— А такий гарний був ранок, — бурчить Стайлз, навіть не привітавшись, з невдоволеною міною вмощуючись у кріслі навпроти Лідії. — Ні, чесно, то був пречудовий ранок.
— Але?.. — знуджено запитує Лідія.
Вона навіть не зиркає на нього, продовжуючи натомість стискати в руці червону ручку та перевіряти тести.
— Але потім я дізнався, що всі мої студенти з «Біо 424» перевелись на інший курс. Ну, всі окрім п’ятьох, — скаржиться він, змахуючи руками в повітрі, а тоді знову безвільно опускаючи їх назад, на стілець. — Всі, крім п’ятьох, Лідіє. П’ятьох. Мені довелось його скасувати.
— Вони перевелись на інший курс? — перепитує Лідія, зводячи на Стайлза зацікавлений погляд.
І він не може не пишатися собою, бо знає, він — хороший викладач, гаразд? Він молодий, повен ентузіазму, а ще йому немає рівних у запам’ятовуванні імен. Та й узагалі, епігенетика — це просто словами не пояснити як круто. Отож причин для того, аби бодай хтось із студентів втік, немає жодних, а тим паче щоб це зробили вісімдесят відсотків групи.
— Кажеш, ти мав читати «Біо 424»? — продовжує Лідія, із задумливим виразом обличчя постукуючи ручкою по своїх ідеально нафарбованих губах. — Понеділок, середа та п’ятниця о восьмій ранку?
— Ага, — Стайлз підозріливо скошує на неї погляд.
Вона явно знає щось, чого не знає він.
— Коли ти востаннє був на кафедрі англійської? — на її обличчі розквітає небезпечна посмішка, котра Стайлза водночас і збуджує, і лякає.
— Гадки не маю. А що? — насупившись, настороженно запитує Стайлз.
Питання, чесно кажучи, досить дивне.
— У нас новий викладач. В нього заняття поставлені на ті ж години, що й твоя «Біо 424», — відповідає Лідія, ніби це повинно все пояснити.
Коли б це вона проводила заняття у ті ж години, коли й він, то Стайлз ще б міг зрозуміти людей, котрі вирішили б змінити клас. Але ж всі його студенти з курсу біології перевелись на курс англійської літератури. Певно, Лідія забула випити вранці кави.
— І як одне стосується другого? — Стайлз спантеличено зводить брови, на переніссі гидливо морщачи носа.
— Піди й сам глянь, — в її очах усе ще мерехтить той небезпечний блиск, а на губах грає хитра весела посмішка. — Заняття проходять в авдиторії номер двісті сорок в ЦАШ.
— А ти звідки знаєш? — допитується Стайлз, бо ну справді, усе стає щораз то заплутанішим.
— О, мені випала нагода посидіти на лекції сьогодні вранці, — зізнається Лідія, але її голос звучить надзвичайно задоволено, без краплі провини чи бодай збентеженості. — Не зовсім мій тип, але я більш ніж розумію твоїх студентів.
— Англійська — не твій тип? — питає Стайлз в повній прострації.
— Просто піди туди, — Лідія зітхає й робить такий вираз обличчя, коли здається, ніби вона закочує очі, хоча вона й дивиться просто на нього. — Потім мені подякуєш.
Стайлз невдоволено пхикає, проте витягнути з Лідії більше інформації навіть не намагається — якщо у нього бодай колись і були шанси, то зараз їх немає. Вони міняють тему — Стайлз киває з розумінням, коли Лідія починає нарікати на особливо тупоголових студентів. Він не заздрить їй ні на крихту — якимось чином вона застрягла на викладанні вступного курсу біології, а це, господи помилуй, дві-три сотні студентів щосеместра.
Але таємничий курс англійської не виходить йому з голови. Тому, замість того, щоб спокійно спати у себе вдома, він безцільно тиняється Центром Англійської Шеппарда, намагаючись згадати, який там, Лідія казала, має бути кабінет. Це десь на другому поверсі, він певен, але…
— Бачу, Ви загубились, — лунає голос, і Стайлз мало не підстрибує з несподіванки.
Він різко розвертається. Відповідь крутиться на кінчику його язика, але всі думки з голови мов вітром видуває, коли він бачить свого спасителя. Бо, бляха, йому треба частіше губитись, якщо його рятуватимуть такі хлопці. Стайлз облизує губи, намагаючись зметикувати, що відповісти.
— Забув номер авдиторії, — нарешті вирішує він, посилаючи хлопцеві найчарівливішу зі своїх усмішок.
Матір божа, він сподівається, той любить генетиків, котрі виглядають як закінчені ботани. Стайл не впізнає його, але той виглядає занадто дорослим як на студента. Може, новий викладач?
— Який курс? — питає Містер-Гарячий-Хлопець, трохи дратівливо й, на превеликий жаль для Стайлза, абсолютно не зачаровано.
— О, ну, — Стайл червоніє від усвідомлення, що не знає назви. — Я не певен. Знаю лише, що починається о восьмій і що веде його новий профессор.
— Тобто Ви навіть не знаєте назву курсу? — питає той.
Стайлз трохи кривиться, бо, гаразд, ймовірно, йому все ж вартувало зазирнути у розклад. Та він ніби як був зайнятий тим, що мусив повідомити всіх своїх студентів з «Біо 424», котрі залишились, що курс скасовано. Тепер йому доведеться вигадувати, яким таким чином він має впхати курс у наступний семестр і як перекроїти весь його науковий графік так, аби не втрачати часу задарма. Зимовий семестр зведе його в могилу.
— Останнім часом я був трохи зайнятий, перепрошую дуже, — пхикає Стайлз, схрещуючи руки на грудях. — Тепер Ви знаєте, про який курс йде мова, чи мені продовжувати, як ідіот, заглядати у кожну божу кімнату на цьому поверсі?
— Ходіть зі мною, — каже той, і, вау, Стайлз гадав, що Лідія єдина, хто вміє робити цю штуку із закочуванням очей, насправді не закочуючи їх. Напевно, у всіх гарячих хлопців та дівчат це щось вроджене. Або, як варіант, цей вираз обличчя придуманий спеціально для Стайлза — аби показати всю глибину обурення та зневаги до нього. З іншого боку, Сайлз і сам полюбляє закочувати очі.
Він все ж крокує за хлопцем, і то лише тому, що до початку лекції залишилось не так багато часу, а він сам добре знає, як це дратує, коли ти намагаєшся проводити заняття, а потік запізнілих студентів усе ніяк не закінчується. Кабінет, до котрого заводить його Містер-Гарячий-Хлопець, більше схожий на звичайний шкільний клас, ніж на лекційний зал. І, в принципі, якщо врахувати, які саме це заняття, це не так вже й дивно.
Що його справді дивує, то це те, скільки всередину натовклося люду. По правді, Стайлзу доводиться незграбно стояти під задньою стіною, бо всі парти зайняті. Дійсно, що ж тут має бути аж такого неймовірного, щоб…
— Для тих, хто тільки-но перевівся на цей курс, а також тих, хто вирішив, що перше заняття не таке вже й важливе і його можна пропустити — мене звати професор Гейл, — оголошує Містер-Гарячий-Хлопець, ставши перед класом та окидаючи присутніх незворушним поглядом. — Ласкаво просимо на курс «Англ 346: Американські письменники».
Ох, вау. Схоже, у Стайлза відвисає щелепа, а очі розширюються від потрясіння. Тому що, боже милостивий, здається, Стайлз знає, чому його студенти перевелись. Чорт забирай, та коли б він сам був студентом, то теж би перевівся. Звісно, хлопець — тобто професор Гейл — в коридорі теж виглядав гаряче. Але цей його тон просто зараз… від цього тону Стайлзу хочеться одразу ж впасти на коліна, і він абсолютно певен, що серед присутніх цього хочеться не лише йому.
— Отже, як ви всі знаєте з навчальної програми, перший твір, який всі повинні були почати читати — це «Прощавай, зброє!» Ернеста Гемінґвея, — продовжує професор Гейл, розвертаючись до дошки, щоб написати головні тези про автора. — Гемінґвей був одним із найвпливовіших і, беззаперечно, одним з найвидатніших американських письменників двад…
Стайлз не може стриматись щоб не пирхнути. От просто не може та й все — не тоді, коли хтось називає Гемінґвея «одним з найвидатніших американських письменників».
— Маєте що сказати, містере?.. — питає професор Гейл, повертаючись та дивлячись просто на Стайлза. Серйозно, як він взагалі це розчув?
— Стайлз, — відповідає він, посилаючи Гейлу трохи зарізку посмішку. — Просто, ну… Гемінґвей? Серйозно?
— Маєте якісь проблеми з Гемінґвеєм? — кидає Гейл, зводячи брови, явно не вражений його відповіддю.
— Тобто окрім того, що хлопака буквально був ходячим втіленням фрази «жодних геїв в нашій хаті»? — продовжує співати своєї Стайлз, і на мить йому здається, що куточки губ Гейла сіпаються у натяку на посмішку. — Та серйозно, американське суспільство цілком собі могло б обійтися без його внеску в сексизм та ідеал цього його образу альфа-самця.
— Однак це все одно не відміняє того факту, що його стиль письма… — починає Гейл, та Стайлз перебиває його коротким смішком.
— Тобто через те, що він гарно писав, можна закрити очі на суспільний посил та наслідки впливу його книжок? — заперечує Стайлз, і не може перестати насолоджуватись ти, як Гейл невдоволено супиться. — Чогось вартує лише та книга, котра несе в собі щось значуще.
— Тобто Ви хочете сказати, що сімдесят відсотків світової літератури можна викинути у смітник? — допитується Гейл, втупившись у Стайлза пильним поглядом. — То може «Гаррі Поттер» теж не вартий Вашої уваги?
— Та господи, «Гаррі Поттер» — це про силу любові та про те, що ти можеш сам обрати собі сім’ю, — кидає у відповідь Стайлз, примруживши очі, бо ніхто не має права ображати Поттера у його присутності. — А Гемінґвей писав лише про чоловіків-алкашів та жінок, котрі постійно плачуть.
— Що ж, тоді, містере Стайлз, я певен, Ви зможете розповісти мені все про вашу ненависть до Гемінґвея на наших наступних заняттях, коли ми почнемо справді заглиблюватися в книгу, — відповідає Гейл, шкірячи зуби.
— Навіть не сумнівайтесь, — ледве витискає Стайлз, і то лише тому, що усвідомлює — троє студентів з його минулорічного курсу біоетики дивляться на нього так, ніби його взяли та й підмінили на якогось злого двійника.
А що йому ще сказати? Схоже, завдяки професору Гейлу все найкраще у ньому так і проситься назовні.
Минає трохи більше доби перш ніж Стайлз знову зустрічає професора Гейла. Не те щоб навмисно. Чесно кажучи, правильніше буде сказати, що минає трохи більше доби, перш ніж Стайлз налітає на професора Гейла. Буквально.
— Дідько! — викрикує він, коли зашвидкою звертає за кут коридору й зустрічається віч-на-віч із Гейлом.
На жаль, той виглядає так само захопленим зненацька, як він сам. І перш ніж Стайл встигає бодай трохи стишити ходу, вони врізаються один в одного. Оберемок із папок, що його тримав у руках Гейл, розлітаються підлогою, і Стайлз мало не летить за ними вслід — його струнке тіло явно не конкурент професору «я-ходяча-гора-м’язів» Гейлу. Та перш ніж він встиг би розквасити обличчя, Гейл оповиває його талію рукою, утримуючи його від падіння.
— Хей, — мимрить він знічено, зсуваючи перекособочені окуляри назад на перенісся. Чорт забирай, та коли б він лише знав, що сьогодні зіткнеться з професором Гейлом, то одягнув би свої контактні лінзи. — Непогана… ммм… реакція, професоре Гейл.
— Дивіться уважно, куди йдете, містере Стайлз, — каже той після хвилинної мовчанки, а тоді прибирає руку з його талії — так швидко, ніби обпікся.
— Просто Стайлз, — поправляє він Гейла, все ще приголомшено витріщаючись. — Так мене звуть.
— Батьки назвали вас Стайлзом? — Гейл супить брови так, що між ними залягає зморшка.
— Це прізвисько, — пояснює Стайлз, червоніючи та опускаючи погляд на розкидані підлогою папери.
Він відчуває, як щоки починають пашіти ще дужче при одному лише погляді на безлад, котрий він тут учинив. Він швидко опускається навпочіпки, аби допомогти позбирати усе.
— І яке ж ваше справжнє ім’я? — питає Гейл, також присівши й збираючи папери.
— О, таке потворне поєднання звуків навіть ворогу не побажаєш почути, — віджартовується Стайлз й завмирає, підіймаючи черговий аркуш. А тоді стискає губи, коли пробігається поглядом по рядках. — Чекайте, це що, дійсно ваш список літератури на курс? Будь-ласка, скажіть, що ні.
— А що з ним не так? — цікавиться Гейл, і в його голосі чутно легке роздратування.
— Ви що, дійсно не бачите жодної проблеми в тому, що всі ці книги написані білими гетеросексуальними чоловіками? — кидає у відповідь Стайлз з байдужим виразом обличчя. — А живих узагалі можна на пальцях перелічити — лише один з п’яти.
Гейл втуплується в нього напруженим, нечитким поглядом, і Стайл вже починає вигадувати виправдання, аби не накликати на себе його гнів. Та ледве він встигає розтулити рота, як той всміхається.
— А які книги обрали б ви? — в голосі Гейла не вчувається ні рвіння поскубтися, ані бажання захиститися, і це збиває Стайлза з пантелику. — Коли б самі складали розклад курсу.
Стайлз очманіло очима кліпає. Дивиться на нього мить, перш ніж відвести погляд й закусити губу, міркуючи над питанням.Чесно кажучи, це досить складно, тим більше враховуючи, що останній близький контакт з англійською Стайлз мав ще на другому курсі. Отож йому доводиться напружити мізки, аби витягти на світ божий доречну відповідь.
— Щось із Шермана Алексі, — врешті мовить Стайлз повільно, ніби намагається дати раду своїм думкам. — «Політ», гадаю.
— Гарний вибір, — у голосі Гейла вчувається схвалення, і Стайлз ледве стримується, щоб не затремтіти. — Що ще?
— «Найблакитніші очі» Тоні Моррісона, — продовжує Стайлз, набравшись достатньо впевненості, аби знову глянути на Гейла. — «Над зозулиним гніздом» Кена Кізі.
— Щасливі історії, — пирхає Гейл, проте на його губах все ще грає ця крихітна усмішка, а погляд сяє цікавістю.
— Ой, та можна подумати, «Лоліта» чи «Колиска для кішки» чимось кращі, — глузує Стайлз, проте відчуває, що куточки його губ теж розтягуються в усмішці. — Добре, а як тоді щодо «Дивного випадку з собакою вночі»? Кінець там напівщасливий.
— Геддон британець, — виправляє Гейл, продовжуючи зосереджено на нього дивитись. Стайлз починає нервувати не на жарт. — А наш курс про американські романи, пам’ятаєте?
— Бляха, — лається Стайлз, вкотре закушуючи губу. — Ем, що ж. «451° за Фаренгейтом» непоганий. Або, як варіант, «Тезка» від Джумпи Лахірі.
— Я за «Тезку», — Гейл киває. — Курс став би трохи розмаїтішим, тим більше що антиутопія, «Над зозулиним гніздом», у нас вже є. Що останнє?
Стайлз задумується, уважно вивчаючи Гейла і гадаючи, що сказати.
— «Горбата Гора», — врешті відповідає він, самовдоволено всміхаючись. Його голос нижчає рівно настільки, щоб нього просочилися нотки флірту.
— Це коротка оповідка, — зауважує Гейл, і Сталз задоволено помічає, що його щоки трішки зарум’янілись. — І так, чисто щоб ви знали, не я складав курс.
— Хіба? — здивовано перепитує Стайлз.
— Я прийшов на цю посаду досить пізно, так що мені було легше просто використати матеріали, що їх залишив попередній професор, — пояснює Гейл, знизуючи плечима й підіймаючи останні два аркуші. — Якщо я ще колись викладатиму цей курс, то, безумовно, зміню значну частину матеріалу.
— Добре. Інакше б я втратив до вас будь-яку повагу, — Стайлз всміхається та дивиться на професора Гейла, коли віддає йому свою купу паперів.
Вони обидва знову встають. Стайлз ліниво дивується з того, як довго вони сиділи наприсідки, обговорюючи літературу.
— Ви поважаєте мене? — пирхає Гейл, проте звучить його потішено.
— Те, що я маю до вас крихту поваги, не означає, що ви не помиляєтесь, — кидає Стайлз у відповідь, і Гейл окидає його м’яким поглядом.
— Гівнюк, — бурчить він, розкладаючи аркуші в правильному порядку. — Як би там не було, хіба вам не треба кудись йти? Ви виглядали так, ніби кудись дуже поспішали.
— От же ж бляха! — Стайлз кривиться, глипає на годинник й одразу ж перекидає пасок сумки через плече. — Дякую, що нагадали.
— Побачимось у п’ятницю на занятті, містере?.. — кричить йому вслід Гейл, коли Стайлз знову мчить коридором.
— Просто Стайлз! — гукає через плече він, навіть не озираючись.
Між іншим, поспішати йому справді треба. Він написав Кірі, що зайде трохи побалакати двадцять п’ять по першій, а вже за двадцять чотири друга. Рівно о другій вона вестиме лекцію з курсу Азіатсько-Американської літератури, так що не можна марнувати ні хвилини.
— Хай, Кіро, — вітається він задихано, коли нарешті залітає до її кабінету.
— Стайлз! А я вже зібралась тобі писати, — вона встає з-за столу, щоб обійняти його, і на її обличчі розквітає яскрава посмішка.
— Як там Японія? — Стайлз міцно стискає її в обіймах.
— Прекрасно, як завжди, — відповідає Кіра, сяючи від радості, коли вони відпускають одне одного. — Я була там чотири рази, але чесне слово, кожен візит — це щось абсолютно нове.
— Ех, хотів би і я поїхати, — зітхає Стайлз, всідаючись на диван.
Кіра сідає поруч із ним.
— Можливо, колись буде конференція, на яку зможеш поїхати ти, — заспокоює його вона. — Тоді можна було б змусити університет оплатити авіаквитки.
— Ти ж знаєш, я, певно, міг би побувати хіба що на головній конференції Американського товариства генетики людини, — Стайлз трохи кривиться. — А вони переважно проводяться або в США, або в Канаді.
— Та ну. Якщо тебе візьмуть в штат на постійні основі, ти працюватимеш і відкладеш достатньо грошей, то зможеш ще й як, — Кіра підбадьорливо кладе руку йому на плече та легко стискає. — Або так, або я, наприклад, можу призбирати трохи бонусів зі SkyMiles і віддати їх тобі.
— Ой, дякую, Кіро, — Стайлз посміхається й притискається до неї. — Ні, серйозно, як воно? Ти нарешті з’їздила до Нари?
— Господи, Нара просто дивовижна, — муркоче Кіра, схвильовано зарум’янівшись від самого лише спогаду. — Шкода, що моя японська не настільки гарна, я б хотіла написати хайку про Нару.
— Ох вже ці викладачі англійської, — сміється Стайлз, легенько штовхаючи Кіру плечем.
— Ох вже ці науковці, — дражниться у відповідь Кіра, розтягуючи губи у широкій посмішці, і в очах її танцюють іскорки.
— Гей! Щоб ти знала, вчора я ходив на лекцію з англійської, — протестує Стайлз, ні краплі не образившись.
— Та невже? — здивовано блимає на нього Кіра. — Який курс?
— «Англ 346», — зізнається Стайлз й ледь помітно ж кривиться.
Про те, що так імпульсивно все розпатякав, він шкодує майже одразу. Залишається лише сподіватися, що йому пощастить і Кіра буде не надто сильно його про це розпитувати.
Вона дивиться на нього якусь мить, а тоді всміхається так, ніби все на світі розуміє. Не пощастило.
— Це ж той, що Дерек веде, правильно? — уточнює вона, явно над ним збиткуючись.
— Дерек? — повторює за нею Стайлз, прикидаючись невинним ягням.
Він намагається не думати про те, як сполохано забився його пульс, коли він дізнався ім’я професора Гейла. Господи, він же наче якийсь закоханий школяр. А взагалі, якщо так подумати, він цілком собі міг би й відшукати ім’я Гейла — Дерека — в мережі.
— Професор Гейл, — пояснює Кіра, більше навіть не намагаючись приховати криву посмішку. — Новий викладач, знаєш. Молодий такий. Певно, міг би кинути викладання й піти на подіум.
— Він вкрав моїх студентів! — скаржиться Стайлз, більше не вдаючи, ніби не знає, про кого вона. — Мені довелося скасувати мою «Біо 424», бо його дурнувата «Англ 346» стоїть на ту саму годину, що й мої пари, і майже всі мої студенти — вісімдесят відсотків, Кіро! — в останню мить втекли до нього!
— О, боже, Стайлзе, мені так шкода, — усмішка сповзає з її обличчя, і Стайлз одразу почувається винним. — Ти хоча б переніс їх на наступний семестр, так?
— Та звісно. Але спокій мені тоді буде лише снитися, — зітхає Стайлз, бо ж він намагався думати про це якомога менше, та й Дерек, дякувати богу, незле відволікав його увагу. — Ну тобто знаєш, мене скоро беруть на посаду, і я дуже сподіваюся, що воно ніяк на це не вплине.
— Не мало б. Це ж не твоя провина, — заспокійливо мовить Кіра, продовжуючи стискати його плече. — Чесно кажучи…
Та її перебиває гучне дзижчання телефону.
— Дідько. Вибач, Стайлзе, але я мушу… — вона відкриває сповіщення в календарі, де пише, що в неї лекція за десять хвилин.
— Нічого страшного, все нормально. Ще поговоримо, — відмахується Стайлз. — Мені й так треба ще попрацювати в лабораторії.
— Напиши мені потім, добре?
Кіра швидко клює його в щоку й квапливо вибігає за двері.
— Напишу! — кричить їй навздогін Стайлз.
Наступного ранку Стайлз вирішує, що на заняття Дерека він більше не ходитиме. Дійсно, причин, а особливо логічних причин, там з’являтися у нього немає жодних. Замість цього він міг би нормально виспатися, чи погратися з полімеразною ланцюговою реакцією, чи без поспіху напитися кави та початитись зі Скоттом. Що завгодно.
Проте замість цього він знову сидить на «Англ 346», яку веде Дерек Гейл. Сидить собі та сперечається з Дереком про те, був Гемінґвей латентним гомосексуалом чи ні. Та якого біса?
— Гаразд. Багатий хлопчик зі студентського братства, гіперкомпенсація — з цим я ще можу погодитися. Але те, що ви кажете про його гендерні уявлення — це все фігня, — заперечує Стайлз, як і першого дня, тулячись до дальньої стіни.
— Гаразд. Але в «Едемському саду»… — починає Дерек.
Та Стайлз перебиває його гучним стогоном, через який, коли б він справді був студентом, він майже напевно завалив би курс. Щиро кажучи, частина студентів — котрі дійсно студенти, а не як він — виглядають шокованими. За винятком, хіба що, тих, в кого він вже викладав.
— Господи, ви що, справді так сильно запали на того Гемінґвея? — цікавиться Стайлз, намагаючись не скривитися, мов дитина, вдаючи, що от-от зблює. — Ви себе хоч трохи любите?
— Містере… — гиркає Дерек, й змовкає — невдоволено, ніби розкусив лимон. — Стайлз.
Стайлз мимоволі всміхається, коли той називає його ім’я.
— Дивіться, я просто кажу. Те, що він одного разу використав слово «андрогін» і написав персонажа, який перевдягався у жіночий одяг, не обов’язково говорить на користь вашої теорії про латентну гомосексуальність, — заперечує Стайлз, знизуючи плечима. — Та й лесбійські стосунки між Марітою та Кетрін, по правді, розглядаються з чоловічої точки зору. Тобто, в кінці ж однаково Девід залишається з Марітою. Тому так, це все абсолютно не говорить на користь вашої теорії про латентну гомосексуальність.
Стайлз майже певен, що чує, як один із студентів шепоче:
— Латентної гомосексуальності в тій кімнаті хоч греблю гати.
Йому доводиться прикусити губу, щоб не засміятися. Насправді, тут немає анічогісінько «латентного». Так і хочеться сказати, що щиро дякую, але, взагалі-то, я бісексуал.
— Ага, тобто «Едемський сад» ви все ж читали, — очевидно, відповісти Дерек вирішив лише на цю частину.
Стайлза насуплюється, трохи червоніє.
— Типу того, — фиркає, схрестивши руки на грудях. — Десь на половині я знудився і поліз в інтернет читати короткий переказ.
— Еееее… — чийсь несміливий голос вривається в їхню розмову. Стайлу навіть трохи шкода через те, наскільки збентеженим робиться вираз обличчя студентки, коли вони з Дереком обоє повертають очі в її бік. — Мені в голові все трохи перемішалось. Хіба ми не повинні зараз читати «Прощавай, зброє!»? Чи я переплутала книги?
— О, так, перепрошую, — Дерек червоніє й прокашлюється. — Отже, «Прощавай, зброє!».
І, гаразд, можливо, Стайлз відчуває крихту провини за те, що позбавляє студентів можливості навчання. Маленьку крихточку. Просто сперечатися з Дереком надто вже весело.
День минає якось… ну таке, минає та й добре. Це, безумовно, не найкращий день у житті Стайлза, але й не найгірший. На заняття до Дерека він сьогодні не ходив, і почувається через це трохи недобре. Та коли б пішов, то, ймовірно, почувався б не набагато краще. Дерек витрачає на нього час, котрий мав би витрачати на студентів — Стайлз чинить справді недобре. І хоч би як він не хотів бути до нього ближче, та він не має права позбавляти студентів можливості навчатися.
Тому, тільки-но сходить сонце, а він вже йде до лабораторії. Насправді, вранці там працювати досить приємно. Відносна тиша, котра панує в приміщенні до того, як воно почне заповнюватися людом — комфортна й заспокійлива. Принаймні, таке непогано допомагає йому зосередитись.
Тому, коли він покидає лабораторію аби піти й купити собі кави, то навіть попри те, що сьогодні на лекції Дерека він не був, настрій у нього непоганий. Не те щоб хороший, але… ну, жити можна.
І от чому лише він не може просто взяти й залишити того придуркуватого старшокурсника напризволяще? Ну тому що справді, скільки іще разів йому доведеться пояснювати, як пройти до корпусу хімії?
— Гаразд, здається, тепер я зрозумів, — хлопець посміхається Стайлзу й дивиться на нього так, що шкіра береться сиротами.
— Чесно, його не так складно знайти, — Стайлз змушує себе всміхнутись і задкує, намагаючись пригадати, коли це той встиг підійти настільки близько.
— До речі, наступного року я збираюсь записатися на курс «Біо 424», — продовжує хлопець, показуючи на підручник у Стайлза в руках. Господи, чому в нього вічно таке щастя? — Може, побачимося на лекціях. Ми могли б позайматися разом чи щось таке. Ти міг би мене багато чому навчити. Здається, ти гарно розумієшся на біології.
Стоп. Що?
— Я більш ніж певен, що викладачі не мають права проводити зі студентами індивідуальні заняття, — підкреслено мовить Стайлз, намагаючись вгамувати рум’янець, що от-от розповзеться щоками. — Проте ви можете запитати про все, що вас цікавить, у мої робочі години.
Студент на мить втуплюється на нього нетямущим поглядом, а тоді дуже, дуже сильно червоніє.
— Я готовий забути про цю розмову, якщо ви теж готові, — продовжує Стайлз, чітко промовлючи кожне слово, і студент, не знаючи, що й казати, лиш похапцем киває. — Тоді побачимось на моєму курсі.
Крокуючи геть, він майже чує, як хлопець буркоче: «Чорт забирай, ‘‘Ставки на профессора’’ мали рацію». І Стайлз певен — він не хоче знати, що той мав на увазі.
Хоча добре, може й хоче. Зовсім трохи. Він гляне, коли повернеться додому.
Він мимоволі зітхає — настрій зіпсовано. Це не вперше з ним трапляється щось схоже. Чесно кажучи, він давно мав би вже до цього звикнути — добре ж знає, що виглядає значно молодше за свої двадцять дев’ять. Що він усе ще незграба з обличчям підлітка. І йому досі незручно, коли до його клеяться його ж студети, особливо коли ті не знають, що він їх професор. Ну, принаймні, сьогодні було не так, як тоді, коли він лише почав викладати й інший професор подумав, що він школяр-старшокласник.
Коли він опиняється у найближчому до кампусу Старбаксі, то йому трохи легшає. Їх мокко — його маленька слабкість, навіть попри те, що Лідія постійно його за це сварить. Але те, що вона терпіти не може нічого, окрім всіх тих першокласних дорогих штук з бозна яких тропічних островів, ще не означає, що у Стайлза поганий смак.
Він підходить до прилавка, і йому навіть не треба робити замовлення — він тут буває настільки часто, що майже всі працівники уже встигли вивчити, що він завжди бере мокко. Він саме стоїть біля зони видачі напоїв, читаючи різну дурню в своєму телефоні, коли чує надто вже знайомий голос:
— Стайлзе?
От дідько. Чорт забирай, це ж Дерек. Він швидко прочісує пальцями волосся, намагаючись привести його до ладу, аби воно не виглядало, ніби він вранці вийшов з дому, не розчесавшись (а він таки вийшов з дому, не розчесавшись). Він знову в окулярах, і він щойно з лабораторії, тому в нього, напевно, навколо очей сліди від лабораорних захисних окулярів довкола очей. Господи, та він, наевно, виглядає як якийсь шизонутий вчений з тих дитячих плакатів. На ньому навіть сорочка абияка.
— Не бачив вас на лекції, — каже Дерек, вириваючи Стайлза з легкого панічного трансу, в який той себе загнав.
— Перепрошую? — доволі осмислено відповідає Стайлз, зводячи на нього погляд. — А, так, сьогодні вранці. Мені треба було зробити лабораторне дослідження.
— Ви просачкували лекцію заради лабораторного дослідження? — питає Дерек, здивовано і трішки розчаровано.
— Гей! Я не сачкував, — протестує Стайлз, трішки ображений його словами. — Як я можу прогулювати курс, котрий навіть не брав собі?
— Ой. Ну, напевно, це пояснює, чому вас немає у списку моєї групи, — дражнится Дерек.
Ну, або, можливо, він дражниться. По його голосу цього не скажеш, але ж це повинен бути жарт, правда? Його ім’я у списку групи, що?
— Та знаєте, я просто мусив був перевірити, що за ажіотаж здійнявся, коли в останню мить вісімдесят відсотків моє групи з «Біо 424» просто взяли й перевелися, — шкірить він зуби у відповідь. — Не те щоб я мав право їх в чомусь звинувачувати, особливо тепер, коли я розумію, чого всі так заметушилися.
— Я н… — починає Дерек, червоніючи, але потім обриває себе на півслові, змовкаючи на мить. — Сьогодні без вас у класі було якось тихо.
— Багато хто скаже, що це лише на краще, — пирхає Стайлз й ховає руки до кишень, ніяково розхитуючись на п’ятках і ледве стримуючи бажання вкотре спробувати приборкати безлад на голові. — Та й не хочеться позбавляти можливості вчитися ваших справжніх студентів. З часом вони теж заговорять.
— То ви не повернетесь? — на диво розчаровано питає Дерек.
— Вам що, так вже аж кортить продовжити нашу суперечку про Гемінґвея? — кидає Стайл у відповідь, зводячи брови брови на переніссі.
— Продовжити? Тобто я ще не виграв? — кутики Дереквих губ здригаються в чомусь близькому до посмішки.
— О, вам не виграти, — каже Стайлз, відчуваючи, як у грудях розтікається щось, чому він не може дати назви. — Гемінґвей — покидьок, і ви самі це добре ще знаєте, просто не хочете визнавати.
— Ага, дійсно, — пирхає Дерек з явним сарказмом. — Нагадайте мені, в кого з нас тут ступінь доктора наук з англійської?
— А що, від докторів наук тепер вимагають любити Гемінґвея? — кидає Стайлз у відповідь, намагаючись не надто замислюватись над тим, яким затишком віє від їх жартівливої перепалки і як сильно йому б хотілося, аби це відбувалося у більш… горизонтальному положенні.
— Ні. Але вимагають визнати його внесок в американську літературу та й у письменництво в цілому, — Дерек кидає на Стайлса не надто вражений погляд.
— А знаєте, що думаю я? В сраку Гемінґвея, — відповідає той, показуючи Дереку язик.
Бариста, котрий, він майже певен, відвідував якийсь із його курсів минулого року, відкрито витріщається на нього. Ох, чорт, іноді він забуває, що він — професор університету, а отже повинен поводитися як дорослий.
— Навіть не уявляю, як виживали інші професори, коли ви бували на їх лекціях, — похмурніє Дерек, хоча голос його іскриться веселощами.
— Ви поки-що досить непогано тримаєтесь, — усмішка Стайлза трохи м’якшає.
Дерек розтуляє було рота, аби щось відповісти, але його перебиває крик баристи:
— Велике мокко для Стайлза!
— Шоколад так рано вранці? Справді? — врешті каже Дерек з явним осудом.
— Та ну, по-перше, вже десята, тож це явно не «рано вранці», — Стайлз дивиться на Дерека з тим самим осудом. — А по-друге, гадки не маю, яке таке заплутане життя ви живете, але, щоб ви знали, шоколад — це завжди хороша ідея.
Здається, Стайлз майже чує, як Дерек буркоче собі під носа: «Господи, який ти ще молодий». Що, знаєте, доволі дивно, бо ну не може Дерек бути за нього старшим більш як на якихось пару років. Він саме збирається це озвучити, коли його телефон дзижчить від вхідного повідомлення. Стайлз кидає на Дерека вибачливий погляд, перш ніж перевірити телефон, і тихо лається, читаючи.
— Вибачте, але, схоже, мені треба бігти, — Стайлз запихає телефон назад у кишеню та хапає з прилавка свій мокко. — Якісь біди в лабораторії.
— Побачимося в середу? — Дерек радше питає, аніж стверджує.
Насправді, прозвучало навіть боязко, але це не те слово, котре Стайлз може якось пов’язати із Дереком Гейлом.
— Можливо? Не знаю. Залежить від того, наскільки я буду зайнятий, — каже Стайлз вибачливо, намагаючись не надто глибоко вчитуватись в обережно пустий вираз Дерекового обличчя. — Ну, або я міг би забігти коли ви сидітимете в себе в кабінеті.
— Думаю, це не найкраща ідея, — мимрить Дерек собі під носа.
І це лише більше заплутує Стайлза, бо якого біса це не найкраща ідея?
— Доооообре, — тягне Стайлз, спантеличено позираючи на Дерека. — Тоді побачимось, щойно я звільнюся. Що може статися якраз коли ви сидітимете в своєму кабінеті.
Дерек ледь чутно роздратовано пирхає, проте не сперечається.
— Хай там як, побачимося, Дереку, — губи Стайлза розтягуються в легкій усмішці, а потім він розвертається та йде.
— Для вас професор Гейл, — кричить Дерек йому услід.
Стайлз лиш сміється.
— Ну? Горобчик мені нацвірінькав, що ти недавно крутився коло Гейла, — мовить Лідія, щойно Стайлз заходить до її кабінету.
Стайлзу одразу ж хочеться розвернутися і вийти.
— Кіра б мене не зрадила, — він примружує очі.
— Ні. Але Елісон на днях бачила вас двох у його кабінеті — ви собі влаштувами милі посиденьки, — відповідає та, здіймаючи вгору свою ідеальну брову. — Так що давай, розказуй.
— Ти змушуєш свою дівчину слідкувати за мною? — питає Стайлз, намагаючись, і певно що намарно, перевести тему.
— Вони з Кірою збиралися пообідати разом, і випадково побачили вас.
Він полегшено видихає. Бо справді, Елізон набагато миліша та менш підступна за свою дівчину. Стайлзу важко повірити, що вона навмисне шпигувала за ним. Крім того це пояснює що вона, професорка французької, робила в корпусі англійської.
— Це ж ти мене підбила сходити на його лекцію, — бурчить Стайлз, опускаючись у крісло навпроти, більше не намагаючись щось заперечити. Він мав би вже давно вичити, що коли справа стосується Лідії Мартін, опиратися — гибле діло.
— Ви вже хоч переспали? — питає вона, і він червоніє, витріщаючись на неї великими круглими очима.
— Лідіє! — викрикує він, і його голос звучить більш ніж обурено. — Ні!
— Ой, та заради бога, він же якраз у твоєму смаку, — збиткується з нього Лідія, котру така відповідь аніскілечки не вразила. — Тобі пора зробити крок назустріч.
— Послухай, він… типу, він явно не з мого кола, окей? — зітхає Стайлз, сильніше втискаючись у м’яке крісло. — Я вже намагався фліртувати, але він не те щоб хоч якось відповідав взаємністю.
Він намагається не надто впадати у відчай, коли зізнається в такому. Бо справді, минув цілий місяць, і хоча він, безсумнівно, може змусити Дерека почервоніти, проте щойно він починає фліртувати, як Дерек одразу ж закривається. Рум’янець, ймовірно, означає, що Дереку за нього соромно. І, по правді, якщо його флірт аж такий жахливий, що Дереку за нього постійно соромно, то Стайлзу варто просто припинити намагатися.
Лідія, стиснувши губи, уважно на нього дивиться і явно про щось розмірковує.
— Стайлзе. Тобі треба набратися впевненості у собі, — врешті заявляє вона, нахиляючись вперед та впираючись ліктями в стіл. — Тому сьогодні ти йдеш зі мною та Елісон в «Джунглі».
— Але в мене вже були плани! — заперечує Стайлз, хоча єдині його плани на цей вечір — запрягти Скотта і влаштувати марафон «Ходячих мерців».
— Впевнена, Кіра знайде чим зайняти Скотта поки ми тебе трохи витягнемо в люди, — відповідає Лідія, на раз-два проглядаючи його наскрізь.
— Я зараз не хочу спати ні з ким, крім Дерека, — скиглить Стайлз, шукаючи виправдання лиш би не піти, і чхати, наскільки жалюгідно це звучатиме.
— Хіба я сказала, що ти мусиш із кимось спати? — Лідія знову дивиться на нього цим своїм «я-гадала-ти-розумніший» поглядом. — Що ти сьогодні робитимеш, то це танцюватимеш, дозволятимеш гарячим хлопцям пригощати тебе напоями і може навіть з кимось поцілуєшся й перестанеш нарешті доколупувати себе цією фігнею про «не твоє коло». Тоді ти продовжиш фліртувати з Гейлом і, може, навіть запросиш його на побачення.
Стайлз примружує очі й гадає, чи варто починати сперечатися, бо, чесно кажучи, єдині, хто на нього западає — це студенти, часом аспіранти, котрі не в курсі, що він викладач. Насправді, коли він врешті наважився завітати на сайт «Ставки на профессора», про котрий обмовився той студент, що хотів його звабити, то не знав — чи йому вжахнутися, а чи тішитися, що він назбирав стільки сексі-балів. Зрештою, він обрав «вжахнутися». Бо переважна більшість тих, хто його вподобав — люди віком від сімнадцяти до двадцяти двох з кінком на стосунки викладач/студент. Таким темпом він ніколи ні з ким не піде на побачення.
Господи Ісусе, всі його друзі вже давно одружені, заручені чи мають серйозні стосунки, а він як був самотній, так і є. Ще трохи, і можна буде починати скуповувати котів.
— І ти збираєшся вигадувати, в чому я маю йти? — нарешті питає Стайлз, вирішивши за краще мінімізувати конфлікт.
— Ага, — каже вона так просто, наче це очевидна відповідь.
Ну, це й справді мало б бути очевидно.
— Добре, — зітхає він.
Лідія розтягує губи у самовдоволеній посмішці.
Взагалі, якщо так подумати, то Стайлзу подобається ходити в «Джунглі». Він уже встиг влити в себе декілька напоїв — і то при тому, що жодного він не купив собі сам, чорт забирай, так! — і починає потроху розслаблятися. Та ще й привабливий хлопчина, котрий треться біля нього, незле в цьому допомагає.
Час від часу він помічає спалахи яскраво-рудого та темно-каштанового волосся там, де танцюють Лідія з Елісон — вони рухаються так звабливо, що коли б Стайлз сьогодні не був більше зацікавлений представниками чоловічої статі, то точно вже б кинув на них оком. (В них є угода, гаразд? Коли вони гуляють у клубі, то можуть об’єктивізувати одне одного скільки влізе).
Стайлз відхиляє голову назад, до грудей свого партнера по танцю, та тихо стогне, коли хлопець притискається стегнами до нього. Чесно кажучи, він вже майже був готовий забути про Дерека й дати цьому хлопцю затягнути себе додому (чи, бляха, хоча б до клубного туалету), коли його погляд спиняється на знайомій постаті, що сидить в одній з кабінок збоку від танцполу.
Ну що ж. Стайлз не зовсім певен, чи це жахливий збіг обставин, а чи можливість, дана богом.
Він вирішує, що це можливість.
— Слухай, — він повертає голову, щоб глянути на хлопця позаду нього. — Думаю, мені треба трохи відпочити.
— Добре, — відповідає той дещо розчаровано, але з розумінням. — Може, побачимося пізніше?
— Навряд, — Стайлз вибачливою усміхається. — Пробач.
— Та ні, все нормально, — хлопець обережно прибирає руки зі стегон Стайлза і відступає на крок. — Йди, розважся собі з тим високим чорнявим мислителем.
— Дякую, — Стайлз нахиляється, легенько цілує хлопця в щоку, а тоді пробирається крізь натовп до Дерека.
Цього разу він почувається комфортно у власний шкірі. Більшою мірою, мабуть, все через алкоголь, що тебе його жилами. Але, хоч-не-хоч, та все ж треба визнати очевидне — це ще й тому, що Лідія завжди знає, як його гарно вдягнути. Звісно ж, штани, котра вона змусила його натягти, були б геть непрактичними, коли б він прийшов сюди за сексом — треба витратити цілу вічність, аби влізти в них, і таку самі вічність, аби потім з них вилізти. Зате ті штани творять якусь магію з його задом. І якби це не виглядало незграбно й так, ніби він задуже старається, то він цілком би міг не встояти перед спокусою покрутитися в них перед Дереком.
— Не чекав вас тут зустріти, — Стайлз прослизає в кабінку до Дерека та сідає навпроти.
— Стайлзе. — Той, заскочений зненацька, здригається й робить круглі очі. — Що ви тут робите?
— А що люди зазвичай роблять в клубах? — питає Стайлз, криво всміхаючись, і Дерек, здається, зависає на секунду.
— Ви не маєте… Ми не маємо розмовляти, — врешті каже він дивним, здушеним тоном, дивлячись кудись повз Стайлза, ніби йому страшно дивитися на щось інше.
Мм. Стайлз точно не очікував від Дерека такої сором’язливості.
— Це ви так мене на танець кличете? — Стайлз облизує губи й помічає, як Дереків погляд на частку секунди чіпляється за цей рух.
— Не можу, — якось по-страднецьки відповідає Дерек, стискаючи руки в кулаки. — Я… жодних танців.
— Тоді може я пригощу вас випивкою? — наполягає Стайлз, схиляючись над столом, аби опинитися ближче до Дерека.
— Я нині за водія, — на превелике розчарування Стайлза одразу ж заперечує Дерек.
— Куплю кока-колу. Чи щось безалкогольне, — каже Стайлз, і з кожною відмовою десь глибоко всередині нього все наростає й наростає неспокій.
— Це непрофесійно, — буркає Дерек за мить, і Стайлз ледве може розчути його слова крізь гуркіт басів клубної музики.
— Ой, та я вас прошу. Не ви перші, не ви й останні, — він закочує очі, чим змушує Дерека втупитися у нього враженим поглядом. — Та ви тільки гляньте на Лідію з Елісон. Та й між нами з Денні, котрий з Інформатики, теж дещо було.
Дерек на цих словах виглядає ще шокованішим, ніж був до того. Серйозно? Якщо чесно, Стайлз навіть не уявляв, що той настільки ревно дотримується заборони романтичних стосунків на роботі.
— Стайлзе, — повільно починає Дерек, ніби говорить до лякливої тварини. — Я не знаю, що той Денні сказав вам, але…
— Бандереку! — раптом роздається крик, і Стайлз аж підскакує, коли до кабінки заходить та сідає поряд із Дереком приголомшлива красуня. — Як звати твого друга?
— Лоро, — застережливо гарчить Дерек, але застереження ця Лора успішно ігнорує.
— Та ти не подумай нічого такого. Я його сестра, — додає вона, й у ту ж мить Стайлз розслабляє напружені плечі.
Не те щоб він дійсно думав, ніби вони разом. Все ж, «Джунглі» — це гей-клуб.
— Стайлз, — представляється він, розтягуючи губи у своїй найчарівливішій посмішці.
— Той самий Стайлз? — перепитує Лора, чим трохи його збентежує. В її очах палає загрозливо знайома іскра — така ж сама, котру Стайлз звик бачити в очах у Лідії. — Я аж вмирала, так хотіла з тобою з тобою познайомитися.
— Познайомитися? Зі мною? — перепитує Стайлз, цілковито спантеличений.
— Звісно, — просто підтверджує Лора, і її яскраво-червоні губи розтягуються в посмішці. — Як-не-як, ти Дерів улюбленець.
— Лоро! — гаркає Дерек гучніше.
— Ой, та ну тебе. Він же навіть не… — починає Лора, проте Дерек перебиває її.
— Ми йдемо, — оголошує він, хапаючи її за плече та мало не силоміць тянучи геть з кабінки.
— Рада була зустрітися, Стайлзе, — кидає Лора через плече, п’яно (певно) хихотнувши.
Той нічого не каже, навіть не озирається, залишаючи Стайлза геть збитого з пантелику. Стайлз хотів був уже кинутися за ними і почати вимагати пояснень, та коли він спам’ятався, за ними вже й слід захолов. І що це в біса було?
Він зітхає, пробігається пальцями по зволожнілому від поту волосся, усвідомлюючи, що його знову відшили. Можливо, так Всесвіт натякає йому, що пора відступитись. Дідько, можливо, це так Дерек йому натякає, що пора відступитися. Він кидає похмурий погляд на стіл і думає, наскільки припустимо буде допити за Дереком напівпусту склянку води.
Він випиває її трьома ковтками, а тоді повертається на танцпол й губиться серед натовпу.
Додому він повертається сам, та не сказати, що він цим розчарований.
Стайлз ходить на Дерекові лекції, проте тепер базікає уже менше. Як він й казав, деякі студенти з курсу набралися сміливості, пропонуючи свої тлумачення та навіть кидаючи виклик певним твердженням Дерека. Звісно, все ще залишається купа тих, хто просто сидить і пускає на Дерека слину, безсоромно витріщаючись на нього — Стайлз хотів би стверджувати, що він так не робить, але робить ще й як.
Дійсно розмовляє з Дереком він лише у його робочі години. Він приділяє йому увесь свій можливий вільний час, хоча й повністю начхати на свої обов’язки, особливо на дослідження, він теж не може.
— То над чим таким ви працюєте? — питає якось Дерек, коли Стайлз влітає до його кабінету, розпашілий від пробіжки по кампусу — хотів встигнути на останні п’ятнадцять хвилин робочого часу Дерека.
— Геномний імпринтинг, — неуважно кидає Стайлз, вмощуючись у кріслі навпроти Дерека й навмисне широко розставляючи ноги. — По суті, це коли одна копія певного гена вимикається під час внутрішньоутробного розвитку. Ну бо кожного гена є дві копії, по одній від кожного з батьків, і в обох необхідності просто немає.
— Звучить складно, — відповідає Дерек, і Стайлз не може не зашарітися від прихованого у його тоні компліменту.
Чесно кажучи, після тієї ночі у «Джунглях» трохи більше тижня тому він згорав від хвилювання через те, як від дивитиметься Дереку в очі наступного разу. Певний час це було збіса ніяково, та потім потроху їм вдалося повернути подобу того, що у них було раніше. Стайлз має певні підозри, що це якось пов’язано з його ослячою впертістю. Він чіпляється до людей, як реп’ях до сраки. Ну, принаймні так йому казали.
— Воно і є складно, — майже одразу всміхається Стайлз. — Та я думаю, ви могли б розібратися, коли б трохи в цьому покопирсалися.
— Аякже, — пирхає той з явною недовірою. Дерек такий Дерек, йому компліменти роблять, а він ще й сперечається.
— Та серйозно, якщо ви можете зрозуміти «Місіс Делловей», то я майже певен, ви можете зрозуміти все, — стискає губи Стайлз. — Просто ну що це таке? Якесь дурнувате зміщення POVу?
— Коли розумієш стиль Вулф, то трактувати її романи не так вже й складно, — Дерек недбало стенає плечима. — Просто треба більше читати.
— Гей, я читаю! — заперечує Стайлз, дуючись, та насправді він не надто образився.
Зрештою, хоч-не-хоч, а в чомусь Дерек має рацію. З часів останньої лекції літератури на другому курсі він здебільшого читав лише академічні журнали, публікації у блогах та студентські есе.
— Та ну? І що останнє ви прочитали? — підіймає брову Дерек.
— Емм, — тягне Стайлз, покушуючи нижню губу й ламаючи голову над відповіддю. — Останній випуск…
— Журнали не рахуються, — пирхає Дерек, і Стайлз кривиться, бо що за?.. «Новоанглійський Медичний Часопис» це не якийсь там низькосортний журнальчик.
— Добре, — драматично зітхає Стайлз. — Тоді це, певно… — його губи розтягуються у самоводоволеній посмішці, бо зненацькка його осяює. — «Історія та стирання бісексуальності» Дерека Гейла.
Дерек витріщається на нього великими очима.
— Ви це читали? — питає він за мить, його голос здушений, хоча й близько не настільки, як тоді у клубі.
— Звісно, читав, — збиткується Стайлз, продовжуючи самоводоволено всміхатися. — Я проводив дослідження щодо вас.
— Ви хотіли сказати, що сталкерили мене в інтернеті, — Дерек дивиться на Стайлза примруженими очима, проте кінчики ого вух трохи червоніють.
— Та ну, Дереку, коли ви так кажете, то виглядає так, ніби я якась страшна людина, — протестує Стайлз, але його голос звучить так, ніби він дражниться.
— Ви страшна людина, — фиркає Дерек, схрехуючи руки на грудях. — І не називайте мене так.
— Та я ніби як не ваш студент, професоре Гейл, — каже Стайлз, хоча фраза про «професор Гейла» більше схожа на муркотіння, від чого щоки Дерека спалахують ледь помітним червоним. — Та ну, професоре, ви ж не думаєте…
— Ем, — голос із дверей перебиває Стайлза, і ой з переляку мало не падає зі стільця. — Я не заважаю?
— Кіро! Кіро, сонце, сонечко, що ти тут робиш? — сичить Стайлз крізь зціплені зуби, намагаючись водночас прийти до тями та змусити Кіру піти геть, бо, бляха, він так близько до того, щоб зламати Дерека! Він вже майже відчуває смак майбутніх поцілунків в його кабінеті.
Вона кидає на нього байдужий погляд і заходить до кабінету, кладучи чималий стос паперів на стіл.
— Двоє аспірантів з «Англ 120» побилися в барі і тепер лежать в лікарні, — пояснює вона, розвернувшись до Дерека. — Як гадаєш, матимеш трохи часу допомогти мені перевірити ці роботи?
— Гляну, що зможу зробити, — зітхає той, беручи перше есе й кривиться, проглядаючи його.
— Бляха, який же я радий, що я не викладач англійської літератури, — мовить Стайлз співчутливо. — Я б певно помер, коли б мені довелося читати стільки есе першокурсників.
— Ти на першому курсі теж писав есе, — зауважує Кіра, і Стайлз посміхається, коли згадує це.
— Ага, про історію чоловічого обрізання, — відповідає Стайлз, задоволено помічаючи, як кінчики Дерекових вух знову трохи червоніють. — Колись я візьму й поставлю цей шедевр в рамочку.
Кіра на цій заяві мимоволі всміхається.
— Знаєш, професор Фінсток досі на тебе ображений через твоє есе, — Кірин голос іскриться веселощами. — Він використовує його як приклад, аби показати студентам, що значить писати не на задану тему.
— Та я тебе прошу, то есе було витвором мистецтва, і він це добре знає, — криво всміхається Стайлз, бо воно й справді було витвором мистецтва.
— Можеш переконувати його в цьому скільки влізе, — Кіра безсоромно широко сміється. — О, і поки я не забула. Скотт хоче, аби ти прийшов на вечерю завтра, бо п’ятницю ти пропустив.
— Буде зроблено, — мовить Стайлз, ліниво віддаючи честь.
Кіра киває йому й повертається до Дерека.
— Ще раз дякую, Дереку, — променисто всміхається вона.
— Та нема за що, — тільки й відмахується той.
За мить її в кабінеті вже немає. На якийсь час у повітрі повисає тиша, чутно лише як Дерек підтягує до себе ближче щойно принесений йому стос есе, поки Стайлз намагається зрозуміти, що сказати, намагається пригадати, про що вони взагалі говорили до того, як Кіра їх перервала.
— Ви з кожним викладачем університету на «ти»? — питає Дерек, перш ніж Стайлз встигає витиснути з себе бодай звук.
— Не з кожним, — Стайлз знизує плечима, трохи збентежений, чому Дерек узагалі про це говорить. Хіба аж так дивно, що він знається з викладачами інших кафедр? — А що?
— Стайлзе… — починає Дерек, і цей дивний занепокоєний вираз його обличчя збиває Стайлза з пантелику. — Нічого, забудьте.
— Е, ні. Почали, то кажіть, — наполягає Стайлз, випростує спину та нахиляється так, аби спертися передпліччями на стіл. — Серйозно, бляха, не можна ж так залишати людей без відповіді.
— Ви не повинні дозволяти іншим користуватися вами, — за мить каже Дерек, і Стайлз узагалі перестає розуміти бодай щось.
— Добре, звісно, — тягне той, кидаючи на нього підозріливий погляд. — Я, певно, остання людина, котра дасть собою скористатися, але, гмм, дякую, що турбуєтесь про мою честь.
— Я не такий хороший, як вам здається, — каже він, впершись поглядом у папери й відмовляючись дивитися Стайлзу в очі.
— Хах, ні, я знаю, що ви той ще гівнюк, але… ви… ти ще й… я просто… — слова застрягають йому у горлі, він на мить змовкає. — Повечеряєш зі мною?
Дерек різко зводить на нього погляд, явно заскочений зненацька.
— Стайлзе… — витискає він здушено, і на його обличчі з’являється той дивний, повний болю, вираз.
— Ні, вислухай мене, добре? — перебиває його Стайлз й нахиляється ще ближче. — Ти мені справді, справді подобаєшся. Ти розумний, ти саркастичний. Ти не боїшся дати здачі. Та й той факт, що ти гарячий, як сам диявол, тільки на користь. Я місяцями намагався якось натякнути, і…
— Стайлзе, — повторює Дерек, і цього разу його тон набагато різкіший, та Стайлз його ігнорує.
— Я знаю, що тебе теж тягне до мене! І не бреши, що це не так! — він не відводить від Деека очей, намагаючись не втратити зоровий контакт. — Я ж бачу, як ти на мене дивишся. Тому, будь ласка, повечеряй зі мною.
Дерек довго мовчить. На його обличчі один вираз змінює інший так швидко, що Стайлз і гадки не має, що той узагалі відчуває.
А тоді він чує одне-єдине слово:
— Ні.
Стайлз цим не пишається, проте майже весь наступний тиждень він носа не потикає з лабораторії. Він хандрить, ясно? І це цілком нормальна реакція — його серце щойно розкришилося мільйоном крихітних шматочків. Він знає, що іноді страшно тупить, але він гадав, що цього разу правильно усе зрозумів. Певно, таки ні.
У п’ятницю він навіть заходить до котячого притулку, проте не може змусити себе взяти кота додому. Хоча, чесно кажучи, йому пора перестати дурити самого себе — він помре у самотності з трьома котами під боком. Інакше й бути не може.
— Розказуй, — командує Лідія, практично штовхаючи його у крісло одразу потому, як затягує до свого кабінету. Як для дівчини її зросту та комплекції, вона навдивовижу сильна.
— Про зміни клімату? Інтерсекційний фемінізм? Чи про що? — кидає він у відповідь, міцно схрещуючи руки на грудях та втуплюючись у неї впертим поглядом.
— Нині середа, а ти хандриш ще з минулого вівторка, — каже вона, не надто вражена його настроєм. — Мене дістало вдавати, ніби це не так. Тому давай, карти на стіл.
— Та знаєш, моя філософія — ігнорувати проблему, допоки вона якось сама собою не щезне, — випалює Стайлз уїдливо.
— Як бачиш, вона нікуди не щезає, — Лідія кидає на нього роздратований погляд. — Коли ти востаннє мився? Коли ти востаннє хоч волоссся розчісував?
Стайлз закочує очі, але нічого не каже.
— Будеш сидіти тут, поки я не отримаю відповідь, Стілінскі, — погрожує Лідія, коли стає зрозуміло, що казати Стайлз нічого не збирається. — А ще я всі твої дослідження попсую.
— Ти цього не зробиш, — Стайлз примружує очі, сам не до кінця впевнений, зробить чи ні.
Лідія розтягує губи у злій посмішці.
— Добре, — зітхає Стайлз й нарешті здається. — Я запросив Дерека на побачення, а він сказав «ні». Кінець історії.
— Він сказав «ні»? — повторяє Лідія, тепер справді вражена. — Тобто він що, буквально сказав «ні»?
— Ага, він буквально сказав «ні», — Стайлз проводить рукою по своєму й без того геть покуйовдженому волоссю. Лідія слушно каже, він надто давно не розчісувався нічим крім власних пальців. — Дуже чітко. Мені в лице.
— Стайлзе… Мені так шкода, — мить потому каже Лідія, з виразом невимоввного жалю на обличчі.
— Мг, так, і якщо ти не проти, я б хотів повернутися до потопання в роботі, ну, знаєш, аби не потопати на дні пляшки, тож… — Стайлз розсіяно махає рукою в бік дверей кабінету.
— А він хоч сказав, чому? — домагається Лідія, певно, незадоволена його відповіддю.
— Ні. Ні, не сказав, — гаркає Стайлз, зціпивши зуби. — Це все, що я знаю, добре? Він буквально просто сказав «ні». От і все.
Лідія довго вдивляється в його обличчя перш ніж стиснути губи й кивнути. Стайл тікає з її кабінету не так швидко, як йому б цього хотілося.
Стайлз виходить з лабораторії не для того, щоб поїсти чи поспати, лише у п’ятницю, і то лише тому, що Бойд підчепив грип і хтось мусить вийти на заміну й провести лекцію на «Біо 130». Щасливчиком стає, звісно ж, Стайлз. Він підозрює, що це все Лідія поробила. Дідько, може вона сама Бойда грипом і заразила, хтозна.
Тому сказати, що читати лекцію молодшим курсам у п’ятницю о дев’ятій ранку він не надто радий — це не сказати нічого. Але навіть попри це він натягує посмішку на обличччя та силується не втрачати оптимізму.
По правді, там немає нічого складного. Зрештою, це ж «Біо 130» — він міг би пояснити тему навіть коли б його розбудили й спитали посеред ночі. Однак за пів години лекції слова застрягають йому у горлі.
Бо там, в іншому кінці авдиторії — Дерек Гейл. Стоїть і дивиться на Стайлза так, наче бачить його вперше в житті.
Блять. Він приб’є Лідію.
— Отже, як я й казав, — все ж продовжує Стайлз, відводячи погляд від Дерека й ніяково покашлюючись, — плазміди — це молекуди ДНК, що відокремлені від хромосомних ДНК й несуть у собі допоміжні гени.
Йому все ж вдається довести лекцію до кінця, хоч він і гадки не має, як. Якось. Збіса важко не дозволяти собі дивитися на Дерека за кожної нагоди, не тоді, коли він стоїть просто перед ним.
Чому він узагалі тут? Серйозно, який у цьому сенс? Бляха, Стайлз сподівається, що той прийшов не для того, аби ще більше його принизити, тому що… тому що…
Боже. Дереку Гейлу пора перестати морочити йому голову.
Коли лекція врешті добігає кінця, усе, чого хочеться Стайлзу — чкурнути геть з кабінету й опинитися якомога далі від Дерека Гейла. Та зробити цього він, певна річ, не може, частково через те, що йому доводиться залишитися й відповісти на питання деяких студентів. Але здебільшого тому, що виходи з авдиторії — в протилежному кінці, і саме зараз туди ламанулись усі двісті студентів на раз.
Ну що за життя таке довбане?
— Професоре Стілінскі, — один із студентів повертає Стайлза до теми заняття принаймні на мить відволікаючи його від Дерека. — Еееее, цей, запит на переоцінку іспиту подавати вам чи краще почекати, коли повернеться професор Бойд?
— Мені, — Стайлз бере у нього папери й ковзає поглядом по титулці, перш ніж кивнути, вважаючи її прийнятною. — Професор Бойд буде, певно, десь за тиждень чи близько того, в такому разі ви пропустите всі дедлайни.
— Дякую, — студент трохи незграбно поправляє лямку рюкзака. — Тоді до понеділка, професоре Стілінскі.
— Так, до зустрічі, — розсіяно киває Стайлз, покусуючи нижню губу й пролистуючи сторінки екзаменаційної роботи.
— Отже, — тишу спустілої авдиторії раптом розриває знайомий голос, змушуючи Стайлза підскочити й різко підвести голову. — Гадаю, я маю просити у вас вибачення, професоре Стілінскі.
— Гм, — Стайлз важко ковтає і, хоча він і не бачився з Дереком вже більше тижня, намагається не надто сильно на нього витріщатися. — Добре. Просіть.
— Я, еем, ніколи не пояснював, чому відмовляю тобі, — починає Дерек, виглядаючи чомусь дуже зніченим та занепокоєним. — Я…
— О, ні. Ні, — перебиває ого Стайлз, хитаючи головою. — Вам не треба нічого пояснювати. Ні то ні, я розумію. І я не перестану вас поважати через це, але можу, якщо почую ідіотські виправдання, тому…
— Я думав, ти студент! — випалює Дерек.
Зачекайте. Що?
— Ви… Ти думав, я студент? — недовірливо перепитує Стайлз, роззявивши від здивування рота.
— Так, — Дерек стискає щелепи, відводячи погляд й втуплюючись у підлогу.
— Ти думав, я студент, — це ніяк не може вкластися у Стайлза в голові. — Ти думав, я студент.
— Ну, якщо ти збираєшся повторювати це раз за разом… — щоки Дерека вкриваються яскраво-рожевим рум’янцем. — Слухай, забудь. Я вже зрозумів, що втратив свій шанс.
— Гей, я такого не казав! — Стайлз хапає Дерека за зап’ясток, щойно той збирається відвернутися. — Я просто… все ще не можу врубатися, як так. Ну тобто, серйозно, чому ти не зрозумів, що я викладач?
— Ти ходив на мої лекції. Чого ще ти чекав? — голос Дерека більше схожий на те, що йому соромно, ніж що він захищається. — Та й ти ніби як… — Дерек кривиться. — Ти дуже молодо виглядаєш.
— Ага, я в курсі, що виглядаю як твінк, — Стайлз закочує очі, проте насправді його це веселить. Серйозно, це було б справді смішно, коли б не дурнувате непорозуміння, котре заважало Дереку трахати його до втрати свідомості останні кілька місяців. — Ти навіть не перший, хто подумав, ніби я старшокурсник. Богом клянуся, мені двадцять дев’ять. Можу тобі свої права показати і все таке.
Дерек виглядає так, ніби йому гора звалилась з плечей.
— Чекай, чекай. То це тому ти так дивно відреагував на те, що я дружу з Кірою? — Стайлз широко розплющує очі, коли на нього звалюється усвідомлення. — Дідько, та ти справді турбувався про мою честь.
— Якщо я сьогодні сходжу повечеряти з тобою, то ти про це забудеш? — питає Дерек, і його щоками повзе густий-густий рум’янець.
— Ніколи в житті, — зухвало всміхається Стайлз. — Я розповідатиму цю історію нашим внукам.
— Мені здається, чи ти біжиш поперед батька в пекло? — заперечує Дерек, але, за його мірками, це заперечення тягне десь на трієчку з десяти.
— Та я тебе прошу. Я місяцями бігав за тобою. Та заради тебе я навіть Гемінґвея читав! Ти справді думаєш, що після такого я тебе відпущу? — Стайлз бере Дерекову долоню у свою й сплітає їх пальці.
— Читав Гемінґвея? Яка шляхетна самопожертва, — кутики Дерекових губ смикаються у ледве помітній посмішці.
— Ха! Я так і знав, що ти таємно ненавидиш…
Дерек затикає йому рота поцілунком.