Акт другий

Деніел мав проблему.

Ні, звісно, проблем він мав безліч, і він про них знав. Його труднощі з контролем, його зарозумілість, його егоїзм. Останнє якось мало не призвело до фатальних наслідків, і він цим зовсім не пишався.

Але в цій проблемі був винен не він. У цій проблемі винним був Ділан.

 

Макао, Грудень 2015

Бу Бу і Лі допомогли Вершникам ще глибше провалитися в кролячу нору, запевнивши, що у них є все, щоб влаштувати просто феєричне шоу в Лондоні напередодні Нового року. Вони провели якийсь час за опрацюванням деталей, однак день видався важким, і кожен потребував відпочинку. Їм виділили спальні, не такі розкішні, як у «Сендс», але теплі та безпечні — саме те, чого кожен з них потребував.

А Деніелу, крім цього, потрібен був ще й душ — від нього все ще смерділо брудною водою та затхлістю вологого одягу. Він сидів у коридорі біля ванної кімнати і чекав — душ уже був зайнятий Діланом, бо якщо хтось і потребував його сильніше, ніж Денні, то якраз Ділан.

Він чув, як далі по коридору Джек перемовляється з Меррітом, як Лула ходить по виділеній їй кімнаті і мугикає щось собі під носа. І хоч він ледве міг зізнатися в такому навіть самому собі, але всі ці люди були його друзями. Людьми, котрим він довіряв найбільше у світі. Він підтягнув коліна до грудей та сперся на них головою.

Двері у ванну розчахнулися навстіж, і тепло клубками пари сипонуло назовні — Денні ледь здригнувся, передчуваючи, як увійде під струмені гарячої і змиє з себе річкову воду.

— Хей, — привітався Ділан, виходячи в коридор. Однією рукою він тримав брудний одяг , а іншою — притримував обгорнутий навколо стегон рушник. — Ванна твоя.

Денні здалося, ніби він весь раптом перетворився на мармур. Знав, що повинен щось сказати, проте на думку не спадало нічого доречного та пристойного.

— Денні, ти в порядку?

Це вивело його зі ступору, бо одна справа — сидіти й дивитися на свого боса, наче закоханий ідіот, а зовсім інша — якщо той раптом зрозуміє, чим саме ти займаєшся.

— Так. Так, вибач, просто дуже довгий день.

— Найдовший, — погодився Ділан, посміхаючись.

Денні ненавидів цю посмішку. Він її не заслужив.

— Впевнений, що з тобою все добре? — знову спитав Ділан, щойно вони помінялися місцями.

— Просто втомився.

Ділан кивнув.

— Поспи. Побачимося вранці.

Денні зник у ванній, прикрив за собою і замкнув на ключ двері, а потім важко притулився до них спиною й заплющив очі.

Лайно.​​

Денні не звик відчувати потребу в комусь. Він насолоджувався сексом, проте так і не навчився будувати стосунки. Генлі була чудовим прикладом. У ній було все, чого Денні міг би тільки побажати, та він просто не знав,  що з цим усім робити. Він обирав магію. Завжди. Раніше, коли він опинявся з кимось у ліжку, це ніколи не заходило далі за легке захоплення — те, від чого можна втекти на півдорозі, звернути в інший бік щойно стане потрібно.

Тому це щось нове. Потребувати когось. Потребувати Ділана. Хто б міг знати, що таке взагалі колись станеться? Хіба що Бу Бу, вона страшна жінка. І ще, мабуть, Генлі, але її не було поруч, щоб примовляти: «А я ж казала».

Він стягнув з себе вогкий одяг та ввімкнув душ, дозволяючи кімнаті наповнитися парою, перш ніж встав під струмені води. Вперся руками в стіну й схилив голову вперед.

Справа навіть не в привабливій зовнішності Ділана. Він був похмурим і, мабуть, ніс на своїх плечах величезний тягар життєвого досвіду. Денні з досадою всміхнувся самому собі, дивлячись на свої довготелесі кінцівки. У ньому не було абсолютно нічого, що могло б хоч когось зацікавити. Але Ділан виглядав так спокусливо, коли вийшов з ванної лише в рушнику, що при самому спогаді про це Деніел відчув, як тіло наливається важким збудженням.

Він охопив себе долонею і ніжно стиснув. Його думки перенеслися на кілька годин до того, на ринкову площу, де Ділан повернувся за ним навіть після того, як Деніел повівся з ним як справжня сволота. Де Ділан схопив його, рятуючи, втиснув спиною в стіну, а потім виштовхав подалі від небезпеки. Він почав повільно рухати рукою. Це було так неправильно, але він почувався так добре. Чи це завжди відчувається саме так? Денні згадував усі вісімнадцять місяців зустрічей, репетицій та суперечок. Рух руки прискорився, подих почав збиватися. Спогади неслися все далі й далі у минуле. Карусель. Новий Орлеан. Наручники, якими він був прикутий до столу в кімнаті допитів.

— Блять, — видихнув він і звалився на стіну, спостерігаючи, як вода змиває всі сліди.

Як же він, чорт забирай, облажався.

 

Лондон, Січень 2016

Інша проблема Денні, без сумніву, полягала в тому, що коли він чогось хотів, то просто мусив це отримати. Як тільки азарт від фінального викриття на Темзі трохи вщух і вони нарешті отримали доступ до всіх секретів Ока, голова Денні більше нічим не була забита, і він міг вільно втілювати свої власні плани.

— Ей, Джеку, — прошепотів він, простягаючи руку йому через плече та вказуючи на нижню полицю журнального столика. — Можеш мені передати мої карти?

Джек вручив йому колоду, склав руки на грудях й відкинув голову назад на диванну подушку. Деніел готовий був посперечатися, що за півгодини Джек засне.

Він витяг карти з коробочки, яку відразу ж кинув на підлогу, і зробив кат, повільно розігріваючись. Краєм ока він бачив, як Ділан ковток за ковтком спустошував свою пляшку пива, і його увага була прикута до Денні, а не до того, що відбувається на екрані. Що вони взагалі дивились?

— Я думав, ми домовилися — жодних фільмів про пограбування, — тихо обурився Денні, проте ніхто не відізвався, отож, ігноруючи телевізор, він повернувся до своїх карт.

Він міг би з легкістю відключитися від реальності, забути про свою мету та про все на світі, коли б не усвідомлення, що Ділан спостерігає за ним. Усвідомлювати таке було збіса дивно, бо якось він цілу годину розмовляв з Генлі, навіть не помітивши, що вона вийшла з кімнати. Вона назвала його зацикленим на собі егоїстом. Він навіть не сперечався.

Але це було зовсім інше.

Ділан дивився на Деніела так, ніби не міг відвести погляд. І хоча це було саме те, чого Денні домагався, він був приголомшений. Його пальці рухалися все швидше та швидше. Ділан знову підніс пляшку до губ, і, господи боже, Денні ніколи в житті не відчував такого збудження.

ᅠ​​  Шматочок попкорну влучив Деніелу прямо в щоку, і він роздратовано скривив губи. Він зачепив ліктем голову Джека, розбудивши його якраз у той момент, коли Меррітт нарешті вдалося закинути попкорн йому до рота.

Принаймні з іншими трьома бовдурами Денні не збирався робити нічого, що могло б його збентежити.

…

Три дні потому Деніел посміхався сам до себе, спостерігаючи, як Ділан поспіхом тікає з дому. Він сплеснув у долоні, задоволений досягнутим.

— Деніеле, що ти робиш?

Мерірт стояв, притулившись до дверей у вітальню й виглядаючи однаково самовдоволеним та стурбованим.

— Нічого.

— Та ну? Бо для мене все виглядає так, ніби ти фліртуєш з Діланом. І якщо ти дійсно фліртуєш, то, гадаю, заради блага команди було б правильно запитати тебе, що ти, в біса, собі думаєш?

Деніел повернувся на п’ятках і подався геть.

— Я не повинен тобі нічого пояснювати, зрозуміло? Ти не мій бос.

— Ні, Ділан твій бос, — сказав Меррітт, йдучи за ним на кухню, а потім в оранжерею.

— Послухай, все нормально, — запевнив його Деніел. — Я знаю що роблю.

Мерріт схопив Деніела за руку й розвернув обличчям до себе.

— Глянь на мене.

Денні демонстративно підняв підборіддя і зустрівся поглядом з Мерріттом.

— Це тільки для сексу?

Денні з усіх сил намагався не показувати емоцій, але, мабуть, щось все ж таки промайнуло його обличчям, бо Меррітт одразу ж відпустив його.

— Деніеле…. Охрініти. Це…

— Досить.

— Я так пишаюся тобою, — сказав Меррітт. — Почуваюся як Джепетто, коли ожив Піноккіо. Можна тебе обійняти?

— Ні, не можна.

— Я навіть не підозрював, що в тебе є почуття, Денні, — посміхнувся Меррітт. — Зовсім.

— Ти закінчив? — запитав Деніел. — Бо взагалі-то я маю важливі справи.

— Ти маєш план, правда? План, як спокусити Ділана. Що ж. Мазаль тов.

— Я тебе ненавиджу.

— Гей, хлопче, я на твоєму боці. Ми всі на твоєму боці. І ми можемо допомогти.

Денні похитав головою.

— Будь ласка, не треба мені допомагати.

— Добре, — погодився Меррітт, — наразі я дам тобі робити все по-своєму, та якщо колись тобі знадобиться чиясь допомога, то просто знай, що ти завжди можеш прийти до мене.

— Цього не станеться.

— Або до Джека.

— Не кажи Джекові.

— Джек все чув, — пролунав голос Джека, і обидва підстрибнули від несподіванки. Він помахав їм із кухні: — Привіт.

Денні зробив глибокий вдих.

— Гаразд. Гаразд. Добре. Ви обидва знаєте.

— Лула теж знає, — крикнула Лула з саду. — До речі, ти мав рацію — сніг пішов.

Денні скривив губи у повній болю фальшивій посмішці.

— Не те, щоб це стосувалося когось, крім мене, — почав він, коли всі зібралися навколо нього, — але я зрозумів, що відчуваю до Ділана те, про що раніше гадки не мав. Я справді ніколи не відчував нічого навіть близько схожого. Тож я просто намагаюся знайти свій шлях. І якщо мені раптом знадобиться допомога, в чому я глибоко сумніваюся, тоді я прийду до вас.

— Деніел, коли закоханий, завжди розмовляє як персонаж з романів Джейн Остін? — поцікавилась Лула.

— Йди нахрін.

— Це означає «ні»?

— Денні, — Джек зробив крок уперед й поклав руку йому на плече. — Все добре. Справді. Щасти тобі.

Денні швидко кивнув та відвернувся.

— Дякую.

…

Ділан виглядав якимось беззахисним, спостерігаючи за обертанням ручки у пальцях Денні. Денні сприйняв це як добрий знак. Йому б хотілося мати трохи більше хисту Мерріта до читання чужих думок за найменшими проблисками емоцій на обличчях. Однак зовсім вже безнадійним він не був, тому знав, що Ділан був до нього небайдужий. Чи принаймні до його рук. А це означало, що настав час підвищувати ставки.

Він торкнувся кінчиком ручки своїх губ і почув, як Джек пирхнув. Козел

— Зацікавити, — запропонувала Лула.

Денні зарахував їй одне додаткове очко. Лула наразі стала його фавориткою.

— Завоювати.

— Піддатися.

Таке враження, що вони навіть не намагаються.

— І як це стосується заохочення? — Денні запхав ручку до рота й почав повільно її смоктати, притиснувши до нижньої губи і рухаючи нею всередину та назовні.

Джек знову пирхнув. Денні штурхнув його ногою під столом.

Він глянув на Ділана, котрий продовжував заворожено спостерігати за ручкою у нього в руках, та усміхнувся.

— Давай, босе. Допоможи мені кінчити… закінчити.

Денні допускав, що це було не найкраще з усього, що він бодай колись казав, проте, на його думку, реакція Меррітта, коли він вдавився своєю кавою, була надто бурхливою. Ділан скористався моментом та втік, зупинившись лише для того, щоб дати правильну відповідь на питання у кросворді — Денні заповнив його, перш ніж жбурнути в Меррітта ручкою.

— Придурок.

Той розсміявся.

— Деніеле, ти мені, звісно, вибач, але я просто не можу не запитати. Ти що, позичив свою техніку зваблення з фільму «Нетямущі»?

— Ну, по-перше, давай дещо прояснимо — ніхто й ніколи не скаржився на мою техніку зваблення, а по-друге, якби я й позичив щось із фільму «Нетямущі», то не думаю, що це були б погані ідеї, бо «Нетямущі» — дивовижний фільм.

— «Нетямущі» — дивовижний фільм, Меррітте, — погодилась Лула. — Тут він має рацію.

— Дякую, Луло, — Денні поплескав її по руці — він знав, що це виглядало трохи поблажливо, але справді нічого не зміг з собою вдіяти.

— Але решта його стратегії просто відстій.

— От ти й перестала бути моєю фавориткою, — сказав їй Денні. — Гадаю, це був рекорд.

— Тихо, чекайте, — перебив їх Джек. — Будемо відвертими — це спрацювало. Ну, тобто, це було не надто витончено, але ми говоримо про Ділана. Може, йому якраз і треба щось просте.

— І що, на багатьох діє цей твій особливий шарм Деніела Атласа? — поцікавився Меррітт.

— Як я й сказав, ніхто ніколи не скаржився.

— З жінок.

— Давай не будемо.

— А з чоловіків? — наполягав Меррітт. — Бо не хочу тебе засмучувати, але Ділан не жінка. І не засліплений тобою фанат. Він — чоловік, старший за тебе, котрому відомі всі виверти, які ти тільки зможеш вигадати, щоб залізти йому в штани.

— Я не цього домагаюся, — заперечив Денні.

— Ні, саме цього. Бо якщо ти хочеш чогось більшого, тобі доведеться переглянути свою техніку.

Деніел важко відкинувся на спинку стільця й ​​по черзі глянув на решту.

— Ви теж так вважаєте?

— Думаю, досить очевидно, що він хоче тебе, — невпевнено почав Джек. — Тож, гадаю, все залежить від того, чого хочеш від нього ти.

Денні втупився у свою порожню чашку. Меррітт дивився на нього десь зо хвилину, а потім перехопив Джеків погляд та кивнув у бік дверей. Джек торкнувся пальцем тильного боку Лулиної долоні, і вже за мить Меррітт з Деніелом залишилися на кухні самі.

— Тонко, — проронив Денні, не підводячи голови.

— Ти не любиш говорити про свої почуття.

— А ще кілька тижнів тому ти був певен, що їх у мене немає.

Меррітт посміхнувся.

— Найкращий спосіб змусити тебе поговорити — роздратувати, так що давай, Деніеле, поділися зі мною.

— Я не знаю, — сказав Денні. — Це ти хотів почути? Я не знаю, що відчуваю, бо зі мною ніколи такого не було.

— Тоді поясни мені, — попросив Меррітт. — Я багато чого встиг побачити у житті. Я теж був закоханий.

Денні трохи наморщив носа.

— Не закоханий?

— Надто рано для цього. Для кохання. Що це взагалі таке? — мовив Деніел. — Перш ніж ти щось скажеш — я нічого не маю проти кохання, просто я ніколи не думав, що таке відчуватиму, от і все. Ніщо ніколи не мало такого значення, як магія.

Меррітт задумливо кивнув.

— Але Ділан має.

— Ділан і є магія, — мовив Денні і знову опустив очі, явно почуваючись незручно. — Можливо, ти правий. Певно, він мені справді просто подобається і я хочу затягнути його до ліжка.

— Що ж, можливо, — погодився Меррітт, — та я так не думаю. Очевидно, що ти доклав надто багато зусиль, щоб привернути його увагу, і ти знаєш, що в тебе вийшло. Якби ти хотів тільки переспати з ним, то вже давно б це зробив і жив би далі. Тож скажи мені правду. Що ти відчуваєш, коли ти поруч із ним?

Денні подумав про те, як щось стискалося у грудях, коли Ділан хвалив його. Про те, як щоразу, коли Ділан усміхався йому, у нього перехоплювало подих. Про те, як шалено бився його пульс, коли вони про щось сперечалися.

Меррітт потягнувся через стіл і стиснув зап’ясток Денні.

— Я пишаюся тобою.

— Я не сказав ні слова.

— Твоє обличчя сказало достатньо.

— Та пішов ти.

— І з скількома чоловіками ти був? — поцікавився Меррітт. — Мені треба знати, з чим маю справу.

— Це тебе не стосується.

— Один, два, три… три. Дай вгадаю, вони самі пропонували тобі. — Він ляснув у долоні і часто-часто закліпав. — «О, Господи, Джей Деніел Атлас, я твій найбільший фанат. Будь ласка, дозволь мені подрочить тобі в туалеті».

У Денні смикнулося око, і він вилаявся собі під ніс.

— Гаразд, ні, лише двоє з них були такими. Одному з них ти запропонував сам. Комусь, хто старший за тебе. Коли? Після того, як пішла Генлі. Ти експериментував. Тобі сподобалося? Так. Я маю на увазі, не сам хлопець, звичайно ж, ти не бачився з ним після цього, але ти хотів дещо перевірити. Через Ген… Генлі вважала, що ти запав на Ділана?

— Часом я починаю тебе справді ненавидіти.

Мерріт посміхнувся.

— Денні. ВІдколи Генлі пішла, минуло купа часу. А ти заштовхав усе це якнайглибше і дозволив цьому вирувати в тобі. Не дивно, що ти гадки не маєш, що робиш.

— І що ти пропонуєш, Мерріте? Бо ти в нас, мабуть, тепер експерт.

— Дай мені трохи подумати, і я скажу тобі, — Меррітт звівся на ноги. — Спробуй розслабитися, друже. Добре? Дихай глибше.

 

Лондон, Лютий 2016

Залишалося ще декілька годин до появи об’єктивної причини повернутися додому та потривожити Джека з Лулою, тому назад вони йшли через парк — їх обох інстинктивно потягнуло до Обсерваторії та Ока.

— Хочеш зайти всередину? — спитав Денні, коли вони досягли вершини пагорба.

Ділан похитав головою і сперся на дворову огорожу, крізь темряву парку вдивляючись у мерехтіння міських вогнів на річці. Трава вже встигла покритися тонким шаром інею, що іскрився у місячному світлі. Навколо було так тихо, наче вони двоє — останні люди на всьому білому світі.

Денні не пам’ятав, щоб колись святкував Валентинів день. Невиразно пригадував, що якось витягнув для Генлі червону троянду, та тоді він радше хотів похизуватися перед нею, аніж справді зробити їй приємність. Він глянув на Ділана й замислився, чи зможе його вразити троянда.

— Зроби для мене трюк, — попросив Ділан, повертаючись до нього обличчям.

— Трюк?

— Ти ж маг, — з усмішкою зазначив Ділан. — Ти твориш магію. Покажи магічний трюк.

Деніел посміхнувся, схилив голову, кивнув.

— Гаразд.

— Давай, Атласе, покажи, що вмієш.

— Ти ж в курсі, що неважливо, що я збираюся показати — ти наперед знатимеш, як воно робиться?

— Це аж ніяк не зможе зіпсувати враження, повір мені. Крім того, мені подобається спостерігати за тобою.

Деніел тихо пирхнув.

— Справді?

— Не напрошуйся на компліменти, — обурився Ділан. — Ну ж-бо, тут холодно.

— Добре, — згодився Деніел. — Добре. Маєш трохи дріб’язку?

Ділан покопирсався в кишенях свого пальто й витягнув звідти кілька монет — одну п’ятдесятипенсову та чотири по пенні.

— Ого, — здивувався Денні. — Добре, гаразд, із цим можна працювати. П’ятдесят чотири пенси. Тримай їх в кулаку.

— Може, мені зняти рукавички?

— Тільки якщо хочеш підхопити застуду, — заперечив Денні. — Серйозно, Ділане, тут же мороз. Треба було йти в кіно.

Ділан засміявся, проте стиснув гроші в долоні.

— Тож?

— Тож. Нехай п’ятдесят пенсів — це срібло, а чотири пенні — це мідь. Обери метал.

— Срібло, — одразу ж відповів Ділан.

Обоє розпливалися у посмішках, схиливши голови близько один до одного.

— Господи, як же холодно, — хихотнув Денні. — Ні, цссс. Я роблю магію. — Він змахнув рукою над стиснутим кулаком Ділана. — Зараз я зроблю так, аби п’ятдесят пенсів зникли. Розкрий долоню на рахунок три. Раз… два… три.

Ділан розтиснув пальці і справді монетка зникла. Він широко посміхнувся Денні.

— Ого.

— Мм, Ділане, котра година?

— Ееее, — Ділан смикнув рукавицю на іншій руці, щоб перевірити час, — дев’ята.

— Ой, стривай, а що це з твоїм годинником? — спитав Денні саме в ту мить, коли Ділан відчув, як щось натирає йому шкіру.

— Не може бути. — Він зняв годинник та схопив п’ятдесят пенсів, що лежали під циферблатом.

Деніел засяяв.

— Та-даам.

— Вау. Це було неймовірно.

— Дякую.

— Ти замерз так само, як і я?

— Ти собі навіть не уявляєш.

— Не хочеш піти чогось випити? Кудись, де тепло.

Денні почав кивати раніше, ніж Ділан встиг договорити. Вони спустилися вниз пагорбом, подавшись до теплого пабу, пива і, можливо, навіть до вогню. Всередині обох більше не було тієї тяжкості, яка сковувала їх до цього.

 

Марсель, Березень 2016

Простежити за Діланом було ідеєю Лули.

— Ні, — сказав Деніел, коли вийшов з ванної, щоб взяти свою сумку, а натомість натрапив на інших, що нетерпляче тупцювали на місці. — Нізащо. Треба зробити, як він сказав. Поїсти та поспати.

— Можемо зайнятися цим потім, — впрошувала його Лула, підштовхуючи до дверей, поки Меррітт пішов вимикати душ. — Хочу побачити твою конкурентку.

— Я дуже радий, що мої проблеми вас розважають, — сказав Денні. — Може, кожен із вас до всього ще й вріже мені?

Джек схопив Деніела за руку й поволочив коридором до ліфтів.

— Я знаю, ти жартуєш, та все ж давай краще не нариватися, добре?

— Тоді допоможи мені. Останнє, чим я хочу сьогодні займатися, то це бачити, як Ділан дивиться на Альму щенячими очима.

— Він не розмовляв з нею майже рік, — запевнив Джек. — Це нічого не означає.

— Звідки тобі знати, коли він говорив з нею востаннє?

— Я багато чого знаю, — зауважив Джек. — Перевага бути невидимкою якраз у тому, що всі забувають про мою присутність.

— Неправда.

Джек посміхнувся.

— Не намагайся мене підбадьорити, Денні. Ти у такому просто відстій. Крім того, я у повному порядку. У мене найкраща у світі робота. І найкращі друзі.

— І навіть після цього ти все ще збираєшся піддати мене тортурам.

— Або довести, що ти помиляєшся. Здебільшого.

…

Деніел плентався позаду усіх, поки Лула навпаки рвонула вперед. Вони йшли за Діланом п’ятнадцять хвилин, перш ніж він не повернув ліворуч чотири рази поспіль. Денні зупинився, та, зітхнувши, схопив Меррітта за руку.

— Він знає, що ми його переслідуємо. Він просто водить нас по колу.

— Колись же він має туди дістатися, — зауважив Меррітт. — Нам просто треба набратися трохи терпіння. Ми робимо це для тебе, Деніеле.

— Ні, не для мене, — заперечив той. — Я хотів просто повечеряти.

— Точно, ти ж планував влаштувати милу романтичну вечерю з Діланом. Хіба ти не сердишся?

— Та він навіть не знав, — запротестував Денні. — То була тільки ідея. У всякому разі, коли б ви всі крутились десь там біля нас, було б не настільки романтично.

— Це була прекрасна ідея.

— Досить мене заспокоювати, — скривився Деніел. — Давайте просто десь поїмо й повернемося в готель, гаразд?

…

Вони ніяк не змогли зійтися у виборі ресторану, тому в результаті опинилися в Макдональдсі біля гавані — повсідалися усі разом за один крихітний столик та мовчки їли.

— Треба було сісти на вулиці, — не витримала Лула. — Ну, знаєте, більше космополітизму…

— Це Макдональдс, — огризнувся Денні. — Ми могли б їсти все це хоч на Місяці, і все одно нас би воно не вразило.

— Колись ти полюбиш мене, Атласе. От побачиш.

— Так, діточки, — сказав Меррітт, — давайте перестанемо сваритися. Ми всі втомлені. Вечір був дуже напруженим. Тому давайте не будемо казати одне одному того, що потім не зможемо забрати назад.

— Там Ділан, — вигукнув Джек, дивлячись з вікна на ресторан через вулицю. — Це ж Альма Дрей біля нього?

Вони позривалися зі своїх місць, притискаючись обличчями до скла, щоб побачити те, на що показував Джек.

— Так, це вона, — підтвердив Мерріт. — Я навіть забув, наскільки вона приголомшлива жінка.

— Це дійсно вона? — перепитала Лула. — Вау. Нічого собі. Я маю на увазі, вона така… Вибач, Денні.

— Просто чудово, — промимрив Деніел. — Хтось знає, де я можу обміняти вас трьох на не таких відстійних друзів?

— Нам шкода, Деніеле, — Меррітт вибачливо глянув на нього, — за нашу безсердечність.

— Ніхріна вам не шкода.

— Але я знаю щось, що допоможе тобі.

— І що ж це?

— Бухло.

…

Через дві години Деніел сидів сам у готельному барі й розмірковував, чи дозволить йому ще одна порція випивки відрубатися й більше не думати про те, чим зараз займаються Ділан з Альмою. Він знав, що мислить нераціонально. Він знав, що сам у всьому винен. Йому вже давно треба було поговорити з Діланом.

Денні сперся на стійку, чекаючи, коли бармен обслужить єдиного крім нього відвідувача. Краєм ока він помітив Ділана, котрий саме повернувся в готель, й машинально гукнув його.

Чорт забирай, який же він жалюгідний. Невже він справді настільки відчайдушно потребував посмішки та доброго слова перед тим, як піде спати?

— Деніеле? — Ділан усміхнувся — спантеличено, але, вочевидь, трохи задоволено.

Так, він саме настільки відчайдушно цього прагнув.

— Ділане! Чи можу я пригостити тебе випивкою?

Ділан замовив випивку для себе та склянку води для Деніела. Якось нечесно.

— Зануда. Що, вже й горе своє топити не можна?

— Яке горе?

Денні — ідіот. Тупий, п’яний ідіот. Йому взагалі не можна ніколи ні з ким розмовляти.

— Неважливо.

Він зробив ковток води з поставленої перед ним склянки.

— Що сталося?

А ось Ділану можна говорити нескінченно. Щось у його голосі змушувало Денні почуватися так, ніби він сам не в змозі зупинитися.

— Нічого.

— Нічого?

— Так, нічого. В цьому й проблема.

Ну ось, знову. Денні просто нездатен заткатися. Ідея напитися була жахливою. Він приб’є Меррітта.

Він почав барабанити пальцями по барній стійці. Ділану подобаються його руки. Він був впевненим у цьому, навіть попри те, що не міг бути певним у всьому іншому. Він дивився, як Ділан спостерігає за ним, і відчував майже фізичний біль від неможливості простягнути руку й доторкнутися.

— Як пройшла вечеря? — зрештою спитав Деніел. Голос у голові кричав йому заціпитись і був підозріло схожим на голос Генлі. — Міс Дрей виглядала приголомшливо.

— Отже, ви все ж пішли за мною.

Ділан не виглядав розгніваним, тільки розгубленим. Денні знадобився певний час, аби зрозуміти, як виглядає «розгублений Ділан Шрайк». Здивований вираз, який так часто з’являвся на його обличчі, перш ніж вони дізналися, ким він є насправді, раптово виявився майстерною грою на публіку. Денні зрозумів, що справді змусити Ділана розгубитися дуже нелегко. Але йому вдалося. Джей Деніел Атлас домігся неймовірного. Його треба нагородити.

— Випий, Деніеле, — попросив той. — Усю склянку, а потім я відведу тебе до ліжка.

— Ти тільки обіцяєш.

Денні відчув, як Ділан поруч з ним напружився, і з жахом заплющив очі.

В сраку нагороди. Деніела треба висадити на безлюдному острові, де він більше ніколи не зможе ганьбитися, фліртуючи зі своїм босом. А найгірше те, що тепер Ділан точно все знав. Він міг читати їх краще за будь-кого, і тепер він знав про почуття Деніела і, очевидно, не відчував того ж. Все котилося до біса, і винен був тільки Деніел. Знову.

— Будь ласка, випий, — тихо повторив Ділан, і Денні випив.