Акт перший

Усе почалося з колоди карт.

Принаймні Ділан вважає точкою відліку саме карти. Певно, це почалося навіть раніше. Можливо, в Макао чи у тій клятій кімнаті для допитів, а може — за роки до цього. Проте єдине, у чому Ділан цілковито впевнений — одного разу Джей Деніел Атлас взяв до рук колоду карт та повністю зруйнував його життя.

 

Лондон, Січень 2016

Спливав дев’ятий день нового року, а Ділан так практично й не витикав носа з бібліотеки. До наданого Оком будинку у кінці Фінгал-стріт всього десять хвилин їзди, проте навіть така відстань здавалась просто гігантичною, допоки він ще стільки всього мав дізнатись. Переважно Ділан засинав там само, де й сидів, а потім прокидався із затерплою шиєю. Решта Вершників гаяли свій час то за розгляданням міських пейзажів, то працюючи з Діланом. У Ділана ж набагато краще вдавалось змушувати їх піти поїсти, поспати й понасолоджуватись життям, аніж самому дотримуватися власних порад.

Сьогодні лив дощ, більш як звичне явище для Лондона, й Ділан знову більшу частину дня проскнів сам-самісінький у чотирьох стінах. Годинник саме пробив на п’яту, коли він закінчив читати книгу. Він підвівся й потягнувся, думаючи про те, що вартувало б щось перекусити, перш ніж братися за наступну.

Мобільник на столі раптом ожив і завібрував.

— Луло?

— Привіт. Ти вже закінчив з цією своєю книжкою?

Ділан трохи насупився, втупившись в обкладинку тієї самої книжки.

— Так.

— Дуже добре. Тоді зустрінемося зовні.

— Навіщо?

— Бо ми тебе викрадаємо?

Ділан лише гминув, однак все ж узяв куртку та вийшов надвір.

— Що значить ви мене викрадаєте?

Майже одразу потому, як він вийшов із будівлі, поруч із ним спинилась автівка. Задні двері розчахнулись, з салону йому помахала Лула.

— Ми вже майже зважились виносити тебе звідти.

Ділан, розвеселивлись, кивнув та поліз на заднє сидіння поруч із Лулою та Джеком. Меррітт сидів за кермом, а Деніел — на пасажирському сидінні поряд, похмуро втупившись у свій телефон.

— Якісь проблеми? — запитав Ділан Лулу.

— Він просто засмучений. Ми сказали, що посилати його за тобою — гибле діло, бо він, радше за все, теж візьме якусь книжку та приєднається до тебе.

— Отож ми зійшлись на тому, що він обирає місце для вечері, — додав Меррітт.

— Так, пробач за це, — сказав Джек.

— Я просто хочу, аби ви розуміли, наскільки сильно я вас усіх зараз ненавиджу, — сказав їм Деніел. — Не тебе, Ділане.

— Що ж, і на тому дякую, — відповів Ділан. — То що, де ми будемо вечеряти?

Зрештою вони затишно влаштувалися у маленькому італійському ресторанчику неподалік, і Джек почав просити у Деніела пробачення за сказане, у відповідь на що отримав лише стусан по руці.

— Віднині ти спатимеш у справжньому ліжку, — заявила Лула Ділану трохи згодом, коли вони вже чекали на десерт. — Ніякого більше сну в бібліотеці. Тобі це тільки шкодить.

— Хіба що ми теж отримаємо дозвіл там ночувати, — запропонував Денні, і в його голосі було стільки надії, що Ділан розсміявся.

— Обіцяю, тепер я спатиму лише у своєму ліжку, — запевнив він їх усіх. — Моя спина й так уже мене ненавидить.

…

Коли вони повернулись додому, було надто пізно, аби починати якусь роботу, але надто рано для сну. Врешті-решт усі вони розтягнулись навколо журнального столика у вітальні, розділивши на п’ятьох три пляшки пива, що залишилися в холодильнику.

Джек із Лулою сиділи на підлозі, притулившись до дивана, на котрому розлігся Деніел. Меррітт сидів у кріслі праворуч від Джека, а Ділан розмістився у кріслі зліва від Лули.

— Останнього разу Джек ходив за покупками, — зауважив Меррітт, простягаючи свою пляшку Деніелу. — Отже Джекові випивки має дістатись найменше.

— Справедливо, — погодився Деніел, а потім засвистів разом із рештою, коли Лула віддала Джеку свою пляшку.

— То ми дивитимемось фільм чи як? — запитав той, схопивши зі столу пульт. — Якщо ви не хочете нічого вибирати, то я зроблю це сам.

Ділан подобалося дозволяти їм сперечатися одне з одним. Він час від часу робив ковтки з нечесно присвоєної пляшки і вперше за довгий час, наскільки він міг пригадати, він почувався дійсно у своїй тарілці.

І, з огляду на його минулий досвід, десь поміж цим відчуттям благополуччя обов’язково має ховатися гігантська миготлива табличка з попередженням: «От-от щось піде не так!».

— Гей, Джеку, — прошепотів Денні, тільки-но почався фільм. — Можеш подати мені мої карти? — Він вказав на колоду гральних карт на нижній полиці журнального столика, яку Джек одразу ж йому простягнув.

Згодом Ділан не зміг би сказати, що за фільм вони дивилися і чи сподобався він іншим. Він не знав, що Джек за півгодини заснув, а Меррітт був таким зайнятим, намагаючись закинути щось до його розтуленого рота, що в результаті Лула сама допила дві останні пляшки пива.

Однак він міг би назвати кожен кат, спрінґ та дисплей, котрі Деніел практикував у цю ніч.

…

«Я просто насолоджуюсь мистецтвом», — вирішив Ділан, а потім нагадував собі про це знову й знову впродовж наступних двох днів. Кардістрі — особливий навик. Це краса у чистому вигляді. Ясно що він мимоволі замилувався. Та й тоді було вже пізно, він втомився, і, спостерігаючи за руками Денні, він відчував спокій. Спостерігаючи за картами в руках Денні. Він насолоджувався мистецтвом.

Третього дня Ділан вирішив подивитися, як тренується Джек. Очікував, що так само загубитись у тій владі, яку той мав над картами.

Проте цього не сталося.

І справа не в тому, що Джек не показував вищий пілотаж. Просто чогось бракувало.

— Гей, друже, тобою все гаразд? — запитав той приблизно за тридцять хвилин. — Виглядаєш так, ніби нервуєш чи що.

— Все добре, — Ділан змуив себе посміхнутись. Зрештою, Джек не винен, що у нього немає Деніелових рук. Це було б дивно. — Пробач. Не заважатиму тобі.

Ділан спиною відчув, як насупився Джек, коли він вапливо рушив геть з кімнати — просто до…

— Обережно, — засміявся Деніел, коли Ділан в нього врізався. — Гей, ти в порядку? Виглядаєш якимось… зіпрілим чи що. Ти часом не захворів?

Ділан дуже чітко усвідомлював, що досі стоїть на ногах лише завдяки рукам Деніела на його руках.

— Ділане?

— Я в порядку, — відповів він. — Все гаразд. Просто жарко. Тобі не здається, що тут занадто жарко?

Деніел, не відпускаючи Ділана, визирнув у найближче вікно.

— Здається, там падає сніг.

— Піду тоді, певно, прогуляюсь, — сказав він, нарешті відступаючи. — Прочищу мізки.

І на цих словах він буквально втік, поки Деніел розгублено дивився йому вслід.

…

Отож, Ділан був небайдужий до рук Деніела. Несподівано, звісно, та не кінець світу. Це ж усього лише руки. Він з цим упорається. Це нічого не означає.

Наступні два тижні на тренуваннях він спостерігав за тим, як Деніел вправлявся у карткових фокусах та спритності рук. Він спостерігав, як той змахує й жестикулює руками, коли говорить. Часом Ділан навіть зовсім відключався від розмови, зосереджуючись лише на цих довгих тонких пальцях.

У Денні була звичка крутити у пальцях різні предмети. Монети. Чайні ложки. Ділан неодноразово ловив себе на тому, що спостерігає, як олівець обертається й перекручується довкола руки Денні.

Якось вранці, майже наприкінці місяця, Деніел розгадував кросворд за сніданком. Крутив між пальців ручку, поки дивився, чи підходить те, що йому підказують — він відмовлявся записувати відповідь, доки повністю не впевнився у ній.

— Дев’ять по вертикалі. Те, що треба зробити, щоб заохотити когось до дії. Приманити не підходить.

Ділан стежив за ручкою так само, як стежив за всім, що Денні робив увесь останній місяць. Тому коли він побачив, як кінчик ручки торкнувся нижньої губи Денні, його миттєво обдало хвилею збудження.

— Зацікавити, — запропонувала Лула, навіть не здогадуючись про скрутне становище Ділана.

— Дев’ять букв, — хитнув головою Денні.

— Завоювати, — припустив Меррітт, наливаючи собі третю чашку кави поспіль.

— Піддатися, — й собі спробував Джек, тільки знизавши плечима, коли Денні знову хитнув головою.

— І як це стосується заохочення?

Деніел посмоктував кінчик ручки цілу хвилину, а потім знову почав вертіти її у пальцях. А затим посміхнувся, з надією дивлячись прямо на Ділана.

— Давай, боссе. Допоможи мені кінчити… закінчити.

Меррітт одразу ж вдавився своєю кавою, і поки вся увага була зосереджена на ньому, Ділан вирішив непомітно вислизнути, аби випадково не осоромитися. Однак, озирнувшись коло самісіньких дверей і зустрівшись із Деніелом поглядом, він не міг не помітити вираз занепокоєння на його обличчі.

— Спокусити, — сказав він. — Може не зовсім те, що треба.

Він має опанувати себе.

 

Примітка: Якщо хочете сповна насолодитися грою слів в уривку з кросвордом, то варто прочитати його в оригіналі. Там все набагато крутіше і заплутаніше. При перекладі текст місцями був спрощений, гра слів була втрачена, адже адаптувати таке просто неможливо (але коли раптом можливо і ви знаєте, як це зробити, то буду вельми вдячна за коментар чи приватне повідомлення).

 

Лондон, Лютий 2016

На День Святого Валентина Лула вирішила влаштувати для Джека романтичну вечерю. А це означало, що вона попросила Деніела щось приготувати, бо інакше на їх столику опинилися б самі гарячі канапки з сиром та куплене в магазині печиво.

Усі інші погодились забратися геть, щойно Денні завершить. А до тих пір Ділан та Меррітт складали Денні компанію на кухні. Меррітт перевіряв, що зараз показують у кінотеатрах, намагаючись знайти їм заняття на найближчі декілька годин, а Ділан вдавав, що читає, хоч насправді спостерігав за тим, як Денні готує.

— Жодного путнього фільму, —  зітхнув Меррітт.

— Можемо зайнятися чимось іншим, — відповів Деніел. — Як щодо боулінгу?

— Ні, — одразу ж заперечив Меррітт. — Ніякого боулінгу. Тільки не знову.

— Боулінг заборонений, Деніеле! — крикнув Джек із сусідньої кімнати. — Ти знаєш правила.

— Чому боулінг заборонений? — Ділан перевів погляд з Деніела на Меррітта й назад.

— Якось ми пішли туди, — сказав йому Меррітт. — Це мало, так би мовити, зблизити нас усіх. Минуло не те щоб гладко.

— Механізм зламався, — відрізав Денні тоном, який мав би означати, що він вже наводив цей аргумент десятки разів. — Це не моя провина.

— Ти змусив Джека плакати, — Меррітт підморгнув Ділану: — Генлі врізала йому.

— Він це заслужив! — крикнув Джек.

— Ні, ні, і ще раз ні. Це було незаслужено, — заперечив Деніел. — Я попросив пробачення у Джека. Генлі була засмучена, бо взяла черевики на розмір менші, ніж їй потрібно. Вона просто не хотіла, аби хлопець за прилавком подумав, що у неї великі ноги.

Меррітт зайшовся сміхом.

— Та це просто безглуздя якесь. Минуло два роки. Визнай вже, що був мудаком.

— Проблема була в механізмі, — Деніел повернувся до Ділана. — Ти ж віриш мені, правда?

Вони з Деніелом перезирнулися. Ділан піймав себе на тому, що киває.

— Просто неймовірно, — пробурмотів Меррітт. — Йду засервірую столик для Лули й піду пошукаю якийсь бар, де дивитимусь що завгодно, що в цій країні вважається спортом. Побачимось пізніше.

На обличчі Деніела промайнула посмішка, а потім зникла, коли він повернувся до нарізки овочів.

Між ними запанувала затишна тиша. Голоси із сусідньої кімнати долинали до Ділана невиразним бурмотінням. Вони здавалися щасливими. Ділан сам собі посміхнувся.

— Ось, спробуй.

Ділан звів погляд на Денні й побачив, що той простягає йому пречудову, хоч і доволі крихітну порцію їжі.

— Що це?

— Закуска.

— Так, але що це таке?

— Чорна редька з копченим лососем і вершковим сиром.

Ділан кивнув і простяг руку, але Деніел забрав частування подалі від Ділана.

— Ні. У тебе брудні руки.

— Тобто? — здивувався Ділан, опустивши погляд на свої долоні. — Я ж просто книгу читав.

— Стару книгу, — зазначив Денні. — Не хочу, аби бруд і запах старої книги зіпсували мені страву.

Ділан закотив очі.

— Ти божевільний. Хтось казав тобі про це?

— І не раз, — відповів Денні. — А тепер заплющ очі та відкрий рота.

Ділан зробив те, про що його попросили, сподіваючись лише, що зашарівся не так сильно, як йому здавалося.

Спершу він відчув дотик великого пальця Денні до своєї губи, а потім — вибух аромату, коли редька торкнулася його язика. Він задоволено застогнав, насолоджуючись смаком, і мимоволі облизав нижню губу, знову відчувши Деніелів дотик.

Він розплющив очі, коли той відсмикнув руку й злизав з пальця залишок сиру.

— Пробач. У тебе було трохи на губі, — сказав той зніяковіло, прочистив горло і випростався. — Ну і як тобі?

Ділан відчував, як прискорюється його пульс, як частішає його дихання.

— Відмінно, — хрипким голосом запевнив він. — Це було справді вражаюче, Денні.

На обличчі Деніела знову промайнула усмішка, і Ділан раптом зрозумів, що він вляпався, вгруз по самісінькі вуха.

— Дякую, — прошепотів Денні. — Я тут майже все. Ми могли б чимось зайнятись, якщо ти все ще хочеш, звісно. Не обов’язково йти у боулінг.

…

Вони спустились до річки. Температура повітря опустилась майже до нуля градусів за цельсієм, і більшість людей, схоже, вважали за краще не пхатися на холод, а провести романтичний недільний вечір вдома.

— Досі не можу повірити, що ти не розповів нам, хто ти такий. — Деніелове дихання зринало хмарками пари та змішувалось із диханням Ділана, доки вони, тремтячи, прямували до університету. — Увесь рік ти дозволяв мені розмовляти з тобою так, ніби ти нічого не знаєш, при тому що весь цей час ти був сином мого кумира.

— Ну, — почав Ділан, стенувши плечима, — це доволі висока планка. Я хотів, щоби ви поважали саме мене, а не бачили в мені лише мого батька. Я витратив стільки часу, аби втілити в життя свій план, а тепер навіть не певен, що сам знаю, хто я насправді.

— Зате я знаю, — одразу ж відповів йому Деніел. — Я знаю, хто ти насправді.

— Та ти що? — хихотнув Ділан. — І хто ж я?

— Ти Вершник. Ти наш лідер. Ти розумний, сильний і дуже хоробрий.

— Гадки не маю, наскільки я хоробрий, — не погодився Ділан, але його відразу ж змусили замовкнути.

— Ти повернувся за мною. Я був їм не потрібен. Вони б вибили з мене усе лайно й залишили помирати. Ти не повинен був повертатись.

— Ні, повинен, — сказав Ділан і зупинився. Він схопив Деніела за руку й розвернув так, аби вони стояли один навпроти одного. — Тобі варто перестати винуватити себе. Це не твоя провина.

— Але …

— Ти. Не. Винен. — Ділан чітко виділив кожне слово. — Скажи це.

Деніел відвернувся.

— Ні. Ні, я не можу цього сказати. Не можу, бо це неправда. В усьому винен лише я.

Ділан ледь здригнув кутиками губ, хитнувши головою.

— Ти знаєш мене, так? Тоді я знаю тебе, Денні. Краще, ніж ти можеш собі уявити. Думаєш, я не бачив, наскільки важким був для тебе попередній рік? Я бачив. Я знав це задовго до того, як Генлі пішла. Я дозволив їй піти, хоча й розумів, що від цього стане тільки гірше. І не зробив нічого, щоб зупинити її, бо не звик до такого. Бути частиною команди. Я не командний гравець. Я хлопець, котрий планував помсту тридцять років. Цей хлопець несповна розуму. І мені він не подобається.

— Ти дозволив їй піти? — запитав Денні так тихо, що Ділан мало не пропустив це повз вуха.

— Це те, про що ти хочеш зараз поговорити?

Денні хитнув головою.

— Ні. Ні. Просто запам’ятовую.

— Я маю на увазі, — продовжив Ділан, — що звик усе планувати, аби потім ви, хлопці, робили що вам скажуть. Я знав, що для тебе — для всіх вас — цього буде недостатньо. Але замість того, щоб прислухатися до тебе, я просто замкнув тебе в чотирьох стінах. Звісно, ти збирався діяти у мене за спиною.

— Мені теж не подобається бути такою людиною, Ділане.

— Знаю. Та я не засуджую тебе, Денні. Я ні в чому тебе не звинувачую. І навіть якщо ти щоночі шепочеш собі це перед тим, як заснути, я хочу, аби ти кожен день нагадував собі, що я тебе не звинувачую. Що я не серджуся на тебе. Ти теж повернувся за мною.

Деніел відвернувся, вдивляючись у вогні міста за річкою, аж допоки Ділан не поклав руку йому на поперек й обережно не повів його геть.

 

Марсель, Березень 2016

Вони зустріли березень у Марселі. І хоч переміна холодної погоди на теплу стала для всіх несподіваною приємністю, проте їх готельний номер, як виявилось, зовсім крихітний —  там стояли лише два великі латунні ліжка та вже на сам вигляд незручний диван.

— Ми з Лулою візьмемо ось це, — Джек кинув сумку на ліжко поруч із вікном.

Денні глянув на Мерріта. Той, здається, закотив очі, перш ніж рушити до дивана.

— Ти оплатиш мені мануального терапевта, Деніеле.

— Я спатиму на дивані, — заявив Ділан. — Все одно ж сплю дуже мало. Меррітте, справді. Поділися з Денні.

До початку роботи залишалося два дні. Всі зійшлися на тому, що краще лягти спати раніше, а обговорення всіх подробиць плану відкласти до завтра.

— Впевнений, що тобі не потрібне ліжко, Ділане? — спитав Мерріт після того, як Денні зник у ванній, грюкнувши дверима голосніше, ніж треба.

Секундою пізніше у душі ввімкнулась вода.

— Звісно, — відповів Ділан. 

Він навіть уявити не міг, яким це чином сон поруч з Деніелом міг би йому зарадити. Мерріт, видно, хотів був щось заперечити, але й