Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Тобі 6.
Ти біжиш у занадто великих для твоїх ніжок дутиках і стрибаєш в замети. Обличчям. Сніг вмить опиняється у всіх можливих зашиворотах і запазухах, і, можливо, ти потім захворієш, але тобі 6, і зараз тобі жарко і весело, а «потім» буде потім.
- Томмі! - тебе кличе найкращий друг, ти виймаєш обличчя із замету…
І в нього прилітає сніжок.
- ТУББО!
- Ой, вибач, я випадково! - друг, всупереч своїм словам, сміється до заїкання. Хоча, наскільки ти знаєш Туббо, він справді випадково.
А навіть якщо й ні, твоїй безмежній зимовій радості це не завадить.
Ти піднімаєшся і біжиш. Туббо скрикує і від тебе тікає.
Ви вдвох мчите через вулицю в снігу і з гірляндами на кожному другому дереві й будинку, настільки світлу, що навіть твій страх темряви не здатен встояти перед цим сяйвом.
Ви добігаєте до кінця вулиці, після якого починається ліс. Ви не зупиняєтеся. Уже ніхто нікого не наздоганяє, ви просто смієтеся до болю в горлі від морозу, не помічаючи, як постійно шморгаєте носом. Лише коли ти після бойового кличу (не зрозуміло на кого спрямованого, але з такою гучністю - може, й на весь світ), що злякав зграйку горобців, закашлюєшся, Туббо зупиняється, щоб притримати тебе за плече й схвильовано мовчки зазирає в обличчя. Ти, не перестаючи кашляти, махаєш рукою, мовляв, дурниця, і знову смієшся. Туббо підхоплює.
У пуховиках ви обидва маєте вигляд коротколапих ведмедиків, до жаху смішних, але тобі 6, і ви здаєтеся самі собі найкрутішими людьми в цьому світі, долаючи дикий сніг і добираючись до гірки.
- Туббо, давай скотимося?
- Давай! - ви лягаєте на бік, абсолютно не розраховуючи, чи не докотитеся ви в якесь дерево.
Докотилися. У кущ. Задихаючись від реготу і намагаючись не проколоти очі, ви вилазите і потрапляєте на лісову дорогу. На ній ліхтарі, сучасні й один єдиний старовинний, чорний, інкрустований, оповитий плющем (тим, що від плюща залишилося після осені).
- Вау, - вигукуєте ви вдвох, уперше не зі сміхом і шумом. Просто підходите до нього. Ти простягаєш долоню до стовпа, заворожено, несвідомо…
…Рукавиця з льодом на ній прилипає…
- Туббо, блін, допоможи!
Ви відліплюєте тебе від ліхтаря. І далі дивитеся. Дивитеся, як його жовте світло зі скляних «віконець» підсвічує сніжинки, що починають падати. Красиво. Ти висовуєш язика, а Туббо піднімає руку.
- Томмі, ти пам’ятаєш?
- Що?
- Про сніжинки.
- Що їх не можна їсти?
- Ні, - друг абсолютно не звертає увагу на те, що ти їси сніг. За це ти його і любиш. - Що якщо сніжинка не розтане в руці, поки годинник б’є 12 на Різдво або Новий рік, то твоє бажання обов’язково здійсниться?
- Так? Ти думаєш, нам дозволять вийти о 12-й на вулицю? - ти сумніваєшся.
- Давай сильно попросимо? - Туббо опускає руки, повні сніжинок, і повертається до тебе.
Тобі 6. Ти, ще секунду намилувавшись падаючими пластівцями в штучних, але таких приємних променях, повертаєшся до нього і з бандитською посмішкою киваєш.
***
Тобі 15. Ти вже не віриш у Санта Клауса, але тобі й ні до чого. У тебе з’являються нові друзі, яких ти заробляєш чесною працею, йдучи круто поворотною і непростою доріжкою підлітка.
Твій новий друг розповідає тобі про світ, про країни, краї, тварин. Чомусь він дуже ненавидить мурахоїдів, яких ти бачив тільки в зоопарку, але не можеш заперечувати, що він не бачив їх у дикій природі (або навіть не жив серед них) цей новий товариш, Вілбур.
Вілбур грає на гітарі, ти розповідаєш про це Туббо, і ви вже втрьох друзі.
Вілбур дуже цікавий і розумний. Звісно, це тому що він старший за тебе на вісім років. Але, на відміну від багатьох інших дорослих, Вілл цікавий. Він… незвичайний.
Це найправильніше слово.
Сказати по правді, він дуже багато чого тебе вчить. Про життя, про свободу, розповідаючи, чому йому в такому віці вже важливо знати права та історію.
Тому що історія завжди повторюється.
Ти обожнюєш те, що можеш назвати його своїм другом і що, найголовніше, не тобі з ним, а йому з тобою цікаво.
Тобі 15, і ти в ці непрості підліткові роки знаходиш старше плече.
І вперше за багато років ти посміхаєшся на Різдво, нахабно йдеш на вулицю в ніч, де дуже вчасно пішов лапатий, і рівно опівночі затискаєш сніжинку в долоні, чого вже дуже давно не робив із таким теплом.
Бажання разом зі сніжинкою переходить у новий новий рік за церковним календарем. Ти заплющуєш очі і вдихаєш на повні груди носом (не ротом. Уже виріс, щоб «потім захворієш» більше не було порожньою абстрактною нісенітницею).
***
Тобі 16.
Ти щойно віддав свій найцінніший скарб в обмін на незалежність Л’Манбурга: свої 2 музичні диски.
Ти смієшся разом із Вілбуром, Туббо і Фанді, сином Вілбура, тому що Вілл, нині президент Вілл, закінчив писати декларацію незалежності.
У тебе змішані почуття.
Вілбур каже: «Я пишаюся тобою, Томмі».
Ти переконуєш себе, що справді можеш пишатися собою. І віддаєшся на радість новоспечених, уже офіційно, співгромадян.
Підліткові роки все ще не прості. Доріжка життя круто повертає, і цього року надто часто і надто круто.
Але з найкращими друзями ти віриш, що все по плечу.
І що твоя віра у здійснення бажань не така вже й дурна, раз вони здійснюються.
Тобі 16. Ти ще не знаєш, наскільки наївний.
***
Ти дивишся за море, туди, і намагаєшся зрозуміти, як за менш ніж півроку все так повернулося. Що ти, віддавши все заради своєї країни, тепер вигнаний з усього центрального світу, з будь-якої цивілізації, змушений проводити час у нерегулярній компанії Гостубура - скромної доброї примари Вілла, повної протилежності його живого образу, - та єдиній регулярній компанії друга Дріма.
Вони ж друзі.
Ти дивишся за море і думаєш про Туббо. Ех, як там йому президентом? Чи пам’ятає він його? Чи достатньо він відпочиває на посаді президента Нового Л’Манбурга? Ти стискаєш у руці компас, що вказує вперед. Дрім мовчазним яструбом стоїть збоку.
Тобі за комір падає якась крижано-холодна крапля. Сніжинка. Ну звісно, тепер знову грудень. І скоро знову Різдво.
Тебе не пускають на Дрім СМП. Тільки в Незер. Ти стоїш на мосту над гарячою-гарячущою вогняною лавою, і - тобі ніколи не було так холодно на душі.
Ти нахиляєшся вперед.
Дрім штовхає, майже б’є тебе від краю.
- Тобі поки що не час помирати, Томмі.
Ти порожнім поглядом проводжаєш попіл, що нагадує сніжинки, але несе в собі тільки сірість, невеселість, зламаність…
- Мені ніколи не час помирати.
…смерть…
Рука підхоплює частинку попелу, і він вмить розсипається.
Тобі 16, і ти кілька разів майже помер у цьому грудні, апатично, навіть не помічаючи цього.
Настає Різдво. Ти один. Тобі 16. А лиш цього року ти знову понадіявся на щастя.
***
Тобі 17. Ти не віриш у здійснення бажань. Твій заклятий ворог Дрім утік із в’язниці з тим же, хто допоміг вселити бажання жити після вигнання минулого грудня.
Воскреслий Вілбур, слабо кажучи, трохи з поїханим дахом. Він каже, що ніколи не заподіє тобі шкоди і не збреше.
Ти віриш.
Тому що - ти відмовляєшся зізнаватися навіть собі - хочеться вірити. У старше плече майже брата, з яким ви пройшли революцію, війни… Ти не сподіваєшся. Надія - це слово більше не має значення в цьому світі. Ти просто йому віриш.
Ти бачиш, як світ майже помер. Усі загрузли у сварках, тож вулиці залишалися порожніми. Ніхто не хотів даремно ворушити попіл минулих воєн, порушуючи хоч прийнятну тишу світу.
Але що померло точно, так це віра в твоє бажання: «нехай я буду щасливим».
***
Тобі 18. Ти усвідомлюєш, що став настільки схожий на названого старшого братика, що перейняв собі його параною. Навіть якщо він уже остаточно пішов із твого життя.
Ти не можеш нічого вдіяти зі своїм страхом і відчуттям, що за тобою постійно стежать.
Хоча стежиш якраз ти.
- Ми повинні вбити Дріма. Це єдиний вихід, - ти кажеш Туббо, і сам намагаєшся повірити у свої слова. Що знову «вбити Дріма» спрацює, цього разу точно спрацює.
Тому що тобі не страшно.
Брехня.
Туббо вдається переконати. Туббо, здається, не бачить ніякого світла, крім Томмі. Тебе. І готовий піти на безмежну жертву заради тебе, його єдиного друга назавжди, який у нього залишився.
- У нас все вийде. Тому що цього разу я не боюся.
Туббо піднімає на тебе вицвілий погляд. Здається, за тоном розуміє, що ти насправді не хотів сказати.
«Мені страшно завжди, я звик, тому мені все одно. Але все ж я хочу цього позбутися».
Туббо піде за тобою на край світу.
Ти не сумніваєшся: ти за ним теж.
Ви потрібні одне одному однаково сильно. Просто він тобі - для допомоги, а ти йому - бо в нього немає інших прив’язаностей.
***
Ти приходиш під ліхтар. Зараз не зима і немає снігу, але ти знаходиш його точно. Старовинний, чорний, інкрустований.
Тільки роки явно не пощадили його. Плющ заріс страшенно. Стовп десь покрився іржею. Не всі скляні панелі цілі. Лампа, здається, на останньому подиху.
Ти усміхаєшся, згадуючи, що й тебе роки не пощадили. Біла сивина в чубчику. Шрами, брудний одяг.
Ти довготелесий і худий зовсім не схож на те ведмежа, що колись знайшло цей стовп. Життя (і смерть) його добряче пошарпало.
Тобі 18. І завтра ти помреш.
Як герой. Як казав Техноблейд.
Видно, героям справді не покладено «довго і щасливо». Не тільки «щасливо» (що ти вже давно прийняв), а й «довго».
***
Тобі 18.
Ти нарешті, нарешті розумієш не тільки підсвідомо, що світ не чорно-білий.
Вілбура немає. Старшого плеча, що колись навчив революції, немає.
Ти вперше розумієш свого ворога.
Дрім виглядає розбитим. Ти дивишся на нього і переконуєшся, що цей світ не був святом ні для кого.
Ти віриш, що, можливо, вперше в них усе може бути добре.
Поки виття сирен не нагадує, навіщо він тут.
«Щоб забрати Дріма із собою в могилу».
- Дрім, - ти щиро скрушаєшся.
Ти завжди був щирий. Але вперше ти щиро вибачаєшся перед Дрімом:
- Мені так шкода…
Гуркіт. Біле світло.
Тобі 18, і ти помер не героєм.
Тобі 18, здається, якщо тебе не обманюють відчуття. Ти почуваєшся так само чудово, як це описували: молодий для будь-яких звершень, але вже хоч якось мудрий.
Ти - щасливий юний дорослий.
Котрий не соромиться з друзями творити цілковиту дич.
Ви притягаєте на базу ялинку, ледь не вбившись і дивом не виколовши собі очі і не відрубавши нічого, але регочучи до задухи. Ви наряджаєте красуню величезним натовпом.
- Дрім, подай-но зірку!
Зірка летить, але слава богу не падає, твої руки її вчасно перехоплюють.
- Дрім! - ти балансуєш на драбині, що непросто при сміху. - Я ж не сказав жбурнути, трясця!
- Так? Ти б попереджав.
- В сенсі?!
Дрім усміхається і повертається до розплутування гірлянд. Його обличчя при цьому набуває смішного виразу задумливо-насупленого кота. Сьогодні Різдво (так, вони вирішили поставити ялинку прямо в день Різдва, не раніше; що поробиш, щаслива молодь), і Дрім зробив виключення, вирішивши сьогодні не носити маску, щоб посміхатися разом з усіма.
Ти приймаєш від Дріма гірлянду, якою намагаєшся у відповідь за зірку завуздати блондина, але хлопець має нечесну перевагу - тверду землю, а не стрьомну драбину, тож тобі доводиться відмовитися від цієї ідеї. На поки що.
Твоя робота закінчена. Ти забрідаєш на кухню, допомагаєш зробити 2 бутерброди й один з’їдаєш, потім до майстерні з подарунками, обходиш стороною чужі й перевіряєш ті, що ти зробив для друзів.
Санта Клауса не існує. Але ви все одно отримуєте подарунки. Просто тепер ви - Санта Клаус.
Робити подарунки місцями приємніше, ніж отримувати.
І веселіше. Все ж яка це чудова нагода зробити пранк!
Подарунки на місці (куди б вони поділися, ну а раптом. Ти про себе жартуєш, що це параноя. Жарт чомусь не подобається самому собі). І ти вирішуєш прогулятися. З цією метушнею не вистачає елементарно повітря. Уже стемніло, якраз помилуєшся, що ви начудили вдень з ілюмінацією.
А начудили диво дивовижне. Ти підозрюєш, що ваша, взагалі-то головна красуня-ялинка, на такому тлі не буде здаватися настільки вражаючою.
Від жовтих і синіх незерських смолоскипів і ліхтарів у землі та різних кольорів гірлянд на будівлях і кожному другому дереві сліпнуть очі. Вулиця настільки світла, що навіть страх темряви у тих, у кого він, можливо, є, не здатен встояти перед цим сяйвом.
Тобі здається, що колись ти боявся темряви. І що саме зимові свята та сніг навчили не боятися.
Але не пам’ятаєш точно.
Ти доходиш до кінця житлових кварталів, після якого починається ліс. Не зупиняєшся, навіть якщо в темряві можуть бути монстри й дикі звірі. Чомусь туди тягне, і настрій готовий пробити небеса. Ти прискорюєш крок, ніби в тобі крутиться якийсь нетерплячий звір. Чомусь крізь цю темряву хочеться бігти.
І ти кажеш собі: «Біжи».
І ти біжиш.
З гілок іноді падає сніг і лоскоче загривок. Ти смієшся, до болю в горлі від морозу, не помічаючи, як починаєш шморгати носом.
Ти добігаєш до краю невеликої гірки і, набираючи повітря на всі груди, кричиш, розлякуючи горобців. Ліс підхоплює бойовий клич. Ти усміхаєшся. Піднімаєш руки і збігаєш по гірці…
…звісно ж послизаючись і прилітаючи обличчям у сніг.
Не особливо приємно.
Ти драматично вдаєш із себе тяжко пораненого (перед ким, перед оленями?) і перевертаєшся на спину, глибоко дихаючи і відчуваючи, як радість так само швидко повертається в твоє тіло, як і пішла від фіаско.
Говорили йому не падати обличчям у бруд, ну він і не впав у бруд. Він упав у чистий, свіженький сніжок.
Бічний зір вихоплює жовте світло, хоча так далеко від бази вже начебто не повинно нічого бути.
Ти піднімаєшся і обтрушуєшся. Усе ж застудитися не хочеться. Ти же не шестирічна дитина.
Жовтим світлом виявляється старовинний ліхтар. Точніше, виявляється, що це старовинний ліхтар, оточений багатьма іншими, і такими ж старовинними, і новішими. Хто зробив і освітив цю доріжку?
Ти швидко розумієш, що відповісти тобі нікому, та й не треба тобі це насправді знати. Нехай буде таємниця, магія. Тобі 18, і ти хочеш вірити і сподіватися на дива.
Ти підходиш до ліхтаря, оповитого плющем (тим, що від плюща залишилося після осені). Ліхтар чорний, інкрустований. Рука простягається лягти на стовп, і ти не противишся бажанню. Рукавиця трохи прилипає, але це навіть весело.
Помічаєш тільки зараз, що пішов сніг. У штучному світлі він дуже красиво блищить. Кожна окрема сніжинка переливається по-своєму. Красиво. Ти висовуєш кінчик язика і дозволяєш собі зловити рівно одну сніжинку.
Ти занадто дорослий і гордий, щоб їсти сніг купами з землі. Але з високої вежі ти плював на тих, хто забороняв їсти свіжі сніжинки.
***
Опівночі ви виходите під відкрите небо. Якимось чином там і зірки, і снігопад.
Ви вголос рахуєте секунди. Ти стискаєш долоню зі сніжинкою. Колись хтось тобі сказав, що, якщо вона не розтане, поки годинник б’є 12, бажання обов’язково здійсниться.
Ти переглядаєшся з Дрімом, він помічає твій погляд, дивиться на твій кулак, усміхається і сам показує зімкнуту долоню.
Ти відчуваєш дике тепло від того, що ви розділяєте таку дитячу забаву.
Тобі все подобається. Ти щасливий. Ти нарешті щасливий.
Сніжинка не тане. Твоя віра і надія як ніколи міцні і великі, але також як ніколи легкі. Вони змішуються з цими ж почуттями всіх співмешканців цього світу. Легкими почуттями простих людей. Простих щасливих, сповнених життя і радості людей.
Тобі 18. Ти, як мрійлива дитина, милуєшся падаючими пластівцями в штучних, але таких приємних променях. З бандитською посмішкою, немов у 6, ти готовий до нового року.