попередження:
в тексті ви побачите неймовірне слово підошв’яний. не хвилюйтесь, такого слова не існує, але мені не подобається підошовний, тому я вигадала це убожество!
мій фік, мої правила, мій канон, мої слова (буквально)
Молоко скисло.
Ніл закрив пляшку та поставив її на стіл. Подумав. Зрештою викинув у смітник. Неприємний запах почав вивітрюватися.
На столі стояла тарілка з сухими пластівцями. За вікном було прохолодно. Годинник методично відбивав час. Була друга година ночі. Весна. Квітень.
І у Ніла не було молока.
Зате була голова, порожня від думок.
Байдуже – і без молока жили.
Він поставив пластівці (прямо в тарілці) на поличку та пішов до холодильника. В холодильнику не було майже нічого. Годинами раніше Робін доїла останню пачку локшини – не те, що Ніл надто хотів знов їсти локшину.
Закривши холодильник, він підійшов до ванни. У ванній нічого не змінилось за останні кілька хвилин. Все так само темно та нудно.
За вікном було тихо. В кімнаті було тихо. На кухні він був один. В спальні була тільки Робін.
У Ніла скисло молоко.
І ще щось дивне в грудях стискалось. Повільно та майже непомітно, немов і не було нічого. Але ця тривожність (чи то не тривожність) розпливалась тілом, аж до самісіньких пальців ніг, та осідала там важким, майже нерухомим вантажем. Важким і нерухомим – а ноги все носили кухнею від одної стіни до іншої.
Холодильник був порожнім – порожньою була і його голова. Думок було багато – навіть занадто – проте Ніл все не міг вихопити одну конкретну, що крутилась в голові. Лишалось тільки спостерігати за роєм всього підряд, що тільки могло залізти всередину.
З Нілом все було гаразд – він був в порядку. Ніл був капітаном лисів, вивчав математику та жив в кімнаті з Робін (тому що Робін звикла до Ніла, а до когось іншого так і не змогла звикнути) (тому що Ніл звик до своїх лисів та Робін, а до інших так і не зміг звикнути). Так і жили.
Та і жили нормально. У Ніла нарешті був дім, сім’я та ім’я. У Ніла було життя та час, аби це життя жити. Ніл хотів жити – проте в голові життя не жилось. В голові він стояв посеред кухні та дивився на тарілку з сухими пластівцями.
Похитав головою:
враз і перед очима знов з’явилась та сама пляшка скислого молока. Точно.
У Ніла скисло молоко.
молоко скисло
скисле молоко
що ж йому робити з цим скислим молоком?
а, може, то і не молоко скисло?
Ніл сидів на підлозі та їв свої пластівці. На кухні було так само тихо та темно – він навіть не ввімкнув світло.
Ніл сидів на підлозі та їв свої срані пластівці. Тому що він хотів поїсти ці срані пластівці. Тому що він Ніл Абрам Джостен, і він мав все право сидіти посеред кухні та їсти ці срані пластівці, що на смак були як підошва кросівок.
– Джостен, – Джостен навіть не сіпнувся на звучання власного імені. В л а с н о г о і м е н і. У Ніла Абрама Джостена було власне ім’я.
А ще причіп дивних думок без якоїсь конкретики.
– Молоко скисло.
Ввімкнулось світло – хай би воно лишалось вимкненим.
Перед очима підозріло розмивалось.
– У мене немає молока, – сонно пробурмотів Ваймак та підійшов до кавоварки.
– Я знаю, – він тицьнув пальцем в пляшку зі скислим молоком, – я своє приніс.
Ваймак кліпнув. І ще раз. А кавоварка так і не ввімкнулась. На одну мить здавалось, що тренер ось-ось просто розвернеться та піде геть спати далі.
Але він не пішов.
Він тільки підстав чашку з полички та налив в неї води. Випив. Постояв. Ввімкнув кавоварку.
Ніл Абрам Джостен закинув кілька ложок підошв’яних пластівців та ретельно їх пережовував. Насолода так і не проходила. Але, здається, на щоці потекла ще одна сльоза.
Сране скисле молоко. Мати завжди казала, що не треба купувати продукти, що швидко псуються.
А Ніл Абрам Джостен швидко псується чи посередньо? За відчуттями Ніл Абрам Джостен вже закінчився. Скиснув. Зник. Загубився.
Звідки він взагалі взяв ці пластівці?
Здається, забрав у Робін. Навіщо їй пластівці, якщо немає молока?
– Ти їси пластівці з водою?
Ніл опустив погляд в тарілку – і дійсно з водою.
– Молоко скисло.
В голові крутились картинки скислого молока. А де думки, що Ніл думати припинити не може? Як він міг розібратися з самим собою, якщо він не може знайти себе.
Що він робив там, посеред кухні Ваймака посеред ночі квітня?
Ніл Абрам Джостен їв свої срані пластівці з водою та відчував теплі сльози на щоках.
А скисле молоко стало останньою краплею в його голові.
Здається, пластівці в гуртожитку він таки розсипав на підлогу, а не насипав в тарілку.
Байдуже. Кому взагалі було діло до цього молока?
– Ти вже казав.
Ніл схмурився – що казав?
А, точно. Молоко скисло.
– Якщо ти знав, – позіхнув, – що у мене немає молока, – позіхнув, – то для чого ти йшов до мене, – позіхнув, – а не в магазин?
Ніл загубив суть питання на другому позіханні.
– Тому що.
Тому що в магазині люди питали дурні питання та лізли зі своїми сраними порадами, які Нілу не потрібні були. Тому що в магазині люди дивились криво на його шрами, а діти шепотіли гучні думки батькам. Тому що тільки на цій сраній кухні Ніл міг розслабитися та не думати про дурні сльози на щоках.
Можливо, Ендрю мав рацію і Ніл дійсно втомився. Замахався. Заїбався. Видохся.
Ніл не втомився – просто його все до чортиків задовбало, і це сране молоко закінчилось в найгірший момент.
Всі дні в голові сплелись в одну купу, з якої й годі було щось дістати зрозуміле. Пробіжка-корт-заняття-корт-господищотутвідбувається-сон. І так кожен день. І так кожен місяць. І так майже рік.
А ще в голові обличчя батька з хворою посмішкою вирішило обжити собі нове місце. Якраз на пару з мамою, що тільки кричала від незадоволення та розчарування, що її син не продовжив бігти, як навіжений, а залишився, отримавши сім’ю.
А ще в грудях росло дивне відчуття відчутності чогось, присутності незносного, відчуття забагато й одночасно замало. Усе навколо Ніла якось розвалювалось, але якщо подивитися навколо, то розвалювався тільки Ніл.
А ще Ніл, бляха, відчував ці срані сльози на своїх очах. Так не мало бути – він навіть плакати не хотів. А плакав.
Не плакав.
Сидів зі сльозами на очах.
Якщо Ваймак їх бачив – бачив – то тактовно нічого не казав.
Ваймак просто пив свою каву та дивився на Ніл, як на галюцинацію. Чи навіженого. Ймовірніше навіженого.
Підошв’яні пластівці на смак були як підошва.
– Чому ти на підлозі? – ще раз спробував Ваймак.
– Тому що.
Тому що.
Ось і відповідь. Ось і причина. Ось і наслідок.
Ось і підошв’яні пластівці.
Ось і Ніл Абрам Джостен.
І Ніл Абрам Джостен сидів на підлозі і їв срані пластівці з водою.
Тому він міг. Адже його батько не прийшов би до нього з сокирою в руках. Адже мати не вернулася б в засрану і зовсім непридатну до життя кімнату з криками, що саме через нього вони й померли б.
Адже тіло матері він спалив на пляжі в Каліфорнії.
Адже батька застрелив Стюарт.
В голові почало з’являтися все більше «адже», і він відчув, що краще було сидіти з порожньою головою.
– Я присяду? – згори спитав Ваймак, показуючи пальцем на місце зовсім біля Ніла.
– Це ж ваша кухня.
Ваймак не сів. Дивився. Пив каву. Дивився. Не сідав.
Ніл на це тільки очі підкотив і сам відсів трохи й бік – не скільки місце звільнити, скільки показати, що не проти.
Ваймак сів, ледве огидливо зиркаючи в його тарілку. Нілу і самому все нудило їсти підошв’яні пластівці на воді. Ніл таки продовжував їх жувати та навіть ковтати. Ваймак на його потуги тільки простягнув руку, точно показуючи, що не проти сам відставити тарілку підошв’яних пластівців. Ніл тарілку притиснув до себе та продовжив жувати.
Це в будь-якому випадку краще за будь-яку страву в домі в Балтиморі.
– Можу дати пораду, яка тобі нахуй не потрібна?
– Нахуй? – запхнув ложку підошв’яних пластівців, прокручуючи господи та коли вони ж нарешті закінчаться в голові. – Давайте.
– Ти абсолютно не в порядку.
Ніл засунув у себе останню ложку сраних пластівців і з насолодою, яка так ніколи не настала, прожував всі до єдиної.
На слова Ваймака він спробував посміхнутися, але замість цього тільки руку притиснув до губ, аби вони точно не осяяли його обличчя спогадом про батька. Ваймак це помітив. Не прокоментував. Він пив каву та дивився куди-небудь, аби не на Ніла.
Подумки, Ніл дякував тренеру, що він зрозумів. Замість слів він поставив тарілку на стіл та вперся поглядом вперед. Там попереду була стіна. А в Ніла щоки – в сраних сльозах.
І молоко скисло.
Він був не в порядку. Це видно було навіть сліпим. Це можна було почути навіть глухим. Це міг зрозуміти навіть Ніл Абрам Джостен.
– Це не порада, а факт.
Ваймак повернувся в бік Ніла. В його погляді плавало щось дивне і майже незнайоме для Ніла.
В очах Ваймака була гордість. Ніби визнання, що він не в порядку, було неймовірним досягненням. Для його матері неймовірним досягненням було б визнання, що він був в порядку.
Але Ніл не був в порядку. І тарілка підошв’яних пластівців як ніколи підкреслювала цей факт.
Срань господня, це все тільки через пляшку скислого молока. І Ніл прекрасно розумів, що пляшка скислого молока взагалі не була причиною чого-небуть.
– Моя порада, що і завжди, – ще один, останній ковток кави, – тобі потрібна допомога. Бо наступного разу ти підеш корову доїти.
З його губ зірвався перший сміх. Сльози в очах все ще стояли, але витерти їх – визнати, що він плакав. Натаніель Абрам Веснінскі не плакав. Ніл Абрам Джостен не плакав. Сльози – пуста трата часу та шанс отримати нову порцію шрамів.
У Ніла Абрама Джостена шрамів було і так достатньо.
Ваймак за сльози не бив. Ваймак взагалі про сльози мовчав, ніби їх і не було. Ніл хотів подякувати. Ніл не дякував. Ніл сміявся.
– Я ніколи не доїв корову, – зате вбивав. Не те щоб це було важливо.
Ваймак скосив на нього погляд:
– Можливо, тобі це не завадить.
Можливо.
А можливо, йому треба зібрати сили в кулак.
Так вони й сиділи на підлозі з порожньою чашкою з-під кави між ними. Так і сиділи, допоки в один момент Ваймак не встав з буркотливим:
– Вставай, Джостен, у нас сьогодні ночівля.
– Ми читатимемо страшилки? – сльози висохли, залишаючи неприємну сухість на очах.
– Твоє життя – то одна велика страшилка.
Нілу не було чим заперечувати.
Коли ж він лягав, сонце за вікном почало вставати.
А вранці на столі стояла пляшка з молоком. Свіжим.
скисле молоко можна замінити на свіже
чи можна замінити ніла на свіжого?
Знайома фігурка з аеропорту. Він допомагав Ендрю обирати цей подарунок для Бі.
– Чай чи гарячий шоколад?
Ніл ненавидів шоколад:
– Шоколад.
Бі на це задумливо посміхнулась, ніби очікувала на цю відповідь. Заварила ж вона і те, і те.
Ніл намагався збіситися на неї. Вийшло тільки сповзти вниз диваном. До кінця сесії він точно опинився б на підлозі.
На стіл вона поставила дві чашки – одна з шоколадом, який Ніл терпіти не міг, для Ніла та друга з зеленим чаєм, який Ніл обожнював, для Бі.
– Можем помінятися, – запропонувала Бі, на що Ніл вперто схопив шоколад.
Господи чого ж воно таке солодке? Але Ніл Абрам Джостен вперто пив сраний гарячий шоколад.
– Отже, Ніле, можеш розказати, що конкретно тебе привело до мене?
В погляді Бі не було жалю чи зневаги. Вона дивилась на його вибрик хіба що з легким подивом та забавою. Вона точно бачила щось, що не бачив сам Ніл. Не кидала в обличчя і точно не використала б проти нього самого.
Цього мало, аби довіряти, але якщо Ендрю зміг довіряти Бі, то, мабуть, Ніл теж зміг би впустити її на трошки? Зовсім трошки, допоки батько з матір’ю зникнуть з голови, а шрами перестануть горіти навіть від власного дотику.
З чого ж почати?
З початку.
– Молоко скисло.