Акт третій

Лондон, Січень 2016

Вони покинули місто, переповнені збудженням від шоу, перемоги та втечі.

Деніел відчував, як адреналін наскрізь пронизує все його тіло, як його трусить від насолоди займатись тим, що він любить, з людьми, яких він любить. Він збирався чіплятися за це почуття так довго, як тільки зможе, адже він знав, що за ейфорією обов’язково настане крах. Сором та почуття провини вже наступали йому на п’яти. Він мусив щось із цим робити.

Ліворуч від нього, в Джека на колінах, сиділа Лула. Вони прихилились головами одне до одного, перешіптуючись між поцілунками. Мерріт сидів попереду, поряд з Лі, і вони безперервно про щось балакали — Денні було складно вирізняти окремі слова. Він опустив погляд на свої руки й зрозумів, що ті тремтять. Він подумав, що міг би розсипатися на шматки, й інші навіть не дізналися б.

Зненацька він відчув чиюсь руку на своїй потилиці, й одразу глянув на Ділана — той сидів праворуч від нього, притулившись до дверей, й виглядав втомленим, але щасливим.

— Все добре, — тихо промовив Ділан. — Ми впоралися.

У його голові промайнуло не менше дюжини значень сказаних слів, і він не знав, яке з них було б правильним. Бо він гадки не мав, що з усього цього зараз могло б принести йому бодай якусь втіху.

— Ділане…

— Зупиніться на наступній заправці, — підвищив голос Ділан, щоб перекричати Лі та Меррітта. — Будь ласка.

Минуло десять хвилин, перш ніж вони зупинилися, і весь цей час рука Ділана залишалася на шиї Деніела — просто лежала нерухомо, утримуючи його на місці, наче якір.

— Всі на вихід, — скомандував Ділан. — Розімніть ноги. Купіть собі щось поїсти. Скористайтеся вбиральнею. А за п’ятнадцять хвилин повертайтеся назад.

Інші почали вибиратися з фургона, гепаючи за собою дверцятами. Денні трохи зрушив з місця, не впевнений у тому, чи повинен він зробити те саме.

— Не ти, — зупинив його Ділан. — Тобі треба заспокоїтись.

— Я в порядку, — машинально відповів Денні, хоч і не був упевнений, навіщо, бо обидва знали, що це не так.

— Я знаю, як це буває, Денні. Іноді твій мозок працює надто швидко. Зараз ти втрачаєш нагоду насолодитися моментом, і я кажу тобі — припини.

— Не думаю, що прохання припинити може якось допомогти, — закотив очі Денні.

Кутики Діланових губ здригнулися в легкій усмішці.

— Ти так любиш сперечатися.

— Дякую.

— І ти сприймаєш як компліменти найдивніші речі, — Ділан посміхнувся трохи ширше. — Хоча це й справді був комплімент. І це теж.

Деніел дивився на Ділана, почуваючись геть розгубленим.

— Що відбувається?

— Дозволь собі побути щасливим. Ти зробив хороше діло.

Деніел не зміг би відповісти нічого, справді, анічогісінько, що не спричинило б нової суперечки.

— Знаєш, куди ми прямуємо?

— Гадки не маю, — Ділан засміявся. — Захопливо, правда?

— Точніше і не скажеш.

— Я можу щось для тебе зробити?

Денні звів на Ділана здивований погляд, але той просто дивився на нього, вичікуючи.

— Все гаразд. Дякую.

— Прошу.

 

Нью-Йорк, Квітень 2016

Квартира Ділана в Нью-Йорку була навряд чи більшою за кімнату, котру знімають на одну ніч. Ніхто навіть не здогадувався, що він мав кілька таких по всій країн — рано зрозумів, що кожен його задум потребує запасного плану, і що більше він матиме шляхів відходу, то легше стане зникнути.

Крім того, він зрозумів, що прив’язуватися до речей — безглуздо. Його дім, місце, котре він називав домом декілька років поспіль, зазнав би ретельного обшуку, а його речі ФБР конфіскувало б одразу ж, щойно відкрилася б правда про його причетність до Вершників. Проте за всі п’ять місяців переховування ця думка його жодного разу не потурбувала.

У всякому разі, доки він не вирішив привезти Вершників назад до Нью-Йорка, щоб побути подалі від Деніела та дати їм усім можливість повернутися до нормального життя без необхідності постійно вриватися в особистий простір одне одного.

Тепер все здавалося порожнім та нудним. Він не бачився з Деніелом цілий місяць, а з рештою — близько двох тижнів. Він сумував за ними так, як сумувати не звик. Сумував так, що це завдавало йому фізичного болю.

Ділан лежав у ліжку та слухав, як дощові краплі вистукують по шибках Він не мав жодного бажання вставати й розгрібати хмару електронних листів, повідомлень та  пропущених викликів. Він зовсім не пишався тим, що дозволяв почуттям взяти гору над розумом, проте навіть приблизно не уявляв, як із цим боротися. Ще один тридцятирічний план, щоб змусити Денні закохатися в нього, він просто не витягне.

Він вже пробував. 

Він перевернувся на інший бік та потягнувся за телефоном, що лежав на тумбочці, й завмер, бо щось на вікні привернуло його увагу. Відкинувши ковдру, він підійшов ближче й простяг руку.

Карта Таро — Колесо Фортуни — була затиснута між двома шибками в самісінькому центрі вікна. До того, як він ліг спати, її там не було. Він глянув на годинник. Минуло тільки шість годин, і весь цей час він знаходився тут, спав у своєму ліжку.

Він не зміг би дістатися до карти, не розбивши скло, тож натомість відчинив вікно та видерся на пожежні сходи. На звороті карти була написана адреса забігайлівки на Бруклін Гайтс, дата та час вказували на сьогоднішній вечір.

Ділан заліз назад до кімнати, трохи тремтячи від прохолодного дощового ранку.

Карта Колесо Фортуни вказує на переломний момент у житті, а в прямому положенні, у якому вона була, ще й успіх. Можливо, це Око хотіло зв’язатися з ним. Він провів цілий місяць, впиваючись жалем до себе, настав час зав’язувати та повертатися до роботи.

…

Усі чотири тижні з того часу, як Ділан притяг їх назад до Нью-Йорка, Деніел тихо божеволів.

По-перше, він ненавидів Нью-Йорк. Він завжди його ненавидів. Так що коли Ділан збирався кинути його, знову, то Деніел хотів би опинитися десь, де б йому подобалося, а Нью-Йорк явно не був таким місцем. Він міг би з’їздити додому в Чикаго, побачитися з батьками (чого йому робити не хотілося), або накуритися з Ребеккою на парковці Taco Bell, як тоді, на випускному (чого йому не хотілося абсолютно), або займатися магією. Він сумував за магією. Як же бляха сильно він сумував за магією. Навіть життя в Нью-Йорку не здавалося б таким лайном, якби він мав можливість займатися справою всього його життя.

По-друге, він залишився сам. Для нього, як для людини, котра провела більшість свого життя наодинці з собою, було нелегко знову. повернутися до самотності Вершники стали єдиним цілим, докучаючи одне одному й дратуючи одне одного місяцями, а тепер жити окремо від них було якось дивно. Він ніколи не вмів відповідати на дзвінки чи повідомлення, з цим не було жодних проблем, поки вони жили під одним дахом. Однак зараз Вершиків розкидало по всьому місту, без будь-яких планів на горизонті і без Ділана, котрий запевня би їх, що все буде добре.

Що призводило до третьої причини, котра зводила Денні з розуму.

Минуло вже чотири тижні, як він востаннє бачив чи чув Ділана. Жодного дзвінка, мейлу чи раптового повідомлення на кшталт «чекай мене тут за дві години», котрі він часто любив надсилати до їхніх пригод в Макао. Перший тиждень Денні провів, заповнюючи Діланову голосову пошту щораз більше сповнених гніву повідомленнями з питаннями, де Ділан, що відбувається і що Денні має робити. Відповіді він так і не отримав.

Він знав, що це означає. Ділан тримав між ними дистанцію з тієї самої ідіотської, жахливої ночі в Марселі, коли Денні напився й наговорив зайвого. Він навіть не пам’ятає всього, що тоді трапилося, але наступного дня всім було настільки не по собі, що того ж вечора Джек відвів його вбік, питаючи, що він в біса він накоїв. Денні й сам хотів би знати, що він накоїв, проте Ділан не залишався з ним наодинці ні на хвилину. Вони дісталися з Марселя до Лондона, а потім до Нью-Йорка за якихось два дні, і ось він тут, мить за миттю скніючи в агонії..

Власна квартира здавалася йому надто великою. Йому треба було кудись звалити. Йому треба було поговорити з кимось.

І тільки одна людина могла йому допомогти.

 

Бруклін Гайтс, Квітень 2016

Ділан зупинився на порозі бару, дозволяючи очам звикнути до півтемряви.

Уздовж однієї стіни тяглася барна стійка, вздовж стіни навпроти — кабінки, а в дальньому кутку розташувалась сцена, де виступав гурт. В приміщенні було майже порожньо, навіть попри напис «Щаслива година» на грифельній дошці позаду стійки.

Наступні п’ятнадцять хвилин він сидів на високому стільці, цмулячи пиво й поглядаючи на двері щоразу, коли ті відчинялися. Він провів весь день у роздумах, чого має стосуватися зустріч, і сперечаючись сам із собою, чи варто залучати інших. Він вирішив зачекати й дізнатися, що за справа на них чекає, проте ніяк не міг здихатися відчуття, що все ж вартувало комусь розповісти, куди він прямує. Він згадав, як розповідав Денні, наскільки йому важко працювати з іншими людьми. Було б розумно просто зараз зателефонувати Денні й розповісти, що відбувається. Запевнити, що про нього не забули.

Він важко зітхнув та зробив ще один ковток пива. Цього разу він справді, справді облажався.

Він відчув, як хтось плескає його по плечу, повернув голову й побачив, що над ним нависає просто вражаючих розмірів розлючений чоловік.

— Ділан Шрайк?

Йому абсолютно точно треба було зателефонувати.

 

Таймс Сквер, Квітень 2016

Генлі аж засвітилася з радості, щойно помітила Деніела, котрий крокував до неї, ніби була дійсно щаслива знову з ним зустрітися. Вона сонячно посміхнулася й помахала йому рукою — дуже мило з її боку, зважаючи на те, що при останній особистій зустрічі вона на нього кричала.

Денні не плекав жодних ілюзій, наче не заслужив цього.

Він дозволив їй обійняти себе, а потім ухилився, коли вона підняла руку, щоб погладити його по щоці.

— Не треба. Я в порядку.

— Ти не в порядку, ти ідіот, — мовила вона й натомість швидко поцілувала його в щоку.

— Так, так, ти права, я ідіот. Я не мав сумніватися в тобі і бла-бла-бла.

Генлі насупилась, а потім почала озиратися, ніби шукала когось.

— Хто ти такий і що ти зробив з Деніелом?

— Я заволодів його тілом, щоб з’їсти мізки всіх його друзів. Але, на жаль, це буде дуже пісна гостина.

Генлі взяла його за руку й засміялася.

— А це вже більше схоже на тебе.

— Дякую.

Вони вирушили до італійського ресторанчика неподалік. Генлі назвала офіціанту своє ім’я, і ​​він провів їх до столика біля вікна.

— Тут мило, — зауважила Генлі, розгорнувши меню, чим розсмішила Деніела. — Що? Тут справді мило.

— Я знаю, — відповів той. — Так і є. Просто це… ти.

— Я?

— Ти завжди так робиш, — пояснив він. — Коли приходиш у милий ресторанчик, то завжди кажеш: «Тут мило». Просто вилита Генлі.

— І?

— І нічого. Мені подобається. Я за цим сумую. — Він втупився в меню, продовжуючи відчувати на собі її погляд. — Чого б тобі хотілося для початку?

Вони замовили їжу та пляшку вина. Денні, як міг, уникав пильного погляду Генлі, аж поки офіціант не пішов, залишаючи їх наодинці.

— Припини на мене так дивитись.

— Я не можу, — відповіла вона. — В тобі щось змінилося.

— Зачіска?

— Ні, — сказала вона. — Радше з’явилась якась… смиренність.

— Ну дякую.

— Та ну тебе, Денні, перестань. Ти сам добре знаєш, який ти. Ти не просиш допомоги, — вона потяглася через стіл і поклала свою долоню на його. — Я прийшла, бо ти покликав мене, і бачить Бог — тобі справді потрібна допомога. Багато-багато допомоги. Допомоги когось, хто розуміється.

— До чого ти ведеш?

— До того, що я тут заради тебе, бо хочу тобі допомогти, але я хочу зробити це правильно.

— Мені не потрібна допомога, — наполягав він. — Мені просто треба поговорити з кимось, хто не Меррітт, не Джек і не Лула. І, очевидно, Ділан теж не…

— Очевидно, — перебила його Генлі, посміхнувшись. — Я слухаю тебе, Денні. Можеш поговорити зі мною про що завгодно.

 

Нью-Йорк, Квітень 2015

— Але справа в тому, Денні, що ти зараз мене навіть не слухаєш. Я можу тут розпинатися про що завгодно. Яка ж я ідіотка!

Деніел закліпав, відірвав очі від телефону, а потім знову кліпнув, переводячи погляд на Генлі:

— Вибач що ти казала?

Генлі стиснула губи й зробила глибокий вдих.

— Чого ти йому просто не подзвониш?

— Не подзвоню кому? — Денні поклав телефон на стіл, проте менш як за півхвилини знову схопив його до рук.

— Ділану.

— Я не хочу говорити з Діланом, — обурився він. — Та що з тобою?

— Що зі мною? — змахнула руками Генлі. — О, я навіть не знаю, Деніеле. Може, те, що останні дві години ти перевіряєш свій телефон як одержимий, замість того, щоб, власне, працювати зі мною? Чи може те, що я вже всьоме намагаюся привернути твою увагу? А може, те, що мені, мабуть, треба бути нашим невловимим лідером і наставником, щоб мати хоча б примарну можливість утримувати твою увагу довше п’яти хвилин?

— Та це просто смішно, — фиркнув Деніел.

— Я так більше не можу, — сказала вона якось пригнічено. — Ми з тобою. Око. Я втомилася.

— Що? Ні, Генлі, ти ж не збираєшся покинути Око?

Вона гірко посміхнулася.

— Інший на твоєму місці спитав би: «Ти ж не збираєшся покинути мене?». Приємно знати, що я зробила правильний вибір.

— Я не… — почав Денні, та потім усвідомив — що б він не сказав, це все тільки погіршило б. — Не йди через мене.

— Я не йду через тебе, — заперечила Генлі. — Я тут залишалася стільки часу через тебе — це не одне й те ж, але це неправильно. Ти ніколи не відчуватимеш до мене того ж, що я відчуваю до тебе.

Деніел подивився на неї — по-справжньому, вперше за довгий час.

— Не йди.

— Я мушу.

— Генлі, — Деніел довелося підбирати слова, і це було до біса болісно. — Будь ласка не йди. Ти ж… ти моя найкраща подруга.

— Я знаю, — в її очах забриніли сльози. — Але це зовсім не те, чого я хочу, і зараз мені надто боляче.

І Деніел, котрий і так уже надто сильно відкрився, зірвався.

— Прекрасно. Тоді йди. Якщо тобі аж так важко, якщо ти не можеш впоратися, тоді вали. Ти нам не потрібна.

— Денні …

— Але не перекладай відповідальність на мене чи на Ділана. Він ризикував усім заради нас, і ми маємо довіряти йому.

— Він ризикував усім заради нас? — з недовірою вигукнула Генлі, підвищивши голос в тон обуренню Деніела. — Це ми ризикували всім заради нього! Ми робили все, що він наказав, щоб  вступити в Око. Минуло дев’ять місяців, а ми продовжуємо ховатися в тіні. Джек ледве може носа випхати назовні. Ми застрягли в рутині, чекаємо, коли Ділан кине якісь крихти, і ми бляха вдячні, коли він нарешті це робить. Це все дурня, Денні, і ти це чудово розумієш. Бо той Денні, котрого знаю я, теж не став би з таке терпіти.

— І що ти хочеш сказати? Що я це терплю, бо закохався? Я не ти, ясно? Не перекладай на мене свої проблеми.

Генлі дивилася на нього якусь мить, розтуливши рота, а потім розвернулася на підборах і вибігла геть.

 

Нью-Йорк, Квітень 2016

Денні збіг сходами до своєї квартири, тримаючи коробку з охололою піцою в лівій руці, а ключі, що брязкали при кожному кроці, у правій. Після вечері він посадив Генлі в таксі, а сам подався додому на метро, ​​розмірковуючи над тим, що вона сказала.

 

— Денні, скільки в нас пішло часу на те, щоб перетворитися на Вершників?

— Кілька місяців.

— Шість. Пройшло шість місяців з того дня, як ми розпочали тренування, і до дня, коли ми могли б робити це перед глядачами.

— Не думаю, що воно й справді зайняло стільки часу.

— Сенс у тому, що ти не здався. Деніел Атлас не здається. Ніколи. То чому ти відмовляєшся від Ділана? Якщо він мудак, скажи йому це в обличчя. Будь ще більшим мудаком. Ми обоє прекрасно знаємо, що ти це можеш.

— Дуже тобі дякую.

— Бо якщо усе й так зіпсовано й нічого вже не вдієш, то що тобі втрачати?

 

Відповіддю, звісно ж, було «нічого». Він був нещасним. Він був нещасним цілий місяць, і, так чи інакше, єдиний спосіб рухатися далі — поговорити нарешті з Діланом і бути з ним чесним щодо своїх почуттів.

Від самої лише думки про розмову йому ставало зле, та він однаково збирався це зробити. Генлі мала рацію. Він не боягуз.

Він застогнав, коли, долаючи останні сходинки, помітив, що двері його квартири прочинені. Просто зараз він не мав жодного бажання мати справу з Лулою, Джеком та їхніми телячими ніжностями. Йому просто хотілося провести кілька годин, ламаючи голову над розв’язанням своєї «проблеми з Діланом».

Він увішов досередини й оглянув замок. Як виявилося, замок зламали. Він зачинив двері та похитав головою.

— Я дав тобі ключі не для того, щоб ти продовжував вламуватись сюди, — крикнув він, кидаючи коробку з піцою на кавовий столик. — Справді, досить так робити.

— Вибач.

Денні здивовано розвернувся. Ділан, а не Лула, сидів за кухонною стійкою. Або вірніше сказати — навалився на кухонну стійку, поклавши голову на руки.

— Ділане!

— В мене немає ключа. Кому це ти роздаєш ключі?

— Джеку, щоб він перестав ламати мені замки, — мовив Деніел, захищаючись. — Чому ти тут?

— Не міг піти до себе, — тихо відповів Ділан. — Мав… інцидент.

Він підвів голову й повернувся на стільці так, щоби Денні міг як слід розгледіти його обличчя.

— Що в біса сталося? — вихопилося в Деніела, щойно він підійшов ближче й побачив синець під оком та розбиту губу.

— Дурниця, — запевнив його Ділан. — Я в порядку.

Денні проігнорував його, схопив його за підборіддя й повернув голову так, щоб краще роздивитися.

— Це не схоже на дурницю. Це виглядає так, ніби тебе знову побили.

— Та ти б бачив того іншого мужика, — посміхнувся Ділан. — Справді, це дурниця.

— Тоді чому ти не можеш піти до себе?

Денні схопив рушник з ящика біля умивальника й загорнув у нього жменю льоду з морозилки.

— Бо він якось дізнався, де я живу. Або той, хто його найняв. Вони надіслали мені карту.

Денні притиснув лід до ока Ділана, і той зашипів.

— Вибач, мені шкода.

— Тобі не шкода.

— Ні, — сказав Денні. — Ти заслужив.

— Ти як нянька.

— Якщо ти хотів співчуття, то вибрав не тх идрузів, — зауважив Денні. — Що ти мав на увазі, коли сказав, що вони надіслали тобі карту?

— Колесо Фортуни, — пояснив Ділан. — Вона була у вікні моєї спальні, коли я прокинувся вранці.

— У твоєму вікні?

— Запхана між шибками.

Деніел був заінтригований.

— Як?

— Ми можемо з’ясувати це після того, як розберемося з тим, хто хоче мене вбити?

Деніел дивився повз Ділана, намагаючись розгадати трюк.

— Їм довелося б зняти скло, поки ти спав.

— Ти що, вже забув, що мене побили?

— Ти ж сказав, що з тобою все добре, — підкреслив Деніел, знову піймавши Діланів погляд.

— Я просто хотів здатися хоробрим, — заперечив той.

— А здався дурнем, — пробурмотів Денні. — Не думай, що я проігнорую те, що ти уникав мене весь останній місяць.

— Ти збираєшся скаржитися весь час, що я пробуду тут?

— Так.

Ділан спробував приховати посмішку, і Денні, помітивши це, відчув таку хвилю ніжності, що йому довелося відвернутися. Він пхнув рушник з льодом Ділану в руки, скинув з себе пальто, і ті кілька секунд, котрі йому знадобилися, щоб повісити його на вішак, витратив на те, щоб повернути самовладання.

— Можеш переночувати тут. Завтра зберемося всі разом і спробуємо розібратися, що сталося.

— Денні …

— Тобі треба відпочити. Принесу ковдру.

…

Наступного ранку Ділан прокинувся на дивані Деніела з жахливим головним болем. Він застогнав, перевертаючись на спину, і відкинув ковдру до ніг.

— Доброго ранку.

Ділан насилу розліпив очі й глянув на Деніела, котрий сидів за кухонною стійкою та читав газету.

— Ранку.

— Там кава і аспірин, — сказав Денні, не відриваючись від читання. Здається, він трохи зашарівся.

Ділан повернув голову до кавового столика й побачив обіцяні чашку та пігулки. Він звівся на дивані й потягнувся за ними.

— Дякую.

— Прошу.

Така ввічливість. Ділан навіть замислився над тим, чи можливо, що зрештою все нормалізується, а останній місяць можна буде вважати просто якимось відхиленням.

— Я подумав, що міг би забігти до тебе, — сказав Денні. — Подивитися, чи ніхто не спостерігає.

Ділан кивнув.

— Було б добре. Дякую.

— Але тоді тобі доведеться сказати мені, де ти живеш.

— Звісно, — Ділан ледь помітно всміхнувся. — Тобі я довіряю.

Денні прошепотів щось, що Ділану не розчув, тому він потягнувся за пультом від телевізора та ввімкнув ранкові новини.

Вони сиділи в тиші, Деніел читав газету, а Ділан перемикав канали, аж поки поки Денні не встав, щоб зробити їм ще каву, і не сів поруч з Діланом.

— Мені треба поговорити з тобою, — заявив він настільки серйозно, що Ділан мало не розреготався.

— Добре.

— Це стосується того, що трапилося у Марселі, і того, що відбувається вже давно. Я знаю, що тобі не хочеться, але, вважаю, нам просто необхідно все прояснити.

Ділан і справді не хотів говорити про це, але Денні мав рацію, і якщо він міг поводитися по-дорослому, то міг і Ділан. Він злегка кивнув.

— Гаразд, — почав Денні, зробивши глибокий вдих. — Все почалося в Макао. Хоча ні, насправді, я думаю, все почалося ще два роки тому, але… — Він збився з думки, бо раптом його увагу привернув телевізор. — От лайно.

 

«…бо, судячи з усього, Генлі Рівз може повернутися до банди магів-утікачів, відомих як Вершники. Минулої ночі в соцмережах з’явилися фотографії, на котрих видно Рівз на романтичній вечері з Вершником, а заразом і своїм колишнім коханцем, Деніелом Атласом…»

 

На екрані з’явилася фотографія Генлі та Деніела, явно зроблена напередодні ввечері кимось у ресторані. Рука Генлі лежала на руці Деніела, і вони дурнувато посміхалися одне одному.

Деніел скривився.

— Все не так, як виглядає.

— Все виглядає так, ніби минулого вечора ти вечеряв з Генлі, — відрізав Ділан. — Чому ти мені не сказав?

— Не було нагоди, — відповів йому Денні. — Не те, щоб я щось від тебе приховував. Просто ще не мав коли розповісти.

Ділан замовк на якийсь час.

— Як вона?

— З нею все добре, — сказав Денні. — Вона в порядку. Ти й сам можеш її спитати. Впевнений, ти знаєш, де вона.

 — Я тебе питаю, — відповів Ділан, шукаючи на обличчі Деніела будь-які ознаки того, що він відчуває.

— Вона не планує повертатись, якщо ти про це.

— Не про це, — заперечив Ділан розчаровано. — Чому там ваші фотографії, Деніеле? Тобі краще знати.

Денні закліпав.

— Серйозно? Ось чому ти залишся? Бо якийсь ідіот сфотографував нас і виклав у Твіттер?

— Тепер вони знають, де ми, — підвищивши голос Ділан. — І вони зосередять на нас всю  свою увагу.

— Але ж ти сам повернув нас сюди, — Денні, як і Ділан, підвищив голос, схоплюючись на ноги. — Ти вирішив усе за нас, не пояснив, чому ми маємо залишити єдине місце, де були щасливі і яке справді починали любити. Місце, де ми були сім’єю. Ти взяв і вирвав нас з коренем, а потім кинув мене тут, самого в цій квартирі. Ти ігнорував мене цілий місяць. Так що не смій зараз повертатися і сердитися, що ми з Генлі вечеряли разом.

— Ти йдеш?

Денні перестав шалено крокувати кімнатою туди-сюди і здивовано витріщився на Ділана.

— Що?

— Ти йдеш? Від нас. З Ока. Хочеш вийти з гри?

— Ти що, з глузду бляха з’їхав? Ти про що взагалі говориш?

— Генлі ж пішла.

— Чому ти так раптово занепокоївся про Генлі? — примружив очі Денні. — Сам сказав, що дозволив їй піти.

— Вона хотіла піти.

— І що я такого блять зробив за останні п’ять місяців, що ти аж подумав, ніби я теж хочу?

Ділан відповів не одразу.

— Я гадав, що, може, ти хочеш бути з нею.

— Якби я хотів бути з нею, я був би з нею! — відрізав Денні. — Вона моя подруга. Іноді я за нею сумую. Отак люди сумують за своїми друзями, коли звикають бачити їх щодня, а потім ті раптово їх кидають.

— Ти зараз трохи драматизуєш, — сказав Ділан. — Ніхто тебе не кидав.

— Тоді як ти це назвеш? — поцікавився Денні. — Цілий місяць, Ділане. Чотири тижні ти ігнорував мої повідомлення і вдавав, що мене не існує. Я знаю, що ти бачився з іншими, тож, очевидно, проблеми у тебе тільки зі мною. А як же твоя довіра, га? Що я зробив?

— Нічого, — поспішив запевнити його Ділан. — Ти не зробив нічого поганого. Мені просто треба було в дечому розібратися.

— Та ніхріна.

Вони дивилися один на одного через кімнату.

— Вибач, — нарешті подав голос Ділан.

— І це все?

— Не знаю, що ти ще хочеш від мене почути.

Денні похитав головою.

— І я не знаю, що ще хотів би від тебе почути. — Він відвернувся, коли Ділан здвівся на ноги. — Думаю, тобі краще піти.

Мозок Ділана перебирав різні варіанти швидше, ніж взагалі здатний був їх обробляти. Деніел стояв спиною до нього, згорблений, з опущеною головою. Нічого з того, що сказав би Ділан, не змогло б покращити ситуацію, тому він схопив своє пальто з черевиками і зробив так, як попросив Денні.

…

Як і завжди, коли Деніел стикався з неприємними ситуаціями, його розум відразу потягнувся до магії.

Магія була набагато простішою за людей. Вона мала свої правила. Вона мала структуру. Люди — це суцільний безлад та плутанина. Люди не завжди поводилися так, як йому б цього хотілося. Денні завжди подобалося те, що поводиться так, як він хоче.

Він дістав колоду карт й узявся практикувати шаффли.

Це він був у всьому винен. Це він намагався контролювати Ділана. І, зрештою, саме він почав з ним фліртувати.

Ділан не мав нічого проти. Він фліртував у відповідь. Він годинами спостерігав за тренуваннями Денні, давав йому поради, розмовляв з ним про все на світі й водночас ні про що конкретне. І йому дуже подобалися руки Денні.

Саме у Марселі все пішло не так. Але Денні не міг згадати навіть половини з того, що накоїв тієї ночі, коли напився, тому він навіть близько не здогадувався, що саме мав виправляти.

Відключившись від реальності, він навіть не помічав протягу з відчиненого вікна, поки особливо сильний порив вітру не підхопив карти й не розкидав їх кімнатою.

Вилаявшись, Денні почав збирати їх, повзаючи по підлозі рачки.

Він запхав руку під диван, щоб дістати заблукалу Пікову Даму, але разом з нею змусив закружляти по підлозі карту Таро.

Коханці.

— Звідки ти взялася? — спитав він уголос і потягнувся за нею.

 

Марсель, Березень 2016

Денні притулився до стіни поруч із їхньою кімнатою й рився в кишенях у пошуках ключа. Ключ мав бути десь там — він це знав.

Ділан спостерігав за ним з протилежного боку коридору і, на величезне полегшення Деніела, виглядав так, наче його ця ситуація розважала.

— У мене є ключ, — нагадав йому Ділан, коли Денні сказав «блять» тричі поспіль.

— Я знаю, — нахмурився Денні, — але де мій?

— Давай подумаємо про це завтра? — попросив Ділан, відштовхнувшись від стіни й підійшовши ближче до Деніела. — Зараз тобі треба проспатися.

Денні витяг руку з кишені з переможним «Ага!», діставши не лише ключ, а й карту, котру Ділан дав йому два роки тому. 

Коханці.

Карта впала на підлогу, й Ділан нахилився, щоб підняти її.

— Вона й досі в тебе?

— Це на щастя, — пояснив Деніел і простягнув руку. —  Можна забрати?

Ділан усміхнувся й віддав карту.

Денні посміхнувся теж, хитнувся до Ділана, схопився руками за його плечі. Ділан все ще посміхався.

— Тобі слід мене поцілувати, — прошепотів Денні, дивлячись на губи Ділана.

— Ні, — видихнув Ділан, — мені не слід.

— Але я цього хочу.

— Ти п’яний, — заперечив Ділан, — і засмучений. Я не збираюся тебе використовувати.

— Ділане…

— Денні, — продовжував наполягати Ділан, — зараз це погана ідея. Не тоді, коли ти п’яний.

— Але якби я був тверезий. Завтра.

Ділан мить уважно вдивлявся в обличчя Деніела, а потім кивнув.

— Якщо ти все ще хотітимеш. Завтра. Так.

 

Нью-Йорк, Квітень 2016

Рука Деніела завмерла над картою, коли його затопили спогади, і він заплющив очі, дратуючись з самого себе. Як він узагалі міг таке забути? Наступного дня він навіть не підійшов до Ділана і не витратив більше кількох хвилин на розмови про щось, що не стосувалося б роботи.

Він узяв карту й насупився.

Це були зовсім не Коханці.

Це був Дурень.

Деніел деякий час здивовано витріщався на неї, а потім перевернув. Він розсміявся, коли прочитав на звороті місце зустрічі, трохи розслабився й кивнув самому собі. Настав час для нового початку.

…

Щоб дістатися додому, Ділану знадобилося втричі більше часу, ніж зазвичай, але він мав переконатися, що за ним ніхто не стежить. Він доїхав потягом до Флашінга і назад, двічі зробив пересадку, добираючись до Беттері-парку, і лише коли був точно впевнений у тому, ніхто не сидить у нього на хвості, взяв таксі й повернувся до свого будинку.

Принаймні така подорож подарувала йому час для роздумів. І, відчиняючи двері своєї квартири, Ділан уже встиг дійти висновку, що він ідіот.

Весь останній місяць, який Ділан провів, старанно відгороджуюсь від світу, був абсолютно безпросвітним, і коли він побачив Деніела, його почуття не тільки не ослабли, а навпаки — спалахнули з новою силою. Який абсурд, що лиш одна єдина людина могла змусити його відчувати таке. І ще абсурдніше те, що ця людина — Деніел, за котрим Ділан спостерігав, котрого вивчав і котрого вибрав лише тому, що його відданість і любов до магії були такими ж неймовірними, як і його майстерність. Ділан вважав себе дуже розумним, проте Атлас завжди був його слабкістю й назавжди слабкістю залишиться.

Тепер йому треба було тільки повірити, що, коли він чесно зізнається у всьому Деніелу, його слабкість не буде використана проти нього самого. Він сказав Денні, що довіряє йому. Настав час це довести.

Він попростував через спальню до ванної, по дорозі знімаючи з себе одяг. Йому потрібні були душ та план дій.

Ділан відслонив душову шторку й завмер, насупившись. Щось було неправильно. Якось інакше.

Він повільно повернувся до спальні, оглядаючи все довкола, намагаючись помітити щось, що лежало не на своєму місці. Відтоді, як він пішов напередодні, здавалося, нічого не змінилося. Та все ж щось було не так. Він це знав.

Зрештою, його погляд наткнувся на карту Таро у вікні. Вона залишалася на тому ж місці, де й раніше, але це більше не було Колесо Фортуни.

Тепер це були Коханці.

 

Центральний парк, Нью-Йорк, Квітень 2016

Майже пробило опівніч. Вдруге у своєму житті Деніел був твердо впевнений, що він саме там, де йому судилося опинитись. Він сидів на східцях каруселі, карта Таро то крутилася навколо його пальців, то перестрибувала з руки в руку, поки він спостерігав за нею з відстороненою зосередженістю.

Він почув наближення Ділана навіть раніше, ніж за спиною закружляла карусель. Він чекав і того, й іншого.

Ділан підійшов до нього, поволі, заклавши руки в кишені. Він не здавався надто здивованим, коли побачив Деніела.

— Що ж, схоже, що я дурень, — сказав Денні, тримаючи свою карту так, щоб її помітив Ділан. — Можна мені вступити у твій клуб для дурнів?

Ділан усміхнувся, схилив голову й підійшов ближче, щоб приєднатися до Денні на сходах.

— Тільки якщо я вступлю до твого, — відповів він, витягаючи карту з кишені. — Вони замінили її.

— Яку з двох парочок ти збираєшся вбити першими?

— Парочок?

— Дуже сумніваюся, що Генлі непричетна.

— Я не знаю, — засміявся Ділан. — Я подумав, що, може, нам варто зробити їм подарунок.

— Ти маєш на увазі, для початку приспати їхню пильність фальшивим почуттям безпеки? — замислився Денні. — Цікава ідея. Це вони влаштували твоє побиття. Швидше за все.

Ділан штовхнув плече Денні своїм, і вони сиділи разом, слухали музику з каруселі, поки мелодія не змінилась на іншу.

— Мені подобаються твої руки, — нарешті зізнався Ділан.

Губи Деніела розтяглися в посмішці, і він підняв ліву руку, ворушачи пальцями.

— Я знаю.

Ділан закусив губу, щоб стримати смішок.

— І ще я дуже прив’язався до решти тебе.

— Я повністю за те, щоб ти був прив’язаний до мене як тільки захочеш, — відповів Денні. — Я не можу встояти проти твоїх чарів. Навіть якщо ти їх дуже добре ховаєш.

— Хто б казав.

— У такому разі, — сказав Денні, — гадаю, ми ідеально підходимо один одному.

Ділан піддався спокусі й схопив Денні за руку, переплітаючи їхні пальці.

— Я створив монстра, — вдоволено зауважив Денні.

— Ти весь цей час знав? — запитав Ділан. — З Нового Року?

— Про твою одержимість моїми руками? Так, з Нового Року, — зізнався Денні. — Про мої почуття? Якщо чесно, то задовго до цього.

— Я мушу почути всю історію, — попросив Ділан, відверто потішаючись.

— Ти знаєш, вона не з найприємніших, — попередив Денні.

— Я великий хлопчик, — запевнив той. — Якось впораюся.

— Що ж, гаразд, добре. Колись давно жив собі мудак на ім’я Ділан Шрайк, котрий вирішив повністю зруйнувати життя найвидатнішого чарівника свого часу, Джея Деніела Атласа.

— Найвидатнішого чарівника свого часу, — повторив Ділан, киваючи.

— Так, правильно.

— І як саме він зруйнував життя Атласа?

— Він завербував його у таємне товариство. Подарував йому друзів та сенс життя.

— Ого, — перебив його Ділан, — схоже, він справжній придурок.

— А тоді, — продовжив Денні голосніше, — він робив якусь дурню посеред парку опівночі, замість того, щоб просто поцілувати…

Кінець речення прозвучав приглушено — Ділан нахилився й зробив саме те, чого хотів Денні.

Повіки Денні здригнулися й опустились. Він усміхнувся, коли Ділан торкнувся кінчика його носа своїм. У Ділана м’які губи, і цілував він так, наче дражнив. І Денні трохи підсунувся, бажаючи бути ближче, бажаючи більшого. Він дуже гостро відчував коліно Ділана, що притискалося до його власного, їх, як і раніше, сплетені разом руки, і палець Ділана, що виводить кола на його долоні.

Він прошепотів щось незрозуміле, коли Ділан відсторонився, і потягнувся за ще одним поцілунком, але Ділан підняв вільну руку й притиснув її до Деніелової щоки, великим пальцем торкаючись його губ.

— Нам треба піти кудись, де ми зможемо залишитися наодинці.

Денні застогнав, впустивши голову на плече Ділана, і відчув, як той здригається від беззвучного сміху.

— Знаю, — видихнув він, а потім додав, підвищивши голос: — Люди, я вас ненавиджу.

— Ми теж тебе любимо, Деніеле, — почувся крик Мерріта у відповідь, і десь на тлі захоплено захихотіла Лула.

Денні схопився на ноги, швидко взяв Ділана за руку, і вони попрямували додому.