом. Сатана так довго сидів на ньому, що приріс дупою, а його діти не рвались до влади. Хіба якісь древні, найстарші, але не ці двоє. Вони тягнулись в реальний світ, бо пекельний не відкривав жодних нормальних перспектив. Так, вам не здалось: демони хотіли нормальності. Зрештою, всім нам іноді хочеться її.
— Та добре, але ж як ми потрапимо назовні?
— Ми можемо потрапити до метро. Тут недалеко, я іноді слухаю як проїздять потяги. Це заспокоює, — зізналась Беладона, пригадавши найпаскудніші свої дні.
— Що, ось так прямо зараз? — здивувався Майдум.
— А що тобі ще треба? Наплічник з речами? — хекнула Беладона.
— Та ні…
— Тоді ходімо. Таке треба робити зненацька!
— Зачекайте, — лише зараз Данте, та й усі інші помітили відсутність декого. — А де Віне?
— Чорти його кудись понесли. Мабуть, знову за Кроулі поперся, — недобре всміхнувся Алістер, навіть трохи ревниво.
— Тоді почекаємо.
— От вже! Піду гляну де це він вештається! — гиркнув Алістер, але за межі кімнати виходити йому не знадобилось.
Віне з’явився сам, повільно заплив до кімнати, наче привид. Засмучено поглянув на друзів, тяжко зітхнув, ніби за пазухою ніс камінь, а потім винувато сказав:
— Кроулі мені відмовив.
— Це ж у чому? — запитав Данте, на якого Віне ледь не впав, так сильно переживав через невдачу, аж ноги не тримались землі. — У поході нагору? Чи… Невже у зустрічі з янголом?
— Так. Друге.
— А. Ну, раз лише в другому… Тоді ми можемо йти нагору! Гадаю, що там, — він тикнув вказівним пальцем в стелю, — десь сновигають твої янголи. Вони там часто бувають.
— Серйозно? А коли ми йдемо?
— Вирушаємо сьогодні ж. От прямісінько зараз! Без будь-якого плану, ну його до дідька лисого! — вигукнув Алістер, стрімголов промчавшись повз Данте та Віне до виходу. — Побігли!
Віне аж підстрибнув. О, як палали його і без того червоного кольору очі! Він здатен був, мабуть, підпалити половину міста, але не вогнем. О, ні! Таким щасливим Віне був дуже давно. Збувалась заповітна мрія, нехай навіть він не зустріне справжнього янгола прямо зараз, але ж…
Подив, але ніхто не охороняв вихід з пекла як раніше. Звісно, десь тут гуляв гарний песик, але якщо кинути йому кілька кісточок та почухати за вушком… Словом, Данте та Алістер, які вміли розмовляти з будь-якою татковою тварюкою, швидко вмовили пропусти їх. Крім того, вхід (чи вихід) не облаштували камерами нагляду, бо, по-перше, дорого, а, по-друге, та це ж пекло, навіщо? Отже, більше жодних перешкод. Окрім, дивацького зовнішнього вигляду та дороги по підземеллю, повному пацюків, павуків та інших гидко-прекрасних створінь. Демонята бігли назустріч невідомому, яке так довго вабило їх! Бігли до людей, яких так хотіли вивчити, аби одного прекрасного дня їх прикін… тобто спокусити, направити в сторону зла і так далі.
Чи варто додавати, що сер Кроулі вже чекав на невгамовних демонят біля входу на станцію. О, не хвилюйтеся, він точно знав, де саме з’являться його підопічні.