Епілог

Лондон, Травень 2016

Через п’ять тижнів після від’їзду з Лондона Вершники повернулися назад, у свій надто маленький будинок, де вони жили практично один на одному, замість того, аби розсіятися різними частинами міста. Деніел ніколи б у цьому не зізнався, але він почувався щасливішим, ніж будь-коли в житті.

Увечері, після продуктивного дня планування наступного шоу та смачної вечері у їхньому улюбленому італійському ресторанчику, вони сіли подивитися разом фільм. Джек і Лула обіймалися в одному кріслі, Меррітт розсівся в іншому. Денні лежав на дивані, поклавши голову Ділану на коліна, а ногами спершись на підлокітник.

Правду кажучи, ніхто з них не дивився фільм, який самі ж і обрали. Джек і Лула шепотілися й цілувалися, Мерріт, не відриваючись від телефону, строчив комусь повідомлення — швидше за все, Генлі. Денні вправлявся у кардістрі та вдавав, наче не знає, що Ділан спостерігає за кожним його рухом.

— Слухайте, у мене є питання, — сказав Ділан, не звертаючись до когось конкретного, чим відразу ж привернув загальну увагу. — Як ви це все провернули? У Нью Йорку. Що там сталося?

Деніел помітив, як Мерріт з Джеком переглянулися.

— Та годі вам. Дещо з усього того було дійсно вражаюче.

— Добре, — погодився Джек, посміхнувшись. — Це почалося…

 

Лондон, Січень 2016

Лула сиділа за крихітним столиком у кав’ярні та записувала ідеї для своїх нових трюків. Джек сидів ліворуч від неї й читав газету, а Мерріт розташувався праворуч, переписувався з кимось і періодично шкірив зуби. Вона відклала ручку убік і взяла свою чашку, щоб зробити ковток латте.

— Слухайте, ми ж не дозволимо Атласу робити це самотужки, правда? — поцікавилася вона.

— Боже, ні, — відповів Меррітт, продовжуючи друкувати щось у телефоні.

— Це була б справжня катастрофа, — погодився Джек, пославши Лулі усмішку, від якої в неї підкошувались коліна, навіть коли вона сиділа. — Але він не має знати, що ми йому допомагаємо.

— Чудово, — просяяла Лула, довго посміхаючись Джеку у відповідь, перш ніж знову взятися за ручку і повернутись до своїх записів.

 

Марсель, Березень 2016

— Думаєш, варто кидати його у такому стані? — спитав Джек, заходячи в ліфт разом з Меррітом та Лулою. — Він уже в дрова.

— Йому корисно дати собі волю, — відповів Меррітт. — Він надто напружений через всю цю ситуацію з Діланом.

— Нам треба якось змусити їх поговорити, — сказала Лула. — Як змусити двох емоційно незрілих любителів покомандувати просто поговорити одне з одним?

Джек заплющив очі й почав битися потилицею до стіни ліфта.

— Як же ми всі проїбалися.

Меррітт дістав свій мобільник і надіслав комусь повідомлення.

— Я знайомий з деким, хто знає відповідь на це запитання.

— З ким?

— З Генлі.

— Ти все ще спілкуєшся з Генлі? — здивувалася Лула. — І часто?

— Звичайно, — відповів Меррітт. — Ти можеш залишити Око, але Око ніколи не залишить тебе.

— Звучить дуже кріпово.

— Я сказав те саме, — погодився Джек. — Ми не бачимося з нею, але підтримуємо зв’язок. І заради Денні вдаємо, наче це не так. А ще вдаємо, ніби не знаємо, що Денні теж продовжує з нею спілкуватися.

— Вона повідомляє нам, коли він злиться на нас, — сказав Меррітт.

— Тобто весь час.

— Чому ви ніколи раніше не казали? — розреготалася Лула. — Це ж круто. Я обожнюю Генлі.

Телефон Меррітта сповістив про нове смс, і той усміхнувся, читаючи повідомлення Генлі вголос.

 

Нью-Йорк, Квітень 2016

— Господи Ісусе! — вигукнув Меррітт, здригнувшись, коли Діланом знову гепнули до стіни. — Джеку, ти ж сказав, що його збираються трохи потріпати, а не побити до півсмерті.

— Ей, Великий Майк — профі, — запевнив Джек. — Він має зробити так, щоб виглядало правдоподібно. Він обіцяв, що всі кістки залишаться цілими, і що він не завдасть непоправної шкоди.

Ділан ухилився від одного величезного кулака Великого Майка, але не був достатньо швидким, щоб ухилитися від наступного.

— Охх, — Лула схопила Джека за руку й відвернулася. — Скажете, коли це закінчиться.

— Краще сподівайтеся, що воно спрацює, — сказав Меррітт. — Бо якщо ні, то Ділан вас повбиває.

— Воно спрацює, — запевнив його Джек. — І до речі, це була твоя ідея.

— Я говорив про один добрячий удар у щелепу, — заперечив Меррітт. — Як вони будуть цілуватися, якщо його обличчя перетвориться на суцільний синець?

— Правильно підмічено, — погодився Джек. — Лула, за барабани.

Лула спішно обійшла барабанну установку, поки Джек зіграв один акорд — звук рознісся кімнатою й відвернув увагу Великого Майка. Ділан, на щастя, скористався можливістю вислизнути.

…

«Думаю, тобі варто піти».

— Все мало бути не так, — зауважила Лула, хоча всі в машині й так це розуміли.

— Ох, Денні, Денні, — зітхнула Генлі, — що ж нам з тобою робити?

Побачивши, як Ділан виходить із будівлі, вони дружно прихилилися донизу, щоб той їх не помітив.

— І чому це ми думали, що вони поводитимуться як нормальні люди? — спитав Джек. — Вони ж найненормальніші з усіх, кого я знаю.

— Гаразд, — сказав Меррітт, — настав час для красивих жестів. Інших варіантів немає.

— Боюся, ці двоє так нічого і не зрозуміють, якщо тільки ми не пхнемо їх носом в очевидне, — сказала Генлі.

— Напишемо повідомлення в небі? — запропонувала Лула.

— Я більше схиляюсь до каруселі.

 

Лондон, Травень 2016

— Та-дааа! — Лула просяяла й розкинула руки, коли вони закінчили розповідь.

Ділан повільно кивав. Він перехопив погляд Денні, і між ними відбулася коротка мовчазна розмова.

— Тобто, — сказав Денні, глянувши на кожного по черзі, а потім повернувшись до своїх карт, — ви не зробили нічого.

— Сонечко, ти що, знущаєшся? — вигукнув Меррітт. — Це ми все влаштували.

— Ми залишали вам карти, — наполягав Джек. — Ми змусили вас поговорити.

— Через вас мене побили, — зауважив Ділан.

— І ви змусили нас сваритися, — додав Денні. — Багато сваритись.

— Ой, та нехай, — пирхнув Меррітт. — Але ж ви обоє чудово розумієте, що у вас нічого б не вийшло, якби ми не штовхали вас у потрібному напрямку.

— Думаю, в нас все було б добре, — Денні самовдоволено всміхнувся. — Але звісно. Можете приписати всі заслуги собі, якщо хочете.

— Ага, дякую, — відповіла Лула. — Так ми і зробимо.

— Є ще дещо, що я хотів би знати, — почав Ділан, коли вони всі заговорили навперебій. — Як ви запхнули карту в моє вікно?