Глава 1. Переломний момент

Нам дане життя з неодмінною умовою хоробро захищати його до останньої хвилини.

— Чарльз Діккенс.

***

«Поїздка буде довгою, відчуваю це, як ніколи — ось сюрприз, як у воду дивилася! Завантажити речі, відправити їх поперед нас, щоб вони встигли прибути в цю дірку на північному заході до того, як ми дістанемося аеропорту; переліт, а тепер дорога на машині, ще й патрульній! Невже не можна було взяти таксі? Як же я втомилася від усього… тепер ще й дорога додалася. Хоч очі нарешті злипаються. Ось-ось засну! Хоча, якщо подумати, я бувала і в більш довгих поїздках, ми з батьк… з ним часто переїжджали, але залишилися в Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі. Адже він працював хірургом у непоганій клініці, все було цілком добре і повсякденно, нічого не віщувало біди. Абсурд, але єдиними нашими з ним проблемами було рішення про коледж, куди поставити нові книги, повісити написані мною картини, і сподіватися, що я не покалічусь, заплутавшись у власних ногах. Все було добре до того самого бісового дня… до цієї автокатастрофи». — Машина рухалася неспішно, повзла, як справжній равлик — двадцять кілометрів на годину, якщо не менше, проте дівчина не скаржилася на повільну їзду. Вона взагалі нічого не говорила, а просто сиділа, дивлячись у вікно спустошеним, скляним поглядом. Від нудьги та безвиході, очі кольору темного-шоколаду вивчали пейзаж, що раз у раз плив по одній із сторін поліцейського автомобіля. Дорога з Сіетла зайняла кілька годин, хоча за весь цей час картинка особливо не змінилася: сіре небо, затягнуте темними хмарами, з яких ніби будь-якої миті може піти дощ; біло-зелена імла, що натякає на підвищену вологість та холод; гори та густі, різномасні у відтінках зеленого, ліси. Дівчина зітхнула, зручніше влаштувавшись у сидінні і, поправивши пасок безпеки, притулилася скронею до холодного скла, прикриваючи повіки через розпатлане темно-каштанове волосся, що так і норовило боляче втрапити в очі. Ще кілька днів тому їй би було начхати навіть на це, проте дещиця почуттів і емоцій все ж таки змогли пробити в стіні пролом, поступово набираючи сили і вириваючись на волю. Під очима все ще виднілися темні кола — результат безсонних ночей і пролитих сліз, які, як виявилось, мають властивість закінчуватися.

 — Кет, ти як? — пролунав м’який, злегка хриплуватий голос чоловіка, порушуючи тишу, що панувала в салоні автомобіля. Дівчина неохоче розліпила повіки і, без особливого ентузіазму, окинувши поглядом свого дядька, за сумісництвом брата свого покійного батька та єдиного живого родича, кивнула.

— Бувало й гірше, Джоне. — Плюнула краплею сарказму, що скупчилася за час польоту, вона. Голос був тихий і м’який, з легкою хрипкістю, і чоловік трохи скривився. Він знав цьому причину. Майже п’ять діб дівчина не промовляла жодного слова. На початку були крики і ридання, потім у неї сів голос, трохи пізніше вона хрипіла, а потім, й зовсім не видавала жодного звуку, лише плакала, але і це незабаром набуло беззвучності. На шосту добу її трохи попустило — мабуть, вона вичерпала весь свій запас сліз на кілька місяців уперед, хоча Джон, як і раніше, був у цьому не впевнений. На сьомий і восьмий день Кетрін говорила ледве чутно, потрібна була повна тиша, щоб повністю розібрати її тиху промову; в основному вона зверталася до дядька тільки тоді, коли їй було щось дуже необхідно, наприклад принести поїсти або щось із ліків від голови, нудоти та безсоння. Частими гостями організму стали і виписані лікарем, за консультацією шкільного психолога, заспокійливі препарати. Дзвінки, повідомлення та будь-які е-мейли від друзів, Кет ігнорувала до обіду дев’ятого дня. Дівчині найменше хотілося чути слова співчуттів, якими б щирими чи фальшивими вони не були — їй було начхати, що скажуть і думають інші, вона не хотіла, щоб хтось ліз у її скорботу та біль. Роль слухача та читця співчуттів від однокласників дівчини, вчителів та колег брата випала на Джона, який у той день миттю зірвався в аеропорт. Коли йому зателефонував головний лікар клініки, в якій працював Кормак (або Мак, як його найчастіше називали оточуючі), і повідомив про аварію, Джон ледве втримався на ногах — добре, що він знаходився у поліцейському відділку і крісло було поруч. Смерть молодшого брата стала для нього справжнім потрясінням, чого вже там сказати про сімнадцятирічну дівчинку, яка залишилася повною сиротою й знепритомніла від істерики, що наринула на неї в кабінеті директора.

Відпустку Джону дали без зайвих слів, і весь шлях у Джерсі-Сіті коп благав, щоб те, що відбувалося, було жахливою помилкою. Адже він знав свого маленького братика — правильність до мозку кісток, жодного штрафу чи порушення, споконвічно законослухняний громадянин, прекрасний хірург і батько-одинак, який виніс смерть своєї дружини після народження їхньої єдиної дочки. Проте, коли старший Бенсон дістався міста, кошмар виявився дійсністю. При зустрічі з Кетрін, вона опинилася в набагато гіршому стані, ніж коп розраховував. Щохвилини Кет балансувала на краю істерики та нервового зриву, просила закінчити цей розіграш і відвести до батька. Коли ж настала стадія прийняття або просто подоба, її вдалося переконати почекати до похорону — так можна було виграти час, щоб тіло Мака встигли трошки привести до ладу після аварії. Церемонія була дуже крихітною, дотриманою суворо за заповітом — поховати в Шарлотті, штат Північна Кароліна, поруч із могилою Анабель Анченсон-Бенсон. Побачивши труну і остаточно усвідомивши, що те, що відбувається реально, Кетрін не знайшла в собі сил підняти кришку і поглянути на тіло, хоча вона готувала себе до того, що батькове тіло трохи понівечене. Від однієї думки про це, кожна клітина тіла впала в паніку, а ноги підкошусилися. Мозок знову почав пручатися та відмовлятися навіть від уявних картинок мертвого тата, намагаючись зберегти його живим. З блискучими від сліз очима, Кет акуратно поклала на кришку труни червону троянду і, коли Мака надали землі, не проронила жодної сльозинки, лише попросила скоріше відвезти її додому. Тільки-но вони з Джоном повернулися до квартири в Джерсі-Сіті, вона зачинилася у своїй кімнаті та розплакалася.

На десятий день дівчина стала ні світло, ні зоря і почала збирати речі, пакувати в коробки та підписувати їх маркером, вказуючи вантажникам, що є крихким й у жодному разі не може бути транспортовано недбало. Джон, що піднявся від шуму, був приголомшений спокоєм і байдужістю племінниці: вона просила розібратися з квартирою, залагодити справи з орендодавцем та допомогти упакувати інші речі. Збори зайняли ще кілька днів, Кетрін була готова викинути майже все, що було, хоча її все ж таки вдалося привести до тями, і врятувати майже всі книги, картини з художнім приладдям, одяг та деякі дрібнички. У Мака завжди була досить мізерна кількість речей, він не особливо чіплявся за матеріальність, цінністю для нього були лише дочка, її картини, книжки та робота — більше нічого він і не потребував.

Щодо шкільного психолога, до якого дівчину, перші кілька днів після смерті Мака, доводилося затягувати мало не через силу, раз у раз умовляючи, то така витівка не особливо увінчалася успіхом. Більшу частину часу Кетрін просто сиділа на м’якому дивані, обійнявши коліна і втупившись в одну точку на протилежному смугастому килимі, ігнорувала психолога. Мила старенька жіночка, місіс Честейн, на жаль, виявилася абсолютно безсилою. Як тільки вона не намагалася вести монологи в надії, що це виведе Кет на розмову. Місіс Честейн використала увесь свій багаж методик, але єдине, чого вона досягла — це те, що Бенсон не сиділа, а вже лежала на дивані і дивилася у стелю, морщачись і зітхаючи від деяких фраз монологу психолога. Зазвичай дівчина не допускала такої грубості на адресу будь-кого, проте після втрати батька індикатор ввічливості дав сильний збій. Місіс Честейн нічого не залишалося, окрім як упокоритися. У результаті довелося продовжити курс заспокійливих і провести наставницьку бесіду з Джоном. Втім коп вирішив, що буде розумно домовитися продовжити сеанси у психолога в школі Форкса, навіть якщо Кет може протистояти цьому. Однак вона, хоч і повернулася у світ живих, душевно продовжувала витати десь далеко, дивлячись на раніше звичні речі з байдужістю. З кожним днем Джон сподівався все більше, що це не триватиме занадто довго, коли Кетрін просто звикне поводитися саме так і не вважатиме за потрібне приходити до тями.

Провівши рукою по темному волоссю з помітною сивиною на скронях, що з’явилася через вік і напружену роботу поліцейським, Джон зітхнув, перевівши погляд з племінниці на дорогу.

— Сподіваюся тобі тут сподобається, Кет, — знову заговорив чоловік, але незабаром засовався і насупив свої густі брови ще сильніше, ніж до цього. Мовчання його пригнічувало. — Форкс — миле містечко, ти його полюбиш, — знову звернувся до дівчини коп, як і раніше намагаючись розрядити обстановку та схилити до розмови. Перевівши погляд на витягнуте, трохи вкрите віковими та мімічними зморшками щетинисте обличчя, з невеликим носом, що мав горбинку, Кетрін видавила з себе порожню посмішку.

— Раніше він здавався мені не таким… похмурим і сірим. Сприймала його живіший, — нарешті відповіла племінниця, дивлячись на дорогу. — У Джерсі-Сіті сонце було частіше.

— Але наскільки я пам’ятаю, ти завжди любила прохолоду та дощ. — обережно, ніби ступаючи мінним полем або крихким льодом, почав Джон. — Хоча, зізнаюся, я все ще виглядаю як аркуш паперу порівняно з тобою. Сонця у нас тут справді не вистачає.

— У маму пішла, — знизала плечима вона, — Ростом не вдалася, шкіра не дотягує до мерця, і маю темні очі. Може, варто було тоді відправити мене на Аляску чи Північний полюс?

— Сарказм це вже щось. — підмітив коп і підбадьорливо усміхнувся, а в його світлих, аквамаринових очах проскочило полегшення. — Робиш успіхи.

— Пречудово. — цокнувши язиком, промовила дівчина, намагаючись не зустрічатися з поглядом Джона — очі в нього такого ж кольору, як у батька.

— Слухай, Кетрін… — почав поліцейський, крадькома глянувши на неї. Принаймні, як він вважав, останні два дні племінниця виглядала вже набагато краще. У ній видно хоч якесь життя й те, що вона розмовляє, не може не змушувати відчувати полегшення. Він би більше не виніс і дня спостереження за такою зламаною дівчиною, хоч розумів, наскільки їй важко.

— Кет, — одразу ж виправила вона, а її голос на мить набув сміливості та колишньої твердості.

— Я розумію, що ти не в захваті від моєї компанії. Я не такий вже й веселий співрозмовник, ми мало спілкувалися, особливо останні пару років, і тобі зі мною складно. Але я єдиний, хто може стати твоїм опікуном. Єдина твоя сім’я, — у словах Джона чулися сумні нотки, незважаючи на те, що він намагався тримати себе в руках. Принаймні при племінниці.

— Знаю.

— Він був чудовим батьком. Та й лікарем першокласним. Шкода, що він пішов так рано, — видихнув Джон, пильніше слідкуючи за дорогою. Кет прикусила язика, намагаючись не скривитись від болю, проте тільки так вона змогла стримати себе від грубої відповіді. Ніби вона не знала, що її батько був найкращим. Нехай це може звучати перебільшено — це була думка Бенсон. Але Кетрін була абсолютно непохитною в тому, що він пішов рано. Занадто рано.

— Ми скоро приїдемо? — перевела тему Кет, знову надаючи голосу впевненішого тону. Потрібно поговорити про щось інше, якщо вона не хоче з необережності ще більше зіпсувати стосунки з Джоном.

— Десять хвилин й будемо на місці. Мій будинок зовсім неподалік будинку шерифа і ми майже дісталися.

— Шерифа… Чарлі Свона, так? — скинула брів племінниця. — Він ще тримається на посаді? — знову віддавшись сарказму та байдужості, додала вона, переводячи погляд на дорогу.

— Кет… — зітхнув чоловік, глянувши на дівчину.

— Вибач, — тихо промовила вона і закусила губу. — Просто мене не дуже тішить перспектива жити в… цьому маленькому містечку. Скільки тут населення – три тисячі з хвостиком?

— Загалом з тобою буде три тисячі сто двадцять. — відповів чоловік і повернувся до розповіді про шерифа. — У Чарлі є дочка — Белла. Вона теж має приїхати за кілька днів, житиме з батьком. Бачила б ти Свона, він просто не дочекається її! — трохи посміхнувшись, сказав помічник шерифа. — Щодня теревенив без угаву, як тільки дізнався про це!

— Белла… — ніби пробуючи ім’я на смак, пробурмотіла Кетрін і насупилася, намагаючись згадати дівчину, про яку розповідав Джон. — Белла, начебто, жила з матір’ю в Аризоні? — хмикнувши і не давши дядькові відповісти на запитання, вона продовжила: — Дивно, що й вона переїжджає. Мабуть, зараз маленькі містечка так і манять підлітків. Що ж, гаразд, але мені здається, що Форксом вона задоволена не буде. — коп нічого не заперечив, продовжував мовчати, слухаючи і не перебиваючи. Зараз Кетрін говорить більше і довше, ніж він чув останнім часом. — Так, чудова перспектива. Якщо моя дівява пам’ять, — вона легенько постукала пальцем по голові і мимохіть усміхнулася, — мене не підводить, Белла завжди виставляла себе споконвічно дівчинкою великого міста.

— Думаю, все могло змінитись, Кет. — підбадьорливо відповів коп і звернув за ріг, виїжджаючи на вже трохи поганенько знайому дівчині дорогу.

— Знаєш, дощ правда завжди був мені до душі. — піднявши очі на темну хмару, що нависла над дорогою, сказала вона. — Тепер так особливо.

***

— Приїхали! — припаркувавши патрульну машину, з полегшенням у голосі сказав Джон і посміхнувся, подивившись на племінницю.

Дівчина повільно розплющила очі і підняла погляд на картину, що постала перед нею: не дуже великий, але просторий двір з коротко стриженим газоном, кількома кущами, клумбочками з дикими квітами, і трійкою чахлих дерева, якщо не брати до уваги велику і стару ялицю, що тягла свої віти до вікна спальні на другому поверсі; незважаючи на свій вік, двоповерховий котедж виглядав цілком доглянутим: зовнішні стіни пофарбовані у світло-сірий колір не більше півроку тому, дах так само зазнав нещодавньої реставрації і був замінений новенькою темно-синьою черепицею. До вхідних дверей вела акуратна доріжка з гравію, що закінчувалася перед кількома сходами темного дерева. Дивно, але цього разу пам’ять підводила Кетрін так, як ніколи — з порожнечі розуму вирвалося бажання переступити поріг й освіжити спогади, намагаючись вихопити знайомі та звичні для себе речі.

Проте зараз дівчину більше цікавив сам будинок, ніж те, що його оточує. Вона не дуже добре пам’ятала житло дядька і хотіла якнайшвидше освіжити пам’ять, даючи собі ще більший поштовх, щоб відволіктися. Коли Кет була маленькою, вони з батьком часто відвідували Джона, а після років так одинадцяти вона почала приїжджати всього на кілька тижнів на рік — зазвичай влітку чи на Різдво, проте остання така подорож була близько двох років тому.

 Джон, не промовивши більше ні слова, поки племінниця продовжувала розглядати своє нове житло, вийшов з автомобіля і потягнувся, піднявши руки над головою — все тіло нуліло від довгої дороги. Через кілька хвилин обличчя дівчини обдало прохолодою й вогкістю, змусивши її зіщулитися і здригнутися від несподіванки, вирвавшись із розпливчастих спогадів. Коп відчинив пасажирські двері і подав Кетрін руку, щоб допомогти вийти. Дівчина скривилася, розправляючи рукави свого темно-сірого светра великої в’язки — варто було надіти інший, з високим коміром або начепити шарф. Скориставшись допомогою дядька, вона ступила на м’яку траву і трохи спохмурніла, озирнувшись на всі боки — будиночки схожі один на одного, відмінності були лише кольорах, квітах, кількох додаткових прибудовах і кількості дерев. Вирішивши не гаяти часу, Джон попрямував до багажника, поки племінниця знову віддалася потоку своїх думок, сховавши руки в задні кишені чорних джинсів — все ж таки треба було одягнутися трохи тепліше, — ледве дівчина зітхнула, з її напіввідкритих губ злетіла напівпрозора хмарка.

«Нічого собі, навіть березень страшенно холодний… в майці не походиш, але воно і на краще, з одного боку, вірно Бенсон?» — сказала вона про себе і трохи посміхнулася.

Безцільно розглядаючи вулицю та сусідні будівлі, Кет продовжила розмірковувати; дівчина все ще не розуміла, чому Джон не міг залишитися з нею в Джерсі-Сіті. Вони просто змінили б квартиру і все. Шумний Нью-Джерсі, що сусідить із величезним Нью-Йорком, був уже надто звичним для неї не тільки через широке коло можливостей, особливо в майбутньому, а й тому, що є більш обжитим і затишним. І що, що батько знімав квартиру в оренду? Він же не знав, коли міг зважитися на наступний переїзд. Дівчина трохи невдоволено похитала головою, повертаючи свій погляд до лісу, що розкинувся позаду котеджу; тут є хоч одна ділянка землі без цієї вічнозеленої рослинності? Бенсон ледь помітно скривилася, адже їй не дуже хотілося перебиратися сюди, в таку глухість, далеко від цивілізації, книжкових, магазинів та іншого. Наскільки вона спромоглася згадати і побачити з вікна патрульної машини — тут лише кілька магазинчиків та кафе, одна старша школа та бібліотека, але чогось, що могло б хоч трохи зрівнятися навіть із невеликим районом Джерсі-Сіті не було. Подумки чортихнувшись, відчувши чергову емоцію, що пробивається крізь стіну, з потягом до обурення Кет вирішила — можливо, це на краще. Хто знає, що було б з нею, залишись вона в тій квартирі ще довше. Дівчина важко могла усвідомити смерть батька: він більше не повернеться з роботи, не поцілує її в маківку, коли вона засне над книгами наприкінці важкого дня; не посміхнеться своєю теплою посмішкою після того, як видасть невелику повчальну лекцію, коли побачить кімнату, захаращену листками з начерками різних малюнків та книгами; не піде з нею в книгарню до містера Бека; не зробить ту жахливо пахнучу каву вранці, яку Кетрін ненавиділа і завжди затуляла ніс, намагаючись не відчувати її. Зараз вона готова була терпіти каву навіть цілодобово, якби це змогло відмотати час назад.

— Я сама впораюся, — повернувшись до Джона, який виставляв валізи та сумки з багажника і задніх сидінь патрульної машини, сказала дівчина.

— Хм, — простяг чоловік, закинувши на плече дві об’ємні сумки і взявши валізу за ручку, — Давай так… бери цю валізку — вона легша, свій рюкзак та одну сумку. Решту занесу я. Потрібно ще перевірити, чи всі коробки доставили, я просив Чарлі зустріти вантажників і переконатися, що вони занесли речі до будинку.

— Добре, — кивнула Кет й одягла рюкзак на спину, поки дядько подався до котеджу.

— Валізи із задніх сидінь я несу сам! — пролунав голос Джона, коли Бенсон хотіла взяти більше речей, щоб прискорити процес.

— Гаразд, — зітхнула вона і, схопивши сумку з невеликою валізкою, переступила поріг свого нового житла.

***

Через десять хвилин всі речі з машини опинилися в будинку. Біля вхідних дверей, як і у вітальні, всюди стояли коробки різних розмірів, сумки та валізи; деякі з них вже були відкриті і спустошені, Джон і Кетрін почали розкладати їх вміст, зійшовшись на думкці, що варто зайнятися цим відразу, інакше руки не дійдуть найближчі кілька днів, якщо не тижнів.

Ще близько півтори години знадобилося, щоб упоратися з усіма речами, правда кілька коробок довелося перенести в комору на другому поверсі, і на горище, куди дівчина зареклася підніматися. Страх павуків, які неодмінно могли там мешкати, був надто сильний.

Коли ж руки, нарешті, дійшли до спальні на другому поверсі, що належить Кет, дівчина застигла в дверях з рюкзаком, сумкою та коробкою в руках; дві валізи та інші коробки з книгами, одягом та художніми матеріалами Джон заніс сам. Стіна дала ще одну тріщину, дозволяючи повернутися почуттю умиротворення та дещиці радісних емоцій. Невелика кімнатка здавалася затишною і викликала тепло на душі — не дивно, адже спальня та весь її вміст був зовсім недоторканий з останнього разу, коли Кетрін приїжджала до дядька. Як і раніше, стіни блідого бежевого відтінку, на підлозі світлий паркет, а на стелі стара і невелика люстра зі звисаючими картонними зірочками, що переливаються, — давня поробка дівчини, коли вона була ще дитиною. На паркеті у центрі кімнати розташувався великий і пухнастий білий килим. Ліворуч від дверей стояла вузька біла шафа, дверцята якої складалися з шести квадратиків скла, розділених білими дерев’яними вставками: на поличках у кілька рядів вишикувалися книги, пара-трійка стареньких блокнотів і альбомів зайняли найнижчу полицю. Навпроти шафки було велике ліжко з дуба, пофарбованого в білий колір, куплене кілька років тому. Парочка великих подушок і ковдра мали двостороннє забарвлення: з одного були лавандовими, з іншого темно-фіолетовими, а ще мали візерунки — білі ловці снів і пір’я. По обидва боки ліжка знаходилися тумби, на яких стояли два білі світильники. Від їх жовтуватого світла дівчина скривилася і одразу ж вимкнула, протираючи очі.

 «Потрібно обов’язково замінити лампочки. Від такого світла я постійно страждатиму від болі в очах».

Над узголів’ям ліжка висіли три картини, стиль мазків і атмосфера яких відрізнялася від притаманної Кетрін, а невеликі закорючки-підписи підтверджували свого майстра: «Анабель Анченсон». Крім цього, на стіні були прикріплені й старі фотографії, але зараз дівчина вирішила їх не розглядати. Ще зарано.

У кутку, поряд з ліжком, знаходився дерев’яний триніжний мольберт, забруднений вже давно засохлою фарбою, і обвитий різдвяною гірляндою, що залишилася ще з останнього святкування в родинному колі.

Перевівши погляд на велике вікно з широким підвіконням, у пам’яті виник спогад, як раніше було зручно сидіти на ньому вечорами і спостерігати за краплями дощу, що скочуються склом; за роки білий тюль встиг знатно пожовтіти, проте щільні темно-фіолетові штори, які навіть у найсонячніший для Форкса день могли створити непроглядну темряву, були зовсім новими — Джон купив їх зовсім недавно. Праворуч від вікна розташувалася біла комод з безліччю ящиків; на ньому також лежали книги, кілька журналів, стояли парочка рамок із фотографіями та старенький світильник у вигляді черепашки.

Навпроти ліжка біля стіни був великий дерев’яний стіл зі стільцем. Мимоволі пам’ять виплюнула черговий спогад — діалог із Джоном і батьком майже десятирічної давнини, коли Кет просила купити їй інший стіл, або перефарбувати старий, мовляв, їй не подобається темне дерево й те, як він виглядає у світлій спальні. Сміючись, батько відповів дочці, що це дуже хороша деревина і колір не такий важливий, якщо робоча поверхня велика і її можна завалити книгами; а Джон все дивувався, як семирічна дитина може так багато бурчати і добре розбиратися в інтер’єрі та кольорі. Все ж, почувши чергове сумне зітхання Кет, вони вирішили догодити та перефарбували стіл у білий. Незважаючи на те, що Джон провів поза домом два тижні, шар пилу був незначний, та й у всій кімнаті стояв винятковий порядок — все розкладено акуратно, звичний «творчий безлад», як любила говорити дівчина, відсутній. Над столом висіла кілька невеликих картин й пробкова дошка з колажем з фотографій, що здебільшого складався з природи Форкса: ліс, гори, річка, узбережжя Ла-Пуш, знову ліс. Так само, там знаходилися листівки та вирізки з журналів, які колись припали Кетрін до душі.

Поставивши коробку на ліжко, дівчина скинула з плечей рюкзак та сумку, потім провела рукою по волоссю. Вони гидко злиплися від дуже високого рівня вологості, і Кетрін ледве втримала гримасу огиди та обурення. Її волосся й так було проблемним і вимагало до себе підвищеної уваги, від чого Бенсон не могла не злитися, а тепер доведеться чекати, поки воно звикне до зміни клімату. Шукати нові мінуси та відмінності від Джерсі зовсім не хотілося, проте вони все намагалися показуватися і нагадувати про себе знову й знову. Усередині Кет тривала боротьба бажання розкласти речі, додати нові книжки на полиці, дістати привезені із собою картини; і байдужості, спраги плюхнутися на ліжко та дивитися в стелю без зайвих рухів. Погляд темно-шоколадних очей зачепився за старенький стілець кольору махагоні, що завжди вибивався із загальної гами кімнати і стояв між столом та дзеркалом. Зазвичай він виступав у ролі додаткового вішака, але зараз був порожнім, повернувши собі своє справжнє призначення. На стіні над темним стільцем висіли дитячі малюнки тварин, спроба намалювати портрет Джона в поліцейській формі. Тут був зображений і батько дівчини, біля якого розташувався автопортрет самої Бенсон, з написом у куточку: «Кет Бенсон, 7 років». Старе дзеркало в повний зріст Кетрін воліла довго не роздивлятися — про темні кола під очима і неабияк виснажений зовнішній вигляд вона й так знала, тому зайвий раз не мала бажання бачити себе — і оглянула білу гардеробну шафу, на дверцятах якої висіли кілька невеликих плакатів з гуртами та виконавцями: «30 seconds to Mars», «The Fray», «Evanescence», «Green Day», «Coldplay» та Авріл Лавін. На обличчі знову виникла мимовільна посмішка, коли у пам’яті виник епізод трирічної давнини, пов’язаний із групою братів Літо. Суперечки з батьком із приводу бажання набити тату у вигляді тріади майже переросли у справжній скандал. Кет похитала головою, посміхнувшись ширше, а тривога трохи вщухла. Навіть почувши, як Джон піднявся сходами і став у дверях, Бенсон не відразу перевела на нього погляд.

— Я нічого не змінював із останнього твого приїзду, думав, що це буде правильно. — почухавши потилицю, промимрив дядько і посміхнувся через плакатів, простеживши за поглядом племінниці.

— Так дякую, — відповіла Кетрін і, підійшовши до поліцейського, обережно обійняла його. — За штори та прибирання теж. — чоловік на мить здивувався, явно не будучи підготовленим до такої поведінки дівчини. Відповівши на обійми, він обережно поплескав її по спині і зітхнув.

  — Так, я трохи прибрав деякі речі, розклав по шафах. Вважав, що ти не будеш проти. Щодо штор, — продовжив він, коли Кетрін відсторонилася. — На них я ще давно дивився. Кожну поїздку в Порт-Анжелес вони впадали в око в тому магазинчику при виїзді. До речі, Кет, хотів нагадати, що хоч будинок і двоповерховий, ванна у нас одна — он там, наприкінці коридору, білі двері, — визирнувши зі спальні, вказав коп, коли дівчина наслідувала його приклад. — Я вже трохи її звільнив, тож можеш розкласти свої речі.

— Пам’ятаю, це не проблема.

— Може, тобі потрібна допомога? Внизу залишилося ще дві коробки з книгами, але… — дядько запнувся, знову почухавши потилицю, оглядаючи кімнату. — Щиро кажучи, я не впевнений, що місця в шафах і на полицях буде достатньо.

— Я сама впораюсь, дякую, Джоне, — кусаючи внутрішній бік щоки й склавши руки на грудях, Бенсон пробігла поглядом по вільних поличках і відзначила про себе, що дядько був правий. — Тут справді все не поміститься. А можна поставити їх у комору? — Чоловік схвально кивнув і, тільки-но зібравшись покинути спальню, зупинився від голосу дівчини: -— Тобі щось приготувати потім? — від спроби виявити турботу, Кетрін відчула зрадливий біль у грудях, проте відігнавши спогади, як часто допомагала батькові з готуванням, помітила ступор поліцейського та його здивований вираз обличчя. Посміхнувшись, вона трохи схилила голову на бік і додала: — Я була б не проти щось поїсти і лягти в ліжко. Втомилася з дороги.

— Так, добиралися довго, вже й стемніло. — перевівши погляд на вікно, за яким уже сутеніло, Джон хмикнув. — Я можу й сам щось сварганити…

— Яєчню? — іронічно промовила вона, знову посміхнувшись, згадуючи, як дядько готував у Джерсі-Сіті.

«Вау, Бенсон, чергова посмішка… Що ж, так тримати!»

— Ні, — зніяковіло пробурмотів чоловік, а Кетрін, тим часом, дістала з коробки кілька блокнотів і книг. — Я вмію готувати, просто не люблю з цим поратися. І часу в мене завжди не так багато.

— Добре, зрозуміла тебе, — кивнула дівчина. — Дай мені хвилин… двадцять, — заглядаючи в коробку і відкривши чемодан, простягла вона. — Двадцять п’ять, і я спущусь на кухню.

— Дякую, Кет. — Почувши схвальне мукання, Джон злегка похитав головою, коли на столі та ліжку почали вишиковуватися піраміди з художньої літератури, і пішов з кімнати.

«Так… „Квіти для Елджернона“ та „Портрет Доріана Грея“ на місці, трилогія „Володаря перснів“, „Гордість та упередження“, „Червоне та чорне“, „Чуття і чутливість“ теж тут… ще трохи від сучасних авторів, а також мої найулюбленіші книги. Відмінно, значить детективи, решта класики та дріб’язок залишилися в інших коробках. Треба зазирнути в них перед тим, як вони загубляться в коморі. Власне, зійде для ппочатку, хоч майже усе це ти вже й читала, так, Бенсон? Оновити колекцію не завадило б, але найближчий книжковий у самому Порт-Анжелесі. Жах! Вирватися б у Сіетл — там точно можна придбати цікавеньке. Гаразд, треба пригальмувати, можливо, в бібліотеці Форкса щось знайдеться», — вела внутрішній монолог Кетрін, розставляючи книги на полиці і з кожним разом, коли вільне місце все ближче добігало кінця, несхвально похитувала головою, усвідомлюючи всю дурість ситуації через залежність до читання, наче до кави чи наркотику.

***

Зупинившись на розборі сумки і третьої коробки, принесеної Джоном у спальню раніше, дівчина взяла паузу за пару хвилин й зав’язала довге, трохи кучеряве, волосся в хвіст. Вишикувавши ще кілька томиків на полиці, вона роздратовано цокнула язиком і насупилась, поставивши руки на пояс, продовжуючи тримати збірку малих творів Гете, котрий, досить іронічно був одним із найбільш великогабаритних і багатосторінкових в колекції.

— Вибачте, любий Гете, але доведеться вам потіснитися з моїми альбомами і блокнотами… — продовжуючи грати на полицях у щось кшталт тетрісу, пробурмотіла Бенсон. Вставши в дверях та обвівши поглядом кімнату, дівчина відчула полегшення —  від знайомих речей з Джерсі-Сіті спальня стала виглядати ще затишніше. —  Чудово. — схвально шепнула вона і, не довго думаючи, коли почала відчувати новий приплив байдужості та нудьги, спустилася на перший поверх.

— Вдалося вмістити всі книги? — запитав Джон, що сидів на диванчику, потираючи втомлені очі.

— Сподіваюся, Гете не визнає компанію моїх малюнків чимось жахливим. Місця вистачило на меншу кількість книг, ніж я розраховувала. Доведеться їм припадати пилом у коморі, поки я не придумаю, як їх розставити.

— Впевнена, що хочеш сама зайнятися приготуванням? — вдивляючись в обличчя племінниці, спитав поліцейський. — Може, тобі краще відпочити?

— Ага, а з хандрою моєю сам розбиратимешся? Ні, дякую, — закотивши очі, пирхнула вона. — Поки я змогла трохи підштовхнути себе до дій і відволіктися, мені краще. Я впораюся з готуванням, посидь та подивися телевізор, погортай газету або придумай щось ще. — продовжила відмовлятися Кет. Нарешті отримавши схвалення від дядька, хоч і в парі з пильним, вивчаючим поглядом, вона попрямувала на кухню.

Невелика кухонька була пофарбована в сіро-блакитні тони, темний паркет вітальні простягся і сюди, а прямо над столом, що стояв біля вікна, звисали три невеликі підвісні прямокутні світильники. Шафочки, як і стіл, були зроблені з ясена, контрастуючи з паркетом. Старенький білий холодильник стояв біля стіни, навпроти вікна.

Насамперед оглянувши всі шафки, щоб дізнатися наявні продукти, Кет виявилася розчарованою — готувати було майже ні з чого. Подумки складаючи список покупок, які варто зробити в першу чергу, вона дістала з холодильника яйця, овочі та молоко, в котрого майже скінчився строк придатності. Взявши велику миску і озброївшись вінчком, Бенсон почала змішувати інгредієнти, підсипаючи борошно. Коли суміш була готова, залишалася справа за малим — знайти сковороду та нарізати овочі, і якщо з салатом не виникло проблем, то з посудом вийшла затримка. Гуркіт і брязкіт миттю розлетівся по всьому будинку, через долю секунди пролунало здавлене шипіння, на яке Джон, немов на службі, ледве не озброївшись пістолетом, вибіг на кухню. Ледь не впавши, сідаючи на стілець, зчепивши зуби і утримуючи сльози, Кетрін злегка потерла забиту ногу, повторюючи про себе одне з правил — масажувати в жодному разі не можна. Сковорода разом із кришкою, кількома каструлями та парою сотейників лежала на підлозі, ніби радіючи своїй лихій перемозі.

— Ти як? Чи може прикласти щось холодне? — стривожено спитав дядько, присівши перед племінницею навпочіпки. Все ще морщачись і шиплячи від болю, вона кивнула й іронічно пробурмотіла:

— Здається, моя незграбність не захотіла залишатися в Джерсі. У морозилці було м’ясо, якщо правильно пам’ятаю. Можеш дістати? — коп без зайвих слів наслідував вказівки. — І треба рушник —ось так відкрито прикладати холодне не можна.

— З тобою все добре? Викликати лікаря, щоб він оглянув ногу? Або я можу тебе сам відвезти, лікарня тут недалеко. — все ще турбуючись, спитав Джон, піднімаючи і складаючи посуд у шафку, а сковороду поставивши на конфорку. Приклавши шматок замороженого стейка, закутаного в кухонний рушник, на забиття, дівчина полегшено видихнула, помітно розслабившись.

— Шкіра не пошкоджена, біль тільки від удару, — машинально відповіла Кетрін, витягла ногу і стала повільно вимальовувати невидимі круги кісточкою, — Перелому немає, відбудуся синцем, не більше. Наступного разу, будь ласка, не складуй стільки всього на одній полиці. Я відкрила шафку і воно все впало, — підвівшись на ноги і взявшись перемішувати салат, продовжила вона, ігноруючи пильний та схвильований погляд поліцейського. — Інакше я житиму не в тебе вдома, а в лікарні.

— Вибач, Кет.

— Я звикла, — байдуже знизавши плечима, пробурмотіла дівчина, виливаючи суміш для майбутнього омлету на сковороду. — Сідай, пару хвилин і буде готово.

***

— Омлет просто чудовий. — Усміхнувшись, сказав коп і продовжив уплітати вечерю, знову втупившись у тарілку.

— У тебе зовсім мало продуктів, вибирати особливо не було з чого, — насипавши ще одну ложку овочевого салату, відповіла дівчина. — Потрібно сходити в магазин, якщо не хочеш харчуватися одним омлетом або яєчнею в найближчі пару діб.

— Угу, — зніяковіло кивнув чоловік, розколюючи останній шматочок. — Складеш список, добре? Завтра неділя, я можу спокійно сходити за покупками і тобі не доведеться займатися цією самою або чекати, доки я повернуся з роботи.

— Або можна сходити разом, щоб ти показав мені, де є продуктові, і тоді я зможу купувати все сама.

— Впевнена? — Джон здивовано підняв брови. — Вірніше, я мав на увазі… — запнувся чоловік, намагаючись підібрати правильні слова. — Ти точно хочеш ось так ось одразу у все вливатися?

— А що мені робити? — глянувши на копа, Кетрін вигнула брову. — Якщо все склалося так, як є, я не маю інших варіантів. Форкс знаю погано, майже нічого не пам’ятаю тут, тому треба освоюватися. Або хоч би намагатися, — чортихнувшись про себе, що сеанси з місіс Честейн не пройшли даремно, дівчина ледве втрималася, щоб не закотити очі від роздратування. Вона не любила психологів і, маючи труднощі та душевні стогноги, завжди зверталася до батька. Однак у цій ситуації Бенсон була впевнена, що їй би сказали те саме, що й місіс Честейн — продовжуй жити, борись.

— Добре, — невпевнено простяг коп, окинув племінницю вивчаючим поглядом і взяв одну з газет, підібраних біля вхідних дверей. Кет, постаравшись знову зайняти себе чимось, зібрала порожні тарілки та попрямувала до раковини.

— А в школі багато учнів?

— Не дуже. Містечко маленьке, у нас одна старша школа, що поєднує з дев’ятого по дванадцятий класи. — відірвавшись від новин, відповів чоловік і озирнувся на племінницю, що мила посуд. — Усього триста п’ятдесят шість учнів, не рахуючи тебе.

— Триста п’ятдесят шість… — повторила Кетрін, вимикаючи воду та протираючи тарілки сухим рушником. — Справді, зовсім небагато.

— Якщо відчуваєш, що не готова, я можу сказати директорові і почекаєш ще тиждень-другий. — від схвильованих та співчутливих ноток, що знову зазвучали в його голосі, дівчина вперлася руками в стільницю і роздратовано насупилась.

— Ні, все нормально, — заперечливо похитавши головою, відповіла вона. — Мені залишилося вчитися не так багато, півтора року, так що й далі сидіти вдома я не маю наміру. Чим більше пропущу, тим складніше наздогнати клас і встигнути за програмою.

— Кет, все буде так, як ти скажеш. Якщо потрібний час — він у тебе є.

— Я можу ще вибрати предмети сама чи мені призначили їх, виходячи з даних школи Джерсі-Сіті?

— Я передав всю інформацію до нашої школи, тож думаю, предмети залишили ті ж самі. Тільки замість басейну буде звичайна фізкультура. — зпромігшись приховати обурення та розчарування, Кетрін закусила губу, зрозуміло кивнувши.

— А що щодо розширеного курсу американської та англійської літератури, мистецтва, історії, біології та… — відчуваючи хвилювання, що наростає в грудях, почала перераховувати вона.

— Література залишилася, курс історії теж, — усміхнувся коп, — біологія та мистецтво мають бути в розкладі, тільки щодо курсу анатомії та фізіології я не впевнений, — Кет обернулася до дядька і вп’ялася в нього немиготливим поглядом. — Не багато учнів зацікавлені в ньому, але думаю, що з класу набралося достатньо охочих. Докладніше скажуть в адміністрації і, якщо не вийде, я спробую домовитись із директором, щоб тобі дозволили бути на уроках із випускним класом або придумати щось інше. Програма в Джерсі-Сіті трохи випереджає, тож ти могла навіть від них не надто відстати.

— Так дякую, — намагаючись переварити почуте, сказала дівчина, склавши руки на грудях. — Література, історія, мистецтво, біологія, а анатомія та фізіологія під питанням. Фізкультура… Добре-добре. Тригонометрія та фізика теж обов’язкові?

— На жаль, правила у нас такі самі, як і в усіх інших школах. — відповів Джон, стримуючи усмішку, знаючи, що племінниця не може терпіти надто точних наук і підрахунків, як і Мак.

— Кошмар. — пробурчала вона, стомлено зітхнувши і, закинувши голову, заплющила очі.

— У нас хороша школа, Кет, — знову пролунав голос дядька, — І молоді достатньо, нехай тебе і можуть збентежити цифри. Звичайно, Форкс — не Джерсі, але тобі може тут сподобатися. І з дітьми, певен, порозумієшся! Приїде і донька Чарлі. Думаю, ви знайдете спільну мову.

— Дочка шерифа… — промовила дівчина, розплющивши очі і повернувши погляд до Джона. — Белла Свон, з Фінікса.

— Та годі тобі, Кет, — відмахнувся коп, продовжуючи спроби підтримувати і підбадьорювати племінницю. — Коли ви були зовсім маленькими і обидві частіше приїжджали сюди, то постійно грали разом. Все буде добре.

— Подивимося… — хмикнула вона, відчуваючи підповзаючу тривогу, і знову прокинулась порожнеча в грудях, коли на очі потрапив нічний пейзаж з вікна. — Ми вже давно не маленькі дівчинки, а друзів я і в Джерсі заводила з великими труднощами. Ненавиджу переїжджати.

***

З глухим стукотом книжка торкнулася поверхні масивного дерев’яного столу, розташованого на терасі другого поверху величезного триповерхового маєтку, котрий розташувався посеред густого лісу. Його гігантські панорамні вікна так і притягували світло й зелень маленького Форксу. Вже сутеніло, коли мініатюрна дівчина з коротким і трохи розпатланим темним волоссям, вельми контрастуючим з блідою, ніби фарфоровою, шкірою, й очима кольору плавленого золота, виявила бажання схопити першу-ліпшу книгу з великої кількості літератури. Закинувши ногу на ногу і зручно вмостившись на терасі, вона намагалася не звертати уваги на шум у дворі. Усиновлені брати, мабуть, тренувалися, жартома кидаючись один на одного, намагаючись повалити на землю. Посміхнувшись, її витончені і тонкі пальці перевернули чергову сторінку. Тієї ж миті, немов грім серед ясного неба, з’явилося воно. Книга випала з рук, з приземлившись на столі, а весь зовнішній світ зник у темряві, стягнувши за собою звуки. Дівчина завмерла, наче статуя, не в силах поворухнутися, поки потік картинок, що швидко змінювалися одна за одною, яскравих, темних, жахливих і викликаючих щиру радість, не зійшов нанівець — це як дивитися прискорений багато разів фільм. Діставшись фінальних кадрів, вона ахнула, а губи розімкнулися з подивом й збентеженням. Знову темрява, і справжній світ узяв гору, вириваючи її з потоку уривчастих видінь. Дівчина незрозуміло заплескала віями, прокручуючи побачене вже у своїх спогадах. Відкинувшись на спинку крісла й склавши долоні разом, притуливши їх до підборіддя, вона замислилася, вчепившись в образ побачених нею дівчат — принаймні левову частку уваги захопила одна з них. Не бачачи сенсу чекати, і згоряючи від дикої цікавості й нетерпіння, дівчина підвелася на ноги з єдиною думкою — будь-що-будь, вона повинна побачити її прямо зараз.