Вечір. Порожня тераса. Біля входу до неї почувся цокіт шпильок. Увійшла дівчина і не дивлячись на всі боки, попрямувала до поруччя. Повіяв холодний вітер, особа невдоволено хмикнула, обійнявши себе руками.
«Все ж, одягати цю сукню було помилкою», про себе подумала дівчина, звісивши руки з перил.
Якщо так подивитися, то вона була одягнена не по погоді: блакитна сукня з відкритими плечима, лямки яких ледве закривали передпліччя, а на ногах такого ж кольору шпильки… Виглядало все це, звичайно, красиво, але не дуже практично. Вдихнувши холодне повітря, дівчина потяглася до волосся. Акуратно зібрана зачіска в мить розпалася. Трохи срібні локони хвилями спали по плечах.
«Як добре…» — усміхнулася вона.
За спиною почулися кроки. Обернувшись, дівчина помітила людину. Як він виглядав? Мов тінь, не було видно ні очей, ні рота. Просто чорна порожнеча замість обличчя та тіла. Але незважаючи на цю дивність, дівчина посміхнулася, сказавши:
— Невже теж вирішив подихати свіжим повітрям?
Замість відповіді, людина зробила кілька кроків уперед.
— Скажи, там душно, га? — вона променисто посміхнулася. Чоловік був за один крок від неї.
- Чому мовчиш?
У цей момент на обличчі дівчини ковзнула тінь недовіри. Нахмурившись, вона зібралася йти, але раптом людина різко штовхнула її. Не втримавшись, вона перелетіла через поруччя і впала вниз.
— Що?.. — тільки й змогла вимовити вона перед падінням. На її очах завмерло непорозуміння.
Чому? Що вона не так зробила? Прикривши очі, що вже наповнювалися сльозами, дівчина закінчувала приземлення. Спочатку вона нічого не відчула, але потім біль під ребрами став настільки нестерпним, що хотілося якнайшвидше померти.